Спогади з повоєнних часів
Рябий Василь
Рябий – то прізвисько 37-літнього статного чоловіка з буйною смолянистою чуприною і виразними слідами віспи на обвітреному обличчі.
Сільську батьківську хату він полишив на стару матір і на молодшого брата Івана, а сам після того, як привів із Любитівської Волі відлюдькувату Ольгу, на нічийній Мархівці сплів із верболозового хмизу сяку-таку хижу, заліпив діряву плетенину густою сумішшю жовтого глею з трухлявою соломою, а Ольга, як і було віддавна заведено у наших краях, побілила сімейний притулок квачем із розпареного тонконогу.
Біла хатина Рябого Василя віддалік спочатку мала навіть привабливий вигляд. Однак буйні вітри і рясні дощі роками нещадно полоскали відкриту на всі боки хижу, через що з часом вона виглядала обдерто й сіро. Глухе одиноке віконце халупи було звернуте на південь до недалекого шосе, і спостереження за рухом машин було чи не єдиною розвагою тринадцятилітнього Сашка, який інколи навідувався до баби Карпихи у село, але через хутірську самоту та заїкання зовсім не мав там друзів.
Не знав він і звичного для сільських ровесників обов’язку пасти худобу. На витолочену циганськими кіньми Мархівку спутана раз і на всеньке літо корова видибувала із-за простінка хижі без принуки сама, заледве відкриються сінішні двері, і гуляла, де їй заманеться – хоча б якоїсь шкоди, крім небезпеки від циган та шосе,на пустоші не було. Услід за коровою з хати спритно вихрюкував схожий на безпородного цуцика до плоскуватості худющий підсвинок, який теж сам собі знаходив відраду в найближчій калюжі і не мав, як і корова, небезпечної звички наближатися до циганського табору та шосейної дороги.
Чим годувала Ольга бідове порося – велика загадка, бо навіть якоїсь грядки при хатині не було – оселя стояла на піщаному пригірку, і тільки одинока обчухрана вишня схилилася у зажурі від того, що на її пониклому гіллі не зав’язувалося більше й жмені сирітливих ягідок, які щоліта засихали, так і не дозрівши.
Рябий Василь був цікавим чоловіком. Якось, вже значно пізніше, через десятки років після його переселення у село, мені трапилося їхати у переповненому ковельському автобусі, і я почув знайомий голос овдовілого на той час діда Василя, котрий залицявся до пишнотілої молодиці-попутниці. Пасажири з роззявленими ротами слухали його веселі примовки без жодних сороміцьких слів, якими була рясно пересипана його колишня хутірська мова. Сивий дід нахвалявся молодечою силою, яку зберіг від юних літ, бо «ніколи не ходив голодним і їв сало, як ріпу!». Я слухав його спомини-побрехеньки і з моєї пам’яті виринала худоребра корова і миршавенький поросюк з одинокого битеньського хутора.
А тоді, у 50-і роки, через ще не загоєну фронтову рану, він ходив із підв’язаним чорною ганчіркою підборіддям і останніми словами проклинав усе, на чому світ стоїть. Минуло більше п’яти років, як закінчилася світова війна, а одягнутий він був у потріпану фронтову шинель зі стрипками на полах та у латане-перелатане галіфе рядового піхотинця. Чобіт Василь не мав зроду – був взутий у масивні гумові, з-під автомобільних покришок, чуні з казьонними обмотками до колін. Близьке шосе давало йому дармовий матеріал з коксагизового каучуку для зручного на всі пори року взуття.
Чуні майструвалися їх власником просто. Із викинутого на шосейне узбіччя через повну непридатність ошмаття автошини вирізувалася хрестоподібна викрійка з однією подовженою четвертиною. Опукла поверхня хрестовини розпарювалась на слабенькому вогнищі до наближеного для з’єднання частин плоского стану, після чого сплющена конструкція згорталася у скриньку із прямокутним входом для стопи, а крайки хрестовини зшивалися мідним чи алюмінієвим дротом або ж скріплювалися залізними скібками.
І хоча тогочасна мода на такі чуні, не будемо грішити, була ненав’язливою, на ковельському базарі у такому взутті траплялося бачити й інших ветеранів війни. Гумові чуні на відміну від конопляно-мотузяних довго не стоптувалися, а на кирзові чоботи грошей у колгоспників не вистачало – мізерна оплата праці на пустопорожні трудодні була повсюди натуральною.
На колгоспні роботи Василь ходив нечасто – його інвалідність і, головне, проміжне положення хатини між двома з’єднаними в один колгосп селами давали йому і його Ользі певну свободу при виборі денних занять. А до того ще й буйна вдача і гостра реакція на будь-який примус, що виражалася суцільними матюками на усі допустимі адреси, віднаджувала тих, хто “по службі” намагався налаштувати його на мирний лад і схилити до організованої колективної праці.
Коли не обізнаний із його вдачею збирач недоїмок за нездану свинячу шкуру ще й запропонував йому підписати найдешевшу – всього за п’ять карбованців! – облігацію державної позики, Рябий ухопив сокиру і, якби під гарячу руку не трапилася оподаткована навесні вишня, то заціпенілому від страху фінагентові світила би мінімум інвалідність першої групи.
Протестний лемент невинно постраждалого собачати доносився до обох сіл за дві версти від битеньського хутора.
Відтоді посланці райфінвідділу не лише не наважувалися набридати недоїмщикові за недодані курячі яйця чи визначені урядовою постановою норми заборгованого м’яса, а й взагалі не навідувалися на хутір.
На колгоспні роботи, хоча й не часто, Василь все ж таки інколи виходив, але до річного мінімуму (290 трудоднів!) ні він, ні його Ольга не наближалися й близько. Незважаючи на пряме погинське походження Василя, обійстя Рябого за територіальним принципом приписали до конторського Битеня, то ж його нечасті записи у Трудовій книжці колгоспника стосувалися тамтешньої ферми, хоча до родинного села йому було значно ближче.
Школа
З його сином Сашком, хоч він був на три роки старшим від мене, ми ходили до одного класу. У ті часи переростків у сільських школах було багато. Без тіні натяку на несхильність дітей війни до навчання скажу, що у нашому селі серед учнів довоєнного віку більш як 75% не переходили на наступний рік хоча б один раз. Були навіть випадки повторного “затримання” – до закону про обов’язкову середню освіту було ще далеко.
Важко повірити, але коли я прийшов у п’ятий клас битеньської семирічки, то застав там на чотири роки старшого від мене однокласника, котрого вдруге поспіль не переводили до шостого класу, і він залишився на третій рік у п’ятому. А моя ровесниця – його сестра по матері відстала вже у шостому класі. І що зовсім аж неймовірне – то були діти голови нашого об’єднаного на два села колгоспу! Щоправда – син був у сім’ї прихистком з війни і мав інше прізвище…
Володимир ГАНУЛІЧ.
На світлині: церква у селі Погиньки.
Фото з архіву.
Рябий Василь
Рябий – то прізвисько 37-літнього статного чоловіка з буйною смолянистою чуприною і виразними слідами віспи на обвітреному обличчі.
Школа
З його сином Сашком, хоч він був на три роки старшим від мене, ми ходили до одного класу. У ті часи переростків у сільських школах було багато.
Володимир Гануліч.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 27
Лесине слово кличе і надихає
Спогади з повоєнних часів
ГОРОСКОП з 10 по 16 серпня