Літопис волинського села довжиною у століття через призму доль жителів однієї вулиці зумів передати відомий на Старовижівщині краєзнавець Микола Шаясюк у своїй книзі "Дорогами вулиці Ройової".
Ройова – така назва однієї з вулиць його рідного села Мизове, що на Старовижівщині. Задум розповісти про життєві дороги тих, хто колись поруч сусідив, виник в автора на основі спогадів його мами – нині покійної Олександри Терентіївни, які він записав від неї ще в середині 90-х років минулого століття. Книга стала ілюстрацією того, як волинські селяни споконвіку шукали кращої долі – для себе, своїх дітей та онуків, як сувора дійсність – війни, боротьба за незалежність України, репресії і переслідування, руйнація традиційного сільського способу життя – розбивали їхні мрії. Як наслідок – на багатолюдній колись вулиці зараз залишилося лише сім обжитих осель. Щоправда, влітку оживають подвір'я ще чотирьох обійсть.
– Коли згадую своє дитинство, його найкращі дні влітку, весною чи взимку, то найяскравіше пригадую стежки рідної вулиці, – каже Микола Олександрович. – Ними ми бігали за яблуками, грушами, снували межами. Але найкраще запам'яталися дні великих свят: Різдва Христового, коли ходили колядувати, Великодня, коли билися битками, Трійці, коли носили лепеху з урочища Орахновка і робили з неї м'ячі.
Назва вулиці, за його словами, виникла, очевидно, тому, що тут здебільшого селилися сім'ями, родинами, – роями. Так і веде автор читача від хати до хати, від обійстя до обійстя. Як правило, сім'ї були багатодітними: шестеро-семеро дітей було майже нормою.
Микола Олександрович детально описує хату свого діда Терентія Барановського, яка стояла посередні вулиці Ройової. Вона була довжиною 10 метрів: сіни, комора, кімната з піччю, в якій мешкало 12 душ. Від першої дружини, яка померла влітку 1924-го, в діда залишилося четверо дітей. Коли оженився вдруге, прийняв у свою сім'ю дочку другої дружини, а ще мали спільних троє дітей. Тож за 20 метрів від старої почав будувати нову оселю. Однак довго і щасливо пожити в ній не вдалося: її пошкодила бомба, яку скинув фашистський літак у роки Другої світової війни. А стара хата згоріла, коли загарбники спалили село. Відтак добудовувати нову хату дід Терешко зміг лише наприкінці 40-х років. Звідси, з дідової хати, розійшлися його діти. Тепер на його обійсті стоїть будинок доньки Марії, який належить уже його внучці.
Автор "Дорогами вулиці Ройової" Микола Шаясюк нанизує у книзі розповіді про долі своїх сусідів: Гречин, Поляків, Миселюків, Сарапіних, Самолюків, Вороб'їв, Смалів, Куптіїв, Доннікових, їхніх дітей та онуків. За його словами, у 20-30-х роках вулиця Ройова була центром громадського життя села.
"За свою багаторічну історію вона народила і виховала не одне покоління мизівців, які любили свою землю, працювали на ній, а в роки лихоліть захищали її від поневолювачів. Тут жив і працював голова осередку ОУН Яким Поляк і його заступник Михайло Поляк, голова комірки кпзу Андрій Поляк, – йдеться у книзі. – Хоча вони мали різні політичні погляди, але в боротьбі проти польського поневолення об'єднувалися".
Згадує автор і ще одного односельця – Лукаша, який у 1917-1919 роках служив в Армії УНР, працював у Ковелі на залізниці. За радянських часів був під постійним наглядом спецслужб кдб. А також пише про Клима Куптія – активного учасника кпзу, який завжди на 1 Травня вивішував червоні прапори на осокорах. 5 грудня 1935 року його разом із братами Іваном та Кирилом Сарапіними польська поліція розстріляла по дорозі у село Седлище. До сьогодні на місці їхньої страти стоїть пам'ятник, а Ройову згодом перейменували на честь Клима Куптія.
– У всі часи моїх земляків об'єднувало одне бажання: жити краще, не бідувати, мати достаток, – ділиться думками Микола Олександрович. – Були сміливці, які мріяли про свою державу. От тільки намагалися вирватися з-під польського панування різними способами. Одні ставали членами кпзу, другі бачили порятунок в радянському союзі, а ще інші долучалися до повстанців. Тих, хто вирушав за кращою долею на схід, чекали катування, тюрми і навіть смерть. Так, найстарший син діда Терешка Григорій у середині 30-х років разом із Степаном Сарапіним та Павлом Гречиною перебралися через кордон в срср до комуністів будувати комунізм. Григорія сприйняли як польського шпигуна, хоча він був членом кпзу, і розстріляли. Степана кинули у в'язницю на десять років, а Павла засудили на десять років у виправно-трудовий табір.
Микола Шаясюк зібрав відомості і про долю тих земляків, які обрали інший шлях – шлях боротьби за незалежну Україну. Він пише, що ще у 20-х роках минулого століття у його рідному селі Мизове був створений осередок ОУН. Його очолив Яким Поляк, який був столяром, мав свою майстерню. За його ініціативи у кінці Ройової спорудили три символічні "фігури" на знак пам'яті борців за волю України. Одне з таких місць приваблювало молодь у повоєнні роки: тут збиралися хлопці і дівчата зі всього села на танці.
– У повоєнні часи всі наші сусіди жили надіями залікувати рани, нанесені війною, – розповідає автор книги вже зі своєї пам'яті. – Але до рідних домівок повернулися не всі. Чимало чоловіків загинули: хто на фронті, хто в повстанцях. Розкидала доля і жінок та дівчат, яких гітлерівці вивезли на каторжні роботи в Німеччину. Так, Наталія Гречина опинилася у Франції, вийшла заміж за поляка, навіть змінила прізвище та ім'я. Ганна Гречина опинилася в Америці після того, як таких, як вона, остарбайтерів, визволили американські війська. А її сестра Ольга ще до війни вийшла заміж за поляка, прийняла католицьку віру і назавжди залишилася у Польщі.
Великі міста манили селян великими заробітками. Так і потягнулася мизівська молодь із батьківщини: хто на шахти Донбасу або Нововолинська, хто – в Крим чи в Білорусь, або ближче: в Рівне, Луцьк, Рожище, Ковель. Родини, які ще трималися рідних обійсть, уже не були багатодітними: виховували двоє-троє діток. Як пересихають у спеку струмки, що впадають у річку, так і маліли, заростали стежки до батьківських подвір'їв. Усе більше хат сумно дивилися на вулицю зачиненими вікнами.
Але, як пише автор, всі людські досягнення мають залишатися у пам'яті нащадків: дітей, внуків та правнуків кожної сім'ї, яка жила на Ройовій. Саме вони, представники родин, щиро дякували Миколі Шаясюку за збережені спогади про сусідів та односельців під час презентації книги "Дорогами вулиці Ройової", що відбулася торік під відкритим небом, відтворюючи колишні традиції добросусідства.
Валентина БЛІНОВА.
На світлині: автор Микола Шаясюк, його книги.
Літопис волинського села довжиною у століття через призму доль жителів однієї вулиці зумів передати відомий на Старовижівщині краєзнавець Микола Шаясюк у своїй книзі "Дорогами вулиці Ройової".
Ройова – така назва однієї з вулиць його рідного села Мизове, що на Старовижівщині. Задум розповісти про життєві дороги тих, хто колись поруч сусідив, виник в автора на основі спогадів його мами – нині покійної Олександри Терентіївни, які він записав від неї ще в середині 90-х років минулого століття. Книга стала ілюстрацією того, як волинські селяни споконвіку шукали кращої долі – для себе, своїх дітей та онуків, як сувора дійсність – війни, боротьба за незалежність України, репресії і переслідування, руйнація традиційного сільського способу життя – розбивали їхні мрії. Як наслідок – на багатолюдній колись вулиці зараз залишилося лише сім обжитих осель. Щоправда, влітку оживають подвір'я ще чотирьох обійсть.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 5