Війна очима дітей
«Найрадісніша подія у Воскресінні Христовому для мене – це зрушений камінь від гробниці. Він через жінок-мироносиць сповіщає нам, що Христос воскрес», — філософськи промовив якось один із знайомих священиків.
Весняним лісом, серед квітучих анемонів і фіалок та співу пташок після Великодніх свят я йшов і роздумував над сказаним.
У 1991 році із волі Всевишнього зрушився камінь від темниці, у якій перебувала довгі роки Україна. О, яка тоді була всенародна ейфорія! Та радість була передчасною. Забули українці на світло Незалежності викласти плащаницю свободи. Ворог скористався цим, і нахабно накотив той камінь на Крим, і жахіттям війни притиснув Схід країни.
«Війна далеко, і дасть Бог, до Ковеля не дійде», — легковажу іноді я, як і багато інших моїх земляків.
А думка, мов сизокрила чайка, кигиче сумом, метушиться в тривозі, злітає з надією.
— Чайко, чайко! Кого кличеш? Чи гніздо хтось руйнує? Чи за своїх малят переживаєш? Он вони на мирному плесі плавають, забавляються…
— Схаменися, безтурботний, самозакоханий чоловіче! Прочитай, що пишуть мої любі чаєнята зі Сходу із річки Сіверець, що на Луганщині.
І я беру в руки книгу, схожу на учнівський зошит, із Сонцем, танком і прапором на обкладинці, під назвою: «Війна очима дітей», читаю і вже не можу відірватися.
Цю творчу роботу дарує нам справжня українська патріотка Світлана Лихитченко, вчителька української мови ЗОШ І-ІІІ ступенів – ДНЗ с. Кримське Луганської області із своїми талановитими чаєнятами – учнями.
Вона не просто описує трагедію села в умовах воєнного стану, а б’є в потужні дзвони, промовляючи: «Хочу, щоб люди відчули наш відчай і страждання, пережили ті хвилювання, які довелося пережити всім мешканцям нашого села».
Ті запахи війни, яка «руйнує дитинство і змінює дітей і дорослих», відчув усім своїм єством військовий капелан о. Михайло Іваняк, ігумен храму Блаженного Миколая Чарнецького в Ковелі.
Він пише: «У 2015 році переді мною постали діти, в очах яких було дуже чітко видно – життя може завтра не бути. Ти не знаєш, чи завтра будеш живим. У будь-яку мить у твій дім або під час навчання може прилетіти смертельний снаряд смерті».
Але, попри все, під гучні канонади, свист куль, підступну пропаганду ворога, у них в душі вкоренилася Україна, і сяє світло Воскресіння Христового.
х х х
Заглянемо в юну душу семикласниці Олени Бугери.
Про село її душа говорить: «Наше село розташоване понад річкою. Воно рівне, як струмочок. Красиві, чистенькі будиночки стоять, як намальовані, на кожному подвір’ї – квіти, городи чисті, у загородях гелготять гуси, кудкудакають кури, ревуть корови та хрокають свині. І все це має неповторний запах – запах рідної землі».
Про референдум. «Чужаки щось розповідали, махаючи руками, обіцяли нам краще життя, щасливе майбуття, якщо ми відділимось від України і будемо “Луганською народною республікою”, тобто “ЛНР”.
Так ось воно що! Це треба забути, що ти українець, не вчити рідну мову, не пишатися своєю країною, знищити обереги. Як так можна?! Це ж надбання століть!
Всі народні звичаї, обряди, народна творчість збиралися по крупинках, передавалися із покоління в покоління протягом віків. І тепер це все не потрібне? Його треба знищити? Ні, так не можна».
Про смерть героя. «Він (чоловік вчительки, депутат сільської ради) відверто говорив людям, що треба жити в єдиній країні, не можна ділити нашу неньку-Україну, не можна відділятися.
Ці слова дійшли до ворогів, і вони застрелили дядю Гену серед білого дня прямо на його подвір’ї…
І тоді я вперше зрозуміла, що село розбилося на два табори, що серед мешканців села є вороги. Мені стало моторошно…».
Про українську армію. «Два тижні ми готували їжу із своїх нехитрих продуктів, годували солдатів. Потім вони поїхали.
Розлучалися із сльозами на очах, з подякою за турботу про них. Ця подія перевернула моє життя…».
Про запахи війни. «У повітрі відчувався запах війни. Його не забуду ніколи і не переплутаю ні з чим. Раніше я не розуміла вислову «в воздухе пахло войной», але зараз цілком його усвідомлюю. Це запах пилу, кіптяви, мазуту і заліза, запах спітнілих солдатських тіл, крові і бруду, жахіття і болю. Стріляли вдень і вночі. Стріляли без перестанку».
«Гриміло все навкруги. Дрижали земля і небо. Ми чули, як з нашої і сусідніх квартир сипалися розбиті вікна, як снаряди від танків б’ють по дому, розбивають квартири і дах. У підвалі було моторошно. Стеля над головою хиталася і стіни здригалися від прямого попадання важкої зброї».
х х х
Про те, як дітей загартовує війна, робить їх дорослими, притлумлює відчуття страху, розказує Світлана Лихитченко:
«Вони вже звикли до обстрілів і не звертають уваги на постріли, які часто лунають вранці, коли йдуть на шкільний автобус.
А під час виконання контрольних робіт, коли здається, що стріляють поруч із школою і земля дрижить, уважно слухають учителів, хвилюючись, що можуть зробити у зошиті помилку».
Та повернемося до розповіді Олени Бугери і зафіксуємо юний погляд на нашу дійсність: «Разом із пораненими мене вивозила «швидка допомога».
Ми їхали під обстрілами. Машину кидало з боку в бік. Поранені стогнали від болю. Було сумно і жахливо. Нас ніхто не зупиняв, але навкруги стріляли, і кулі інколи чіпляли машину. До міста доїхали з пробитим колесом.
Брудні, перелякані, але живі…».
І ось воно – мирне місто: «Дивилися на людей, які ходили усміхнені, гарно вдягнені, наче з іншої планети. Вони поглядали на нас уважно, з цікавістю, але без жалю і співчуття, і ми зрозуміли, що «ситий голодному не вірить».
Серед тих запахів війни і випробувань, серед дитячих і дорослих поглядів на реалії воєнного буття я хочу віднайти відповідь на запитання: «А чи не скотиться камінь назад, на місце неволі? Чи Воскресіння України утвердилося в наших душах? Чи не надломився животворний дух?
У мирному Ковелі патріотизм проявляти легше – просто навчанням, працею. Буває (чого гріха таїти?) пафосними закликами на мітингах.
Там, серед пекла війни, я чую справжню патріотичну сповідь нашої милої Оленки, у якої «немає неправди за собою»:
«Ми народилися на цій землі, із молоком матері ввібрали в себе любов до неї…
Ми всі настраждалися вдосталь. Треба сказати: «Досить! Зупиніть бойові дії, цей безлад, це братовбивство!». Треба дати людям змогу жити разом, в єдиній країні. Тож збережемо свою рідну землю, свою співучу, мелодійну мову, свою домівку!
Збережемо для себе і для майбутніх поколінь!».
х х х
Війна – це частина нашого життя. Вона перевіряє нас на вірність, гідність і стійкість. В роздумах про перемогу Воскресіння над смертю і зрадою я переконуюсь, що камінь уже не скотиться назад, і ми, воскреслі, побудуємо нову квітучу країну Україну.
В книзі «Війна очима дітей» вміщені малюнки та поезії інших учнів загальноосвітньої школи с. Кримське.
В них – біль за Україну, молитви за воїнів АТО, рідну мову, маму і мир.
Пізнавати суть війни і миру на Сході через дитячу книгу необхідно дорослим і учням задля нашого прозріння.
І разом з тим, як зауважив о. Михайло Іваняк: «Молімося разом до Бога, щоб у очі і серце дітей Сходу України й в усьому світі, де триває війна, повернулося дитинство миру і любові».
Анатолій СЕМЕНЮК.
ВІД АВТОРА: книга «Війна очима дітей» вийшла нещодавно друком у Ковельській міській друкарні (підприємець В. М. Івановський). Її упорядкувала С. С. Лихитченко, а редагувала наша землячка О. І. Чабан. В книзі вміщені твори школярів, котрі брали участь у Всеукраїнських конкурсах учнівської творчості. Вірші, розповіді і малюнки учнів загальноосвітньої школи с. Кримське, що на Луганщині, — про мир, добро, любов. Про те, про що мріють щодня і за що моляться діти Сходу України, де триває війна.
Прочитайте цю книгу!
«Найрадісніша подія у Воскресінні Христовому для мене – це зрушений камінь від гробниці. Він через жінок-мироносиць сповіщає нам, що Христос воскрес», — філософськи промовив якось один із знайомих священиків.
Весняним лісом, серед квітучих анемонів і фіалок та співу пташок після Великодніх свят я йшов і роздумував над сказаним.
У 1991 році із волі Всевишнього зрушився камінь від темниці, у якій перебувала довгі роки Україна. О, яка тоді була всенародна ейфорія! Та радість була передчасною. Забули українці на світло Незалежності викласти плащаницю свободи. Ворог скористався цим, і нахабно накотив той камінь на Крим, і жахіттям війни притиснув Схід країни.
«Війна далеко, і дасть Бог, до Ковеля не дійде», — легковажу іноді я, як і багато інших моїх земляків.
А думка, мов сизокрила чайка, кигиче сумом, метушиться в тривозі, злітає з надією.
— Чайко, чайко! Кого кличеш? Чи гніздо хтось руйнує? Чи за своїх малят переживаєш? Он вони на мирному плесі плавають, забавляються…
— Схаменися, безтурботний, самозакоханий чоловіче! Прочитай, що пишуть мої любі чаєнята зі Сходу із річки Сіверець, що на Луганщині.
І я беру в руки книгу, схожу на учнівський зошит, із Сонцем, танком і прапором на обкладинці, під назвою: «Війна очима дітей», читаю і вже не можу відірватися.
Цю творчу роботу дарує нам справжня українська патріотка Світлана Лихитченко, вчителька української мови ЗОШ І-ІІІ ступенів – ДНЗ с. Кримське Луганської області із своїми талановитими чаєнятами – учнями.
Вона не просто описує трагедію села в умовах воєнного стану, а б’є в потужні дзвони, промовляючи: «Хочу, щоб люди відчули наш відчай і страждання, пережили ті хвилювання, які довелося пережити всім мешканцям нашого села».
Ті запахи війни, яка «руйнує дитинство і змінює дітей і дорослих», відчув усім своїм єством військовий капелан о. Михайло Іваняк, ігумен храму Блаженного Миколая Чарнецького в Ковелі.
Він пише: «У 2015 році переді мною постали діти, в очах яких було дуже чітко видно – життя може завтра не бути. Ти не знаєш, чи завтра
будеш живим. У будь-яку мить у твій дім або під час навчання може прилетіти смертельний снаряд смерті».
Але, попри все, під гучні канонади, свист куль, підступну пропаганду ворога, у них в душі вкоренилася Україна, і сяє світло Воскресіння Христового.
х х х
Заглянемо в юну душу семикласниці Олени Бугери.
Про село її душа говорить: «Наше село розташоване понад річкою. Воно рівне, як струмочок. Красиві, чистенькі будиночки стоять, як намальовані, на кожному подвір’ї – квіти, городи чисті, у загородях гелготять гуси, кудкудакають кури, ревуть корови та хрокають свині. І все це має неповторний запах – запах рідної землі».
Про референдум. «Чужаки щось розповідали, махаючи руками, обіцяли нам краще життя, щасливе майбуття, якщо ми відділимось від України і будемо “Луганською народною республікою”, тобто “ЛНР”.
Так ось воно що! Це треба забути, що ти українець, не вчити рідну мову, не пишатися своєю країною, знищити обереги. Як так можна?! Це ж надбання століть!
Всі народні звичаї, обряди, народна творчість збиралися по крупинках, передавалися із покоління в покоління протягом віків. І тепер це все не потрібне? Його треба знищити? Ні, так не можна».
Про смерть героя. «Він (чоловік вчительки, депутат сільської ради) відверто говорив людям, що треба жити в єдиній країні, не можна ділити нашу неньку-Україну, не можна відділятися.
Ці слова дійшли до ворогів, і вони застрелили дядю Гену серед білого дня прямо на його подвір’ї…
І тоді я вперше зрозуміла, що село розбилося на два табори, що серед мешканців села є вороги. Мені стало моторошно…».
Про українську армію. «Два тижні ми готували їжу із своїх нехитрих продуктів, годували солдатів. Потім вони поїхали.
Розлучалися із сльозами на очах, з подякою за турботу про них. Ця подія перевернула моє життя…».
Про запахи війни. «У повітрі відчувався запах війни. Його не забуду ніколи і не переплутаю ні з чим. Раніше я не розуміла вислову «в
воздухе пахло войной», але зараз цілком його усвідомлюю. Це запах пилу, кіптяви, мазуту і заліза, запах спітнілих солдатських тіл, крові і бруду, жахіття і болю. Стріляли вдень і вночі. Стріляли без перестанку».
«Гриміло все навкруги. Дрижали земля і небо. Ми чули, як з нашої і сусідніх квартир сипалися розбиті вікна, як снаряди від танків б’ють по дому, розбивають квартири і дах. У підвалі було моторошно. Стеля над головою хиталася і стіни здригалися від прямого попадання важкої зброї».
х х х
Про те, як дітей загартовує війна, робить їх дорослими, притлумлює відчуття страху, розказує Світлана Лихитченко:
«Вони вже звикли до обстрілів і не звертають уваги на постріли, які часто лунають вранці, коли йдуть на шкільний автобус.
А під час виконання контрольних робіт, коли здається, що стріляють поруч із школою і земля дрижить, уважно слухають учителів, хвилюючись, що можуть зробити у зошиті помилку».
Та повернемося до розповіді Олени Бугери і зафіксуємо юний погляд на нашу дійсність: «Разом із пораненими мене вивозила «швидка допомога».
Ми їхали під обстрілами. Машину кидало з боку в бік. Поранені стогнали від болю. Було сумно і жахливо. Нас ніхто не зупиняв, але навкруги стріляли, і кулі інколи чіпляли машину. До міста доїхали з пробитим колесом.
Брудні, перелякані, але живі…».
І ось воно – мирне місто: «Дивилися на людей, які ходили усміхнені, гарно вдягнені, наче з іншої планети. Вони поглядали на нас уважно, з цікавістю, але без жалю і співчуття, і ми зрозуміли, що «ситий голодному не вірить».
Серед тих запахів війни і випробувань, серед дитячих і дорослих поглядів на реалії воєнного буття я хочу віднайти відповідь на запитання: «А чи не скотиться камінь назад, на місце неволі? Чи Воскресіння України утвердилося в наших душах? Чи не надломився животворний дух?
У мирному Ковелі патріотизм проявляти легше – просто навчанням, працею. Буває (чого гріха таїти?) пафосними закликами на мітингах.
Там, серед пекла війни, я чую справжню патріотичну сповідь нашої милої Оленки, у якої «немає неправди за собою»:
«Ми народилися на цій землі, із молоком матері ввібрали в себе любов до неї…
Ми всі настраждалися вдосталь. Треба сказати: «Досить! Зупиніть бойові дії, цей безлад, це братовбивство!». Треба дати людям змогу жити разом, в єдиній країні. Тож збережемо свою рідну землю, свою співучу, мелодійну мову, свою домівку!
Збережемо для себе і для майбутніх поколінь!».
х х х
Війна – це частина нашого життя. Вона перевіряє нас на вірність, гідність і стійкість. В роздумах про перемогу Воскресіння над смертю і зрадою я переконуюсь, що камінь уже не скотиться назад, і ми, воскреслі, побудуємо нову квітучу країну Україну.
В книзі «Війна очима дітей» вміщені малюнки та поезії інших учнів загальноосвітньої школи с. Кримське.
В них – біль за Україну, молитви за воїнів АТО, рідну мову, маму і мир.
Пізнавати суть війни і миру на Сході через дитячу книгу необхідно дорослим і учням задля нашого прозріння.
І разом з тим, як зауважив о. Михайло Іваняк: «Молімося разом до Бога, щоб у очі і серце дітей Сходу України й в усьому світі, де триває війна, повернулося дитинство миру і любові».
Анатолій СЕМЕНЮК.
ВІД АВТОРА: книга «Війна очима дітей» вийшла нещодавно друком у Ковельській міській друкарні (підприємець В. М. Івановський). Її упорядкувала С. С. Лихитченко, а редагувала наша землячка О. І. Чабан. В книзі вміщені твори школярів, котрі брали участь у Всеукраїнських конкурсах учнівської творчості. Вірші, розповіді і малюнки учнів загальноосвітньої школи с. Кримське, що на Луганщині, — про мир, добро, любов. Про те, про що мріють щодня і за що моляться діти Сходу України, де триває війна.
Прочитайте цю книгу!
Війна очима дітей
будеш живим. У будь-яку мить у твій дім або під час навчання може прилетіти смертельний снаряд смерті».
воздухе пахло войной», але зараз цілком його усвідомлюю. Це запах пилу, кіптяви, мазуту і заліза, запах спітнілих солдатських тіл, крові і бруду, жахіття і болю. Стріляли вдень і вночі. Стріляли без перестанку».
Залишити коментар