Я — без п'яти хвилин одинадцятикласниця. Активна учасниця навчально-виховного процесу, свідома жителька громади і просто дівчина, яка бажає дізнатися багато-багато нового, отримати від життя нереальні емоції і просто жити та насолоджуватися кожним днем, моментом, який дарує мені доля.

Не хочу хвалитися, але я є президентом школи уже 3 рік і при виконанні своїх обов'язків долучаюся до різних проєктів, пов'язаних з розвитком громади, тому мені часто доводиться співпрацювати з різними ланками керівництва. І ця співпраця мені подобається, адже разом з цим я дізнаюся багато нового та цікавого, що допоможе в майбутньому розвивати нашу громаду.

Дубівська  ОТГ унікальна тим, що дивиться у майбутнє і спирається на молодь, бо сьогодні будує громаду старше покоління, а завтра — молоде, підростаюче, і саме все залежить від нас. Адже сьогодні живемо ми, завтра — наші діти, а післязавтра — наші онуки. І від того, як ми їх навчимо і виховаємо, так і будемо жити в найближчі 20-30 років.

Цьогоріч я стала рекордсменом не тільки школи, але й усього Ковельського району, адже отримала за підсумками ІІ етапу Всеукраїнських предметних олімпіад найбільшу кількість перших місць та ІІ місце з економіки і ІІІ з інформаційних технологій у ІІІ етапі Всеукраїнських предметних олімпіад. Намагаюсь встигати поєднувати навчання, друзів, дозвілля, подорожі та саморозвиток самої себе як особистості. Вільний час, якого у мене у даний період життя не так багато, люблю проводити  за читанням цікавих книг, пишу есеї (короткі розповіді про все, що завгодно — що у мене на душі, те і на папері).

…Нещодавно мій однокласник запитав у мене:

— Як ти живеш?

Я, не довго думаючи, відповіла:

— Легко, з вірою та посмішкою, незважаючи на негаразди, які іноді трапляються на життєвому шляху кожного з нас. Я іду впевнено вперед і тільки вперед до своєї мети.

Софія ЛИТВИН,

учениця Опорного навчального закладу "Дубівська ЗОШ І-ІІІ ступенів".

НА СВІТЛИНІ — молоді представники Дубівської об'єднаної територіальної громади: автор статті  Софія ЛИТВИН; Олеся КОПАНЧУК, вчитель англійської мови, студентка Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка; Дарія ВАЩУК, студентка ІV курсу  Ковельського фахового медичного коледжу (спеціальність "Лікувальна справа"); Павло СУХОНОС, студент ІV курсу Київського політехнічного інституту (спеціальність "Комп'ютерна інженерія"); Ярослав БАЛЕЦЬКИЙ, курсант ІV  курсу Львівського державного університету безпеки життєдіяльності (спеціальність "Цивільна безпека").

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Я — без п'яти хвилин одинадцятикласниця. Активна учасниця навчально-виховного процесу, свідома жителька громади і просто дівчина, яка бажає дізнатися багато-багато нового, отримати від життя нереальні емоції і просто жити та насолоджуватися кожним днем, моментом, який дарує мені доля.

Не хочу хвалитися, але я є президентом школи уже 3 рік і при виконанні своїх обов'язків долучаюся до різних проєктів, пов'язаних з розвитком громади, тому мені часто доводиться співпрацювати з різними ланками керівництва. І ця співпраця мені подобається, адже разом з цим я дізнаюся багато нового та цікавого, що допоможе в майбутньому розвивати нашу громаду.

Дубівська  ОТГ унікальна тим, що дивиться у майбутнє і спирається на молодь, бо сьогодні будує громаду старше покоління, а завтра — молоде, підростаюче, і саме все залежить від нас. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 509

Погода в Ковелі 

25 червня - 1 липня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 449

Війна…Про неї важко говорити, але потрібно заради мирного майбутнього. Скільки всього і всіх вона захоплює в свої сіті, скільки доль і життів  вибирає та пов'язує, калічить, кривдить, забирає та страшно нищить! Війна – це і горе, і втрати, і руйнації, і голод,  і труднощі, і сльози, і біди, і велике напруження сил та нервів. Вона породжує рани, що довго-предовго болять, ятряться, краять серце, рвуть здоров'я та пам'ять. Вона – біль не для одного покоління, вона захвороблює інше – наступне.

Людство має всі запобіжники, щоб не допускати її в свою оселю.  Але війна невблаганна, як смерть.  Розпалюють  її не прості люди –вона потрібна вождям, гегемонам, партіям, кланам, силам заради насильства,  поневолення. Уроки її  страшні. Людство споконвіку оплакує жертви війни і пролиту кров. Страшними датами в людському календарі залишаються дні, коли ці бойні починались, і час, коли  вони тривали. 

І сьогодні війна на Сході своїми щупальцями охоплює частину земель України та виходить на 7-річний рубіж. Ми не забули десятилітню  "афганську" війну та громадянський рух матерів, батьків за досягнення миру. Вдалося достукатися до горбачовської вежі. Просімо Всевишнього добитися миру тепер в християнському світі, адже це стане визначною сторінкою в історичному Літописі слов'янської сім'ї.

Гірше пекла

З  приходом  нацистської окупаційної влади в Західну Україну війна про себе заявила відразу. Адже в нашій місцевості загарбники  були вже протягом тижня. Відразу стали  вимагати від старост списків на тих, хто був мобілізований напередодні 22 червня 1941 року для проходження військових зборів та навчань на Бузькому рубежі.

До цього окремі старости поставились надто "відповідально", і сотні земляків опинились у щойно створеному таборі за колючими дротами в центрі м. Ковеля, де тепер маємо Меморіал Слави. Родичі, як могли, підтримували тих, хто тут опинився. Згодом багатьох було переведено до Холма (Польща) та м. Володимира-Волинського. Тут умови перебування  були страхітливі – гірше пекла. 

Харчів  та питної води  не вистачало. Полонені одразу  з'їдали траву, яка змогла піднятись на кілька  міліметрів. Всі знаходились  під відкритим небом. З настанням осені дошкуляли дощі, холод. Кожен  старався рятуватися, як міг і скільки вистачало сил. Голими руками копали невеликі ямки. Хвороби косили всіх. А як небезпечно було сходити по нужді на довгій тремтячій дошці над глибокою ямою! Безсилі часто потрапляли (падали) у велику вигрібну яму, де їх добивала охорона.

Заяви щодо захисту життя і прав людини  полоненого перед табірною охороною замовчувалися. Німецький генерал, який прибув на вимогу утримуваних з приводу страшних умов ув'язнення, обіцяв, що швидкі наступальні й переможні дії невдовзі дозволять звернути увагу і на них. Але не так сталось, як обіцялось.

В часи окупації дуже часто для того, щоб забезпечити свої залізничні перевезення, жандармерія встановлювала обов'язкове чергування мирних людей на коліях, що вели до райцентру.

Партизани,  у свою чергу, шукали можливість  закласти вибухівку, щоб здійснити диверсію. Якось вони  здійснили великомасштабну диверсію на ділянці, де чергувала сім'я Біликів з с. Будища. Господар з Будища, дружина з Білашева та їх дочка за "співпрацю"  з партизанами заплатили найвищою ціною –  життям. Вони прийняли смерть, рятуючи всіх жителів села від розправи з боку карателів.

 "Соколики"

Саме так називав своїх синів Микиту, Івана, Михайла та найменшого Василя Маркіян Давидюк з рокитницьких хуторів біля річки Воронки. Хуторяни славились своєю   полуницею на базарах Ковеля в довоєнний період. Але було ще одне: всі діти вчилися у гімназії. Під час війни загинули троє старших: Микита – в бою з польською бандою АК, Іван помер  у радянському таборі Гулагу (засуджений як вояк УПА), червоноармієць Михайло, нагороджений орденом Червоної Зірки, загинув у бою на німецькій землі за 2 місяці до завершення війни. Не вернулися батькові "соколики", війна їх відібрала…

Перший голова колгоспу

Колгосп в с. Рокитниці організували у 1939 році,і  його головою 32 сім'ї обрали  Давидюка Єфрема Івановича (1906 р. н.).  Ще в 1925 році він став членом "Просвіти", а в 1930 році – вже членом прогресивної організації "Сельроб". Брав активну участь у політичному русі проти Польщі, за що був засуджений на 10 років. В 1939 році вийшов з тюрми. А ось у 1942 році арештований німецькими окупантами та при перевезенні до м. Ковеля розстріляний.

 Колгосп вдруге відновили  в 1947 році. Працьовиті, наполегливі земляки, що становили основу вже укрупненого колгоспу, добилися згодом  статусу мільйонера. Згадка про першого голову забувалася, цьому "допомогла" війна…

Ми багато чого можемо забути, але є факти, які свято бережуть люди у своїй пам'яті.

На жаль, в наш час ми  можемо пошановувати чиновника, якого з кріслом виносять з кабінету губернатора, присвоїти ім'я  школі, бо він колись там працював… Але нема табличок на школах, де працювали молоді вчителі, які  за свою професію були вбиті, повішені, замордовані. Нема такої таблички і про згаданого мною голову колгоспу.

Нема у нас такої таблички про відомого месника Сидорчука з Радошина, який здійснив ряд вдалих диверсій  на німецьких об'єктах в період війни і був представлений до звання Героя.

Правда перемагає війну

Описуючи події страшної війни, неможливо не згадати про молодь тієї пори. Це ті, хто не волів бути вивезеним до Німеччини, хто пішов в ряди УПА, щоб захищати  рідні домівки, хто боронив свою землю в часи польсько -українського протистояння (1943-1944 р. р.), хто не побоявся  піти на призовні пункти польових військкоматів, щоб переможно завершити війну. Багато хто  з них опинилися в таборах,  на шахтах, лісоповалах. Про багатьох з них дуже мало відомостей.

На мою думку, в умовах незалежної України нам усім і, в першу чергу, громадським активістам, історикам, краєзнавцям, депутатам рад різного рівня, слід активізувати пошукову роботу, повернути з небуття прізвища людей, які віддали життя за волю і незалежність.  Правда повинна перемогти рани, заподіяні Другою світовою війною. 

 Микола ЧУЛЬ, 

депутат районної ради.

с.Білашів.

НА СВІТЛИНАХ: Меморіал Слави у Ковелі; троє братів ДАВИДЮКІВ – Микита, Іван, Михайло; Єфрем ДАВИДЮК; перша колгоспна конюшня у с. Рокитниці (1947 р.); молодь села Рокитниці – учасники УПА та співчуваючі.

Фото з архіву автора.

Війна…Про неї важко говорити, але потрібно заради мирного майбутнього. Скільки всього і всіх вона захоплює в свої сіті, скільки доль і життів  вибирає та пов'язує, калічить, кривдить, забирає та страшно нищить! Війна – це і горе, і втрати, і руйнації, і голод,  і труднощі, і сльози, і біди, і велике напруження сил та нервів. Вона породжує рани, що довго-предовго болять, ятряться, краять серце, рвуть здоров'я та пам'ять. Вона – біль не для одного покоління, вона захвороблює інше – наступне.

Людство має всі запобіжники, щоб не допускати її в свою оселю.  Але війна невблаганна, як смерть.  Розпалюють  її не прості люди –вона потрібна вождям, гегемонам, партіям, кланам, силам заради насильства,  поневолення. Уроки її  страшні. Людство споконвіку оплакує жертви війни і пролиту кров. Страшними датами в людському календарі залишаються дні, коли ці бойні починались, і час, коли  вони тривали. 

Коментарів до новини: 5
Переглядів новини: 394

Сьогодні засоби масової інформації в суспільстві займають, напевно, чи не найголовніше місце. Шалений потік інформації часто-густо збиває з пантелику простих людей. Згадаймо хоча б виборчі кампанії різного рівня у нашій державі. Скільки виливається інформаційного бруду, брехні, а то й лайки на того чи іншого кандидата, і у той же час скільки виспівується дифірамбів, похвали на адресу  іншого. Кому вірити? Люди кажуть: демократія…

Переглядаючи якось старі підшивки газет, звернув увагу на їхній зміст і був дещо здивований: публікації на їх сторінках   висвітлювали здобутки робітників, будівельників, працівників села, вчителів, медиків тощо і дуже рідко траплялася інформація про якісь злочини.

Аналізуючи пресу сьогодення, важко натрапити на подібну інформацію. Сторінки газет рясніють повідомленнями про корупцію, вбивства, крадіжки, розбої, грабунки, продажність суддів, депутатів, чиновників – ну, просто "дикий Захід" американського континенту ХІХ століття.

Інколи з'являються повідомлення про те, що когось там покарали, за злочин посадили до в'язниці. А як їм там живеться, теперішнім в'язням, за гратами, інформації обмаль, а то й немає взагалі. 

Теперішні виправні та пенітенціарні установи потрапили під юрисдикцію Міністерства юстиції України. Здавалося б, що  цей державний орган наведе лад у державних закладах, створить пенітенціарні установи за європейським зразком. Однак, як мріялося і гадалося, так не сталося. Команда Мін’юсту на чолі з міністром Денисом Малюською щось почали витворяти із законодавством і ще діючими в'язницями дивне. Вони хочуть розпродати земельні ділянки законсервованих і ще діючих в'язниць, заробити на цьому кошти для реалізації своїх амбітних планів (мабуть, будівництва нової сучасної Лук'янівки). Певно, із цього  нічого не вийде зробити, бо створити – вірніше збудувати десь під Києвом сучасну, на зразок американської в'язниці, коштує мільярди, а не мільйони гривень. Та й дивлячись на теперішній стан у фінансово- економічній сфері країни, коли за останні десятиліття не збудовано в державі жодного важливого економічного об'єкта, дуже важко повірити в утопічні плани пана Малюськи і його некомпетентної команди. Треба бути фахівцями своєї справи, бути трішечки далекоглядними і компетентними. Бо у нашій бідній Україні часто буває таке: бухгалтер чи агроном керує аптекою, а аптекар засіває поля чи очолює будівельну фірму. 

Нещодавно на сторінці пана Д. Малюськи у фейсбуці з'явилася інформація про закриття Ковельської виховної колонії та продаж земельної ділянки, на якій вона розміщена. Це була по-справжньому "вибухова" новина як для працівників установи, так і для громадськості міста Ковеля. 

Причини для  закриття установи, як такої, немає. Виховна установа для неповнолітніх засуджених з року в рік виконує доведені вищим керівництвом плани, справляється із поставленими завданнями, попри фінансову скруту в державі, зміцнює матеріальну базу. Та й територія колонії чималенька, виробничих, господарських, технічних, складських, навчальних, побутових об'єктів чимало. Багато років поспіль Ковельська виховна колонія для неповнолітніх злочинців була однією з кращих, колонією-моделлю. Про це свідчать чисельні дипломи, почесні грамоти, подяки структурним підрозділам ВК, працівникам установи від імені найвищого керівництва Державної кримінально-виконавчої служби за їхню працю, старання, здобутки тощо.   

Чисельні комісії, які інспектували установу, перевіряючі, контролюючі органи, гості та й батьки вихованців, які відвідують колонію, вражені не тільки виробничими майстернями, а й побутом вихованців. Для юнаків функціонує чудово оформлена їдальня, магазин. Хлопці мають можливість займатися спортом у вільний від роботи та навчання час. Діє два спортзали і стадіон. Вихованці проживають у комфортних гуртожитках, функціонує банно-пральний комплекс.

Важливу роль відіграють в установі культурно-освітні заклади. На території колонії діють клуб, бібліотека, загальноосвітня школа, ПТУ. Адже одним із головних завдань виховної колонії для неповнолітніх є виховання, перевиховання і навчання молодих ув'язнених.

Загальноосвітня школа функціонує в установі як структурний підрозділ. Усі вихованці, які не мають повної загальної середньої освіти, навчаються у школі з 6-го по 11-й  клас. Навчання в школі відбувається за денною формою, освітній процес проводиться згідно з навчальними наказами Міністерства освіти і науки України та Мін’юсту України. 

Учні школи беруть активну участь у загальношкільних виховних заходах, що впливає на вироблення у них активної громадянської позиції, здобуття навичок зі співу, музикування, декламування.

Особливе місце у школі займає мистецький гурток вишивки. Під керівництвом учителів хлопці навчаються мистецтву вишивки хрестиком. Юнаки своїми творчими роботами завоювали популярність не тільки в установі, а й у Ковелі, Луцьку, Києві.  Творчі роботи демонструвалися на різного роду міжнародних мистецьких виставках у Києві, Польщі, Франції і здобували призові місця.

Більше десяти років у школі проводиться для вихованців ЗНО, що дає їм можливість здобути вищу освіту. Приємним  є  той факт, що, коли у колонію приїжджають колишні вихованці, то вони дякують за виховання, навчання і допомогу у порадах щодо життя на волі після звільнення, обрання свого життєвого шляху.

Однак за останні роки школа має серйозні проблеми у навчальному процесі вихованців. До виховної колонії прибувають юнаки, які “запущені” в  педагогічному плані:  безграмотні, що не вміють читати, писати або мають дуже низький освітній рівень знань, етико-естетично відсталі, заражені кримінальною романтикою тощо. Тому вчителі не тільки навчають, виховують, а й виправляють хибні погляди юнаків на реалії сучасного життя у державі.

Важко переоцінити у діяльності колонії роль клубу і його працівників. Вони не тільки проводять заняття з вихованцями у гуртках художньої самодіяльної творчості, а й залучають юнаків до прекрасного.  Щороку у Ковельській виховній колонії традиційно проходить всеукраїнський фестиваль "Червона калина". Роль цього заходу важко переоцінити. Юнаки під час виступів демонструють дивовижні таланти: вони співають, танцюють, декламують, грають на інструментах, ставлять вистави. Чимало юнаків признаються, що до засудження ніхто їх не залучав до таких акцій і  самі дивуються з того, що мають такі природні обдарування. Слід зазначити, що установа  за підсумками  фестивалів "Червона калина" неодноразово ставала переможцем.

Більшість юнаків, які потрапляють сюди мають дуже поганий  фізичний стан. Адже цигарки, алкоголь, наркотики не сприяють успішному розвитку. Тому в установі приділяють велику увагу фізичному розвитку і загартуванню неповнолітніх засуджених, які у вільний від роботи час, у вихідні чи святкові дні займаються спортом. Для них діють два спортзали і стадіон. Щороку під час літніх та зимових канікул проводяться заочні спортивні спартакіади. І треба наголосити, що вихованці установи постійно займають призові місця. 

Виховна установа повинна не тільки виховувати, перевиховувати, навчати неповнолітнього злочинця, а й повернути у суспільство повноцінну і виховану людину. Це  – найголовніше. 

Ковельська виховна колонія стовідсотково справляється зі своїм завданням і призначенням. Ну, а тепер ми ще раз повернемося до можливої причини  закриття і продажу Ковельської виховної колонії. Коли на неї поглянути, скажімо, із супутника, то можна зрозуміти, який це "апетитний шматок". Земельна ділянка  чималенька, будівлі, майстерні, гаражі, склади, теплиці, гуртожитки, котельня, їдальня, культурно-освітні заклади милують око. Газ, електрика, каналізація, водопостачання – все в порядку і все функціонує. 

Навіщо щось ще будувати, коли можна дещо розвалити і перебудувати? А поруч – міжнародна траса Київ –Варшава. Гарне місце  для облаштування власного прибуткового бізнесу. Рейдерства ще у нашій державі ніхто не відміняв. Та й на посаді міністра юстиції у позі лотоса довго не всидиш. Так що краще об'єкт закрити, законсервувати, а через деякий час за безцінь "прихватизувати". Чи не для цього затіяли “катавасію”, про яку я написав вище?

Пересічному громадянину порадив  би: зайдіть коли-небудь у бібліотеку і полистайте старі підшивки газет, журналів і отримайте моральне задоволення від того, як ми колись жили, будували, творили, збирали рекордні врожаї, навчали, співали, і відведіть душу від страшних кримінальних жахів, що линуть з екранів телевізора чи сторінок преси.

Маркіян ІВАЩИК.

Сьогодні засоби масової інформації в суспільстві займають, напевно, чи не найголовніше місце. Шалений потік інформації часто-густо збиває з пантелику простих людей. Згадаймо хоча б виборчі кампанії різного рівня у нашій державі. Скільки виливається інформаційного бруду, брехні, а то й лайки на того чи іншого кандидата, і у той же час скільки виспівується дифірамбів, похвали на адресу  іншого. Кому вірити? Люди кажуть: демократія…

Переглядаючи якось старі підшивки газет, звернув увагу на їхній зміст і був дещо здивований: публікації на їх сторінках   висвітлювали здобутки робітників, будівельників, працівників села, вчителів, медиків тощо і дуже рідко траплялася інформація про якісь злочини.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 453

Люди старшого і середнього поколінь добре засвоїли істину: праця – основа життя. Сучасна молодь іноді цього не розуміє (хоч і не вся, звичайно). Багатьом хлопцям і дівчатам хочеться всього і одразу: грошей, іномарки, шикарної квартири, закордонних подорожей.

–Дайте мені нормальну зарплату, і я готовий у вас працювати, – так заявив  нещодавно один молодий чоловік директору із сивою головою, до якого прийшов, щоб влаштуватися на роботу.

– А що вмієте? – поцікавився керівник.

– Все, що завгодно.  У мене чотири вищих освіти, в  тому числі одна здобута в Польщі.

– На яких посадах працювали?

– Я перебуваю в пошуку. Найголовніше, щоб гарно платили…

Домовитися директору із «пошуковцем» тоді не вдалося. Тим більше, що й вакансій не було. Але  сам по собі випадок якоюсь мірою засвідчує реалії життя: дехто мріє, особливо не напружуючись, забезпечити собі комфортне життя. Хоча на Заході, де навчався той молодик, даремно гроші не платять. В цьому переконалися і переконуються тисячі українців, яких називаємо «заробітчанами» й котрі потом і кров’ю заробляють кожен долар, євро чи злотий,  гаруючи на полях або заводах Європи.

l

Історія, з якої я почав розповідь, мимоволі спливла мені на  думку, коли  почав писати ці нотатки – своєрідне продовження статті, опублікованої у «Вістях Ковельщини» 18 червня ц. р. Як пригадує уважний читач, там я зазначив, що своїм головним багатством як журналіста вважаю тих, з ким працював або про кого писав. Про колег я згадав досить розлого, а тепер хочу згадати людей, які були героями моїх публікацій – саме тих людей, для котрих праця й була основою життя. Бо  хоча радянську владу є за що критикувати, їй не можна відмовити в одному: у вмінні підняти на щит слави рядового, як ми кажемо, трудівника – чи то слюсаря, чи то водія, чи то доярку, чи то свинарку. І не просто підняти, а ще й морально  і матеріально заохотити, розповісти про них в пресі, на радіо й телебаченні, на їх прикладі виховувати підростаюче покоління.

Сьогодні ви чуєте чи бачите, як керівники  держави ведуть мову про умови праці селянина, фермера, підприємця, про їх зустрічі з людьми на полі, фермі, заводському цеху? А багато журналістських розповідей пригадаєте про тих, хто вирощує хліб, плавить сталь, водить поїзди? Чи назвете хоч одного нардепа з числа “трудяг”, які, власне, забезпечують добробут і комфорт того «слуги народу»? Отож бо й воно.

l

У моєму журналістському архіві збереглося трохи світлин, на яких зображені люди праці і високого сумління, порядності і високого почуття обов’язку, про яких і хочу розповісти. Тим більше, що десь живуть їх рідні, яким, можливо, цікаво дізнатися про своїх славних попередників.

Почати хочу з нашої трудівничої «еліти» – Героїв Соціалістичної праці, яких на Ковельщині було 5: доярка з колгоспу «Дружба» Анастасія Євтихіївна Гарлінська, машиніст льонопереробного агрегату ТЛ-40  з колгоспу імені Леніна Степан Сергійович Калинюк, ланкова з колгоспу імені Лесі Українки Ніна Захарівна Приходько, голова колгоспу «Україна» Микола Іванович Васюк, маневровий диспетчер станції Ковель Василь Порфирович Бешта. Не впевнений, що ці прізвища знайомі всім представникам  сучасного покоління істориків, краєзнавців, науковців.

А втім, це були справжні особистості – високоморальні, віддані своїй роботі і навіть залюблені у неї. Бо, як, скажімо, можна було обійтися без любові до своїх корівок Анастасії Гарлінській, яка днювала й ночувала на фермі у Вівчицьку? А хіба б працював керівником такого багатогалузевого господарства, як «Україна», Микола Васюк, коли б під примусом вставав удосвіта, їхав на тракторну бригаду чи тваринницьку ферму? Чи зумів би він забезпечити той високий рівень заробітної  плати, який мали селяни  і в Дубовому, і в Бахові, і на Вербці, чи зміг би вести  житлове і соціально-культурне будівництво, газифікувати села і впорядкувати дороги і шляхи, якби не шанував доручену йому хліборобами посаду і не відчував би відповідальності перед ними?

Звичайно, звання Героя Соціалістичної праці було здобути і непросто, і нелегко. Так, вже згадуваний вище  Микола Іванович Васюк ішов до високої нагороди не один десяток років. Я його добре знав, бо частенько бував у господарстві. Бачив, що він просто-таки горів на роботі, до якої ставився як до найголовнішої справи свого життя, вимагаючи цього й від підлеглих. Був дуже чуйним до людей, хоч суворим і вимогливим, бо знав: міцна дисципліна –  запорука ефективного господарювання. Не випадково колгосп «Україна» гримів на всю Україну (перепрошую за  каламбур – М. В.). Васюк виховав цілу когорту талановитих керівників – Віталія Карпюка, Софію Пашко (на жаль, уже покійну). Шкода, що їх наступники не зуміли по-хазяйськи розпорядитися надбаним громадою і її багаторічним очільником добром.

l

Безперечно, Героєм соцпраці міг стати далеко не кожний. Але кожний, хто шанував працю і віддавався їй сповна, міг розраховувати на визнання рідного колективу, місцевої чи обласної влади, державні нагороди і звання. Так, Ковель здавна називали містом залізничників, адже тут працювало, якщо не помиляюсь, більше шести тисяч чоловік. Високими трудовими успіхами славилася станція Ковель, локомотивне і вагонне депо, дистанції сигналізації і зв’язку, цивільних споруд, колії та ін. Доводилося писати і брати інтерв’ю у десятків, якщо не сотень трудівників, як їх називали, сталевих магістралей, досвідчених і мудрих командирів виробництва Михайла Таракана, Володимира Самойлова, Віктора Стужука, Дмитра Півня, Анатолія Кохана.

На ковельському залізничному вузлі виросли високопрофесійні майстри своєї справи, новатори і передовики виробництва. Перелік їх прізвищ можна продовжувати до безкінечності. Особисто мені завжди імпонував своєю розсудливістю, вродженим інтелектом, непідробною людяністю і добротою машиніст локомотивного депо Ковель Володимир Денисович Степанчук, який після виходу на заслужений відпочинок став активним громадським дописувачем «Вістей Ковельщини». Багато і часто виступав на шпальтах «міськрайонки»  токар вагонного депо Микола Іванович Прокоп’юк.

Ціла когорта уславлених працею людей трудилася на «Ковельсільмаші». Вони становили честь і гордість нашого міста. Серед них був Микола Кирилович Моргун, людина принципова, справедлива і чесна. Славилися своїми успіхами Феофіл Григорович Грищук, Валентина Борисівна Смаль. Мали там і «свого» депутата Верховної Ради УРСР Феофанію Гнатюк.

Завжди із задоволенням я бував на будівельних майданчиках, постійно спілкувався з керівниками будівничих Василем Фесюком, Петром Кащенюком, Василем  Янюком, який зробив величезний внесок у розвиток індустрії будівельних матеріалів Волині.

Головною  «рушійною» силою розгалуженого будівельного комплексу Ковеля у ті роки стало будівельне управління № 71, яке пізніше постійно змінювало назву. Руками членів його колективу споруджені найголовніші об’єкти промислового і соціально-культурного призначення міста. Це й мікрорайон «Ковельсільмаш» з Палацом культури, технікумом, професійно-технічним училищем, школою, дитячими садочками тощо, житлові масиви по вулицях Володимирській, Незалежності та ін.

Чимало ковельських будівничих відзначені державними нагородами, почесними званнями. Зокрема, Василю Костянтиновичу Стасюку присвоєно звання «Заслужений будівельник». Він багато років свого життя віддав улюбленій справі, прищепив любов до обраної професії цілому ряду молодих зодчих. Нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, не  втрачає оптимізму, бадьорості, дбайливо  хазяйнує на садово-городній ділянці, будиночок на якій обладнав теж з любов’ю. При зустрічах завжди згадує молоді роки свого життя, які даремно не минули.

На закінчення своїх нотаток хочу згадати ще й представницю культурно-мистецької сфери Валентину Степанівну Олійник, фото якої теж зберігається в моєму архіві. На жаль, не так давно вона відійшла у Вічність, залишивши в людей добру пам’ять про себе. Жінка до безтями була залюблена у свою професію (а працювала художнім керівником на колишній швейній фабриці), створила разом з однодумцями хор «Червона калина», відіграла велику роль у відродженні національних традицій на волинській землі у буремні 1990-ті роки. Вона керувала хором Народного Руху України “Родовід”, була регентом церковного хору Свято-Благовіщенського собору, біля витоків створення якого стояла з однодумцями. А ще регулярно ділилася на шпальтах «Вістей Ковельщини» оригінальними рецептами смачних українських страв, ведучи спеціальну рубрику спільно з журналісткою Людмилою Скоклюк.

l

Дехто може сказати: для чого згадувати старі часи, ворушити минуле? Ще дехто може дорікнути мені в оспівуванні традицій компартійних часів, що суперечить Закону про департизацію.

Ні, шановні опоненти. Я не маю абсолютно ніяких ілюзій  стосовно колишнього минулого, на  власні очі бачив його недоліки і прорахунки. Але разом із цим я бачив і досі пам’ятаю тих, хто  творив добро на Землі, вирощував хліб, споруджував будинки, водив поїзди, навчав  дітей. Їх, таких різних і самобутніх, об’єднувало одне: любов до праці, бажання бачити свою родину, всю країну багатшою, заможнішою, щасливішою. В ім’я цього вони жили, працювали, мріяли.

Шануймо їх і не забуваймо.

Микола ВЕЛЬМА.

НА СВІТЛИНАХ: вгорі –Герої Соціалістичної праці Ковельщини Анастасія ГАРЛІНСЬКА; Микола ВАСЮК; Ніна ПРИХОДЬКО; Степан КАЛИНЮК; Василь БЕШТА; машиніст локомотивного депо Ковель, Почесний залізничник Володимир СТЕПАНЧУК; Заслужений будівельник України Василь СТАСЮК; слюсар вагонного депо Микола Прокоп’юк; робітник заводу «Ковельсільмаш» Микола МОРГУН під час зустрічі з молоддю міста; художній керівник хору «Червона  калина» Валентина ОЛІЙНИК.

        Фото з архіву автора.

Р. S. Прочитавши мої нотатки, прискіпливий читач може запитати: «А що мали люди, котрих ви згадали, крім звань і нагород? Кому була потрібна їх  ударна праця?».

Відповім так: ці та інші відомі на Ковельщині люди мали головне – задоволення від праці. Окрім того, отримували пристойну заробітну платню, жили матеріально не так і бідно, хоч гроші, очевидно, для них не були самоціллю. Вони мали високий, цілком заслужений авторитет серед земляків, якого сьогодні не мають новочасні скоробагатьки. І почувалися, думаю, цілком нормально, бо вночі їх не мучили кошмари і думки про можливе пограбування чи навіть вбивство.

Якщо це не щастя, то принаймні почуття своєї корисності і потрібності на Землі. А це, повірте, не так і мало.

М. В.

Люди старшого і середнього поколінь добре засвоїли істину: праця – основа життя. Сучасна молодь іноді цього не розуміє (хоч і не вся, звичайно). Багатьом хлопцям і дівчатам хочеться всього і одразу: грошей, іномарки, шикарної квартири, закордонних подорожей.

–Дайте мені нормальну зарплату, і я готовий у вас працювати, – так заявив  нещодавно один молодий чоловік директору із сивою головою, до якого прийшов, щоб влаштуватися на роботу.

– А що вмієте? – поцікавився керівник.

– Все, що завгодно.  У мене чотири вищих освіти, в  тому числі одна здобута в Польщі.

– На яких посадах працювали?

– Я перебуваю в пошуку. Найголовніше, щоб гарно платили…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 412