Редакційна пошта / Життєві цінності Віктора Семенюка

Цінності життя: які вони сьогодні?

У одних – під знаком любові і добра, в інших – надумані. А є просто спотворені – це там, де панує алкоголь, наркотики, бісівський кайф та лінощі.

Якщо колись працювати на землі було престижно, жити в гармонії з природою комфортно, то сьогодні молодь від землі просто втікає і цінності життя шукає в шумливих великих і малих містах та квартирах з обмеженим простором, далеких від природи.

l

На ці думки мене навернув випадок. Якось я завітав на "дачу" до Віктора Семенюка. Віктор Вікентійович – поважна людина у нашому місті. Він майже все свідоме життя віддав "Водоканалу". Мабуть, немає і клаптика міського водоводу, якого б не знав досконало. Він пам'ятає, де проходить траса або яка запірна арматура встановлена в тому чи іншому місці.

Так ось, на "дачній" ділянці я застав  його за роботою. Він руками (!) розгрібав землю і щось там досаджував. Віктор – після операції, і щоб зменшити навантаження на тіло повзав… на колінах.

Безтурботний лінивець скаже: "Воно йому, хворому, треба? Йди на ринок, купи, чого душа бажає і не гни спину до землі".

Е, ні! Такий спосіб життя не для нього.

У Віктора Семенюка любов до землі закладена з дитинства.  Рідна земля "формувала" його характер, сил додавала, хвороби лікувала, а головне – наповнювала радістю, коли бачив плоди своєї праці.

На ділянці площею чотири сотих очі розбігаються від  різноманіття плодових дерев, кущів, городини. Он там – унікальні яблуні, груші, сливи, черешні. Велика частина ділянки заповнена червоною і чорною смородиною, агрусом, малиною, ожиною та ін. Багато дерев нащеплено самим господарем.

Дивлюся на кущі смородини – вони так пишно заквітували, так рясно зацвіли. І ніби вчувається мені їхній голос: "Ти нас підживлював, землю біля кореня розпушував, сухі гіллячки прибирав, тож ми тебе своїм цвітом звеселимо, а влітку плодами смачними почастуємо". А до цього приємного шелесту смородини і квіти різнобарвні долучаються. Словом, рай!

l

Віктор Семенюк народився і зростав у селі Клевецьку, що на Турійщині. Ще неповнолітнім вимушений був город садити, коня запрягати, сіно косити, в колгоспі працювати і в школі навчатися.

Ріс без батька: Вікентія Сидоровича Семенюка розстріляли німці в ковельській в'язниці. Тому, будучи ще дитиною, разом із братом Володею допомагав мамі. Підріс, – хату кам'яну взявся будувати. Це сьогодні в 15-16 літ заборонено щось важке піднімати або швидко бігати. Тоді ж лантух важкий, гній на вилах, плуг в дитячих руках були нормою. Скажу, що хату в селі він-таки збудував – це ще одна риса характеру: будь-яку намічену справу доводити до завершення.

А ще він мав талант музиканта, адже культпросвітнє училище закінчив. Віртуозно грав на баяні. Молодь звеселяв на вечорницях (на знімку вгорі). Але празникове культурне життя не прижилося у його душі. І хоч він став відомою особистістю в навколишніх селах, боявся захмеліти від тієї слави і вирішив русло ріки життя спрямувати в іншій бік. Слід відзначити, що доля не носила його на руках, як дитину. Він загартувався на службі в армії. Мав важкі травми. Але весь час був на вістрі життя, де найблагороднішою цінністю була праця.

Сьогодні від багатьох почуєш, що жити важко, влада "не така" і грошей не вистачає. Віктор Семенюк не чекав милостей ніколи і ні від кого. Не вимагав нагород за працю.

Опинився в Ковелі – немає житла. Не біда! Знову взявся будувати дім, а коли отримав квартиру, без роздумів подарував його брату. Не вистачало знань для комунальної професії – вчився заочно і закінчив успішно навчальний заклад. І так все життя вчився, працював і знову вчився. Сім'ю  збудував міцну. Він – відповідальний сім'янин, і знає, що глава родини піклується про все: і за дітей, і за дружину, і за дім.

Всі ці роки рука в руку з ним дружина Валентина (на знімку ліворуч).

Прожили десятки літ під знаком лебединої вірності. Ділили горе навпіл і радість на двох примножували. У них – поважна красуня донька Наталочка. Онук непомітно виріс, і Київ знаннями завойовує. Син Сергій пішов у "комуналку" – стежкою батька. Ось це всі його родинні цінності, але вони дорожчі від золота.

А ще Віктор Семенюк – вірний патріот України. Починаючи з 90-их років двадцятого століття, перебував на вістрі боротьби за Незалежність. Ішов у передовій когорті "рухівців". Ланцюг злуки організовував. У всіх масових революційних заходах брав участь. Згадує добрим словом своїх побратимів Ігоря Лучка, Адама Поляка, Марію Хотинську, Віктора Стрижеуса, Миколу Олексюка та інших. Багатьох із них вже немає в живих, але всі вони – у його серці та пам'яті. Шкода тільки, що не все сталося так, як думалося. Та наш знайомий вірить: рано чи пізно правда переможе.

Не лише політикою і працею та проблемами живе людина. Віктор Семенюк, як-то кажуть, по вуха захоплений рибалкою. Він знає всі річки та озера Волині й Рівненщини. З його розповідей про дивну природу краю книги можна писати. А він цим щасливий і стверджує (вірніше переконує), що день прожити з природою на рибалці додає рік життя.  Хто заперечить? Ця істина не викликає найменших сумнівів.

Віктор мені розказує, які смачні плоди з дерева, схрещеного від агрусу та смородини, а я думаю про своє. Летить на крилах клевецьких лелек невловимий і неспинний час. Сріблить волосся, змінює форму тіла, іноді обезсилює. Але є вічно молоді душа і дух, які рухають і тіло, і життя, і весь Всесвіт. У тому рухові присутні моральні, духовні і просто людські цінності, які відповідають на запитання, для чого живе людина на Землі. Від того раю присадибного я повертався у нових роздумах. Перед очима виникали картини нашого теперішнього життя. Там хтось спалює за собою моральні мости заради кар'єри і політики. Інший погруз у болоті ненаситного руху до грошей. І все це, як стверджує народна мудрість, суєта суєт.

Бог для нас визначив споконвічні цінності: любити рідну землю, здобувати нові знання, чесно працювати, плекати та леліяти рід свій і сім'ю, не забувати своїх витоків. Все це присутнє у душі Віктора Вікентійовича Семенюка. І хочеться, щоб цей досвід пошуку цінностей життя прижився у душах молодих та юних.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Цінності життя: які вони сьогодні?

У одних – під знаком любові і добра, в інших – надумані. А є просто спотворені – це там, де панує алкоголь, наркотики, бісівський кайф та лінощі.

Якщо колись працювати на землі було престижно, жити в гармонії з природою комфортно, то сьогодні молодь від землі просто втікає і цінності життя шукає в шумливих великих і малих містах та квартирах з обмеженим простором, далеких від природи.

ххх

На ці думки мене навернув випадок. Якось я завітав на "дачу" до Віктора Семенюка. Віктор Вікентійович – поважна людина у нашому місті. Він майже все свідоме життя віддав "Водоканалу". Мабуть, немає і клаптика міського водоводу, якого б не знав досконало. Він пам'ятає, де проходить траса або яка запірна арматура встановлена в тому чи іншому місці.

Так ось, на "дачній" ділянці я застав  його за роботою. Він руками (!) розгрібав землю і щось там досаджував. Віктор – після операції, і щоб зменшити навантаження на тіло повзав… на колінах.

Безтурботний лінивець скаже: "Воно йому, хворому, треба? Йди на ринок, купи, чого душа бажає і не гни спину до землі".

Е, ні! Такий спосіб життя не для нього.

У Віктора Семенюка любов до землі закладена з дитинства.  Рідна земля "формувала" його характер, сил додавала, хвороби лікувала, а головне – наповнювала радістю, коли бачив плоди своєї праці.

На ділянці площею чотири сотих очі розбігаються від  різноманіття плодових дерев, кущів, городини. Он там – унікальні яблуні, груші, сливи, черешні. Велика частина ділянки заповнена червоною і чорною смородиною, агрусом, малиною, ожиною та ін. Багато дерев нащеплено самим господарем.

Дивлюся на кущі смородини – вони так пишно заквітували, так рясно зацвіли. І ніби вчувається мені їхній голос: "Ти нас підживлював, землю біля кореня розпушував, сухі гіллячки прибирав, тож ми тебе своїм цвітом звеселимо, а влітку плодами смачними почастуємо". А до цього приємного шелесту смородини і квіти різнобарвні долучаються. Словом, рай!

ххх

Віктор Семенюк народився і зростав у селі Клевецьку, що на Турійщині. Ще неповнолітнім вимушений був город садити, коня запрягати, сіно косити, в колгоспі працювати і в школі навчатися.

Ріс без батька: Вікентія Сидоровича Семенюка розстріляли німці в ковельській в'язниці. Тому, будучи ще дитиною, разом із братом Володею допомагав мамі. Підріс, – хату кам'яну взявся будувати. Це сьогодні в 15-16 літ заборонено щось важке піднімати або швидко бігати. Тоді ж лантух важкий, гній на вилах, плуг в дитячих руках були нормою. Скажу, що хату в селі він-таки збудував – це ще одна риса характеру: будь-яку намічену справу доводити до завершення.

А ще він мав талант музиканта, адже культпросвітнє училище закінчив. Віртуозно грав на баяні. Молодь звеселяв на вечорницях (на знімку вгорі). Але празникове культурне життя не прижилося у його душі. І хоч він став відомою особистістю в навколишніх селах, боявся захмеліти від тієї слави і вирішив русло ріки життя спрямувати в іншій бік. Слід відзначити, що доля не носила його на руках, як дитину. Він загартувався на службі в армії. Мав важкі травми. Але весь час був на вістрі життя, де найблагороднішою цінністю була праця.

Сьогодні від багатьох почуєш, що жити важко, влада "не така" і грошей не вистачає. Віктор Семенюк не чекав милостей ніколи і ні від кого. Не вимагав нагород за працю.

Опинився в Ковелі – немає житла. Не біда! Знову взявся будувати дім, а коли отримав квартиру, без роздумів подарував його брату. Не вистачало знань для комунальної професії – вчився заочно і закінчив успішно навчальний заклад. І так все життя вчився, працював і знову вчився. Сім'ю  збудував міцну. Він – відповідальний сім'янин, і знає, що глава родини піклується про все: і за дітей, і за дружину, і за дім.

Всі ці роки рука в руку з ним дружина Валентина (на знімку ліворуч).

Прожили десятки літ під знаком лебединої вірності. Ділили горе навпіл і радість на двох примножували. У них – поважна красуня донька Наталочка. Онук непомітно виріс, і Київ знаннями завойовує. Син Сергій пішов у "комуналку" – стежкою батька. Ось це всі його родинні цінності, але вони дорожчі від золота.

А ще Віктор Семенюк – вірний патріот України. Починаючи з 90-их років двадцятого століття, перебував на вістрі боротьби за Незалежність. Ішов у передовій когорті "рухівців". Ланцюг злуки організовував. У всіх масових революційних заходах брав участь. Згадує добрим словом своїх побратимів Ігоря Лучка, Адама Поляка, Марію Хотинську, Віктора Стрижеуса, Миколу Олексюка та інших. Багатьох із них вже немає в живих, але всі вони – у його серці та пам'яті. Шкода тільки, що не все сталося так, як думалося. Та наш знайомий вірить: рано чи пізно правда переможе.

Не лише політикою і працею та проблемами живе людина. Віктор Семенюк, як-то кажуть, по вуха захоплений рибалкою. Він знає всі річки та озера Волині й Рівненщини. З його розповідей про дивну природу краю книги можна писати. А він цим щасливий і стверджує (вірніше переконує), що день прожити з природою на рибалці додає рік життя.  Хто заперечить? Ця істина не викликає найменших сумнівів.

Віктор мені розказує, які смачні плоди з дерева, схрещеного від агрусу та смородини, а я думаю про своє. Летить на крилах клевецьких лелек невловимий і неспинний час. Сріблить волосся, змінює форму тіла, іноді обезсилює. Але є вічно молоді душа і дух, які рухають і тіло, і життя, і весь Всесвіт. У тому рухові присутні моральні, духовні і просто людські цінності, які відповідають на запитання, для чого живе людина на Землі. Від того раю присадибного я повертався у нових роздумах. Перед очима виникали картини нашого теперішнього життя. Там хтось спалює за собою моральні мости заради кар'єри і політики. Інший погруз у болоті ненаситного руху до грошей. І все це, як стверджує народна мудрість, суєта суєт.

Бог для нас визначив споконвічні цінності: любити рідну землю, здобувати нові знання, чесно працювати, плекати та леліяти рід свій і сім'ю, не забувати своїх витоків. Все це присутнє у душі Віктора Вікентійовича Семенюка. І хочеться, щоб цей досвід пошуку цінностей життя прижився у душах молодих та юних.