Все було, наче вчора…Ось і 90… Змигнуло, промайнуло, відгомоніло, відійшло, як одна мить. Незчулася, незогледілася й коли. Тепер молитовний передзвін тих літ подумки повертає ковельчанку Євгенію Котюк у те далеке і близьке, що пережите і вистраждане…
Це тепер вона — ковельчанка, а колискою її дитинства було дороге серцю село Гончий Брід, що розкинулося серед мальовничої природи. Її батько, Омелько Шворак, за Польщі був “багатирем”: мав більше 20 гектарів орної землі, 6 волів, 6 корів, ялівника 2—3 голови. Працювали з ранку до ночі, а що два сини маленькими повмирали, то на Женю з сестрою припадало найбільше роботи. Вже у 10 років вона з волами ходила на полі. Мати сварилася з батьком: "Нащо тобі стільки землі, що все скуповлюєш?!". А він: "Он дві дівки маєш, хто їх без землі заміж візьме?".
Та коли прийшли "совєти", то зробили таких хазяїв, як Омелько, "куркулями". Забрали у господаря все нажите мозолями в колгосп, а самого у 1940-му році посадили за "куркуля" на 8 років у Ковельську тюрму. Сім'ю ж вигнали із хорошої добротної хати без нічого. Приютила їх родина. Це вже був 1941-й рік…
Коли почалася війна, батькові вдалося втекти із в'язниці. Тож повернулися Швораки знов у свою хату, стали працювати.
Які ж то були тяжкі і тривожні часи! До їхньої оселі часто вночі заходили повстанці: дай їсти і ще занеси у ліс. А вдень приходили "енкаведисти" (а може, перебранці, хто їх знав), теж давай їсти. Тоді було багато загонів по лісах — то українські, то польські. Важко було розібратися простим людям, що й до чого, а страху натерпілися на все життя…
У 1942 році вийшла Євгенія заміж за вчителя Олексія Котюка. Жили молодята у хаті дружини, всі разом хазяйнували. А ще у той неспокійний час переховували на вишках єврея Берка. Хоч самі наражалися на небезпеку, але людяності не втратили. Два роки був він у них, доки хтось не вислідив, то мусив утікати.
У 1943 році народився у подружжя Котюків первісток, а у 1947 — другий синочок. У тяжкі роки годувала жіночка своїх діток — Олексійка та Володю. Чоловік — більшість у школі, а на ній, молодій, трималося майже все в домі, на городі, в хліві. Працьовиті руки не знали спочинку.
Та коли б то все спокійно було! А то ж знов пішла хвиля гоніння на їх сім'ю. За поміч "бандерівцям" посадили чоловіка, який був директором школи, батька, матір, сестру. Її з маленькими дітками не взяли. Зате прийшли і сказали: "Якщо не хочеш до Сибіру — вибирайся з хати!". Мусила йти до людей. Зазнала біди тоді! Розривалася — то до чоловіка у Рівне, то до батьків у Ковель. Назбирає харчів у клунки за плечі — і на шосе пішки. А діток залишала…
Дев'ять місяців мучили рідних під слідством, а після суду дали батькові 25 років і вивезли в Мордовію, а сестру з матір'ю — на Колиму, чоловіка Олексія на 10 років відправили у Караганду.
Мучилася Євгенія Омелянівна сама із синочками. Тяжко трудилася, щоб їх прогодувати. Працюючи дояркою, водила 
дітей із собою в сніг і дощ на корівник. Найбільше гнітила її несправедливість, бо як допитували чоловіка, сказали: "Чи зізнаєшся, чи ні, все одно 10 років матимеш…".
Після смерті Сталіна реабілітували рідних Євгенії Омелянівни. Будинок батькові не повернули, а виділили ділянку за садком. Побудував він хатинку, де й дожив до смерті, нічого не вимагаючи у влади. Чоловік Олексій отримав роботу у Ковелі, куди й забрав сім'ю. Побудувалися вони і забрали стареньку матір Євгенії Омелянівни, яка прожила більше ста років.
Здавалося б, у Ковелі зажили добре, бо були звиклі до праці. Господиня тішилася синами, онуками, її поважали за роботящі руки, мудрість, гостинність. Та доля знов послала жіночці випробування: помер син Олексій, згодом — загинув онук Саша, помирають і мати, яку доглядала, та чоловік. Здавалося, як і пережила у свої немолоді літа найстрашніше — материнське горе...
Однак роки не зупиняються, і Господь, напевно, за страждання і терпіння подарував Євгенії Котюк 90-річний ювілей у колі люблячих трьох онуків, чотирьох правнуків, багатьох племінників. Живе зараз із сином Володимиром, а невісточка Софія — дружина покійного Олексія — їй за дочку: щораз навідується, турбується, допомагає.
Та й сама ювілярка ще жвава: порається в домі, пече, варить, частує своїми смаколиками рідних. Як завжди, оселя її — в квітах, прибрана; на городі ростуть різні овочі, доглянуті її натрудженими руками; ходить і в церкву, де молиться за рідних та свою багатостраждальну Україну, мученицька доля якої так схожа і на її нелегке життя…
Людмила ЛЮБЧЕНКО.
НF PYSVRF{: 90-літня Євгенія КОТЮК; у молодості з синочками.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар