Серце віддає дітямКажуть, що з примусу працювати у школі не можна, як не можна бути байдужим, виховуючи дітей. У цьому переконана вчитель початкових класів Старокошарівської школи І-ІІІ ступенів Людмила Федорук. Десятий рік вона займається улюбленою справою – навчає й виховує дітей, дарує їм ласку і любов. Привітне обличчя, приємний голос вчительки викликають довіру. Не дивно, що діти так горнуться до неї, а їхні батьки, в свою чергу, спокійні за них.
Тож поговоримо з Людмилою Федорук про її роботу.
– Людмило Олександрівно, скажіть, чому Ви обрали саме професію вчителя початкових класів?
– Мене завжди приваблювала робота з найменшими школярами, котрі тільки-но починають входити в життя, котрі найбільше потребують любові і підтримки.
Спілкування з дітками особисто мені приносить неймовірне задоволення: приємно відповідати на їхні численні запитання, відкривати для них щось нове. Їм усе цікаво, про все хочуть дізнатися. Зрештою, я дуже люблю цих маленьких кумедних і непосидючих «чомучок», щаслива з того, що вони мені відповідають взаємністю.
Не можу довго обходитись без їхніх дзвінких голосочків, радісного сміху. Тому навіть під час літніх канікул, аби не засиджуватись вдома, щоліта працюю педагогом-організатором в позашкільному таборі «Оберіг».
– Пригадайте свої перші дні роботи.
– Було непросто починати. Спочатку працювала в кількох ковельських школах, які доводилось часто змінювати, адже на той час влаштуватися вчителем молодому спеціалісту було нелегко. Тому, працюючи на заміні або за браком кадрів, не встигала навіть адаптуватися в колективі, як уже переводили в іншу школу.
Згодом з’явилась нагода попрацювати у сільській школі. Влаштувалась на посаду вчителя початкових класів Старокошарівської ЗОШ. Мені довірили перший і четвертий класи. Спочатку зраділа, потім навіть розгубилася, бо виявилось, що викладати маю одночасно в двох класах. Я тоді дуже хвилювалася, адже й уявлення не мала, яким чином це має відбуватися. Сім років працювала у класі-комплекті. Лише другий рік веду один клас.
Переймалася ще й тим, як приймуть мене мої майбутні колеги. Але з ними пощастило. Мене тепло зустріли, і я легко увійшла в новий колектив.
А тут ще одна проблема: щодня доїжджати з Ковеля до Старих Кошар кілька років тому було справжнім випробуванням. Автобуси їздили неналежно. Збиратись на роботу доводилось ще до світання. Приїхавши на місце, зайву годину доводилось чекати початку уроків у холодній школі. А відпрацювавши день, через незручний графік руху автобусів доводилось затримуватись на роботі.
– Вчитель не тільки дає дітям знання, а й несе частку відповідальності за їх виховання. А що для Вас найскладніше у цій справі?
– Це дійсно так, тому потрібно знайти особливий підхід до кожної дитини, а ще важливо встановити взаєморозуміння не лише з малечею, а й з їхніми батьками, щоб ті з легким серцем довірили тобі своїх дітей, були спокійними за них.
У кожної дитини – свій характер, особливості, притаманні тільки їй, тому потрібно використовувати різні методи й прийоми, щоб діти сприймали те, що, можливо, їм не дуже до вподоби. Завжди можна знайти якийсь компроміс, домовитись з дитиною, щоб зрозуміти один одного.
Пригадую, якось довгий час була на «лікарняному». А коли вийшла на роботу, радості моїх дітлахів не було меж. Не уявляєте собі, як приємно було чути від них: «Ми вас так чекали, так чекали!..».
– Чи завжди добротою можна «взяти» дитину, у якої «накульгує» дисципліна? До якої межі має доходити суворість вчителя?
– Кричати і гримати на дітей? Це не мій підхід. Коли, буває, учні бешкетують на уроці, інколи достатньо погляду, щоб вони заспокоїлись. Якщо цього виявляється замало, то обов’язково допомагає, коли скажу: «Ну дивися, який ти гарний, розумний, які гарні у тебе батьки, ну що ти робиш?». Таким чином можна досягти значно більших результатів, ніж суворістю.
– Школа вчора, коли були ученицею, і сьогодні, коли вчителюєте, – чим вони відрізняються?
– Свої шкільні роки пригадую із задоволенням. У минулому учні, на мій погляд, ставились серйозніше до дисципліни, навчання, адже боялися не виконати домашнього завдання, прогуляти урок. Зараз для більшості дітей – це норма. А для нас нормою було відвідувати ветеранів, допомагати одиноким і немічним стареньким, дбати про благоустрій школи та й, зрештою, всього міста.
На жаль, зараз, крім інтернету і телевізора, для декого з наших дітей ніякого іншого «авторитету» немає.
В плані викладання теж багато чого змінилося і, гадаю, в кращий бік. Удосконалились і урізноманітнились методи викладання, адже, тепер вчитель може не тільки розкрити ту чи іншу тему на словах, а й, аби краще її розкрити, скористатися проектором, фонограмами тощо.
– Яке «золоте» правило маєте Ви як учитель?
– «Серце віддаю дітям». Адже я рано втратила маму. Серед найближчих людей завжди була моя хрещена мати, котра усе життя пропрацювала вчителем. І вона якось непомітно допомогла мені відчути своє покликання – учити дітей по-справжньому жити, любити свою землю, плекати в душі добро й людяність. Хіба могла я обрати іншу професію? Щоденне спілкування з дітьми дає мені натхнення, радість життя.
Часто почуваюся щасливою, особливо тоді, коли в дитини загоряються цікавістю оченята, коли бачу, з яким нетерпінням вони чекають нової зустрічі в Країні знань.
Завжди пам’ятаю, що повинна бути для своїх маленьких учнів зразком у всьому. У цьому мені допомагає приклад моєї хрещеної-педагога, взаєморозуміння з колегами, любов найріднішої людини – 7-річного синочка Тарасика і моїх маленьких вихованців.
Вікторія ТАРАСЮК.
Залишити коментар