Голод і війна її не зламалиНе в якійсь далекій країні це діялось, а тут, у нашій славній Україні, де земля виграє барвами життя, але де смуток і жаль чомусь часто стискають серця людей.
Вдивляюсь в обличчя ковельчанки Марії Микитівни Сорокіної (дівоче прізвище — Лихоніс), учасниці Великої Вітчизняної війни, і не можу не помітити її світлого погляду, глибокої мудрості і по-справжньому «сонячного» обличчя, яке випромінює життєдайне джерело добра.
Мимоволі замислююсь: «Звідки черпає Марія Микитівна душевну рівновагу? Як вдається, попри пережиті голод 1932-1933 років, війну, поневіряння, примусові роботи у Німеччині, залишатися такою інтелігентною, доброзичливою, свято берегти духовні і родинні цінності, всім серцем любити людей, Україну, кожну квіточку, травинку, комашку?».
І ще раз переконуюсь: українській землі таланить на мужніх, волелюбних жінок, жінок рідкісного дару, з Божою іскрою у серці. Саме до таких належить і наша героїня Марія Сорокіна.
Завдяки її розповіді ми довідаємось про реальні події 1932-1933 років, страшні роки війни, які закарбовані кривавими літерами в нашій багатостраждальній історії.
Марія Микитівна Лихоніс народилася на Полтавщині в селі Зубані тодішнього Кринківського району. В сім’ї виховувалось четверо дітей. Мали чимале господарство. В селі їх вважали «середняками». Батько Микита Савович працював пасічником, відповідав у районі за бджільництво. Глава сім’ї був тямущим чоловіком, а ще – добрим хазяїном. Мама ж в усьому допомагала батькові, і хоч була неосвіченою жінкою, відзначалась винятковою працелюбністю, мудрістю, щирою вдачею.
Після сьомого класу, який закінчила «на відмінно», Марія вступила в Полтавський медичний технікум. Батько хотів, щоб донька стала медиком. Але закінчити навчальний заклад і втілити в життя татову мрію дівчині так і не вдалося. Цьому завадила війна.
Пережити Марії Микитівні довелося чимало. Пам’ятає й страшний голод 1932-1933 років. Бабуся Марія, хоч і була тоді восьмирічною дівчинкою, але до дрібниць пам’ятає той час.
— Страхіття, яке ми пережили, з пам’яті не зітреться ніколи, — розповідає Марія Микитівна, на обличчі якої з’являється непрохана сльоза. – Люди масово гинули від голоду. В рідному селі залишилися одиниці, яким вдалося врятуватись. Скільки хат тоді спорожніло! Люди гинули, як мухи. Назавжди запам’яталось, як батько мого однокласника віддав маленького сина людям у формі, які відвозили мертвих у яму. Хлопчик тоді ще був живий. Голод своїми чорними кліщами впивався в мозок. Навіть найрідніші люди не виявляли один до одного милосердя.
В Зубані була церква. Багато православних віруючих відвідувало храм, але тут почало коїтись щось страшне. Святиню по-варварськи стали плюндрувати активісти. Вони розбивали стіни, знімали хрести. Нечисті на руку люди розграбовували храм. Всі ці диявольські дії відбувались вночі. Серед тих, хто руйнував святиню, Марія знала двох хлопців. Через деякий час вони трагічно загинули.
Сім’я Лихоносів в цьому участі не брала. Як же тривожилося серце Марії, коли бачила церковне начиння в оселях деяких атеїстів. Люди відійшли від Бога. У пошуках легкої наживи могили, які були біля церкви, теж розривали. Одним словом, не гребували нічим.
— Ми жили біля річки, але впіймати рибу було рідкістю, — продовжує розповідь Марія Микитівна. — Пригадую, що лід довго не розтавав, й риба у воді спливла. Люди бігли до річки, хапали мертву рибу і жадібно їли.
То тут, то там сповіщали про нові жертви. Батьки забороняли нам виходити на вулицю. На хату вішали зовнішні замки, аби нас, дітей, не могли виманити. Частішали випадки, коли дорослі різали дітей.
Одна жінка продавала на базарі холодець. У страві попався дитячий пальчик. Згодом в оселі продавчині у підвалі було знайдено декілька дитячих голівок. Жінка очевидно заманювала маленьких і…робила свою чорну справу. В голові не вкладається, що людина у такий скрутний час уподібнювалася звірам.
Зі слів Марії Микитівни, щодня до сільських осель під’їжджали військові, які закидали на підводу мертвих і відвозили на кладовище.
Казали, що мерців складали в одну яму. Батьки залишали дітей. Тікали з села, аби їх малечу забрали в інтернат.
А щоб у когось була хоч корівчина, то навіть мріяти годі! Все, що вирощували селяни, силоміць відбирали. Бурячок, моркву, зерно, худобу змушені були віддавати. Казали, що треба рятувати місто. Люди намагалися зберегти хоч якийсь харч.
— Пам’ятаю, як батько сховав у мішечок трішки борошна, і прив’язав до верби, що росла над рікою, — продовжує ділитися спогадами наша співрозмовниця. — Ми брали трішечки борошна, додавали бур’ян й заколочували з водою. Ось так-сяк перебивалися.
Село неначе почорніло, перетворилось на суцільну пустку.
— Пригадую, що наприкінці села під горою стояла хатина, — оповідає далі бабуся Марія. — Жили господарі заможно, мали землю, худобу, вишневий сад. Але їхній дім біда не оминула. Батьки із старшими дітьми від голоду не тямили, що коять. Вони вбили молодших членів сім’ї і з’їли. Дві старші доньки згодом так само вчинили із своїми батьками.
За словами Марії Микитівни, садок, який виростила ця сім’я, продали її батькові за 12 карбованців. Бабуся зізналася, що їм, ще зовсім маленьким, було дуже страшно йти у сад збирати вишні, бо біля нього стояла хата, в якій коїлися страшні речі. Скла там не було, а на печі виднілися сліди крові.
Голод начебто відійшов у минуле... Але ті, хто залишився в живих, далі боролися за виживання.
— Коли доспів новий урожай, ми ходили у сусіднє село збирати зелені колосочки, — з гіркотою мовить бабуся. – Однак робити це суворо забороняли. Після жнив теж подалі від людського ока збирали колосочки, але дуже боялися, що хтось помітить.
Жити в 1933 році стало легше. Люди вже так не вмирали. Ті, що вижили, мали безліч хвороб. Наша сім’я вижила. Мабуть, віра в Бога і молитва врятували. Наш дід був глибоко віруючою людиною. Ходив постійно із кадилом по подвір’ю.
Навіть перед війною в містах і селах був скрутний час. Марія на той час навчалася в Полтавському медичному технікумі. Щоб купити хліба, потрібно було займати чергу ще з ночі.
Біля магазину збиратися не можна було. Люди гуртувалися на бригаді і записували на руці номер. Але коли міліціонери дозволяли шикуватись, то бігли один поперед одним, незважаючи на попередній запис. Боялись, що хліба не вистачить.
Був період, коли найголовніший продукт харчування розвозили по домівках, щоб бачити кількість людей. Для цього шили спеціальні торбинки, адже на кожну душу дозволялась невелика кількість хліба.
— Коли Західну Україну звільнили, на Полтавщину приїхали люди, — мовить Марія Микитівна. – Ми їх поляками називали. Для них в учнівській столовій завжди був шматок хліба і миска супу. А нам видавали лише перші страви. В черзі за шматком хліба доводилось стояти цілу ніч. Але не кожному щастило дочекатися. Слід було поспішати на навчання, бо за запізнення знімали стипендію. Ще хліб можна було купити у кіоску біля заводу. Робітникам підприємства видавали його без документів. Ми приєднувались до них, але не встигали й кілька кроків ступити, як хліб у нас силоміць відбирали злодюжки.
1941 рік… Здавалося б, сім’я Лихоносів та їхні земляки почали оговтуватись від пережитого, але 22 червня в їхні оселі знову увірвалась страшна звістка – війна.
Багато наших співвітчизників пішли на фронт, а молоді, серед яких була Марія, наказали залишити навчання й повертатись в рідне село копати окопи. Пізніше дівчат та хлопців направили на таку ж роботу в Оболонь.
Копали окопи заввишки в людській зріст. Німці за цим пильно стежили й не давали спокою ні вдень, ні вночі. З літаків строчили кулями по укріпленнях.
Спали на землі просто неба. Отримували скромний пайок – маленький шматочок чорного хліба.
Із наближенням фронту, всі стали розбігатися. Молодь повернулась додому. Село було обкопане кругом, але німці туди не пішли.
У 1942 році Марію Лихоніс, як і багатьох її ровесників, забрали на примусові роботи до Німеччини. Дівчині тільки-но виповнилося 18. Поліцаї заганяли переляканих людей до потягів.
— Рятувала лише віра в Бога, благословення священика, який разом із матушкою одягнув на нас хрестики, — розчулено говорить Марія Микитівна. – Привезли нас у Франкфурт-на-Майні. Працювати було дуже важко: холодно, голодно, кожен крок контролювався німецькими вартовими. Двом на тиждень видавали буханець хліба. Ділили ми його з подругою навпіл. Домовлялись зберігати скарб й не віддавати одна одній свою частину, бо боялись не протриматись. Давали нам брукву, з якої варили суп, то хоч би картоплинку де впіймав. Працювали на заводі. На роботу щодня нас ганяли за 7 км. Тут працювали серед німців, виготовляли якісь запчастини. Рятувало те, що добре володіла німецькою мовою. Ще в школі освоїла її, бо вчителька була німкенею й давала нам хороші знання. Тоді сміялись: мовляв, навіщо нам німецька?
— Не злукавлю, якщо скажу, що не усі німці були поганими, -- продовжує Марія Микитівна. – Були серед них й такі, котрі жаліли нас. Але був і дуже жорстокий чоловік. Постійно кричав, бив, або погрожував нагайкою. Один з вартових підкормлював мене, бо через моє ім’я думав, що я католичка.
Якось наших жінок забрали працювати на швейну фабрику. Робота була легшою, адже тут було тепло.
Робітницям навіть суконні капці видавали. Але знову наших дівчат повернули на завод, бо вирішили, що цю роботу зможуть виконувати німкені.
Над заводом свистіли кулі. Жінкам на своїх плечах доводилось носити тяжку арматуру. Жили спочатку у бараках. Пізніше — у підвалі. Завод розбомбили. На складах знайшли поплавлений цукор, який змішався із землею. Усі бігли туди, відколювали шматок, кидали у воду. Земля осідала на дні. Це й врятувало життя багатьом остарбайтерам.
Вибухи не припинялись. Німці ховались в бомбосховищах. Росіян спочатку туди не пускали. Але потім побачили, що там, де наші, вдається врятуватись. Німці казали, що «росіян їхній Бог рятує». Пускали навіть до своїх домівок.
У Франкфурті-на-Майні загинули тисячі людей. З цього німецького міста полонених гнали на Схід. Були чутки, що наших вбивали і спалювали, бо нічим було годувати.
Марія з двоюрідною сестрою та подругою наважились на втечу.
Дівчата відстали від колони і побігли, куди очі бачать. Раніше втеча була б небезпечною, бо німецькі собаки швиденько знайшли б їхній слід. Але фронт наближався, американці бомбили кругом. Тому втікачів одразу ніхто не шукав.
Марію та дівчат рятувало знання німецької мови. Йшли на хитрощі. Вони не знали, куди йти. Але у кожному селі казали бауерфюреру (сільський голова), що німці наказали їм рухатись на Схід і звертатись за допомогою до них.
Дівчат приймали, годували і навіть дозволяли заночувати. Так і йшли від села до села.
Якось один бауер (літній чоловік) забрав Марію до себе. Наказав обробляти город, вести домашнє господарство. Сестру й подругу дівчини влаштував на роботу.
У них з дружиною не було дітей. Тож старий німець вважав Марію за доньку. Хоча дуже не жалував. Господарство було чимале. Утримував багато корів, але молока не дозволяв пити ні названій доньці, ні дружині. Жадібний такий був. Все молоко здавав, а виручені гроші складав, бо мріяв поїхати в Україну й купити якнайбільше землі.
Годували поганенько, але Марія мирилася.
По сусідству від німця мешкала жінка. Жила дуже бідно. Залишилась сама з п’ятирічною дівчинкою на руках. Сусідське дівча полюбило Марію. Маленька Ельза постійно прибігала. Навіть разом з мамою змайструвала для неї комбіновану сукню із старих речей.
Війна закінчилася, але про це Марія та інші наші співвітчизники навіть не здогадувались. Німець, в якого служила дівчина, приховував це від неї. Все казав: «Будеш нам за доньку».
Бувало, розплачеться Марія. А дід примовляє: «Не плач, я з тобою на Україну поїду».
Він навіть і гадки не мав, що дівчина тужить не за ним, а за рідним селом, Батьківщиною.
Випадково Марія дізналась, що наші здобули перемогу і людей, котрі опинилися в Німеччині, відправляють додому. Чимдуж бігла за 70 кілометрів, аби разом із земляками повернутися додому, незважаючи на те, що господар лякав її, що серед остарбайтерів розповсюджений тиф.
Повернулася додому. Кругом –суцільні руїни. Батько загинув на фронті, хата згоріла. Сім’я Марії залишилася гола й боса, без даху над головою.
Але в серці дівчини жевріла надія, що все тепер буде добре. Головне, що закінчилась війна.
У післявоєнний період жилось важко, але люди згуртовано розбудовували народне господарство. Раділи мирному сьогоденню, народженню дітей. Життя продовжувалось.
Дівчина працювала секретарем сільської ради у рідному селі.
Доля розпорядилась так, що Марія поїхала разом із сім’єю рідного дядька на Ковельщину. Тут зустріла свого майбутнього чоловіка Івана. З ним все життя прожила душа в душу. На жаль, він уже відійшов у Царство Вічності.
Весь вік жили і трудились чесно, ніколи нікого не образили. Марія Микитівна працювала статистом, бухгалтером, економістом. Іван Васильович мав веселу вдачу, хоч все життя працював на відповідальній роботі
У подружжя народилося двоє дітей — Людмила і Анатолій, які стали гідними продовжувачами свого роду. Хороше виховання Людмила Іванівна та Анатолій Іванович дали своїм дітям, яких шанують і поважають люди.
Марія Микитівна не натішиться 5 онуками, 3 правнуками. Адже вони – її надійна підтримка і опора.
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКУ: учасник Великої Вітчизняної війни Марія СОРОКІНА.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар