Дивився смерті у вічіПівстоліття тому сталася Карибська криза, яка ледь не закінчилася ядерною війною між СРСР і США.
У 1962 році уряд Куби звернувся до СРСР із проханням надати їй військову допомогу, щоб захиститися від спроб США скинути уряд Фіделя Кастро. Лідер СРСР Микита Хрущов погодився надати цю допомогу. Він разом із керівництвом Радянського Союзу дійшов висновку, що найефективнішим способом захисту буде розміщення там ядерної зброї. Причиною такого рішення було й те, що навколо СРСР – у Туреччині та Італії – Сполучені Штати розмістили ракети з ядерними боєголовками, які могли досягати об’єктів на території СРСР за 5-10 хвилин. Радянські ж міжконтинентальні ракети території США – за 25 хвилин. Тому радянське керівництво не могло не скористатися нагодою змінити ситуацію на свою користь.
Операція з перебазування на Кубу військовослужбовців, техніки, ядерного озброєння отримала назву «Анадир». Так називається місто на півночі РФ, а тоді – СРСР. Щоб збити з пантелику американців та їхніх союзників, було оголошено про військове навчання на Півночі. Вдень у військових частинах вантажили лижі, зимовий одяг тощо. Щоб приховати проведення зовсім іншої операції, всіх переодягли у цивільний одяг, заборонили звертатися по-військовому.
Транспортували солдатів і зброю в трюмах цивільних кораблів, на які задля маскування було навантажено сільськогосподарську техніку. Ніхто не знав, куди вони пливуть, навіть капітани суден, яким було дано наказ відкрити секретні пакети лише в певному квадраті. Операція проходила під грифом великої секретності.
Ніколи не зітруться з пам’яті події на острівній Кубі у радянських військовослужбовців. У вирі кубинських подій опинився і Михайло Моторигін, який, хоч і не є корінним ковельчанином, бо оселився із сім’єю у нашому місті у далеких 80-тих, але й досі, немов учора, пам’ятає пережите.
Але спочатку познайомимо читачів із героєм нашої розповіді ближче, так би мовити, з біографічною сторінкою його життя.
Народився Михайло Моторигін 17 листопада 1941 року в Росії у Волгоградській області в простій селянській сім’ї. Батьки працювали у колгоспі. Дитинство, юність та молоді роки Михайла Миколайовича пройшли на хуторі Віхлянцевський Урюпінського району.
З ранніх років Михайло звик до праці на землі, допомагав батькам по господарству, знав ціну хліба та кожній заробленій копійці.
В серпні 1959 року хлопця забрали в армію. Спочатку проходив військову службу у місті Смілі. Згодом продовжив її в Умані, звідки у 1962 році солдатів з частини, де він служив, направили до Куби.
Михайло не відразу потрапив в епіцентр напруженого протистояння між Радянським Союзом і Сполученими Штатами. На його місці мав бути інший солдат. Однак в зв’язку із хворобою його звільнили від цієї участі. Але долі, як відомо, не обирають. За її велінням Михайло став одним із тих, хто ризикував життям в чужій країні.
Свій інтернаціональний обов’язок у «гарячій» точці Михайло виконував рік і чотири місяці.
Сьогодні Михайло Миколайович пригадує роки служби на Кубі.
– Ми жили у наметах, – розповідає він. – Доводилось тіснитися один біля одного. Комарі та мошка заїдали. Спека була нестерпною (40 і більше градусів). Прісна вода була великим дефіцитом. Рятувались тим, що додавали у воду штучний лід, щоб її хоч якось можна було пити.
– Поруч з нами перебували кубинські солдати, – продовжує Михайло Миколайович. – З ними конфліктів не було. Солдатський пайок був «скромним» – шматок хліба та невелика кількість питної води. Щоправда, кругом було багато соленої риби. Але від такого харчування втратив здоров’я та зуби. Неподалік від нас знаходилась гавань, де пришвартувався корабель «Росія». На його борту перебували солдати, які загинули під час вибуху. Це сталося на відстані 5 км від міста Сагуа-ла-Гранде. Кожен радянський солдат мав зброю, але, дякувати Богу, стріляти нам не довелось, хоча щодня готувались до найгіршого.
Одного разу кубинці відкрили вночі стрільбу. Кулі свистіли над нашими наметами. Ми швидко перемістилися до окопів, що були вириті завчасно. Це нам і врятувало життя. Коли все скінчилось, дізнались, що кубинці стріляли, бо почули підозрілі звуки. В цій місцевості, до речі, було багато диких кабанів. На щастя, ніхто не постраждав.
На Кубі було розгорнуто всю наявну зброю, включно з ядерною. Президент США Джон Кеннеді оголосив морську блокаду острова Куба, яка передбачала обшук всіх кораблів, що прямували на острів із метою недопущення туди радянських військ і зброї. Війська НАТО і країн Варшавського договору були переведені в стан постійної готовності. Таким чином світ підійшов до межі початку нової війни.
24 жовтня 1962 р. п’ять радянських кораблів наблизилися впритул до зони блокади і зупинились. Лідери США та СРСР Джон Кеннеді та Микита Хрущов в останню мить (за три години до можливого удару США по Кубі) змогли домовитися.
15 серпня 1963 р. було підписано договір про «заборону випробувань атомної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою». Однак гонка озброєнь реально не припинилась і знайшла своє продовження у війні у В’єтнамі.
Михайло Моторигін повернувся на рідний хутір в 1964 році. Було це якраз на Різдво. В силу обставин, що склалися, Михайло так і не дізнався, чи отримав статус воїна-інтернаціоналіста. Щоб отримати документ із підтвердженням служби на Кубі, звернувся у відповідні московські установи. Відповідь спантеличила, адже ніхто так і не визнав його участі у кубинських подіях. Виявляється, для цього потрібно було б отримати поранення або контузію.
– Ця несправедливість крає моє серце, – щиро зізнається Михайло Миколайович. – Як же так? Ми ризикували життям, поруч знаходився ракетний дивізіон, щодня над нами кружляли військові літаки. Ми взагалі не знали, чи повернемось додому, зустрінемося з рідними. А скільки таких, як ми, із підірваним здоров’ям, своїми болями і тривогами, так і не визнаних державою? Мені, як і іншим військовим побратимам, не потрібна слава, хотілося б людяного ставлення до себе та розуміння.
І справді. Радянські солдати, що побували в 60-тих на Кубі, наражалися на небезпеку, дивилися смерті у вічі.
Як же прикро стає, коли чуєш подібні розповіді, не вигадані кимось, а пережиті, а особливо – від мужніх і відважних чоловіків, яких до сьогодні так і не визнали воїнами-інтернаціоналістами.
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: Михайло МОТОРИГІН у молоді роки; під час військової служби.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар