Найвища нагорода – життяЖодній війні на світі немає ніякого виправдання, бо кожна з них призводить до фатальних наслідків: безжалісно й бездумно забирає людські життя, калічить долі їх рідних та близьких. Не є винятком і афганська війна.
Вона накоїла багато лиха, знищуючи тих, хто йшов їй наперекір. Матері так і не дочекалися синів, які згодом повернулися на рідну землю в холодних цинкових домовинах.
Тож ми, сучасні покоління, повинні віддати належне тим, хто загинув в Афганістані, чиї імена та прізвища навічно вписані в історію.
З того часу пройшло немало років. Та душевні рани не лікуються… А спогади час від часу відлунюють тривожним щемом в серці від того, що довелось побачити і пережити. І цього, на жаль, ніколи не стерти із людської пам'яті, де назавжди закарбувалися епізоди кривавих подій в Республіці Афганістан.
Учасник тієї війни, нині – завідуючий Ковельським лінійним відділом Львівського відокремленого підрозділу Державної установи "Лабораторний центр на залізничному транспорті Держсанепідслужби України" Роман Шумин ніколи навіть не міг подумати, що саме йому доведеться рятувати (будучи медиком) молодих 18–19-літніх хлопців, "виривати" їх, як-то кажуть, з пазурів смерті, в "пекельному" Афганістані.
Життєва біографія його розпочалася 31 травня 1965 року в селі Рогиня Городенківського району на Івано-Франківщині. Закінчивши 8-річку в сусідньому селі, юнак вступив до медичного училища в Коломиї. Після навчання став працювати фельдшером в сільській амбулаторії. А згодом… Згодом – армія. Служив юнак спочатку в Ашхабаді, в медичній частині Туркестанського військового округу.
"Ту жовтневу ніч 1984-го пам'ятаю добре. Тривога. Підйом. Посадка в літак, який на ранок приземлився на аеродромі в м. Кабулі. Там нас розподілили по військових частинах, – пригадує Роман Михайлович. – А далі пішло-поїхало… Щодня були нові й нові випробування на міцність. Постріли гармат, вибухи снарядів, благальний погляд закривавлених солдатів: "Допоможіть!". А для того, щоб одного пораненого підняти, потрібно було не менше 4-5 чоловік (це враховуючи те, що медичного персоналу катастрофічно не вистачало). Що було робити?! Тож доводилось самому якось знаходити вихід із тих чи інших ситуацій. Тоді я по-справжньому почав розуміти, що війна – це важка робота, і на ній треба вміти чітко виконувати свої обов'язки в бойових умовах, вчитись виживати. Бо війна помилок не вибачає».
Саме йому за велінням долі судилось нести військову службу в Республіці Афганістан з 15 жовтня 1984 по 26 квітня 1986 р.р. у військовій частині "Польова пошта 51884", будучи спочатку молодшим сержантом, потім – сержантом, а згодом – старшим сержантом-санінструктором 3-ї роти першого батальйону 180-го мотострілецького полку 108-ї мотострілецької дивізії. Частина дислокувалась на околиці міста Кабула. Мало часу давалося на освоєння нових умов служби, бо майже відразу по прибуттю сюди почалися виходи в бойові рейди, в гірські, прилеглі до Кабула, райони…
Так проходили дні за днями, місяці за місяцями. Змінювалися населені пункти, де точилися бої, та молодий інструктор ні на що не нарікав, бо знав – це його обов'язок.
– Повертались в полк, місце постійного дислокування, лише для того, щоб відремонтувати техніку, поповнити запаси боєприпасів, продовольства, пального та медикаментів, змінити одяг, а так, практично завжди, знаходились в зоні бойових дій, де гаряче було не від спекотної погоди, а від того, що там коїлось…
Спочатку, звичайно, було моторошно і страшно, але коли минав 9–10-й день боїв, – починали звикати. Ми добре розуміли: вороття назад немає, тільки вперед, д
е основною надія була на себе й на Бога. Далеко не останню роль відігравала дружба, братерство та взаємодопомога товаришів, – ділиться знову спогадами Роман Шумин.
"…Там, де стріляють, бувають поранені. Цю трагічну істину знають всі, кому хоч раз довелось побувати в справжньому бою. Тому й до військових медиків, виконуючих інтернаціональний обов'язок в Афганістані, ставлення особливе: багатьом із них не раз доводилось рятувати життя не тільки своїм товаришам, а також і афганцям".
Саме так починалась стаття в Центральній газеті Міністерства Оборони "Красная Звезда" від 25 березня 1986 року під назвою "Спасибі, брат". Медбратом, жартуючи, називали Р. Шумина друзі. А для командира роти капітана Володимира Дуранічева він став більше, ніж братом. Роман виніс з поля бою пораненого офіцера, врятував йому життя. За цей подвиг сержант Шумин нагороджений орденом Червоної Зірки.
Так коротко та ясно описує подвиг, який здійснив Роман Шумин, друковане видання далі. І таких героїв тоді було немало.
Розрадою, невеличкою краплинкою приємних миттєвостей серед воєнного лихоліття, як розповідає колишній афганець, були виступи артистів. Сюди приїжджали відомі співаки із Росії, Білорусі та інших країн світу. Бувало й таке, що на свої виступи в інші полки вони виїжджали в бронежилетах, хоча дехто з них від цього відмовлявся. Та нерідко все це закінчувалося гучним та вже стандартним і звичним: "Тривога!". І концерт на цьому закінчувався…
Повернувшись із Афганістану, Роман Шумин закінчив Львівський медичний університет, звідки за направленням потрапив на Волинь, де й став працювати в Ковельській районній санітарно-епідеміологічній станції. Тут одружився, тож тепер разом із дружиною виховують двох дітей.
2005 року його призначили головним лікарем Ковельської лінійної санітарно-епідеміологічної станції на Львівський залізниці. На цій посаді Роман Михайлович зарекомендував себе кваліфікованим спеціалістом. Гарно відгукуються про колегу і підлеглі, які тепло й щиро говорять про свого керівника.
Нещодавно до героя нашої розповіді завітали бойові побратими, ветерани-"афганці", серед яких був і Василь Дроган. Радісно сприйняли всі цю зустріч. Як з’ясувалось під час бесіди, життєві дороги двох солдатів перетиналися на навчанні в одному навчальному підрозділі в Ашхабаді. 
Василь Миколайович теж поділився епізодами тих подій, які довелось пережити в Афганістані, отримавши повчальні уроки на все своє життя із так званої "школи виживання", яку пройшов за час служби.
Підтвердженням сумлінного виконання військового обов'язку солдатом В. Дроганом є витяг із наказу командира військової частини "Польова пошта 51854" за номером 112 від 11 червня 1982 року, в якій командир дивізії присвоює військове звання "старшина" заступнику командира взводу 2-ої артилерійської батареї артилерійського дивізіону 180-го мотострілецького полку.
Хоч пройшло вже немало часу, але, дивлячись на них тепер, розумієш, що воїни анітрохи не змінилися: вони — ті самі хлопці із молодечим запалом в очах, непохитною вірою у завтрашній день. І якби їм довелось пережити це знову, вони б вчинили так само – з честю виконували б свій інтернаціональний обов'язок, не шкодуючи сил і здоров'я.
Пригадуючи минуле, гортаючи фотосвітлини в альбомі, маючи безліч нагород і відзнак, бойові товариші наголошували на одному: «Для нас найважливішою є лише одна нагорода – те, що ми повернулися додому живими».
Отож, дивлячись на таких людей, ми ще раз переконуємось в тому, що нам є ким пишатися і гордитися, є на кого рівнятися.
Оксана БІРУК.
НА ЗНІМКАХ: воїни-"афганці" Василь ДРОГАН та Роман ШУМИН; в роки афганської війни.
Фото Петра ЛИСИЦІ та з домашніх архівів.
Залишити коментар