Пам’ять / Крилата пісня Арсена Матвіюка

"Село Клевецьк за мною, мабуть, плаче,.." — згадалися слова із колись написаного вірша. Прийшли на пам'ять вони не випадково:  сум огорнув серця рідних, близьких, друзів не тільки в селі, але й у Ковелі, Бориславі, Луцьку і навіть в далекому Сибіру, коли прилетіла звістка про те, що  відійшов у засвіти патріот України, активний краєзнавець, член Ліги українських письменників імені Павла Чубинського і напрочуд добра людина

Арсен Борисович 

МАТВІЮК.

Народився і пішов з життя він 6 вересня, проживши на цій Землі 88 років. Це було яскраве, наповнене важкими випробуваннями, велике життя. Воно, мов ланцюг подій, ланка за ланкою, вело шляхом важкої праці, поневірянь, боротьби і звершень.

"Смакувало солодощі" панської Польщі і перших "совєтів", німецьких фашистів і польсько-волинського протистояння, сталінських репресій та сибірського заслання, боротьби за незалежність і омріяної волі.

Артем Матвіюк вистраждав свою філософію сенсу життя: "Ось помру, поставлять пам'ятник на цвинтарі і забудуть. А коли напишу книгу про історію села — то цей пам'ятник буде слугувати майбутньому поколінню. Хтось прочитає і втішиться, бо славні земляки наші були".

І він дослідив, написав і видав дві книги "Клевецьк — моє село". Це було непросто, адже після заслання НКВС заборонило проживати на Волині, а тому вимушений був поселитися із сім'єю в Бориславі.

Та сила тяжіння батьківської землі непереборна. Кожна вільна хвилина — і він тут. Ковель, Турійськ, Ружин, Миляновичі, Старі Кошари, Зілов, Клевецьк, Городелець та інші населені пункти Арсен Матвіюк, як колись Григорій Скворода, обійшов пішки.

Збирав свідчення людей, відновлював історичні події у своїй, чужій пам'яті, звіряв їх в архівах державних та силових установ й викладав на папері. Не маючи достатньо грошей, якимсь чином видавав, а  потому дарував землякам.

Звершилася мрія, та не заспокоївся, бо сенсом життя стало написання правди про сталінські репресії, заслання і наругу над українцями, яку чинила та жорстока система. Він мусив донести людям ту "крупинку" правди, де "за свою тяжку працю, не тільки для себе, але й держави, мусили все покидати і їхати на "білі медведі"…

Він дослідив, що існував Наказ від 22 червня 1944 року за № 0078/42 про виселення у найдальші куточки СРСР усіх українців (!). Вдумаймося: з 1944 по 1952 роки тільки із Західної України насильно було переселено 203662 людини (сім'ями та родинами). Все, що пережив сам і його побратими, А. Матвіюк описав у книзі "Рушив поїзд в далекий Сибір". Спомини очевидців, сотні світлин та архівних документів перетворюють книгу на цінний історичний документ. Це — титанічна праця в ім'я нашого майбутнього без репресій.

Сім'ю Матвіюків репресували у 1950 році і відправили в Іркутську область ешелоном № 97222. Цьому передувало кількамісячне перебування у пересильному таборі, що знаходився на території, окресленій вулицями Івасюка—Чубинського—Вербицького (район ПТУ-5 і комплексу "Наше місто"). Там були жахливі, нелюдські умови. У двох бараках утримувалося під наглядом охоронців і собак за дерев'яним парканам 1110 чоловік. Витерпів. І як пам'ять про ті страхіття, добився встановлення на будинку № 20 по вул. Івасюка меморіальної дошки.

Арсен Борисович знову і знову, мов для просвітлення пам'яті, повертався до тих подій. Він тричі збирав тих, хто піддався репресіям і після реабілітації повернувся на Батьківщину.

Їх залишилося небагато, буквально одиниці. Хтось спочиває під хрестом на чужині, а хтось уже й тут. Є й такі, що працюють на Росію. Арсен Матвіюк був завжди з тими, у кого серце б'ється Україною. Після заслання, разом із дружиною Любов'ю Броніславівною Крисько (на знімку) звели сімейне "кубельце" в місті Бориславі, а душа його жила  біля  клевецьких лелек, батьківського хутора і своїх рідних односельців.

Був стійким і принциповим в питання українства. Якось, будучи в музеї Дмитра Яворницького, що у Дніпрі, Арсен Матвіюк зауважив: експонати  підписані російською мовою. Через деякий час поїхав туди, щоб переконатися, чи виправили музейники помилку.

Всі свої заощадження віддавав на розбудову Клевецької церкви, поїздки до архівів та видання книг. Скільки ж то стежин витоптано у рідному краї! У нього був нескорений козацький дух. Та сили не безмежні. Струна, яка бриніла мажорною нотою життя, раптом надірвалася: перестали слухатися ноги! О, як він переймався і  мучився цим. Як нам стало не вистачати його усмішки, щирого слова.

У просторі нашого існування з'явився вакуум, який заповнився сумом. Та, попри все, свою земну місію Арсен Борисович виконав до кінця. Його душа птахом крилатим літає над Волинню, Бориславом, світлу пам'ять залишаючи за собою в наших серцях.

Рушив поїзд в далеку дорогу,

Сколихнувся вагон і помчав.

Я в останній вже раз подивився

На те все, що так щиро  кохав.

Рідний краю! Не забуть слова святі ці

Ти — назавжди у серці, хоч в терновім

вінці.

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Село Клевецьк за мною, мабуть, плаче,.." — згадалися слова із колись написаного вірша. Прийшли на пам'ять вони не випадково:  сум огорнув серця рідних, близьких, друзів не тільки в селі, але й у Ковелі, Бориславі, Луцьку і навіть в далекому Сибіру, коли прилетіла звістка про те, що  відійшов у засвіти патріот України, активний краєзнавець, член Ліги українських письменників імені Павла Чубинського і напрочуд добра людина Арсен Борисович  МАТВІЮК.

Народився і пішов з життя він 6 вересня, проживши на цій Землі 88 років. Це було яскраве, наповнене важкими випробуваннями, велике життя. Воно, мов ланцюг подій, ланка за ланкою, вело шляхом важкої праці, поневірянь, боротьби і звершень.

"Смакувало солодощі" панської Польщі і перших "совєтів", німецьких фашистів і польсько-волинського протистояння, сталінських репресій та сибірського заслання, боротьби за незалежність і омріяної волі.

Артем Матвіюк вистраждав свою філософію сенсу життя: "Ось помру, поставлять пам'ятник на цвинтарі і забудуть. А коли напишу книгу про історію села — то цей пам'ятник буде слугувати майбутньому поколінню. Хтось прочитає і втішиться, бо славні земляки наші були".

І він дослідив, написав і видав дві книги "Клевецьк — моє село". Це було непросто, адже після заслання НКВС заборонило проживати на Волині, а тому вимушений був поселитися із сім'єю в Бориславі.

Та сила тяжіння батьківської землі непереборна. Кожна вільна хвилина — і він тут. Ковель, Турійськ, Ружин, Миляновичі, Старі Кошари, Зілов, Клевецьк, Городелець та інші населені пункти Арсен Матвіюк, як колись Григорій Скворода, обійшов пішки.

Збирав свідчення людей, відновлював історичні події у своїй, чужій пам'яті, звіряв їх в архівах державних та силових установ й викладав на папері. Не маючи достатньо грошей, якимсь чином видавав, а  потому дарував землякам.

Звершилася мрія, та не заспокоївся, бо сенсом життя стало написання правди про сталінські репресії, заслання і наругу над українцями, яку чинила та жорстока система. Він мусив донести людям ту "крупинку" правди, де "за свою тяжку працю, не тільки для себе, але й держави, мусили все покидати і їхати на "білі медведі"…

Він дослідив, що існував Наказ від 22 червня 1944 року за № 0078/42 про виселення у найдальші куточки СРСР усіх українців (!). Вдумаймося: з 1944 по 1952 роки тільки із Західної України насильно було переселено 203662 людини (сім'ями та родинами). Все, що пережив сам і його побратими, А. Матвіюк описав у книзі "Рушив поїзд в далекий Сибір". Спомини очевидців, сотні світлин та архівних документів перетворюють книгу на цінний історичний документ. Це — титанічна праця в ім'я нашого майбутнього без репресій.

Сім'ю Матвіюків репресували у 1950 році і відправили в Іркутську область ешелоном № 97222. Цьому передувало кількамісячне перебування у пересильному таборі, що знаходився на території, окресленій вулицями Івасюка—Чубинського—Вербицького (район ПТУ-5 і комплексу "Наше місто"). Там були жахливі, нелюдські умови. У двох бараках утримувалося під наглядом охоронців і собак за дерев'яним парканам 1110 чоловік. Витерпів. І як пам'ять про ті страхіття, добився встановлення на будинку № 20 по вул. Івасюка меморіальної дошки.

Арсен Борисович знову і знову, мов для просвітлення пам'яті, повертався до тих подій. Він тричі збирав тих, хто піддався репресіям і після реабілітації повернувся на Батьківщину.

Їх залишилося небагато, буквально одиниці. Хтось спочиває під хрестом на чужині, а хтось уже й тут. Є й такі, що працюють на Росію. Арсен Матвіюк був завжди з тими, у кого серце б'ється Україною. Після заслання, разом із дружиною Любов'ю Броніславівною Крисько (на знімку) звели сімейне "кубельце" в місті Бориславі, а душа його жила  біля  клевецьких лелек, батьківського хутора і своїх рідних односельців.

Був стійким і принциповим в питання українства. Якось, будучи в музеї Дмитра Яворницького, що у Дніпрі, Арсен Матвіюк зауважив: експонати  підписані російською мовою. Через деякий час поїхав туди, щоб переконатися, чи виправили музейники помилку.

Всі свої заощадження віддавав на розбудову Клевецької церкви, поїздки до архівів та видання книг. Скільки ж то стежин витоптано у рідному краї! У нього був нескорений козацький дух. Та сили не безмежні. Струна, яка бриніла мажорною нотою життя, раптом надірвалася: перестали слухатися ноги! О, як він переймався і  мучився цим. Як нам стало не вистачати його усмішки, щирого слова.

У просторі нашого існування з'явився вакуум, який заповнився сумом. Та, попри все, свою земну місію Арсен Борисович виконав до кінця. Його душа птахом крилатим літає над Волинню, Бориславом, світлу пам'ять залишаючи за собою в наших серцях.