Дарина КОЗОРІЗ: "Сказала, що їду у Карпати, а сама поїхала в зону АТО…"Допомога АТО – один із нових, нещодавно доданих пунктів сімейного та особистого бюджету для багатьох українців. Чудово розуміючи те, що на Сході в антитерористичній операції задіяно безліч хлопців і чоловіків, небайдужі намагаються допомогти їм у міру своїх сил і можливостей.
Моя сьогоднішня співрозмовниця – дуже скромна. Вона не любить витрачати час на зайві розмови і надто “афішуватися”, адже свою щоденну працю не вважає героїзмом і навіть чимось надзвичайним.
Цього року наша землячка Дарина Козоріз закінчила юридичний факультет Чернівецького національного університету й у мирному житті працює в агрокомпанії. Але останні півроку дівчина мало переймається власним заробітком, лише витрачає час і сили на допомогу українським військовим. Дівчина уже не вперше створює волонтерську групу і перевозить продукти й амуніцію нашим солдатам.
Волонтерством Дарина займається з березня – до загальної мобілізації та розпалу війни.
– А почалося все з відвідин військової частини у Чернівцях, де відбувалась зустріч бізнес-активу області. Туди мене у ролі фотографа запросила подруга, яка цей захід організувала, – розповіла волонтерка. – Як згодом виявилось, підприємці готові вкладати великі кошти у забезпечення військових, але на пошук постачальників, уточнення потреб наших вояків, замовлення та доставку в зону АТО у них бракувало часу й завзяття.
Тож, довго не вагаючись, Дарина виявила свою ініціативу і з того дня взялась за цю відповідальну й непросту справу. Постачання, завантаження, відправка, збір коштів, листів та дитячих малюнків, дзвінки від родичів військових та волонтерів з усього світу та навіть повідомлення від бойовиків про наших полонених – ось її щоденний графік роботи.
Та я, спілкуючись з Дариною, все ж таки була приємно вражена: аж не віриться, що їй, такій молодій, можливо, не надто обізнаній у цьому, вдається знайти і дістати все необхідне для військових. Адже потрібно уміти знаходити мову з людьми, які мають можливість допомогти українському війську не лише продуктами чи одягом, а й дороговартісним військовим приладдям.
– Всього необхідного, здається, ніколи не назбираєш. Потреби просто безмежні. Якось, коли наші хлопці відступали під вогнем російських танків, усе майно, яке ми передали, згоріло. У тому числі чотири тепловізори і майже 40 рацій – більш, ніж на півмільйона гривень. Але головне, що вийшли з оточення і повернулися живими. А ми, волонтери, “з нуля” почали збирати кошти на нові технічні засоби, на теплі речі, засоби зв'язку, – згадала дівчина ті буремні дні і ночі.
За словами Дарини, на початку бойових дій люди якось активніше відгукувались на заклики про допомогу військовим. З часу оголошення чергового перемир'я кошти взагалі перестали надходити. Рятує діаспора – американська, канадська, німецька, австрійська. Українці з-за кордону шлють медичні препарати, амуніцію та прилади, які не знайдеш в Україні, і беруть на себе усі витрати з розмитнення, часто допомагають грошима.
– Наша група волонтерів (ми, жартома, спочатку себе називали ініціативною групою в складі двох чоловік) звертається за допомогою переважно до бізнесменів, – продовжує розповідати про волонтерську діяльність наша землячка. – При цьому не просимо коштів на абстрактні речі, а приходимо з пропозицією оплатити вже існуючі рахунки на різні суми – від двох і до ста тисяч гривень. Часто така значна фінансова допомога надходить. Але все ж залишається дуже багато людей, котрі вважають, що ця війна їх аж ніяк не стосується. Й таких, на жаль, чимало.
– Як часто доводиться бувати у зоні АТО? – цікавлюся в Дарини.
– Сама я буваю там не часто, але транспорт з допомогою для наших військових висилаємо майже за чітким графіком – щотижня. Адже дорога до зони бойових дій займає мінімум добу в один бік, а за цей час можна організувати багато справ та вирішити деякі проблеми на місці. До того ж, командування місцевої військової частини завжди підтримує зв'язок з волонтерами і часто забороняє їхати, зважаючи на загрозу для життя.
– Та все ж, який він – шлях волонтерів з тилу на фронт? Бували випадки, що опинялися віч-на-віч з небезпекою?
– У нас є команда самовідданих водіїв, які в будь-який момент готові доставити вантаж на фронт. Звісно ж, випадки траплялися різні, наразитися на небезпеку дуже просто. Адже завдяки вільному обігу зброї в тій місцевості на трасах стоять шахраї, які зупиняють волонтерів і вимагають злити паливо, віддати вантаж, погрожують. Головне те, що їздять в АТО досвідчені люди, які вже неодноразово стикалися з подібним і знають, як адекватно діяти в такій ситуації.
– Кажуть, що люди на тому боці барикад волонтерів сприймають як ворогів?
– Насправді, з людьми, які б волонтерів сприймали негативно, не доводилось спілкуватись. Дехто лише дивується й не розуміє, як можна покинути навчання, роботу, сім'ю і присвячувати увесь свій час, здавалося б, стороннім людям. До речі, тих, хто щиро допомагає армії, і на Сході вистачає.
– Дарино, а як сприйняли найрідніші люди твій крок?
– Про те, що займаюсь волонтерством, сім'я знала від початку. Усі мене підтримували, а мама й власними коштами допомагає волинським військовим.
Про поїздку в зону АТО я їй зізналася через два тижні після повернення звідти – не хотіла, щоб вона хвилювалася. А перед тим сказала, що їду з одногрупниками в гори святкувати випускний, і там буде дуже поганий зв'язок. Бувало, розмовляли з мамою по телефону, а поруч колона танків з гуркотом проїжджає або вертоліт над головою гуде.
– Коли останній раз доводилось бути у зоні АТО? Що вдалося туди завезти?
– Востаннє я побувала там ще під час попереднього перемир'я. Потім хлопців перемістили в аеропорт, і їздити до них вже не мали змоги – там протягом кількох місяців велись цілодобові обстріли. А коли їхала сама, то везла корисні і дороговартісні “іграшки” – тепловізори, лазерний далекомір, навігатори, рації. Мій наплічник був тоді на вагу золота.
А бути там для мене – це велика честь. Військові й волонтери – як одна велика сім'я. І, зважаючи на те, що ця війна швидко не закінчиться, звертаюся до всіх: приєднуйтесь до нас, допомагайте Українській армії! За нами – Перемога!
Розмовляла Вікторія ЗІНЧУК.
Залишити коментар