Щастя і біль патріотаЗ Володимиром Майданюком ми зустрічалися 2 роки тому. Він мало змінився. Військова виправка, молодецький запал, строгий характер, конкретизація розмови видають в ньому справжнього бойового офіцера. Священний обов'язок – захищати рід свій, землю батьківську, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, ні найдорожчого – життя, він виконує сповна.
х х х
А душа його добра, романтична і любляча. Я не запитую у нього, що таке щастя. Це філософське поняття кожен розуміє по-своєму. Ще древній Арістотель мудро зауважив, що якби людині дали все, чого вона хоче, в кінцевому результаті вона була б нещасливою.
Тому про розуміння щастя Володимиром я дізнаюся із невимушеного спілкування.
Найщасливіша мить його теперішнього життя – це коли після довгої розлуки, після смертоносних боїв та після некомфортних, нелюдських умов виживання в окопах та бліндажах, побувати в колі рідної сім'ї. Відчути ніжні обійми і поцілунки коханої дружини Олени. Почути радісний, веселий щебет доньки Мілани та радість майбутнього воїна десятилітнього Іллі.
Вслухайтеся в сімейне потаємне: "Мамо… Мамуню, а коли татко повернеться? Що він робить на тій війні?", – перед сном запитує донька. – "Зовсім скоро доню. Спи вже…". І довірлива маленька квіточка, рідна кровиночка Міланочка, бере рученятами таткову світлину і кладе її під подушку. І мирно, тихо засинає. Їй сниться, що поруч рідний татко. Несе на руках, бавиться і навіть пісеньку співає.
А в цей час на далекій Луганщині строгий майор-артилерист Володимир Майданюк після тривожного дня і запеклого бою викреслює на календарі ще один день війни. Він наближає себе до тієї миті, коли, приїхавши додому, відчує сімейне щастя, почує, що ним цікавилися друзі і влада, громада шанує його, а соціальні служби сім'ї допомагали. І його мрія справедлива і високоморальна, адже він за мирне життя тут ставить на кон життя – там!
х х х
А дійсність жорстока…
В поїзді бойовий офіцер В. Майданюк просить провідницю, щоб та відчинила у вагоні другий туалет, адже тут солдати зі Сходу з війни повертаються. І раптом чує цинічну, байдужу відповідь: "А я вас туди не посилала". Цей бісівський викрик повторюється у черзі до лікаря.
Знайома така позиція окремих чиновників і ковельчанам. Слухаю і стає на душі прикро й гірко. Здається, що Україна перебуває у двох паралельних світах. Один – патріотичний, той, де гартуються дух, самопожертва в ім'я людей, той, що перемагає смерть і страх. Інший – що за межами війни: у мирних Ковелі, Луцьку, Львові, Києві, де немає відчуття війни, де не гуркотить смертельна канонада, де відсутня загроза окупації, а є оте гниле: "В Україні скрізь і всюди погано і не так". І як верх цинізму та байдужості – п'яні гульбища, ресторанні оргії малих і великих олігархів. Тут не почуєш Гімну України і патріотичного слова про наших воїнів.
Скажете, згущую фарби? Аж ніяк!
х х х
Та повернемося до розмови. Володимир Майданюк живе в жорстоких реальностях війни і свідчить:
– Наша армія зробила суттєвий крок вперед.
Одяг вояків, тобто білизна, куртки, берці, не зрівняти з тим, що були. Вся екіпіровка бійця – вітчизняного виробництва і відповідає стандартам НАТО. Харчування теж заслуговує позитивної оцінки. Хоч буває, що від тушонки голову відвертаєш. Одноманітність солдатського меню має свій негатив, але, як кажуть, жити можна, не голодні.
Зброя? Що гріха таїти: на тому боці – російська зброя нового покоління. Навіть, якщо моя гармата технологічно по всіх параметрах не поступається російській, то снаряди там якісніші, точніші і вразливіші.
Чи потрібна "натівська" зброя? Звичайно! Були б у нас самонавідні ракети, то й ворог нас більше боявся б. Така ракета летить низько над землею, оминає пагорби, а потому за мить піднімається і вражає ціль згори. Відомо, що броня танка там більше уразлива.
Вишкіл вояків? Проти нас воюють добре навчені російські підрозділи. Ми відчуваємо недоліки у підготовці сепаратистів.
Чому є втрати та поранені? Через необережність і психологічну втому. Треба зрозуміти, що ворог має досвідчених коригувальників і досконалу розвідку – тому і є попадання в бліндажі, окопи, приміщення, де перебувають бійці. Це ж війна!
Чи має місце вживання алкоголю? Не заперечую: є випадки, коли для зняття депресії та психологічних зривів окремі контрактники вдаються до оковитої. Але в переважній більшості командири присікають такі порушення режиму в умовах війни. Я до цих негативних проявів жалю не маю!
Подвиги? Кожен день перебування на передовій – це подвиг. Тут проявляється рішучість і з'являються нестандартні рішення. Так одного разу сталося, що на передовій у нашого танка була пошкоджена гармата, а у БТР – ходова. Хлопці підчепились до танка, й той на швидкості вийшов з поля бою, а БТР зі своєї справної гармати відстрілювався. Ціна рішення – життя кількох наших воїнів.
Психологічна реабілітація на передовій? Існує інститут капеланства. Прибувають священики і волонтери. Але ж у нас серед вояків є віруючі різних конфесій і вірувань, а є й атеїсти, і ефективність такої реабілітації не завжди достатня. Буває, священик ще й дня в дивізіоні не пробув, а вже довідку просить про своє перебування в зоні бойовий дій, і до нього довіра втрачається.
Рівень патріотизму? Звичайно, падає. По-перше, цьому "сприяє" затяжна війна. З іншого боку, окремі контрактники прибувають, щоб стати учасниками бойових дій та заробити якусь копійку для сім'ї. А ще на передовій паперової бюрократії побільшало.
Має місце й те, що в часі катастрофічно затягується ротація. Це також впливає на психологічний стан – і мій як командира, і рядового бійця.
Настрої місцевого населення? Є проукраїнські села, де вас готові обігріти та допомогти в біді. А є прояви агресивності. В одному селищі, наприклад, в їдальні завідуюча нам навіть чаю не подала, а неподалік продавчиня магазину не тільки чай приготувала, а ще й гостинці на дорогу подарувала. Ось і судіть самі.
В іншому місці на День Незалежності я бачив на лацканах синьо-жовті стрічки і символічні червоні троянди та українські прапори на будівлях. Серед цього українства – молодик з "колорадською" стрічкою розгулює. Я зробив зауваження – огризнувся. Не втримався, каюсь, зірвав ту стрічку із сорочки. У відповідь почув погрози – мовляв, ми вам ще покажемо.
х х х
Ми спілкуємося більше двох годин, а прощатись не хочеться. Знаю, що цей репортаж будуть читати друзі та знайомі, перечитуватиме вголос його ненаглядна красуня, чарівна Олена, слухатимуть Міланочка та Ілля.
І у всіх в кінцевому підсумку залишається найболючіше запитання: "Коли закінчиться війна?".
Олена, що ніби пташечка, до свого сокола Володі пригортається, розповідає обнадійливе:
– В поїзді якась пророчиця, – чи то вірменка, чи то грузинка, запевняла, що війна стихне до кінця 2017 року. Так хочеться, щоб передбачення збулося! Цього чекає вся Україна.
Вустами ворожки та й мед пити б українцям, але реалії політики, економічний занепад країни та байдужість суспільства викликають небезпідставні сумніви щодо швидкого закінчення того пекла. Послухаєш аналітиків, політиків, депутатів, урядовців і складається враження, що це – один піар, а коли виникає десь соціальна напруга, там вміло випускають "пар".
В політиків не видно того патріотизму, самопожертви, стратегічного державного мислення в розбудові України і творення блага для народу, які присутні у душі та серці командира артилерійського дивізіону Володимира Майданюка.
х х х
Вище ми торкнулися передбачень та прогнозів типу Ванги чи Джуни, тож до стратегічно мислячого офіцера нашого співрозмовника В. Майданюка важке запитання: "Чи може статися так, що пропутінські сили переможуть, і патріоти України будуть занесені до списків "ворогів народу?".
– Побійтеся Бога! Такий сценарій неможливий. Скажіть, а для чого я і мої побратими стоїмо під кулями на смерть, там, на передовій?
Невже ви забули, що в перші дні війни, коли армії фактично не було, добровольці зупинили ворога? Хіба ви не чуєте, як набатом б'є дзвін і скликає патріотів – вірних українців на захист своєї землі?
Хіба, читаючи історію України, не відчуваєте, що дух український непереможний? На місце загиблих воїнів встануть інші. Я бачив, як світяться очі учнів Дубівської школи. Як вони, затамувавши подих, слухають розповіді про рідний край, про Героїв АТО і Майдану. Вони готові, як студенти під Крутами або на Київському майдані у 2013 році, стати на захист своєї Вітчизни.
Все у нас буде добре!!!
х х х
Кажуть, що на передовій дитячі малюнки, вірші та іграшки втратили актуальність. Не вірю!
Маленька Міланка щодня відправляє на війну свої мрії, бажання:
Коли повернешся, мій
любий татку?
Я так заскучилась, а мама
плаче…
Твою під подушку ховаю
фотокартку:
Ти прийдеш в сон, і я тебе
побачу.
Проснуся, а тебе нема, і…
злюся.
Дорослі дяді, зупиніть війну
прокляту!
Я з мамою за вас до Бога
поклонюся.
Спиніть війну! І поверніть
додому тата!
Ти добра, Божа Матінко,
я знаю.
Спини війну – верни
дитячий сміх.
Верни нам мир! Прошу
Тебе, благаю.
Заради щастя мам і татусів
усіх.
Війна – це зло! Війна – це
кров!
Я вірю: переможе таткова
любов.
І ми помолимось: "Хай буде Сонце! Хай будуть діти! Хай буде мир!". Повертайся швидше живим і здоровим, Володю!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар