Земля благає про захист
Земле наша батьківська! Земле рідна, материнська! Земле моя, українська!
Із твоєї тверді народився я. На себе перебрав вдачу твою терплячу. Господнім духом твоїм освятився.
Ступав босими дитячими ногами по стерні колючій і ранився боляче. Радів прильоту птахів весняних із вирію. Щасливів жменькою ягід лісових, солодких.
На цій дивовижно багатій, з неповторною красою землі, моє ставлення до життя формувала сталінська держава. За взятий з поля колосок Закон передбачав сім років Сибіру. За невчасний вихід зранку на роботу – відро води в піч від бригадира. За випас худоби в недозволеному місці – штраф. Колективне, державне не чіпай! Зате держава "великодушно" дозволяла моїй мамі нести з лісу на своїх натруджених плечах в'язку сухого хмизу. Це щоб я, майбутній будівник комунізму, не замерз у холодній хаті-напівхліві зимою.
Земля моя багато віддавала, але її багатствами володіли ті, кому вона не належала. Гасло революції: "Земля – селянам" лишилося на папері.
А ми малі були і босі й не розуміли тих процесів і грали у війну між німцями та "нашими". Кидалися камінням і вигукували: "Гітлер капут!".
Війна – унікальна штука. Руйнує, палить, вбиває і… готує прийдешні покоління до нової бойні. Ми, "діти війни", ставали саперами, ліквідаторами мін, снарядів, патронів. Це ж цікаво, коли, викрутивши запал, ти якимось чином підпалюєш тротил і спостерігаєш вогняний феєрверк. Не менш "цікаво" було підривати снаряди, патрони, міни на кострищах.
… Через півстоліття заходжу на сільський цвинтар, і на мене дивляться дитячі очі із світлин. Дивляться з докором, ніби шкодуючи за передчасно втраченим життям. А скільки тих, хто лишився без рук або ніг, став сліпим!
А в лісах і до сьогодні – вирви від бомб, окопи, ями від бліндажів. А ще то тут, то там – останки загиблих воїнів.
О, земле! Скільки ран пекучих на твоєму тілі! Скільки болю і знущань ти перенесла! Скільки раз була розіп'ята на хресті.
Я був готовий орати й сіяти. Я знав, як вирощувати хліб і врожаї збирати. Я міг заліковувати рани на твоєму зраненому тілі. Такий закон предків. На жаль, комуно-атеїстична система відчужувала мене від тебе. В безвиході я покинув отой клаптик землі, який мені не належав, і пішов у світ за очі шукати щастя. Шукав довго, долав нелюдські перепони і не раз опинявся в тупику, де перед останнім кроком, стояло нериторичне: "Бути чи не бути?".
Наступало прозріння, і я знову піднімався. В "люди" вибивався. На твоїй тверді, лінії електропередач будував. Втілював у життя настанову: "Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни".
Ти бачила це, земле, і своєю святою енергією підіймала мене. З тих гасел залишилася "електрифікація" – все інше зникло, навіть стало протизаконним.
У 90-х роках ХХ століття війнуло подихом Свободи. Незалежність!!! Нарешті, земля дихне на повні груди і буде мати господаря. Служитиме тим, кому належить: українцям – українське!
Та райдужні мрії вкотре виявилися міражами, навіяними бурхливими хвилями ейфорії. Твої поля родючі раптом бур'янами позаростали. Колективні господарства перетворилися в руїни.
О, земле, я знаю, як важко жити без дбайливих рук господаря, як прикро не відчувати любові від того, кого годуєш, теплом зігріваєш, красою звеселяєш.
А час летить, і на крилах нові надії та мрії несе. Здавалося б, ХХІ століття під знаком Водолія омріяне щастя принесе. Не судилося. Спочатку хижий російський двоголовий орел своїми пазурами крижану землю відірвав від живого здорового тіла. А за тим братовбивчу війну проти українців нахабно розпочав. Не дитячу, іграшкову, а жахливу, смертоносну. Рвуться снаряди, свистять кулі, падають наші бійці.
І знову (уже вкотре) в той час, як східна частина землі української переорюється не плугом, а снарядами та мінами, коли майже щодня в якомусь мирному куточку України з'являються свіжі могили, коли над твоїми просторами, мов сірий туман, віється поминальне "Плине кача", лунає привабливий і багатообіцяючий заклик: "Жити по-новому!".
Як на смачного живця, клюнула більшість дорослих українців на це гасло. Як "по-новому”? Хтозна: новий неокомунізм вбачався в європейському виборі. А чи при цьому думав хтось про тебе, земле? Думали! На паї ділили, роздавали, а потім ті паї за безцінь приватизовували грошовиті пани-олігархи. Селянин, який завжди був бідним, став ще біднішим.
Та хто зважає на селянина, на родючість поля, коли в голові одна бісівська думка: "Земля – це гроші"? Тих нахабних, цинічних ділків не влаштовує клята, але життєдайна праця в ім'я майбутніх врожаїв та доходів. Простіше організовувати хитромудрі схеми: "Купи – продай".
Високопосадовці, депутати, окремі політики вбачають в цьому і особисте суттєве збагачення. Отримають свій "транш" політики, які агітують за ринок, так само будуть наділені винагородою депутати, які проголосують за цей злочинний Закон.
На жаль, у тих олігархічних головах, затуманених збагаченням, не з'явиться думка про те, що оте "купи-продай" – звичайна окупація української землі іноземцями. При цьому ніхто не зважає на Основний Закон держави – Конституцію, де сказано, що власником землі є народ, а не міністри, депутати та іже з ними.
Прикро, що реалії життя не вчать нічому й нікого. Сьогодні маємо орендовані озера, приватизовані земельні ділянки біля річок і моря, куди простому українцю вхід заборонено.
Там, "нагорі", переконані: Закон про ринок землі буде схвалений!
Ой, земле, земле, чи залишиться та мізерна територія розміром 2х1 метри, де я, посповідавшись перед Богом, маю спочивати? Скільки ж то ненаситні олігархи-власники зажадають від моєї родини за той вічний клаптик землі? А, зрештою, як вже там буде, так і буде – що я зміню своїм словом? Та, попри все, не маю права я мовчати.
Земле, моя земле! Вигукни (і я з тобою) на весь світ: "Зупиніть цей дикий продаж найдорожчого, що у нас є! Господи, покарай тих, що зло творять!".
Сподіваюсь, як і більшість небайдужих українців, що переможуть мудрість, розум та відповідальність перед нащадками.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Земле наша батьківська! Земле рідна, материнська! Земле моя, українська!
Із твоєї тверді народився я. На себе перебрав вдачу твою терплячу. Господнім духом твоїм освятився.
Ступав босими дитячими ногами по стерні колючій і ранився боляче. Радів прильоту птахів весняних із вирію. Щасливів жменькою ягід лісових, солодких.
На цій дивовижно багатій, з неповторною красою землі, моє ставлення до життя формувала сталінська держава. За взятий з поля колосок Закон передбачав сім років Сибіру. За невчасний вихід зранку на роботу – відро води в піч від бригадира. За випас худоби в недозволеному місці – штраф. Колективне, державне не чіпай! Зате держава "великодушно" дозволяла моїй мамі нести з лісу на своїх натруджених плечах в'язку сухого хмизу. Це щоб я, майбутній будівник комунізму, не замерз у холодній хаті-напівхліві зимою.
Земля моя багато віддавала, але її багатствами володіли ті, кому вона не належала. Гасло революції: "Земля – селянам" лишилося на папері.
А ми малі були і босі й не розуміли тих процесів і грали у війну між німцями та "нашими". Кидалися камінням і вигукували: "Гітлер капут!".
Війна – унікальна штука. Руйнує, палить, вбиває і… готує прийдешні покоління до нової бойні. Ми, "діти війни", ставали саперами, ліквідаторами мін, снарядів, патронів. Це ж цікаво, коли, викрутивши запал, ти якимось чином підпалюєш тротил і спостерігаєш вогняний феєрверк. Не менш "цікаво" було підривати снаряди, патрони, міни на кострищах.
… Через півстоліття заходжу на сільський цвинтар, і на мене дивляться дитячі очі із світлин. Дивляться з докором, ніби шкодуючи за передчасно втраченим життям. А скільки тих, хто лишився без рук або ніг, став сліпим!
А в лісах і до сьогодні – вирви від бомб, окопи, ями від бліндажів. А ще то тут, то там – останки загиблих воїнів.
О, земле! Скільки ран пекучих на твоєму тілі! Скільки болю і знущань ти перенесла! Скільки раз була розіп'ята на хресті.
Я був готовий орати й сіяти. Я знав, як вирощувати хліб і врожаї збирати. Я міг заліковувати рани на твоєму зраненому тілі. Такий закон предків. На жаль, комуно-атеїстична система відчужувала мене від тебе. В безвиході я покинув отой клаптик землі, який мені не належав, і пішов у світ за очі шукати щастя. Шукав довго, долав нелюдські перепони і не раз опинявся в тупику, де перед останнім кроком, стояло нериторичне: "Бути чи не бути?".
Наступало прозріння, і я знову піднімався. В "люди" вибивався. На твоїй тверді, лінії електропередач будував. Втілював у життя настанову: "Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни".
Ти бачила це, земле, і своєю святою енергією підіймала мене. З тих гасел залишилася "електрифікація" – все інше зникло, навіть стало протизаконним.
У 90-х роках ХХ століття війнуло подихом Свободи. Незалежність!!! Нарешті, земля дихне на повні груди і буде мати господаря. Служитиме тим, кому належить: українцям – українське!
Та райдужні мрії вкотре виявилися міражами, навіяними бурхливими хвилями ейфорії. Твої поля родючі раптом бур'янами позаростали. Колективні господарства перетворилися в руїни.
О, земле, я знаю, як важко жити без дбайливих рук господаря, як прикро не відчувати любові від того, кого годуєш, теплом зігріваєш, красою звеселяєш.
А час летить, і на крилах нові надії та мрії несе. Здавалося б, ХХІ століття під знаком Водолія омріяне щастя принесе. Не судилося. Спочатку хижий російський двоголовий орел своїми пазурами крижану землю відірвав від живого здорового тіла. А за тим братовбивчу війну проти українців нахабно розпочав. Не дитячу, іграшкову, а жахливу, смертоносну. Рвуться снаряди, свистять кулі, падають наші бійці.
І знову (уже вкотре) в той час, як східна частина землі української переорюється не плугом, а снарядами та мінами, коли майже щодня в якомусь мирному куточку України з'являються свіжі могили, коли над твоїми просторами, мов сірий туман, віється поминальне "Плине кача", лунає привабливий і багатообіцяючий заклик: "Жити по-новому!".
Як на смачного живця, клюнула більшість дорослих українців на це гасло. Як "по-новому”? Хтозна: новий неокомунізм вбачався в європейському виборі. А чи при цьому думав хтось про тебе, земле? Думали! На паї ділили, роздавали, а потім ті паї за безцінь приватизовували грошовиті пани-олігархи. Селянин, який завжди був бідним, став ще біднішим.
Та хто зважає на селянина, на родючість поля, коли в голові одна бісівська думка: "Земля – це гроші"? Тих нахабних, цинічних ділків не влаштовує клята, але життєдайна праця в ім'я майбутніх врожаїв та доходів. Простіше організовувати хитромудрі схеми: "Купи – продай".
Високопосадовці, депутати, окремі політики вбачають в цьому і особисте суттєве збагачення. Отримають свій "транш" політики, які агітують за ринок, так само будуть наділені винагородою депутати, які проголосують за цей злочинний Закон.
На жаль, у тих олігархічних головах, затуманених збагаченням, не з'явиться думка про те, що оте "купи-продай" – звичайна окупація української землі іноземцями. При цьому ніхто не зважає на Основний Закон держави – Конституцію, де сказано, що власником землі є народ, а не міністри, депутати та іже з ними.
Прикро, що реалії життя не вчать нічому й нікого. Сьогодні маємо орендовані озера, приватизовані земельні ділянки біля річок і моря, куди простому українцю вхід заборонено.
Там, "нагорі", переконані: Закон про ринок землі буде схвалений!
Ой, земле, земле, чи залишиться та мізерна територія розміром 2х1 метри, де я, посповідавшись перед Богом, маю спочивати? Скільки ж то ненаситні олігархи-власники зажадають від моєї родини за той вічний клаптик землі? А, зрештою, як вже там буде, так і буде – що я зміню своїм словом? Та, попри все, не маю права я мовчати.
Земле, моя земле! Вигукни (і я з тобою) на весь світ: "Зупиніть цей дикий продаж найдорожчого, що у нас є! Господи, покарай тих, що зло творять!".
Сподіваюсь, як і більшість небайдужих українців, що переможуть мудрість, розум та відповідальність перед нащадками.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Земля благає про захист
Залишити коментар