Неоголошена війна на Сході України триває вже більше чотирьох років. Багато українців пішли захищати Батьківщину. Серед них – ковельчанин Володимир Шпіка, котрий поїхав в АТО у 2014 році й до цього часу воює у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти. Про те, як змінився світогляд, наскільки важлива чоловіча дружба та як залишатися людиною в умовах війни, він розповів під час інтерв'ю – перед тим, як того ж дня, після відпустки, вирушив назад – на східні рубежі…
– Володимире Анатолійовичу, Ви потрапили до зони АТО через декілька місяців з моменту початку тих страшних подій. Що спонукало піти добровільно захищати Батьківщину?
– На полі бою героїчно боролись та гинули вісімнадцятирічні юнаки, то хіба душа та совість колишнього військового могли дозволити залишитися вдома та дивитися на це зі сторони? Навіть не задумувався. Йти на допомогу побратимам і захищати рідну землю в зоні АТО – це мій обов'язок.
До війни займався громадсько-політичною діяльністю, свого часу був депутатом Ковельської районної ради. Війна на Сході змінила звичний ритм життя: в перші її дні вирішив іти добровольцем на фронт. Не очікував, що для мене, старшого офіцера, це стане проблемою, адже не потрапив під мобілізацію. Довелося навіть з приводу цього просити підтримки народного депутата України Степана Івахіва, котрий, у свою чергу, звернувся до на той час виконуючого обов'язки Міністра оборони Михайла Коваля.
Таким от чином потрапив у першу спеціальну бригаду територіальної оборони, у складі якої в м. Кіровограді (нині м. Кропивницький) проходив бойове злагодження.
На початку листопада 2014 року нас переформували в 57-у окрему мото-піхотну бригаду і направили на виконання бойових завдань під Дебальцеве.
В лютому 2015 року переведений у п'яту батальйонну тактичну групу 81-ї окремої аеромобільної бригади. Воював під Слов'янськом, Горлівкою, Попасною.
Згодом займав посаду начальника командного пункту-заступника начальника штабу з бойового застосування 36-ї окремої бригади морської піхоти. Тож з серпня 2015 до квітня 2016 року довелося тримати оборону на Маріупольському напрямку.
Після цього був призначений командиром окремої частини Одеського гарнізону, а через рік переведений у штаб Командування Військово-Морських Сил України. Однак, бажаючи служити в районі бойових дій, з листопада 2017 року повернувся в свою бригаду на посаду начальника відділення бойової підготовки.
Сьоме відрядження в зону АТО випало в січні 2018 року: разом з іншими українськими морпіхами боронив Приазов'я.
– Як це – побачити ситуацію зсередини? Ви на війні з "гарячого" 2014-го, то що затримало там так надовго?
– Не можу змиритися з тим, що на Сході гинуть українські бійці. Тоді й приходить відчуття обов'язку – іти до кінця. Звісно, були думки повернутися до мирного життя, але їх переважали інші. Ну, повернуся додому, займуся звичними справами і щодня, вмикаючи телевізор, буду дивитися, як вмирають хлопці, які воюють на Сході, отримувати повідомлення, що той-то загинув… І от тому ці плани не збувались. Я хочу побачити кінець цієї війни. Адже іншого шляху немає. Мабуть, не треба було тоді починати, якщо зараз зупинятись.
На фронті не люблять пафосу. Немає розмов про патріотизм – його там демонструють. Демонструють ціною власного життя. У хлопців, які служать, є усвідомлення того, що вони захищають найрідніших, боронять сім'ї, відстоюють Батьківщину. Там усе по-справжньому. По-справжньому свистять кулі, по-справжньому гинуть люди. Тому й філософія цінностей набагато вища, ніж у мирному середовищі.
Пам'ятаю, коли довелося служити в Одеському гарнізоні, кілька тижнів почувався, як не в своїй тарілці. Вийшовши щойно із зони АТО (а це було влітку), ніби в інший світ потрапив – приморське місто, курортний сезон. Люди веселяться, відпочивають, радіють сонцю та морю. Мене тоді шокували ці райдужні картини, бо наче бачиш дві паралелі однієї реальності: там стрілянина, смерть і каліцтво, а тут – пляжі, атракціони, вечірки…
– Як на Ваше рішення відстоювати інтереси країни відреагували рідні?
– Дружині відразу не зізнався, що пішов добровольцем, сказав, що отримав повістку. Звичайно, спочатку їй було не просто з цим змиритися, але згодом підтримала моє рішення захищати Батьківщину. Тепер щоразу чекає мене живим і здоровим, хоч і дуже хвилюється, але розуміє, що так треба і по-іншому бути не може.
На її долю випало подвійне випробування. Бо з війни довелося чекати ще й сина Володимира. Навіть навчання в Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця, де провчився два роки, не вплинуло на його плани – пішов на фронт за контрактом у 501-й окремий батальйон морської піхоти. Вісім місяців він ніс бойове чергування на спостережному пункті поблизу Павлополя. Пройшовши бойове хрещення, минулого року вступив у військовий інститут у Києві.
– Як на війні змінюється людина, її погляди, переконання, життєві цінності?
– В умовах, у яких ми знаходимось, дуже важко залишатися таким, як були колись. На твоїх очах кояться жахливі речі, які впливають на психіку будь-якого чоловіка, яким би сильним та відважним він не здавався на перший погляд. Я по собі це відчуваю.
Чесність і порядність там сягають найвищої межі… Не підвести, ні за яких обставин не залишити друга в біді…
– Можливо, пригадаєте випадок, який "перевернув" Вашу свідомість?
– Лютий 2015 року. 57-ю окремою мотопіхотною бригадою формувались підрозділи, які охороняли Дебальцівський виступ (бої за Дебальцівський плацдарм – одне з найбільших зіткнень на Донбасі. З усіх боків у ньому взяли участь тисячі бійців, сотні одиниць техніки й важкої артилерії. Найгостріша фаза тривала майже місяць – з 25 січня до 18 лютого 2015 р. й включала в себе як масові артилерійські обстріли, так і перестрілки на малих відстанях стрілецької зброї і навіть танкові бої. Паралельно цьому в столиці Білорусі йшов переговорний процес, який завершився 12 лютого підписанням так званого "Мінська-2"-авт.).
В першу групу набирали в основному добровольців. Я також був у їх числі. Однак мене залишили. Ротацію пройшов старший лейтенант Микола Корноухов, в мирному житті – викладач Національного університету водного господарства та природокористування в м. Рівному, а на війні – командир інженерно-саперної роти.
6 лютого в районі Чернухіно загинуло шестеро саперів, в тому числі і Микола Корноухов…
– Так, війна – це неймовірно важко... Але чи були якісь позитивні моменти? Що підіймає бойовий дух?
– Приїзд волонтерів завжди надихає, піднімає бойовий дух і настрій, завдяки цьому українські бійці відчувають, що про них не забули. А дивлячись на дитячі листівки і малюнки, розуміємо, що діти України потребують нашого захисту.
– Як було витримати постійні обстріли? Невже не страшно?
– Бувають моменти, коли думаєш, що ось-ось зірвешся. І хоча з часом звикаєш до постійних пострілів, та все ж, навіть вдома, де тихо і спокійно, будь-який зайвий звук ще й досі примушує насторожитись.
– Що б хотіли побажати українцям?
– В першу чергу, користуючись нагодою, висловлюю величезну вдячність землякам за моральну та матеріальну допомогу, всебічну підтримку. Зокрема, народному депутату України Степану Івахіву, голові Ковельської РДА, депутату обласної ради Віктору Козаку (на потреби військовослужбовців у зоні АТО в 2015 році посприяв у придбанні автомобіля), підприємцям Петру М'якоті та Володимиру Пархонюку, нотаріусу Наталії Заліській, голові міськрайонної організації української спілки ветеранів Афганістану Миколі Савосюку, всім небайдужим людям, котрі щиро переживають за тих, хто боронить країну на Сході.
Також принагідно чоловікам, котрі готові нести військову службу, рекомендую вступати в ряди 36-ї окремої бригади морської піхоти. Сподіваюся, що перемога, все-таки, не за горами, тож перед військовослужбовцями цієї військової частини відкриється багато перспектив. Сьогодні бойова підготовка в нас здійснюється із застосуванням новаторських методів відповідно до стандартів НАТО. Чимало молодих офіцерів, контрактників мають можливість побувати за кордоном (країни Західної Європи, США, Канада), де вивчають мову, проходять фахову підготовку за військовими спеціальностями тощо.
А усім нам бажаю бути здоровими і щасливими, поважати один одного та вірити в те, що скоро в Україні все буде добре!
Розмову вела Вікторія ЗІНЧУК.
НА ЗНІМКАХ: Володимир ШПІКА і його син Володя у зоні бойових дій.
Фото з архіву В. Шпіки.
Володимир Шпіка: "В Україні все буде добре!"
Залишити коментар