Пам’ять / Слово про друга і колегу

Остання зустріч… Ні — прощання. Він лежав у домовині. Обличчя його змінилося. Воно відображало якусь холодну відчуженість  до цього жорсткого і не завжди справедливого світу.

Я вдивлявся в нього і хотів знайти іскорки колишнього живого, невгамовного, молодечого ентузіазму, а знаходив тільки залишки відчайдушної боротьби зі смертю за життя.

Групами і поодинці заходять друзі, родичі і просто знайомі. Вінки і квіти… Квіти і вінки… Віддати останню шану приїхали наші колеги із Луцька, Києва та інших міст. Це знак поваги, заслуженої життям і працею.

Хто він, Роман Едуардович Герасімов, цей колись бурхливий вулкан енергії?

l

Я приїхав до Ковеля у 1985 році, коли Роман Едуардович працював головою міськвиконкому. Мені було поставлене завдання реформувати енергетичну галузь Ковельщини, тобто міський і сільський райони електромереж об'єднати в одне підприємство.

Практику організаційної та керівної роботи я мав — працював в електромережах Камінь-Каширського та Любешівського районів і вісім років очолював потужний Нововолинський РЕМ. До того ж, і в Ковелі трудився електромонтером.

Під час першої співбесіди Роман Едуардович зустрів мене насторожено. З нотками невдоволення у голосі: мовляв, у нас і своїх кадрів на посаду начальника району електромереж вистачає.

Я відповів, що виконую волю вищестоящого начальства і готовий до співпраці.

Я розумів, що дотичних проблем багато. Місто інтенсивно розбудовується, промисловість широкими кроками іде вперед, на підйомі — соціально-економічний розвиток, без енергетики в сучасних умовах цей рух неможливий.

Було усвідомлення й того, що голова міста є найважливішою об'єднуючою ланкою між будівельниками, промисловими підприємствами та організаціями і службами міста. Разом з тим, виконком — своєрідний "локомотив", який рухає потяг соціально-економічного розвитку. Признаюсь, що така відкритість мера мені сподобалась. Вона віщувала тісну співпрацю і розуміння.

l

Стару радянську систему можна критикувати, не сприймати, але питання добору і виховання кадрів стояло на чільному місці. Система була жорсткою до нерадивих, безвідповідальних керівників і без жалю викидала їх за борт "корабля".

Роман Едуардович займав високу сходинку в ієрархії влади. Своєю активністю, професіоналізмом та високими управлінськими здібностями забезпечував доручену ділянку роботи. Вісім років (1981-1988р.р.) наполегливо і невтомно тримав штурвал корабля під назвою "Ковель”.

l

А спогади птахами виринають із підсвідомості…

— Романе Едуардовичу, можна на прийом?

— Заходь. Що в тебе трапилося?

— Потрібна допомога. Хочу, щоб ви від імені виконкому та ради звернулися із листом до Міністерства енергетики про необхідність будівництва нової виробничої бази. Ви ж знаєте, в яких важких умовах працюють енергетики.

– Анатолію Володимировичу, там де ти пропонуєш розбудуватися, знаходиться житловий будинок. Куди людей відселимо?

— Я розумію проблеми з відселенням, але ж заради покращення умов праці енергетичної служби все одно чимось потрібно жертвувати.

— Добре, готуй листа. Будемо думати.

Лист до міськради викликав негативну реакцію з боку обласного підприємства і особливо — об'єднання "Львівенерго". Мовляв, як це могли ковельчани вийти через їх “голови” аж на Міністерство?

Проте буря швидко вщухла, і позитивне рішення було прийняте.

У цій ситуації проявилися визначальні риси характеру Романа Герасімова як голови міста — це розуміння проблеми, відповідальність, дотримання слова і готовність допомогти.

Мешканці житлового будинку були оперативно переселені в нові комфортні квартири, а я відчув повне сприяння у будівництві нової бази.

У своїй книзі "Філософія душі" (Луцьк. Надстир'я. 2013) я писав: "Можна назвати маленьким подвигом переселення мешканців цього будинку та його знесення. Тут енергетики мають дякувати Романові Герасімову, голові міста".

І сьогодні я ще раз від імені тодішніх і теперішніх енергетиків Ковельщини висловлюю щиросердечну, народну (тепер уже посмертну) подяку Роману Едуардовичу за те, що вони мають одну з кращих виробничих баз в області.

l

Рояться спогади. З ріки пам'яті виринають картини співпраці, а згодом — і дружби.

Здача житлових будинків завжди була на контролі в обласного начальства. Щоб не зірвати здачу будинку у встановлений термін, доводилося працювати у вихідні дні та в позаурочний час. 

Якось у суботу бульдозерист, зловивши гаву, "в'їхав" у електропідстанцію. Сталося аварійне вимкнення мікрорайону по вулиці Володимирській. Роман Едуардович старався чимось допомогти і не відходив від ремонтників-електриків доти, доки аварійна ситуація не була ліквідована.

А скільки разів він зупиняв водіїв, коли бачив порушення Правил дорожнього руху чи коли автомобіль не туди віз матеріали.

Нам би, сьогоднішнім, таку принциповість. І все це не заради своєї вигоди чи якогось піару, а заради порядку і блага міста.

Вісім років — на відповідальній посаді. Побудовано тисячі квартир. А він залишився проживати з сім'єю у тісній двокімнатній.

Коли йому дорікали цим, він відповідав: 

— На черзі стоять сотні сімей бідних, обездолених. Як я їх обійду? Спочатку — їм, а потім, може, вдасться мені.

Ця скромність, милосердність і співпереживання за інших є повчальним прикладом для наслідування  деяким чиновникам держслужби всіх рівнів.

l

Поки чекаємо священика, хтось тихо шепоче на вухо:

— Бачите, хата яка скромна і непоказна, не така, як у теперішніх олігархів.

Не відповідаю — немає сенсу. А сам знову, уже вкотре, констатую, що головним в житті Романа Герасімова, голова міста, ставив не особисте збагачення, а благо рідних і дорогих йому ковельчан. Висока посада у його свідомості ототожнювалася з високою моральністю. Ось чим він був багатий!

Роман Едуардович мав тверду позицію і принциповість у поглядах.

— Анатолію Володимировичу, ти зробив велику помилку, коли будинок панахиди передав релігійній громаді, — дорікав він мені не раз.

Я пояснював, виправдовувався, а він слухав і стояв на своєму. Його позиція нас не роз'єднувала, а викликала повагу і навіть зближувала.

l

Добре слово про колегу, друга я чув і від працівників “Ковельсільмашу" та технічної школи ТСО України, де він працював після закінчення терміну головування.