Минуле – основа майбутнього
Так, я повністю згідна з автором статті «Геть українську літературу із ЗНО – і кому полегшає?» Олесі Ковальчук в газеті «Волинь» за 19 листопада цього року. Розумію її тривогу з приводу того, що українську літературу вилучено для вступників на всі спеціальності, окрім гуманітарних.
Це хтось навмисне поступово шкодить, аби менше учні цікавились українською класикою. Інакше не скажеш. Ще пригадую, як працювала в школі, усний екзамен з літератури замінили письмовим (твір писали). З одного боку добре, бо без знань рідної мови не напишеш грамотно, хоч і знаєш літературу, а з другого боку, дехто умудряється списувати, і тоді ні з мови, ні з літератури знань не перевіриш в учня.
А як приємно було приймати усний екзамен! Учень дає характеристику герою, читає напам’ять поезії. І ти чуєш живе слово учня, переконуєшся в тому, що він читав твори письменників, вивчених за програмою, і навіть більше.
Приходилось по-різному добиватися, щоб учні читали. У мене був такий метод. Сумлінні учні наперед читали і вже були обізнані з сюжетом. То ж перший урок будувала на перевірці знань: задавала питання, на які учень, що не читав, не відповість. По суті це вже йшла характеристика вчинків героїв твору від себе, без підручника. Одержували найвищі оцінки такі учні. Хто читав у хрестоматії і всіх деталей сюжету не знав, – на один бал меншу оцінку отримував. Ніхто не ображався, бо, наприклад, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» П. Мирного в оригіналі і в хрестоматії прочитати – велика різниця. Таких не було, щоб зовсім не читали. Літературу любили. Це був найлегший і найцікавіший предмет. Були й такі, що думали – пронесе: прочитаю, мовляв, в підручнику і хватить трієчки. Якось один і обпікся. Сказав, що Чіпка з вищеназваного твору оженився не на Галі, а на Мотрі (а це ж мати Чіпчина). Сміху було, і ще й часто згадували, як анекдот.
У зошит виписували афоризми з творів, які навіть у житті допомагають. Моя сусідка, хоч як їй буває у житті (і чорно, і біло), любить повторювати слова Лесі Українки: «Я в серці маю те, що не вмирає». Це її підтримує, додає сил, допомагає долати труднощі. А крилатий вислів Ліни Костенко виховує мужність і терпіння в складних ситуаціях, бо сьогодні скільки горя в світі! Тож її «Комусь на світі гірше, як тобі», дає додаткову силу.
Та як би там не було, а краси таки більше на світі, яка надихає на те, щоб і ти прилучився до її творення і залишив на землі добрий слід. Бо й у калюжах відображається Сонце, як писав Довженко. Для нього не було нічого прекраснішого в світі за людину праці. А клепання коси – найгарніша музика. Максим Рильський писав: «Повість О. Довженка «Зачарована Десна» по вінця наповнена любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорботним минулим». А я, коли щось саджу навесні, то обов’язково згадую матір Довженка, про яку писав у цій повісті, бо вона любила «саджати що-небудь у землю, щоб проростало». І саджу теж з любов’ю.
Тільки в праці — сила і краса, і задоволення від зробленого, учив Іван Франко. Тож твоя праця, юний, — це навчання. Ось такий висновок виходить. Школа підкаже дорогу в майбутнє.
На все життя учні запам’ятовують і вірші Володимира Сосюри, особливо «Так ніхто не кохав» (через тисячу літ лиш приходить подібне кохання). За програмою треба напам’ять його знати. Я наголошувала: «Хто на яку оцінку вивчить, так і кохатиме». Всі на «п’ять» вчили (за тодішніми нормами оцінювання це — найвищий бал).
Ну, а Шевченко, то, здається, завжди серед нас. Кожне його слово – і біль, і гнів, бо й тепер цього вистачає. Який же він був далекоглядний, коли писав:
А сестри! Сестри! Горе
вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли
чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й
умрете!
У вірші автобіографічному поет звертається не тільки до своїх сестер, а ніби до всіх знедолених жінок, дівчат. Бо хіба не так? Скільки наших співвітчизників за кордоном, вважайте, в наймах. Вже дійшло до того, що не поодинці, а цілими сім’ями виїжджають у пошуках роботи, бо тут немає, а раніше ж була. Де поділась?
Та хочеться сказати й про позитивні зрушення. В Україні починається відроджуватись те, що втратили. Читаю в пресі про хуторянина Григорія Гаврилюка з Камінь-Каширського району, який утримує пів сотні корів. Помагають п’ятеро дітей і сімнадцять онуків. «Треба робити щось на своїй землі», — каже він.
А за 13 жовтня «Волинь» надала репортаж із «глибинки». Марія Фінюк із Четвертні Маневицького району розводить овець на Поліссі. Тільки, на жаль, держава її в цьому не хоче підтримувати. Хоч бери в Італію їдь, але доглядає хвору неньку і не може покинути.
Є й на Ковельщині добрі господарі землі. Про них часто наша газета «Вісті Ковельщини» повідомляє. Серед таких хочеться згадати Івана Євдокимовича Смітюха. Він керує ТзОВ «Ковельський хлібокомбінат», постійно перебуває у творчому пошуку. Його команда з ним на чолі будують Європу в Україні. А ще займається вирощуванням зернових та плодово-овочевих культур і благодійництвом. Допомагає армії. Це сучасне високотехнологічне господарство відповідає всім вимогам Євросоюзу. Побільше б таких господарів!
Про таких людей треба учням повідомляти, паралельно порівнювати з героями творів, щоб був зв’язок із життям. Організовувати з ними зустрічі в школі і на їх робочих місцях. Нелегка праця справжнього вчителя за покликанням, але благородна. Він сіє в душі добре, розумне, вічне.
Але треба й учням поспівчувати, бо їм не всім під силу, може, збагнути ті більш як півтора десятка предметів та ще й додатково, крім хрестоматій, перечитати класику української й зарубіжної літератури. Я не раз для луцьких онуків йшла в Голобах у бібліотеку, щоб набрати їм книг, які потрібні за програмою. А ще ж не тільки з підручників хочеться знати про Київську Русь, їх князів, гетьманів Запорозької Січі, то й вчителі рекомендують читати авторів – Малика, Скляренка та ін.
Та, попри все, долають труднощі ті, хто хоче багато знати про минуле наших співвітчизників.
Отже, читайте, юні, черпайте духовне багатство тих поколінь, які не знали сучасних технологій, жили бідніше, але є прикладом справжнього патріотизму.
Валентина ОСТАПЧУК, ветеран педагогічної праці.
смт Голоби.
Від редакції: 7 грудня ц.р. Валентина Іванівна Остапчук відзначила свій день народження, про що повідомляли «Вісті Ковельщини». До всіх добрих побажань, які звучали на адресу цієї мудрої, глибоко ерудованої й інтелігентної людини, долучаються і журналісти нашої газети. Вони бажають своєму громадському дописувачу міцного здоров’я, поваги і любові від рідних, друзів, сусідів, активного довголіття, Божого благословення на многії і благії літа!
Так, я повністю згідна з автором статті «Геть українську літературу із ЗНО – і кому полегшає?» Олесі Ковальчук в газеті «Волинь» за 19 листопада цього року. Розумію її тривогу з приводу того, що українську літературу вилучено для вступників на всі спеціальності, окрім гуманітарних.
Це хтось навмисне поступово шкодить, аби менше учні цікавились українською класикою. Інакше не скажеш. Ще пригадую, як працювала в школі, усний екзамен з літератури замінили письмовим (твір писали). З одного боку добре, бо без знань рідної мови не напишеш грамотно, хоч і знаєш літературу, а з другого боку, дехто умудряється списувати, і тоді ні з мови, ні з літератури знань не перевіриш в учня.
А як приємно було приймати усний екзамен! Учень дає характеристику герою, читає напам’ять поезії. І ти чуєш живе слово учня, переконуєшся в тому, що він читав твори письменників, вивчених за програмою, і навіть більше.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 355