Повідомлення в номер / Старість не омине нікого

Щодня, щогодини ми спостерігаємо за стосунками людей, які в кризовий період стають неконтрольовані, нелогічні, інколи смішні, а інколи неприйнятні в цивілізованому суспільстві. 

«Ну чому не сидиться їм вдома, куди вони з самісінького ранку поспішають? На роботу через тих пенсіонерів нормально не доїдеш», — не раз в автобусі бурчать молодші пасажири. І, чесно кажучи, раніше розділяла їхню думку. Тепер соромно за це.

А ще соромно за окремих водіїв «маршруток», котрі скоса дивляться на пенсіонерів. Іноді їхнє ставлення до літніх людей навіть невихованістю та грубістю важко назвати. Воно на жорстокість скидається.

Багато років прожила в мікрорайоні «Сільмаш». Батьки, як і інші пенсіонери, у міських автобусах користувалися правом на безкоштовний проїзд. І, знаєте, з водіями міських маршрутів щодо цього ніяких проблем не виникало. Є місце – сідайте і їдьте.

Але чомусь цього принципу свого часу ніяк не бажали дотримуватись водії окремих приміських маршрутів.

Вже четвертий рік мешкаю в Люблинці. Користуюся громадським автотранспортом майже щодня. Повірте, не раз ні за що, ні про що доводилось червоніти стареньким, яких лаяли водії, як вчителі неслухняних дітей у школі. Їм наче муляли ті два пенсіонера, яким «пощастило» першими сісти в автобус. 

«Проблема» відпала, коли для них взагалі відмінили безплатний проїзд. Тепер старшим людям без грошей на квиток до «маршрутки» краще не підходити. Тож більшість з них їздять поїздом, хто має здоров’я — велосипедом. 

Один випадок у «маршрутці», свідком якого якось довелося стати, мене просто шокував. Аби доїхати до Ковеля, сів у автобус дідусь й, заходячи у нього, як зазвичай усі пенсіонери, поцікавився, чи ще є безплатне місце. Пенсіонерів в салоні не було, тому водій неохоче кивнув: «Сідай».

Старенький, як на те, зайняв перше сидіння позаду водія. Біля себе поставив торбину, яка й стала для нечеми-водія, наче для собаки — «фас!». Давай чіплятись до старого. Мовляв, не платиш за себе, то плати за багаж. Так затявся, що не помітив, що й з графіка вибився. Лементував, що не рушить, допоки той йому не заплатить, на закони посилався, махав перед носом у розгубленого пенсіонера якимись папірцями. 

Бідолашний дідусь принишкло сидів, навіть слова не міг вставити в «монолог» шофера. Але не тільки в останнього, як кажуть нерви «здали». Слабкими вони виявились і у мене. Мовчки підійшла до водія і дала йому гривню, яку той вимагав за ту нещасну сумку. Ефект – вражаючий: водій на мить замовк, потім щось пробурмотів, повернув мені гроші й… поїхав.

Але не тільки взяла «за живе» поведінка цього водія. В автобусі були й інші люди. І ніхто не озвався, не вступився за старенького – всі мовчки слухали цю «маячню», а дехто вдавав, що не чує й дивився собі у вікно. Чому так, я не розумію.

А от ще одна «свіжа» історія, в якій головним «героєм» став вже водій одного міського соціального (!) маршруту, який безкоштовно перевозить усіх пенсіонерів. Річ у тім, що чоловіка неабияк дратує «галас», який буцім-то створюють пасажири-пенсіонери в салоні «маршрутки». 

Не раз з цього приводу робив їм різкі зауваження, сварився, не вирушав в дорогу допоки не вщухнуть розмови. То що, людям вже й словом не можна перемовитись, потрібно говорити пошепки, аби, не доведи Боже, не розтривожити водія? 

До слова, про це довідалась від старшого віку жіночки, котра на днях завітала в редакцію, та з іншого питання. Повідавши цю історію, зовсім не мала на меті покарати водія, просила нікуди не звертатися і не надсилати скарги. Мовляв, може, прочитає про це, і в нього прокинеться совість…

Так, розумію, всім працюється комфортніше у спокої та тиші. Але чомусь музичний супровід в форматі російської попси або якоїсь весільної співанки водіям наших «маршруток» аж ніяк не заважає, і п’яні дебошири, які інколи чіпляються до пасажирів, їхнього спокою теж не тривожать. 

Тому потрібно думати перш, ніж щось говорити, і пам’ятати, що старість не омине нікого.

Вікторія ЗІНЧУК.    

Щодня, щогодини ми спостерігаємо за стосунками людей, які в кризовий період стають неконтрольовані, нелогічні, інколи смішні, а інколи неприйнятні в цивілізованому суспільстві. 

«Ну чому не сидиться їм вдома, куди вони з самісінького ранку поспішають? На роботу через тих пенсіонерів нормально не доїдеш», — не раз в автобусі бурчать молодші пасажири. І, чесно кажучи, раніше розділяла їхню думку. Тепер соромно за це.

А ще соромно за окремих водіїв «маршруток», котрі скоса дивляться на пенсіонерів. Іноді їхнє ставлення до літніх людей навіть невихованістю та грубістю важко назвати. Воно на жорстокість скидається.

Багато років прожила в мікрорайоні «Сільмаш». Батьки, як і інші пенсіонери, у міських автобусах користувалися правом на безкоштовний проїзд. І, знаєте, з водіями міських маршрутів щодо цього ніяких проблем не виникало. Є місце – сідайте і їдьте.

Але чомусь цього принципу свого часу ніяк не бажали дотримуватись водії окремих приміських маршрутів.

Вже четвертий рік мешкаю в Люблинці. Користуюся громадським автотранспортом майже щодня. Повірте, не раз ні за що, ні про що доводилось червоніти стареньким, яких лаяли водії, як вчителі неслухняних дітей у школі. Їм наче муляли ті два пенсіонера, яким «пощастило» першими сісти в автобус. 

«Проблема» відпала, коли для них взагалі відмінили безплатний проїзд. Тепер старшим людям без грошей на квиток до «маршрутки» краще не підходити. Тож більшість з них їздять поїздом, хто має здоров’я — велосипедом. 

Один випадок у «маршрутці», свідком якого якось довелося стати, мене просто шокував. Аби доїхати до Ковеля, сів у автобус дідусь й, заходячи у нього, як зазвичай усі пенсіонери, поцікавився, чи ще є безплатне місце. Пенсіонерів в салоні не було, тому водій неохоче кивнув: «Сідай».

Старенький, як на те, зайняв перше сидіння позаду водія. Біля себе поставив торбину, яка й стала для нечеми-водія, наче для собаки — «фас!». Давай чіплятись до старого. Мовляв, не платиш за себе, то плати за багаж. Так затявся, що не помітив, що й з графіка вибився. Лементував, що не рушить, допоки той йому не заплатить, на закони посилався, махав перед носом у розгубленого пенсіонера якимись папірцями. 

Бідолашний дідусь принишкло сидів, навіть слова не міг вставити в «монолог» шофера. Але не тільки в останнього, як кажуть нерви «здали». Слабкими вони виявились і у мене. Мовчки підійшла до водія і дала йому гривню, яку той вимагав за ту нещасну сумку. Ефект – вражаючий: водій на мить замовк, потім щось пробурмотів, повернув мені гроші й… поїхав.

Але не тільки взяла «за живе» поведінка цього водія. В автобусі були й інші люди. І ніхто не озвався, не вступився за старенького – всі мовчки слухали цю «маячню», а дехто вдавав, що не чує й дивився собі у вікно. Чому так, я не розумію.

А от ще одна «свіжа» історія, в якій головним «героєм» став вже водій одного міського соціального (!) маршруту, який безкоштовно перевозить усіх пенсіонерів. Річ у тім, що чоловіка неабияк дратує «галас», який буцім-то створюють пасажири-пенсіонери в салоні «маршрутки». 

Не раз з цього приводу робив їм різкі зауваження, сварився, не вирушав в дорогу допоки не вщухнуть розмови. То що, людям вже й словом не можна перемовитись, потрібно говорити пошепки, аби, не доведи Боже, не розтривожити водія? 

До слова, про це довідалась від старшого віку жіночки, котра на днях завітала в редакцію, та з іншого питання. Повідавши цю історію, зовсім не мала на меті покарати водія, просила нікуди не звертатися і не надсилати скарги. Мовляв, може, прочитає про це, і в нього прокинеться совість…

Так, розумію, всім працюється комфортніше у спокої та тиші. Але чомусь музичний супровід в форматі російської попси або якоїсь весільної співанки водіям наших «маршруток» аж ніяк не заважає, і п’яні дебошири, які інколи чіпляються до пасажирів, їхнього спокою теж не тривожать. 

Тому потрібно думати перш, ніж щось говорити, і пам’ятати, що старість не омине нікого.

Вікторія ЗІНЧУК.