Велика сільська родина: від матері — до доньки, від батька — до сина"Спільні зусилля завжди дають непоганий результат", — так говорить Козлиничівський сільський голова Микола Літвинчук (фото 1), ось уже втретє обраний на цю посаду в травні нинішнього року.
"Хорошу людину видно відразу", — це можна з повним правом сказати про Миколу Володимировича, людину слова і діла. Його авторитет, як керівника, тримається на засадах розуму і досвіду, що підкріплюються справедливістю та порядністю.
Зустріти в наш час таких обізнаних, скромних та вихованих, як він, — практично рідкість. За усім цим приховується неабияка "підкованість" з усіх питань, з якими звертаються виборці, мудрість і виваженість будь-яких рішень та вчинків.
Микола Літвинчук, як-то кажуть, увібрав в себе усе. Бо ті риси характеру, які потрібні на цій посаді, є у нього. "Зараз, порівняно із минулим часом, набагато важче виконувати обов'язки, покладені на сільського голову. Значний негативний відбиток зробила складна соціально-економічна ситуація в Україні та інші чинники", — говорить Микола Володимирович.
Незважаючи на це, за півроку зроблено немало хороших справ. 
"На даний час село Шкурат, яке входить до нашої сільської ради, одне в районі не мало освітлення. Тож приємно відзначити, що найближчим часом це питання буде вирішено. Також за кошти із бюджету розвитку придбали новий котел, зробили опалення в приміщенні сільської ради, де тепер стало комфортніше і зручніше не тільки працівникам, а й тим, хто заходить сюди з приводу тих чи інших питань", — ділиться із журналістами про нещодавно зроблені справи керманич великої громади, до якої, крім Козлинич, входять ще й інші населені пункти — Грив'ятки, Луківка та Шкурат.
Як розповів Микола Літвинчук, зараз триває реставрація собору Пресвятої Богородиці УПЦ (настоятель — о. Микола Мавдрик) у Грив'ятках. Значну частину коштів на будівельні роботи виділили народний депутат України Степан Івахів, депутат обласної ради Віктор Козак, інші меценати та спонсори.
Гроші на церкву збирали місцеві жителі по навколишніх селах. Нині вже є матеріали на покрівлю приміщення (40 кубів лісу підприємства надали безкоштовно) та закуплені два куполи.
І тут не обійшлося без добрих людей, які внесли свою частку в благородну справу. Це — СЛАТ "Тур", ДП "Ковельський лісгосп" та інші. До 8 січня, престольного празника в селі, основні роботи планують завершити. Далі вже реставрація продовжиться весною.
Відбудова та оновлення храму потребують ще чималих затрат. Тож ті люди, які мають можливість, можуть долучитися до благодійництва.
"Те, що задумали, практично зробили. Та попереду ще більше треба зробити. Це, зокрема, ремонт дороги в Шкураті та Козлиничах, капітальний ремонт клубу в Луківці. Правда, вікна та двері придбано за кошти фонду "Патріоти Волині". Важливим є питання відкриття групи продовженого дня в школі Козлинич. Тож сидіти без діла нема коли", — каже сільський голова.
У полі зору Миколи Володимировича — і восьмеро військослужбовців, які проходять службу в зоні АТО. "Як можемо, так підтримуємо наших хлопців. Зокрема, за кошти односельчан забезпечили їх бронежилетами, зібрали матеріальну допомогу від громади воякам, які гідно виконують покладені на них обов'язки, бо розуміють, що від них залежить доля їх рідної землі, доля їх співвітчизників", — зазначає голова.
Микола Володимирович народився в невеличкому селі Грив'ятках у багатодітній сім'ї колгоспників. Після закінчення Уховецької школи вступив до Володимир-Волинського технікуму механізації і гідромеліорації сільського господарства, де отримав спеціальність техніка-механіка.
Відслуживши в армії, пішов працювати в Козлиничі помічником бригадира тракторної бригади. Згодом став головою сільського виконкому, інженером з трудомістких процесів. В 1989 році громада обрала молодого, заповзятливого до роботи чоловіка сільським г
оловою.
Потрудившись на цій посаді два терміни, Микола Літвинчук показав себе тільки з хорошої сторони, а селяни ще раз переконалися в тому, що обрали потрібну людину.
Пізніше, зайнявшись підсобним господарством, Микола Володимирович зробив для себе своєрідну тривалу "відпустку", повністю поринувши в різні справи та клопоти, що займали немало часу.
Та так склалось, що згодом йому втретє повірили ті люди, які знали його вже не один рік, бачили результати зроблено
го ним.
"Мабуть, я все-таки сам обрав собі професію", — усміхаючись, говорить Микола Літвинчук.
До речі, з нагоди Дня місцевого самоврядування Миколу Володимировича (лише одного в районі) відзначили як кращого сільського голову.
Віталій та Ольга Романюки із Грив'яток (фото 3) хазяйнують в невеличкому, найкращому у світі, за їх словами, рідному селі, де вони виросли, де живуть їх батьки. Цей рідний куточок нізащо не проміняли б на інший.
Жінка зараз в декретній відпустці, доглядає за малечею. До цього працювала фельдшером у медпункті. Чоловік, столяр-будівельник за фахом, деякий час трудився в райцентрі у "Ковельрембуді", потім повернувся у село. Не цураючись ніякої роботи, веде особисте селянське господарство, переймаючи досвід у батьків, підробляє на тимчасових заробітках.
І в хаті, і на подвір'ї видно результати його старань, адже до кожної справи завжди підходить із натхненням і завзяттям. Ще й на рибалку та "тихе полювання" серед буденних сільських клопотів вільний час знаходить.
"Такий чоловік, як він, ніколи нікому не відмовить із поміччю", — відгукується про односельчанина сільський голова Микола Літвинчук.
Людмила Дем'янчук (фото 4) — знана в Грив'ятках майстриня рукоділля. Зараз жінка на зуслуженому відпочинку,
раніше була дояркою в СТзОВ "Заповіт".
"Тепер зовсім не так, як колись було. Тоді ми завше до роботи приступали із піснею, яка бадьорила дух й додавала нових сил (брала, як і багато на той час інших, активну участь в художній самодіяльності села)", — пригадує минуле.
"Ми із дівчатами всі навколишні села об'їздили, та й не тільки. І скрізь нас радо приймали, ще запрошували", — ділиться приємними спогадами Людмила Василівна.
Та завжди жінка відводила час улюбленому заняттю, яке супроводжує її протягом усього життя. "Не раз, було, прийду із ферми втомлена, безсила. А подивишся на рушник — і сон, здається, пропадає. Так і просидиш з голкою в руках до пізньої ночі".
Цю любов до рукоділля від матері перейняли і три доньки. "Вони у мене майстрині. Не сидять на місці, різні новинки у тонкій справі вишивки опановують. Оксана, наприклад, бісером такі дива творить!", — тішиться жіночка.
"Свої ж рушники нерідко школі дарувала, на виставки за кордон вишивала. А сорочку, як сімейну реліквію, онучці Олі передала", — розказує бабуся.
Раніше Людмила Дем'янчук ще й короваї на весілля випікала, радуючи молодят і гостей на святі запашним солодким хлібом. І чого тільки не вміють робити ці жіночі руки, які не знають спочинку!
Людмила Василівна співає в церковному хорі. "Я дякую Богу за те, що дав мені здоров'я і талант. Прошу одного — сил та благословення на прийдешні дні", — говорить вона.
І навчання, і виховання
В невеличкому храмі науки — школі, що в Грив'ятках, любов до знань прищеплює учням вчитель початкових класів, директор школи Зоя Літвинчук, яка щиро радіє успіхам своїх вихованців.
А діти, в свою чергу, горнуться до вчительки, як до матері, яка вкладає в їх душі часточку любові і доброти, виховує в них найкращі якості.
"Ніколи в житті не жалкувала, що вибрала для себе саме вчительську дорогу, якою йду вже не один рік", — розказує педагог, професія для якої стала покликанням.
Вчительський колектив, що складається із трьох освітян, постійно організовує для 17 дітей цікаве дозвілля, а учні охоче беруть активну участь у заходах (фото 5).
"Нещодавно ми проводили Тиждень мови, а "Козацькі забави" — до Дня Збройних Сил України", — розповідає про події, які відбулися в школі, Зоя Гордіївна.
За її словами, похвали за начання, активну участь в художній самодіяльності навчального закладу заслуговують Яна Шугніло, Настя Базильчук, Ілля Шугніло.
Добрим словом згадує директор школи свою колишню першу вчительку із Поворська Раїсу Гайдучик, яка дала тодішній учениці хорошу путівку в життя.
На славному рахунку як досвідчений та сумлінний працівник в СТзОВ "Заповіт" — завідуючий фермою Олександр Шемейко, який розпочинав свою трудову біографію із пастуха.
Із дружиною Людмилою, яка також працює в товаристві, сім'я виховує п'ятьох діток: Вікторію, Володимира, Ірину, Юліану та 3-річного Дмитрика.
Дружина Людмила — родом із Закарпаття. Приїхавши сюди до дідуся, познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, з яким вже живуть 15 років, ведуть своє господарство.
Працелюбна і щира молода сім'я є прикладом для багатьох в селі, адже завзята, жвава, як бджілка, хазяйка вміло справлюється із усім, а господар — облаштовує сімейне гніздечко, трудиться для коханої дружини та улюблених діток, котрі, як тільки тато приходить із роботи, мов пташенята, злітаються до нього, розповідаючи про те, як пройшов черговий день.
Гордяться своїми нащадками і дідусь з бабусею.
Душа в душу вже майже 60 років живуть в повазі і любові Сергій Костянтинович та Лариса Платонівна Шемейки (фото 2).
Жінка все життя працювала художнім керівником в сільському клубі. Зараз, коли вона говорить про те, чим займалась стільки років, її очі іскряться неприхованою радістю. Відразу видно, що професія приносила неабияке задоволення.
"Колись майже всі свята, проводи на пенсію, родини, дні народження, інші події відзначали в клубі. Саме тут пі
сля важкої роботи у вихідні люди проводили значну частину свого життя", — каже Лариса Платонівна.
"А скільки ми із виступами від'їздили, скільки всього побачили та почули… Не розповіси відразу!", — продовжує.
Скрізь і у всьому Лариса Шемейко була зразком — гарною дружиною, турботливою мамою, дбайливою господиною. А ще — просто хорошою людиною, яка завжди могла підтримати теплим словом і слушною порадою. Через це до неї горнулися люди.
Подвір'я, де красувалася табличка "Двір зразкового порядку", було взірцем для односельчан. Навіть нині, в такому поважному віці, господиня наполегливо дбає про чистоту й затишок у домі.
В мирі і злагоді Сергій Костянтинович та Лариса Платонівна ділили всі радості й печалі порівну.
Тепер на кожні вихідні батьків та дідуся із бабусею навідують діти з онуками. "Вони по черзі до нас приїздять, щоб не всі одразу", — каже Лариса Платонівна.
Будучи в цього подружжя у гостях, я відчула особливу затишну атмосферу в домі, де чоловік з дружиною, мов ті молодята, горнуться один до одного. В хаті пахне свіжозвареним борщем із квашеної капусти і киселем, а на столі, в мисці, красуються червонобокі яблука. Ними господарі пригостили й мене. Ніби ховаючись від нас, із-за припічка виглядав великий чавун, де були варені буряки.
Відразу мені навіялись приємні спогади з дитинства, коли я бувала у бабусі. Захотілось хоч на хвильку туди повернутись.
І тоді я зрозуміла, чим саме вабить до себе цей дім. Це — поєднання колоритного минулого із сучасним, аура справжньої української сім'ї, де панує ідилія в стосунках, де один одного розуміють з погляду, який може розповісти багато.
Оксана МОРОЗ.
НА ЗНІМКАХ вгорі: храм у Козлиничах; сільська вулиця в Грив’ятках.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА
та з архіву школи.
Залишити коментар