Олександр Гавришук: "В зоні АТО гартується український дух"14 жовтня відзначали свято Покрови Пресвятої Богородиці козаки, патріотизм яких та любов до рідної землі були унікальним явищем в історії людства. То був день найбільшого єднання, прояву соборності, котрий і зараз відгукується в серці кожного українця в унісон із стуком сердець великих предків. Саме на Покрову було створено УПА, яка відродила славні традиції козацтва в Україні.
Мабуть, символічно, що саме у цей день мені випала нагода поспілкуватися з одним із героїв нашого сьогодення Олександром ГАВРИШУКОМ– уродженцем Ковеля, заступником командира батальйону спеціального призначення "Донбас" Національної гвардії України, учасником подій під Іловайськом. І те, що довелось від нього почути, викликало двозначні почуття: гордість за мужність і відвагу наших бійців й, водночас, смуток – від зазнаних втрат…
– Іловайська операція складалася з двох етапів. Під час першого, який розпочався 11 серпня, мали на меті розчистити підступи до самого Іловайська. Для забезпечення прориву в місто потрібно було звільнити ще три наближені до нього населені пункти. Уже тоді, здавалося б, на початковій стадії операції, загинуло четверо бійців нашого батальйону, –пригадує Олександр Гавришук ті трагічні для всієї України дні. –Командування операцією здійснював генерал Хомчак, відповідно до наказу якого 18 серпня о п'ятій годині ранку й мали розпочати штурм Іловайська, що на той момент перебував під контролем сепаратистів.
У цій операції брали участь батальйони "Донбас", "Азов" та "Дніпро-1". На базі 51-ї окремої механізованої бригади, яка знаходилась в тактичному резерві, розміщувався штаб командування військами сектора "Б", сили якого й отримали бойове завдання від командуючого АТО взяти Іловайськ і Ясинувату - ключові пункти, що дозволили б замкнути оточення навколо Донецька з півдня й півночі.
За планом, батальйони "Азов" та "Дніпро" мали одночасно зі своїх рубежів штурмувати місто, аби відтягнути на себе основні сили противника, а згодом зійтися з усіх його частин для відбиття атаки. Так воно приблизно й сталося. Однак завадило те, що батальйон "Азов" брав участь у цій операції обмеженими силами – його "скувало" боєм уже напівдорозі. Основний вогонь відтягував на себе батальйон "Дніпро".
Ми, батальйон спеціального призначення "Донбас", разом із зведеною механізованою ротою 17-ї та 93-ї механізованих бригад виконали поставлене завдання та зайшли у Іловайськ. При цьому здолали всі вогневі укріплення противника на визначеному напрямку. Ми виставили поряд зі школою кілька блокпостів.
18 серпня ударні групи "Донбасу" та "Дніпра", за підтримки армійської бронетехніки й артилерії, атакою з двох боків раптово захопили більшу частину Іловайська.
Тоді ми вперше зіткнулися з російською диверсійно-розвідувальною групою. А це означало, що ресурси найманців практично повністю вичерпались у попередніх боях, і вони вже не могли забезпечувати контроль та захист величезної лінії фронту. Разом з тим зрозуміли, що це – початок справжньої війни. Нас готували воювати проти сепаратистів (добре навчених, але все-таки локальних бандформувань), а тут вже працюють, як стало пізніше відомо, підрозділи 31-ї бригади повітряно-десантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Нам стало зрозуміло, що сил для штурму міста точно було недостатньо. Загальна чисельність українських військ, які брали участь у операції, не перевищувала 600 чоловік. Також в резерві знаходилась частина 51-ї окремої механізованої бригади чисельністю близько півтори тисячі осіб. Успішному просуванню наших батальйонів перешкоджали й інші фактори – поганий зв'язок, нестача боєприпасів, продовольства і навіть питної води, якої, до речі, бувало, що і на весь батальйон, який складався з 300 чоловік, залишалося якихось шість літрів.
За два дні боїв ми втратили 14 бійців з нашого батальйону, багатьох було поранено. Щодня українські військові по декілька разів потрапляли під обстріл РСЗВ "Град", "Ураган", танків та мінометів.
На 22 – 23 серпня стало очевидно, що операція в Іловайську зайшла в глухий кут. Артилерійські нальоти не припинялися. Диверсійні групи вільно оперували в українському тилу. Загалом, втримувати позиції в місті було можливо, але малі українські сили поступово виснажувалися під артвогнем.
24 серпня російські війська перейшли в наступ. Генерал Хомчак попередив командування АТО, що наступ противника створює реальну загрозу його тилам і попросив дозволу на організований відхід. І хоч нашим військам деякий час вдавалося чинити опір, без серйозної артилерійської та авіаційної підтримки, без постачання продовжувати опір на позиціях було неможливо.
У таких умовах генерал Хомчак прийняв самостійне рішення вивести війська з Іловайська. Було досягнуто домовленості з російськими військами на безперешкодний прохід і передачу всіх узятих у росіян полонених після виходу нашої колони з оточення. В ході переговорів був визначений коридор для виходу військ. Після проходження близько 5 кілометрів зазначеного шляху по колоні зі сторони російських військ був відкритий вогонь з танків та стрілецької зброї.
Цей бій на близьких дистанціях дозволив українським солдатам розсіятися на невеликі групи і здійснити прорив зі зброєю в руках. Але, на жаль, дуже багато моїх побратимів залишилося у тому коридорі навічно.
– Які конкретні завдання доводилось виконувати Вам?
– За наказом командира батальйону отримав завдання з боєм прорватися в зону дислокації 51-ї окремої механізованої бригади, аби замінити три БТРи, кулемети яких вийшли з ладу, а заразом вивезти з поля бою поранених бійців й тіла загиблих побратимів. Це нам вдалось зробити без жодних втрат. (авт. – за цю операцію Олександр Гавришук позачергово отримав військове звання "майор"). Однак саме тоді, коли дісталися до місця призначення, ворожого удару зазнала 51-а бригада, відразу після чого було прийнято рішення про її відступ, а відповідно і нам заборонено повертатися на допомогу нашим військам.
– Олександре, Ви, як безпосередній учасник боїв під Іловайськом, можете пояснити причини і обставини виникнення "Іловайського котла"?
– Причини Іловайської трагедії вбачаю в тому, що вищим керівництвом держави не забезпечено координацію дій між різними силовими структурами, адже командуючий сектором "Б" Хомчак не мав дисциплінарної влади над командирами, які здійснювали безпосередню участь в Іловайській операції, а також у зволіканні в наданні допомоги, браку зброї. Не зрозумілою для мене є позиція генерала Литвина, котрий невідомо, з яких причин разом з військами сектора "Д" покинув свою зону відповідальності.
– На Вашу думку, чи справедливо обвинувачують солдатів 51-ї окремої механізованої бригади в дезертирстві? Невже справді вони не виконували наказів і, як дехто говорить, лише жалілись і пиячили, замість того, щоб воювати?
– Я не мав можливості спостерігати за побутом солдатів цієї бригади. Скажу лише те, що, коли потребував артилерійської підтримки, то з їхнього боку її завжди мав. У кожного з нас були свої бойові завдання та обов'язки. Тож засуджувати їх не маю ні бажання, ні морального права. Щодо обвинувачень в дезертирстві, які приписують бійцям 51-ї бригади, то вони, жодним чином, не пов'язані з Іловайською операцією. Тоді був плановий відхід у зв'язку зі складною ситуацією, і поводили вони себе в той час не менш героїчно, ніж інші наші воїни.
– А щодо місцевих мешканців: підтримували вони вас чи, може, навпаки?
– Не можу забути очей жінок та дітей, які переховувались у підвалах школи. Складно сказати, чому вони раділи більше – приходу своїх чи можливості миру. Адже серед їхніх чоловіків, братів, синів було багато й таких, які перебували, як кажуть, по той бік барикад.
Але ж діти не повинні відповідати за гріхи своїх батьків. Тому з ними ділилися харчами. Та й, бувало, вони нас теж підгодовували.
– Які головні потреби батальйону, в якому служите зараз, чого не вистачає і чому?
– Справа в тому, що згідно з новими нормами забезпечення військовослужбовців, прийнятих у 2007 році, анічогісінько не передбачено для ведення війни. Тож навіть зимову форму за цими нормами не можна отримати.
На щастя, у цій ситуації посильно допомагають волонтери, котрі, на мою думку, поряд з іншими Героями України достойні цього звання. Адже якби не вони, то, можливо, війну програли б вже місяці два-три тому.
– Яка техніка є в батальйоні?
– Міноборони України не надто у цьому надає підтримку. Окрім боєприпасів, хіба що могли б отримати з десяток стареньких БТРів, які ні для чого не годяться в умовах сучасного бою. А ще якось запропонували нам міномети 1941 та 1945 років виробництва, вага яких перевищує вагу сучасних на 300 кілограмів, а обслуговувати при тім їх має не менша кількість людей, ніж, так би мовити, їхніх "онуків".
– Олександре, чому вирішили іти добровольцем у батальйон територіальної оборони?
– Розумієте, добровольці – це, зазвичай, люди, які не мають відповідного рівня військової підготовки. Я – професійний військовий, офіцер, маю військову освіту. Й нехай освоював основні елементи бою теоретично, сказати б, на папері, проте сьогодні засвоєні знання ще й як знадобились в умовах дійсної війни.
Приймаючи таке рішення, виходив з того, що у військових підрозділах вистачає досвідчених військових, а от у резервних батальйонах з цим існують проблеми. Тому й виникло бажання своїм досвідом і набутими навиками ділитись з тими, хто найбільше цього потребує.
Вікторія ЗІНЧУК.
Залишити коментар