Раді вітати Вас!
  • Головна
  • Контакти
  • Реклама
Весь архів випусків
  • Головна
  • Категорії
    • Повідомлення в номер
    • Місцева влада
    • Репортаж
    • Політика
    • Погода
    • Редакційна пошта
    • Духовність
    • Закон і ми
    • Благодійність
    • Пам’ять
    • Спорт, природа і здоров’я
    • Всяка всячина
    • Реклама і оголошення
    • З неопублікованого
  • Галерея
  • Про нас
  • Відгуки читачів
  • Передплата
  • Контакти
  • Четвер, 22 жовтня 2026 року №43 (13052)

Повідомлення в номер / Свято-Андріївський храм у Ковелі – осередок єдності у молитовній і волонтерській справі

01.10.2026 Романюк Аліна Петрівна
Історія Храму Святого апостола Андрія Первозваного – це розповідь про болючі рани минулого, духовне відродження у часи незалежності та неймовірну згуртованість людей. Об’єднані мрією про переможний мир, вони тримають одразу два фронти: молитовний і волонтерський. Про те, чим живе парафія сьогодні і як стала осередком єдності та підтримки для Захисників, розповів під час зустрічі  протоієрей Іван Оринчак. 
Його п’ять років тому владика Михаїл призначив настоятелем Свято-Андріївського храму в Ковелі. А до цього священник понад двадцять років служив у Колодяжному. «Здається, лише вчора прийшов, а вже минуло 5 літ. За цей час ми об’єдналися і в спільній молитві, і у важливій волонтерській справі», – говорить о. Іван.
l
Кожна будівля має свою біографію, кожна стіна – історичну пам’ять. Місце, де сьогодні лунає молитва, колись було польською каплицею. За радянських часів більшовицька влада намагалася стерти з лиця землі будь-які згадки про Бога, влаштовуючи у святинях склади, майстерні тощо.
Не оминула ця доля і колишню каплицю. Тут облаштували склад технічної солі, призначеної для посипання доріг чи промислових потреб. Її тут було дуже багато. Місцеві жителі розповідають, що за кілька днів вдалось вивезли лише 140 тонн.
Ця руйнівна спадщина дається взнаки й досі. Сіль глибоко в’їлася в стіни та підвал, буквально «з’їдаючи» кладку зсередини та ставши ідеальним середовищем для росту плісняви, утруднюючи дихання. «У ті часи, знущаючись зі святинь, робили у стінах храмів склади. Наприклад, у Іванчицях, що біля Торчина, в церкву насипали аміачну селітру. Все робили для того, щоб стерти Бога з пам’яті людей», — зазначає отець Іван.
І дуже символічно, що 35 років тому, з проголошенням  Української незалежності, на цьому місці (після будинку панахиди) відродився український храм. Тож цьогоріч храмове свято «на Андрія» буде ювілейним. 
Увесь цей час будівлю підтримували в  належних умовах, тож у храмі світло, затишно і відчувається особлива благодать. З часом все вимагає оновлення, тому зараз в приміщенні ведуться ремонтні роботи. Вже провели заміну електромереж, замінили підлогу, вирівняли стіни гіпсокартоном. А колишнє побутове приміщення переобладнали на затишну кімнату для репетицій хорового колективу.
Проте роботи попереду ще багато. Через соляні випари, які й досі піднімаються зі стін, у планах — встановити сучасні рекуператори для вентиляції свіжого повітря, а підсвічники заховати під спеціальні куполи. 
Оновлюють і внутрішнє оздоблення: уже пошпакльовано та поґрунтовано стіни притвору. Далі тут та бокові стіни центральної частини храму покриють спеціальним лакофарбованим покриттям. Згодом нові та раніше подаровані прихожанами ікони не просто прикрашатимуть ці стіни, а створять особливий священний простір для молитви. А над розписом арок і куполів працюватиме професійний художник.
Сьогодні храм потребує нашої турботи, а згуртованій громаді дуже важлива наша підтримка — як матеріальна так і допомога ділом.  Усіх, хто бажає та має можливість, звертайтеся безпосередньо до Свято-Андріївського храму. 
l
Від перших днів повномасштабного вторгнення парафія не зупиняється ні на хвилину. Тут чітко розуміють: головна мета — допомогти українському війську та зберегти духовну спадщину для наступних поколінь.
Щодня, окрім вихідних та свят, прихожани збираються, аби плести маскувальні сітки. Про них ми неодноразово розповідали – це «Парафіяльні павучки» Свято-Андріївського Храму. Кількість кілометрів сплетеного власноруч захисного полотна вже давно неможливо злічити. 
Як і кількість переданих на фронт: медикаментів, провізії, інвентарю, спорядження, в’язаних руками прихожан теплих шкарпеток та жилеток під бронежилети та й всього необхідного, про що просять військові. Парафіяни донатять, збирають кошти, заготовляють сушку та фруктові чаї, горішки, формують сухпайки, печуть паски на Великдень, готують домашню випічку тощо. 
Діє при храмі й благодійний столик. Колодяжненські прихожани передають сушені трави та домашні сухофрукти, а одна з парафіянок приносить карамельні солодощі, які виготовляють на одному з підприємств Ковельщини.   За невеликий донат кожен може отримати такий смачний гостинець. Спільно з небайдужими збирають необхідну суму на чотири дрони-камікадзе для ЗСУ.  За час підготовки статті до публікації громада вже придбала і передала два літальні апарати нашим захисникам. 
l
Активну позицію займає і сам настоятель: отець Іван веде сторінку в соцмережах, де звітує за зібрані чи витрачені кошти, закликає до донатів і знаходить відгук у серцях тисяч людей своїм щирим пастирським та поетичним словом. За активну волонтерську діяльність та підтримку війська священник отримав понад 15 подяк від командирів,  дві медалі та орден «За жертовність і любов до України». Проте сам він наголошує: «Це не моє, це наше. Бо що б я сам зумів зробити? Усе це завдяки людям, які підтримують матеріально і молитовно, щоденною допомогою при храмі».
Ось і нещодавно чергова подяка надійшла від командира військової частини А7028 полковника Руслана Ткачука, яку вручила Олена Джумберовна, волонтерка з якою постійно взаємодіють та підтримують один одного в спільній справі. Від імені особового складу пан Руслан  висловив подяку за патріотизм та свідому громадянську позицію. «Завдяки таким відданим громадянам як Ви, ми всі разом наближаємось до нашої спільної Перемоги. Нехай Вам вистачає сил, терпіння, наснаги не спинятися та надалі робити вагомий внесок у підтримку наших захисників!», – йдеться в тексті Подяки.
l
Отець Іван дякує Богу за можливість служити людям і на благо України. Вдячний за підтримку прихожан, за атмосферу справжньої родини, де кожен готовий прийти на допомогу — чи то словом, чи то ділом, де завжди відчувається чоловіче плече та жіноча турбота. Відзначає активність чоловіків  парафії, які беруть участь у паламарському житті, читають “Апостола” і першими відгукуються на будь-які будівельні чи господарські виклики. Проте тут же зазначає: «Але правду кажуть, якщо жінок із храму відпустити, він залишиться напів порожнім».
Говорячи  про віру та багатство внутрішнього світу, настоятель розповів   притчу про місіонера в Індії, який запитав місцевих жителів, навіщо їхньому богу аж двадцять рук? Йому відповіли: щоб обіймати Всесвіт, карати кривдників і показувати свою всесильність. Натомість на запитання про християнського Бога священник відповів: «А в нашого — тільки дві руки, і ті прибиті». «Навіщо вам такий Бог?», – питають. А у відповідь почули:  «А він може любити навіть з прибитими руками».
Ця безумовна любов і світло відчуваються у ковельському храмі Андрія Первозваного щодня, коли сюди йдуть люди з різними болями, надіями та проханнями. «Храм — це серце людини. Якщо серце егоїстичне, жадібне і скупе, то й храм такий самий. У наших прихожан щедрі, люблячі та відкриті серця, тому наша святиня сповнена світла, тепла та турботи про інших. 
Дай, Боже, нам дожити до того моменту, щоб молитися в оновленому храмі у мирі та злагоді між собою на вільній українській землі», — підсумовує отець Іван Оринчак та закликає до єдності та спільної молитви у цей важкий для України час випробувань. 
Аліна Романюк.
l
На світлинах: миті життя Свято-Андріївського храму. 
Фото автора та 
з архіву парафії. 
20260908_111720Історія Храму Святого апостола Андрія Первозваного – це розповідь про болючі рани минулого, духовне відродження у часи незалежності та неймовірну згуртованість людей. Об’єднані мрією про переможний мир, вони тримають одразу два фронти: молитовний і волонтерський. Про те, чим живе парафія сьогодні і як стала осередком єдності та підтримки для Захисників, розповів під час зустрічі  протоієрей Іван Оринчак. 
Його п’ять років тому владика Михаїл призначив настоятелем Свято-Андріївського храму в Ковелі. А до цього священник понад двадцять років служив у Колодяжному. «Здається, лише вчора прийшов, а вже минуло 5 літ. За цей час ми об’єдналися і в спільній молитві, і у важливій волонтерській справі», – говорить о. Іван.
 
Коментарів до новини: 26
Переглядів новини: 82
Читати далі

Повідомлення в номер / Енергетична автономія «Ковель Порто»: польські інвестиції та нові перспективи

14.08.2026 Романюк Аліна Петрівна
Енергетична автономія «Ковель Порто»:
польські інвестиції та нові перспективи

9dfa160a67d681c8d662f531d6aede60156f23c8-jpg_1200 Енергетична автономія «Ковель Порто»: польські інвестиції та нові перспективи

Це літо стало знаковим для розвитку індустріального парку «Ковель Порто». На Конференції з відновлення України (URC) у Гданську було підписано угоду з польською компанією «HANPLAST» на зведення сонячної електростанції та системи накопичення енергії. А нещодавно наше місто відвідала делегація на чолі з Генриком Єдреєм – представником керівництва «HANPLAST», генеральним підрядником та інвестором проєкту «KovelEnergoPort». Нам вдалось особисто зустрітись із паном Генриком та представниками індустріального парку, щоб детальніше дізнатись про проєкт і перспективи, які він відкриває для регіону. 

Аліна Романюк.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 293
Читати далі

Повідомлення в номер / Наш співрозмовник – координатор проєкту «Ковель Порто» Василь Байцим

14.08.2026 Романюк Аліна Петрівна
Наш співрозмовник – координатор проєкту «Ковель Порто» Василь Байцим

Наш співрозмовник Василь Байцим Наш співрозмовник – координатор проєкту «Ковель Порто» Василь Байцим

Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з  людиною, яка безпосередньо стоїть біля витоків масштабної ініціативи – індустріального парку в Ковелі. Про ідеї, виклики, шляхи розвитку, залучення потужних міжнародних інвесторів та реалізацію інфраструктурних планів, які стали можливими завдяки кропіткій командній роботі, що триває вже п’ять років, розповідає Василь Байцим.
Розмову вела Аліна РОМАНЮК.
Коментарів до новини: 27
Переглядів новини: 374
Читати далі

Повідомлення в номер / Шляхом становлення:від сільського фельдшера – до провідного уролога

30.07.2026 Романюк Аліна Петрівна
Шляхом СТАНОВЛЕння:
від сільського фельдшера – до провідного уролога

Микола Дем'янчук 1 Шляхом становлення:від сільського фельдшера – до провідного уролога

Сучасна медицина стрімко розвивається. Сьогодні лікарі здатні творити справжні дива через точкові проколи або й узагалі без жодного травмування шкіри пацієнта. Центр ендоурології Ковельського МТМО став одним із флагманів цього напряму в регіоні. Тут щодня повертають здоров’я сотням людей, застосовуючи новітні світові технології та унікальні методики.

Про шлях у професію, інноваційні операції «без скальпеля» та філософію лікарської відповідальності ми розмовляємо з молодим, але вже авторитетним лікарем-урологом Центру – Миколою Миколайовичем Дем’янчуком.

Розмовляла Аліна РОМАНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 92
Читати далі

Повідомлення в номер / Ірина Панасюк: «Моя професія – це моє покликання

30.07.2026 Романюк Аліна Петрівна
Ірина Панасюк: «Моя професія – 
це моє покликання»

Ірина Панасюк (неонатолог) Ірина Панасюк: «Моя професія – це моє покликання»

Момент народження дитини — справжнє диво. Хвилюючою і відповідальною є мить, коли малюк робить свій перший вдих, а далі – справа професіоналів. Серед них неонатологи – лікарі, які першими зустрічають немовлят у цьому світі й стають їхніми провідниками, янголами-охоронцями на Землі в перші, найкритичніші 28 днів життя. Вони розуміють пацієнтів без жодного слова — за тихим зітханням, ледь помітним рухом чи показниками моніторів. Вони виходжують тих, хто поспішив з’явитися на світ, повертаючи спокій батькам. 

Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з неонатологом пологового будинку Ковельського МТМО Іриною Панасюк, яка працює за покликом душі, а її відповідальність, професіоналізм, людяність та готовність завжди прийти на допомогу високо цінують колеги та батьки маленьких пацієнтів.

Розмову вела Аліна Романюк.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 78
Читати далі

Повідомлення в номер / Творчість, як сенс життя

18.06.2026 Романюк Аліна Петрівна
Не буду приховувати: видатну особистість Костя Шишка  відкрила для мене Олена Євсюк, з якою ми познайомились, готуючи матеріал про волонтерську роботу в храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці. 
Олена Ананіївна – одна з тих, хто з перших днів вторгнення ворожих військ почала активно допомагати плести маскувальні сітки в Ліцей №3 ім. Лесі Українки, та й зараз активно долучається до щоденної праці на благо наших захисників разом з іншими учасницями «Жіночого батальйону швидкого реагування». 
Зайомство з пані Оленою супроводжувалось жвавою розмовою про хвилювання та сподівання щодо долі українського народу, спогадами про цікаві епізоди з життя.  Зараз Олені Ананіївні – 72, і вона на заслуженому відпочинку. А до цього 45 років віддала педагогічній праці. 
Зокрема, працювала учителем зарубіжної літератури у Ліцеї №3 імені Лесі Українки м. Ковеля. Оскільки навчальних годин мала небагато, активно працювала з учнями над науковими дослідженнями, була керівником секції філософії  Ковельської філії Волинської обласної МАН. Написала 19 історико-краєзнавчих робіт, які наукова спільнота високо оцінювала призовими місцями. Особливістю цих робіт стали несподівані теми, які вражали глибиною, важливістю, цікавими фактами, а головне виходили «за межі» шкільної програми. 
Серед цікавих постатей є і наш земляк з Турійщини Кость Шишко, особистість і творчість якого досліджували разом зі своєю вихованкою Марією Метельською. А з вихованкою Тетяною Панасюк провели компаративний аналіз національної ідентичності у творчості Гійома Аполлінера і Костя Шишка.  Саме Олена Ананіївна й запропонувала розповісти нашим читачам про неординарного і багатогранного поета, перекладача, художника.
Важливість цих наукових праць підтверджує і той факт, що у свій час їх запропонував видати окремим примірником відомий громадський та культурний діяч Геннадій Сарапін,  голова Волинського обласного відділення Українського фонду культури, який, на жаль, відійшов у Вічність 2025 року.
l
В науковій роботі дослідниці зосередили увагу на важливості творчості в житті людини. Учениця Марія Метельська у презентації розповіла, що тема дослідження виникла під впливом знайомства з поезіями сучасного українського поета. Збірка «Писанки» Костя Шишка, яка потрапила їй у руки, видалась незвичною. Поезії в ній теж були у вигляді якихось химерних форм. Відкривши для себе новий вид поезії, вона побачила справді визначну  особистість. 
«Але найбільше мене вразили випробування, які випали на долю  Костя Шишка  і які він гідно зміг винести, залишившись вірним собі, своїм принципам, вірним Україні. Зберегти своє «Я» поету, художнику допомогла творчість. Познайомившись з біографією поета і дізнавшись, що вірші-писанки були написані в 70-ті роки, я знайшла підтвердження словам Вілла Ґомперца: «Творчість нагадує гру в шахи, де найкращі гравці – ті, хто мислять на кілька ходів наперед, утримуючи в полі зору цілісну ситуацію». Кость Шишко і справді був найкращим “гравцем”, він зумів виграти свою гру в житті завдяки творчості. Я думаю, все почалося зі сприйняття себе  як творчої особистості, котра має на все свій погляд, яка здатна бачити все інакше, ніж інші, в якої є своя власна версія Всесвіту, адже митець – це той, хто здатен творити власну реальність, відмінну від інших”, – зазначила у дописі Марія.
У дослідженні проведено великий і глибокий аналіз поезій «Писанки», в якій поєднано поетичне вміння концентрувати думки у слові і  малярстві, тобто синтез двох мистецтв. Вперше «Писанки» були опубліковані 1991 року в газеті   «Молодь України» у розділі «Поезія», хоч писались вони, як зізнався автор редактору газети, у 1970–1971 роках. 
l
Як же створювалися ці «писанки»? Спочатку Кость Шишко олівцем креслив контур писанки, а потім фломастерами вписував  слова – орнаментував. Щоб не порушити цілісності малюнка, тексти вписувались різними шрифтами. Вони нагадували великодні писанки, бо текст наносився різними кольорами букв. В друкованому вигляді втратився спектр кольорів. Форму писанки потрібно було створити і підбором слів,  і їх розміром: перші й останні слова складаються з кількох літер, а серединна основа твору – із двох-трьох слів, що робить вірш схожим на писанку.  
Чому саме форма писанки? Можливо, це була відповідь на духовні запити поета, який взяв на себе місію філософського осмислення буття і відтворення реалій сьогодення як безперервного плину часу. Адже кажуть, доки люди продовжують писати писанки, існує і світ.  
А, можливо, поет підкреслював, що писанка – одна зі стародавніх форм українського народного розпису – символ весни, Сонця, повернення природи до життя, і йому хотілось, щоб і Україна почала відроджуватись. Адже з  давніх-давен яйце, як і дерево, вважалося символом весняного пробудження природи, зародження життя.
Найімовірніше, що свою творчість  поет пов’язував і з  поняттям «писанка», яке походить від слова «записана», тобто «поінформована». І його писанки інформують нас про минуле, розмальовують сьогодення, не дозволяють відступати перед майбутнім. Привабили його, мабуть, і тисячолітні символи писанок – Сонця, небесного світила  і вічного життя. 
Дослідниці звернули увагу й на те, що зміст багатьох поезій засвідчує глибоку любов поета до України, її героїчного минулого. Тільки поет-патріот   міг так образно описати трагічні сторінки історії: «І гриз людей опухлих голод кощавий вовкулак лягла Вкраїна скам’янілим прісним полем плугів залишених чорнів іржавий крик Затисши у кулак мільйони доль як житній колос конав зловісно тридцять третій рік». 
У «писанках» часто порушувалися проблеми нелегкого життя народу за кривавих часів режиму сталіна. Зі щемом у серці поет малює майбутнє Батьківщини, прагне розбудити національну свідомість кожного, донести істину: «літа ідуть міняються сатрапи раби звикають до ярма і зрозуміть ніхто не втрапить на рабській ницості тримається тюрма».
Поет знайшов собі сховок і розраду в слові. Саме тут він почувався вільним і самодостатнім. Форма писанки, яку він переосмислив у форму вірша, набуває значення якогось нового і незвичного простору. Про це свідчить перший вірш збірки: «моя неприйнята любове тобі знайшов нарешті сховок… тебе заковую У слово». 
Тема кохання посідає вагоме місце у збірці «Писанки». Автор не боїться щиро говорити про свої почуття, демонструючи глибоке осмислення стосунків між чоловіком та жінкою. Болючою вимальовується поетом самотність: «…я залишався завше за стоптаним порогом пестощами обкрадений  обділений радістю…».
У багатьох віршах-писанках постають такі категорії, як життя і смерть «стежка роками протерта нарешті приводить до смерти». Кость Шишко розмірковує над  логічним завершенням  існування в цьому світі: «підходимо і до осені життя і глибше в душу проникає краса позначена урочо минуттям і щедрість батьківського краю…».
Вірші-писанки – це насичена палітра філософської, громадянської, пейзажної, інтимної лірики, в якій виражені почуття та думки митця. Поезія позначена різноманітністю тем і проблем, вражає їх глибокий зміст, філософські узагальнення. 
Яйце –  це символ таємниці життя та безсмертя. Такою безсмертною була віра поета в перемогу всього українського.  
l
Кость Шишко до безтями любив Україну, рідну мову, цінував людей які плекали такі ж цінності. Його постать заслуговує нашої особливої уваги і поваги, адже, попри осуд і заборону, зумів витримати всі випробування долі й залишився вірним своїм переконанням і поглядам, залишивши по собі справжні скарби – свій творчий доробок, зокрема й книгу віршів-писанок “Писанки”.
Аліна РОМАНЮК.
2026-05-14_133945(Закінчення.  Поч. у номері за  11 червня ц. р.)
Не буду приховувати: видатну особистість Костя Шишка  відкрила для мене Олена Євсюк, з якою ми познайомились, готуючи матеріал про волонтерську роботу в храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці. 
Олена Ананіївна – одна з тих, хто з перших днів вторгнення ворожих військ почала активно допомагати плести маскувальні сітки в Ліцей №3 ім. Лесі Українки, та й зараз активно долучається до щоденної праці на благо наших захисників разом з іншими учасницями «Жіночого батальйону швидкого реагування». 
Зайомство з пані Оленою супроводжувалось жвавою розмовою про хвилювання та сподівання щодо долі українського народу, спогадами про цікаві епізоди з життя.  Зараз Олені Ананіївні – 72, і вона на заслуженому відпочинку. А до цього 45 років віддала педагогічній праці. 
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 76
Читати далі

Повідомлення в номер / Код незламності і любові Світлани Пащенко

21.05.2026 Романюк Аліна Петрівна
Світлана Пащенко стала однією з двадцяти учасниць виставки «ДНК любові», що діє у Галереї мистецтв. А у книзі «ДНК любові. Код незламності та життя» написано детальніше про шлях, який довелося подолати сім’ї, до того, як вони потрапили в Ковель. Далі публікуємо цей текст. Вдячні авторам за те, що змогли словами описати жах пережитого і велику силу Любові.
«Це не просто історія виживання – це літопис незламного материнського серця, що проросло крізь бетон окупації, крізь холод чужих кордонів і крізь невимовний біль втрати.
Світлана Пащенко – жінка, чия доля стала дзеркалом української трагедії та водночас гімном непереможної любові. Дев’ятнадцять років щасливого шлюбу з Володимиром були схожі на міцний і затишний дім у рідному Сватовому. Але в один день цей дім став пасткою, а небо над ним – джерелом смерті. 
Коли чоловік-військовий став на захист країни у лавах Сумської ТРО. Світлана залишилася віч-на-віч із ворогом. Бути дружиною захисника в окупації – це щохвилини відчувати холодний подих небезпеки. Коли шлях через Україну було закрито вогнем, вона зважилася на відчайдушний крок – виїзд через територію ворога. «Якщо мене заберуть – ви маєте їхати далі з бабусею», – ці слова матері були завітом і молитвою водночас.
Польща, українське Дніпро, Фінляндія, Латвія... Світ обіймав їх знижками на квитки та волонтерською допомогою, але серце запишалося там, де в окопах перебував коханий Володимир. Навіть спокійна Фінляндія не змогла вилікувати панічні атаки від дніпровських сирен, бо душа Світлани рвалася додому. Маленький Вітя ще довго засинав, накручуючи пасмо материнського волосся на пальчик – так він перевіряв, чи вона тут, чи не зникла, чи не пішла в той страшний туман війни.
У рідному Сватовому батько Світлани залишився один на один не лише з голодом, а й зі страхом, що паралізував місто. Бути родиною українського військового в окупації – це жити з невидимим тавром, яке бачили всі навколо.
Там, у вимушеній еміграції, за тисячі кілометрів, Світлана відчула, як світ навколо занімів. Потім було прохання до тітки, дорога з Луганська до Сватового і страшне підтвердження: батько пішов, а разом із ним – вірний пес і двоє котів, які до останнього подиху ділили з господарем його самотність і голод. Це була тиха, німа трагедія одного будинку, яка розірвала душу Світлани на шматки. «Цей біль міг би зламати будь-кого, міг би стати останньою краплею, але Світлана вистояла. Вона навчилася дихати крізь цей біль, бо знала: за її плечима – двоє синів, які дивляться на неї, як на єдиний орієнтир у цьому понівеченому світі».
Сьогодні, коли Світлана згадує ті повідомлення в телефоні, вона міцніше стискає руки синів. Її життя – це перемога світла над темрявою, що забрала батька. Кожна хвилина проведена з Максимом та Віктором, кожна спільна гра чи малюнок – це її відповідь війні. Вона зберегла в собі здатність любити, мріяти, що колись вони знову матимуть власний дім, мирне небо і тата, який повернеться з фронту назавжди.
Сьогодні Світлана у Ковелі. Її рятують діти. Вони – її янголи-охоронці.
«Я залишаю ці рядки як щиру материнську молитву. Нехай ніхто не дізнається ваги материнського страху, коли твоє місто стає згарищем. Ми втікали від сирен, але не втекли від любові того, хто стоїть там, де найтемніше. Бережіть свої родини. Цінуйте мить, коли можна просто обійняти рідну людину, не чекаючи днями на коротке «Я живий». Нехай ваші діти вимірюють життя сміхом, а не місяцями в окупації. Нехай небо над вами завжди буде чистим».
Світлана Пащенко – донька Героя, дружина Героя і мати майбутніх героїв. Її світло не згасло, воно просто стало загартованим, як сталь».
l
Поспілкуватись із цією дивовижною жінкою вдалось і мені. Її відкритість і щирість вражають, а історія, пронизана болем і тривогою, вразила і розчулила присутніх. Ми дякуємо Вам, пані Світлано, що не зламались і несете Любов крізь життя. Так може тільки світла душею людина. «А як інакше?» – каже жінка, яка отримала ключі він нового помешкання, у будинку для тимчасово переміщених осіб в Ковелі на свій день народження, і вважає це знаковою подією. 
Адже нова квартира – це не просто квадратні метри, а шанс на новий початок, як для Пащенків, так і для багатьох інших сімей. Це віра, що незабаром так само легко відчиняться двері рідних домівок на визволених територіях, де зберуться рідні й повернуться назавжди захисники з фронту.
Аліна РОМАНЮК.
l
На світлинАХ: Світлана Пащенко із синами  Максимом та Віктором; Віктор ПАЩЕНКО з Катаріною МАТЕРНОВОЮ, посолкою Європейського Союзу в Україні.
Фото автора та із сімейного архіву Пащенків.
1000031971Світлана Пащенко стала однією з двадцяти учасниць виставки «ДНК любові», що діє у Галереї мистецтв. А у книзі «ДНК любові. Код незламності та життя» написано детальніше про шлях, який довелося подолати сім’ї, до того, як вони потрапили в Ковель. Далі публікуємо цей текст. Вдячні авторам за те, що змогли словами описати жах пережитого і велику силу Любові.
«Це не просто історія виживання – це літопис незламного материнського серця, що проросло крізь бетон окупації, крізь холод чужих кордонів і крізь невимовний біль втрати.
Світлана Пащенко – жінка, чия доля стала дзеркалом української трагедії та водночас гімном непереможної любові. Дев’ятнадцять років щасливого шлюбу з Володимиром були схожі на міцний і затишний дім у рідному Сватовому. Але в один день цей дім став пасткою, а небо над ним – джерелом смерті. 
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 123
Читати далі

Повідомлення в номер / Чорнобиль: і тут був «рускій мір»

29.04.2026 Романюк Аліна Петрівна
У квітневі дні хочеться згадати ще одну страшну подію, коли Чорнобильська АЕС та Зона відчуження, під час повномасштабного вторгнення рф у 2022 році, знову опинилася під загрозою. Станція, що має стратегічне значення для ядерної безпеки України та світу, вперше в історії людства була окупована ворожою армією. 
Окупацію станції назвали актом ядерного тероризму, який змусив світ усвідомити хиткість нашої безпеки. Правда, цього разу боролися не з «атомом», а з людською жорстокістю та безрозсудливістю. рашисти грубо порушили міжнародні норми, утримували персонал, мінували територію та наразили світ на ризик, піднявши радіоактивний пил у «Рудому лісі». Станція працювала в екстремальних умовах, а персонал пережив полон та психологічний тиск. Серед тих, хто опинився в заручниках, – працівники підприємства, пожежної частини ДСНС, нацгвардійці, медики, сталкери.
Понад місяць промисловий майданчик ЧАЕС окупанти використовували як військову базу, де розміщували  військовослужбовців і техніку. Це місце було безпечне для ворогів, адже вони знали, що ЗСУ їх тут не обстрілюватимуть.
Кілька разів станція опинялася під загрозою через втрату електропостачання та обмежені запаси пального для дизель-генераторів, які виконували роль резервного джерела живлення під час перебоїв. А риття окопів та облаштування бліндажів у «Рудому лісі» свідчать лише про одне – варварській поведінці росіян немає меж. Але світ мовчав. Прихід «руського міра» в Чорнобильську зону традиційно лише «занепокоїв» світову спільноту.
Державне спеціалізоване підприємство  «Чорнобильська АЕС», згадуючи події вторгнення,  в черговий раз дякувала за героїзм персоналу, який через окупацію опинився в заручниках просто на робочому місці. Подвиг ліквідаторів 1986 року продовжився у стійкості тих, хто береже безпеку на станції до сьогодні. 
«Усвідомлюючи рівень відповідальності, люди в умовах жахливого морально-психологічного тиску продовжували виконувати свої обов’язки. Замість відведених 12 годин робочої зміни персонал відпрацював понад 600 годин! А дехто залишався й довше, перебуваючи на станції аж до її повної деокупації 31 березня 2022 року. Відступаючи, рашисти взяли в полон 169 нацгвардійців, які несли службу на Чорнобильській АЕС. Деяких із них і досі, попри всі зусилля,  не вдалося повернути додому», – йшлося у дописі.
l
Ще у 2022 році у виданні «Голос України» журналіст Світлана Чорна написала про помсту «Рудого лісу» окупантам, які базувалися там, куди навіть сталкери не ризикують заходити. Далі пропоную і вам ознайомитись з її дописом:
«На цій території ґрунт під час вибуху реактора у 1986 році поглинув найбільшу частку викиду радіоактивного пилу. Тоді висока доза радіації на площі майже 10 квадратних кілометрів знищила всі дерева, здебільшого сосни, перефарбувала їх у буро-червоний колір. Ночами було видно, як мертві дерева світилися – тож без захисних костюмів заходити в «Іржавий», або як його ще називають «Червоний ліс», небезпечно.
Окупанти ж тут розводили вогнища, готували їжу, палили траву, дихаючи радіоактивним димом. Фрагменти опроміненого ядерного палива, графітової кладки, розкидані вибухом по “Рудому лісу”, зараз лежать на глибині 40-80 см, окупанти ж копали глибше, отримуючи чималі дози опромінення – зовнішнього та внутрішнього, альфа- та бета-частинками, які тепер із середини бомбардують тіла окупантів, прирікаючи кого на швидку, а кого на відтерміновану, але неминучу смерть.
Після втечі окупантів один із показників, що формує внутрішнє опромінення, яке отримали рашисти від поверхні ґрунту (бета забруднення),  у місцях заміру становив по 90 Sr, що у 160 разів перевищує норму. Навіть на самій станції у кімнатах, де жили окупанти, що збирали пісок і набивали ним мішки для захисту житла, радіаційний фон підвищений у десятки разів.
З Чорнобильської зони окупанти забрали усю розбиту техніку, яка теж отримала великі дози опромінення, – і той, хто вивозив її, ремонтував, приймав на металобрухт, також отримали велике опромінення.
«Рудий ліс» помстився путінським вбивцям – за Бучу, Ірпінь, Гостомель, Бородянку, куди вони із Чорнобильської зони виходили, аби розстрілювати міста, ґвалтувати і катувати. За викрадення системи радіологічного моніторингу, що збирала, обробляла і передавала дані щодо рівня радіації у всій зоні відчуження.  За пограбування офісів, з яких виносили комп’ютерну техніку, чайники, кавоварки, ковдри, сервізи, виделки і ложки, вантажили на свої бойові машини і вивозили, а що не вивезли – розтрощили.  За знищений чорнобильський архів, який збирався десятиліттями. 
Перша інформація про опромінення російських окупантів з’явилася на білоруських опозиційних Telegram-каналах. Там повідомлялося,  що в Гомель на семи автобусах привезли рашистів з підозрою на променеву хворобу. На думку деяких українських експертів, росія проводила у Чорнобилі спецоперацію «Сніжок-2», щоб на своїх солдатах перевірити вплив радіації. 
З іншого боку – ні рядові рашисти, ні їхні генерали (хоч як це не дивно) не мають елементарного уявлення про Чорнобильську катастрофу та її наслідки. Генерал-полковник, герой росії владімір шаманов в ефірі заявив, що розмови про опромінення російських загарбників у «Рудому лісі»  – брехня. Ці позиції, каже він, займали ще партизани у…  велику вітчизняну війну, ні у кого ніякої променевої хвороби не було. Тут уже коментарі зайві».
l
Вже не один рік триває російсько-українська війна, через що напруженою і непростою залишається робота Чорнобильської атомної електростанції. І ось знову, 40 років після катастрофи, над Україною та світом, як дамоклів меч, нависла небезпека поширення радіації.
Під загрозою – найбільший захисний купол над 4-им реактором ЧАЕС. Саркофаг, який мав стримувати радіацію десятиліттями, більше не гарантує повної безпеки. Конструкція втратила герметичність після атаки дронів у 2025 році, а ризик обвалу – зростає. 
За словами директора станції Сергія Тараканова, пряме влучання ракети чи дрона або навіть вибух поблизу — можуть призвести до руйнування саркофага, і жодних гарантій його стійкості немає. Експерти Greenpeace Україна попереджають: постійні атаки ворога не лише ускладнюють контроль ситуації всередині, а й фактично блокують демонтаж старого укриття, адже ремонтні роботи  складно виконувати в умовах війни.  
Попри це, за даними адміністрації станції, рівень радіації за межами об’єкта наразі залишається в нормі. У разі гіршого сценарію – є загроза для прилеглих міст і сіл. 
Тож, як бачимо, небезпека полягає не лише в залишках реактора, а й у потенційних техногенних чи зовнішніх впливах, зокрема й постійних ворожих атаках. «Атомний монстр» жевріє та лякає непередбачуваністю, залишаючись небезпечним на сотні років.
Підготувала Аліна РОМАНЮК.
chaes1-4У квітневі дні хочеться згадати ще одну страшну подію, коли Чорнобильська АЕС та Зона відчуження, під час повномасштабного вторгнення рф у 2022 році, знову опинилася під загрозою. Станція, що має стратегічне значення для ядерної безпеки України та світу, вперше в історії людства була окупована ворожою армією. 
Окупацію станції назвали актом ядерного тероризму, який змусив світ усвідомити хиткість нашої безпеки. Правда, цього разу боролися не з «атомом», а з людською жорстокістю та безрозсудливістю. рашисти грубо порушили міжнародні норми, утримували персонал, мінували територію та наразили світ на ризик, піднявши радіоактивний пил у «Рудому лісі». Станція працювала в екстремальних умовах, а персонал пережив полон та психологічний тиск. Серед тих, хто опинився в заручниках, – працівники підприємства, пожежної частини ДСНС, нацгвардійці, медики, сталкери.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 134
Читати далі

Повідомлення в номер / Вони були одними з перших

23.04.2026 Романюк Аліна Петрівна
Організацією, яка стала справжнім тилом для тих, чиє здоров’я підірвав «мирний атом», є Благодійний фонд «Інваліди Чорнобиля» у Ковелі. В осередку – 23 людей, серед них 10 ліквідаторів, а також потерпілі та вдови. Вже чотири роки  фонд очолює Наталія Сітарова, чия енергія та небайдужість перетворили осередок  на ефективний “механізм” допомоги.
Наталія Іванівна, вдова ліквідатора, який теж одним з перших став на захист світу від ядерного монстра. Олександр Сітаров (1956 р.н., помер у 2014 р.), працював на «швидкій». Дуже любив своїх рідних, захоплювався риболовлею. Отримавши повістку, в зону ЧАЕС потрапив у 1987 році, де перебував з травня по серпень. Виконував надскладну і відповідальну роботу. Про це свідчать архіви сімейних фото, де пан Олександр стоїть на даху реактора, з якого вручну прибирав графіт.
У подружжя народилося двоє дітей. Менший  Тарас з дружиною теж виховують двох діток та проживають у Києві. Нині чоловік стоїть на захисті нашої держави та несе службу в Краматорську.
А старший Олександр проживає разом з Наталією Іванівною. Перебування батька у радіаційній зоні та висока доза опромінення позначились на здоров’ї  сина, який з дитинства належить до осіб з інвалідністю  внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Тож саме така особиста історія пані Наталі стала поштовхом до ініціатив, яка допомагає підтримати ліквідаторів, їх родини. Жінка з особистого досвіду розуміє проблеми і потреби таких сімей. Спільно з осередком «Союз Чорнобиль України», активістами пані Наталія є ініціатором організації багатьох змістовних заходів. 
Наталія Сітарова разом із волонтером, дружиною  ліквідатора, членом громадської ради при міському голові Ніною Хілюк постійно піклуються про людей, яких торкнулася Чорнобильська трагедія. Активно співпрацюють з місцевою владою щодо отримання муніципальних надбавок на оздоровлення потерпілих. Свої пропозиції обговорюють і узгоджують з членами ГО «Союз Чорнобиль України» на чолі з Оленою Чеханюк та іншими активістами. За те, що дослухаються до їх пропозицій, вдячні міському голові Ігорю Чайці та усім членам міськвиконкому. 
– Минуло 40 років. Так, рани  на серці й душі зажили, але шрами, які по собі залишили, будуть вічним спогадом і болем тих, хто це пережив, – каже Наталія Іванівна. – Сьогодні 26 квітня – важливе нагадування про те, як потрібно ставитися до природи, навколишнього середовища, поважати тих, хто виконує небезпечні роботи. 
Нині Україна переживає нове випробування у боротьбі з рашистами. Знову гинуть молоді люди, страждають мирні жителі, які змушені покидати свої домівки, шукаючи прихистку в умовному тилу чи за кордоном. 
Особливі слова підтримки пані Наталія адресує жінкам ліквідаторів, вдовам. І ми висловлюємо вдячність їм за силу та витримку, за те, що стали надійною опорою для чоловіків у подоланні наслідків трагедії. А ще – за турботу та віру в життя, попри всі випробування. Ваші самовідданість та мужність у вихованні дітей і подоланні життєвих труднощів  заслуговують на найвищу повагу. 
Наталія Сітарова дуже творча, енергійна, активна в різних культурних і спортивних  заходах міста, про що ми неодноразово повідомляли на сторінках нашого видання. А ще вона й сама часто дописує до «Вістей Ковельщини». І сьогодні ми теж публікуємо підготовлений нею матеріал про окремих ліквідаторів та їх історію, пов’язану із аварією на ЧАЕС.
А на світлині в центрі ви бачите ліквідаторів (окремі з сім’ями): Тамару Орлову, Ніну та Сергія Хилюків, Юрія Сомського, Віктора Кудацького, вдову ліквідатора Наталію Сітарову, Ірину Дику, Віктора та Лілію Белінських, Василя Савчука, Анатолія СМаля. 
l
Одним із перших  «солдатів» Чорнобиля, який став на захист  був Микола Панасович Демидюк  (на світлині  внизу). 
Молодий 21-річний юнак у червні 1987 року отримав повістку з військкомату і був відправлений в Чорнобильську зону. 
Як згадує Микола Панасович, жили вони в наметах у селі Нова Радча, що знаходиться за 70 км від реактора. На роботу в зону ліквідатори їздили автобусом через день. Кожна група військових чекала своєї черги, щоб піднятися ліфтом на дах реактора. Працювали по 1, 2, 3 хвилини, доза радіації була смертельна. На даху розчищали завали високорадіоактивних уламків за допомогою крана та вручну прибирали графіт. І зразу заступала друга група, третя  черги...
За один день проходила величезна кількість людей. Після роботи змінювали роби та чоботи. Медики вимірювали  тиск та показники крові. Ліквідатори працювали в умовах вкрай високої радіації, із захисту були тільки свинцеві фартухи та марлеві пов’язки.
20260415_133717Організацією, яка стала справжнім тилом для тих, чиє здоров’я підірвав «мирний атом», є Благодійний фонд «Інваліди Чорнобиля» у Ковелі. В осередку – 23 людей, серед них 10 ліквідаторів, а також потерпілі та вдови. Вже чотири роки  фонд очолює Наталія Сітарова, чия енергія та небайдужість перетворили осередок  на ефективний “механізм” допомоги.
Наталія Іванівна, вдова ліквідатора, який теж одним з перших став на захист світу від ядерного монстра. Олександр Сітаров (1956 р.н., помер у 2014 р.), працював на «швидкій». Дуже любив своїх рідних, захоплювався риболовлею. Отримавши повістку, в зону ЧАЕС потрапив у 1987 році, де перебував з травня по серпень. Виконував надскладну і відповідальну роботу. Про це свідчать архіви сімейних фото, де пан Олександр стоїть на даху реактора, з якого вручну прибирав графіт.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 159
Читати далі

Повідомлення в номер / Минуле, що й досі болить

23.04.2026 Романюк Аліна Петрівна
26 квітня 2026 року виповнюється 40 років від дня аварії на Чорнобильській АЕС.  Трагічна подія світового масштабу назавжди змінила життя  і долі мільйонів людей. Героїзм та стійкість у боротьбі з невидимим ворогом виявили звичайні люди з різних міст і сіл. Їх подвиг мав надвисоку ціну – життя і здоров’я. 
Особливо глибокі шрами в душі, які ніколи не зарубцюються, – у ліквідаторів, вдів, переселенців із зони відчуження. Болі та тривоги вони розділяють між собою, адже, як ніхто інший, розуміють один одного. Створені фонди та осередки об’єднують цих людей, допомагають відстоювати права родин ліквідаторів і потерпілих від наслідків Чорнобильської катастрофи. 
l
Громадська організація «Союз Чорнобиль України» у Ковелі є однією з таких. В осередку – 69 осіб, з них 39 – ліквідатори. Вже багато років очолює організацію Олена Чеханюк. Олена Павлівна з особистого досвіду знає про біль втрати та розуміє проблеми сімей, яких не оминула  чорна біда. Адже в молодому віці вона з двома дітьми залишилась вдовою пожежника-ліквідатора аварії. У 1987 році її чоловік, ковельчанин Петро Чеханюк, 25-річний боєць місцевої пожежної частини, брав участь у ліквідації техногенної катастрофи. 
Діяльність осередку зосереджена на соціальному захисті та підтримці родин ліквідаторів. Співпрацюючи з міською владою, тут відстоюють права та допомагають в отриманні пільг і матеріальної допомоги, відшкодуванні витрат на медичне обслуговування (за придбані лікарські засоби за пільговими рецептами, для постраждалих, віднесених до 1 та 2 категорії). 
Дякуємо активістам організації за те, що не залишаєте ліквідаторів, їх сім’ї та потерпілих від наслідків Чорнобильської катастрофи наодинці зі своїми проблемами. 
Шановні ліквідатори та усі, кого торкнулася трагічна подія на Чорнобильській АЕС! Минуло чотири десятиліття з того дня, але Ваш подвиг не має терміну давності. Ми схиляємо голови перед Вашою мужністю, яка стала щитом для всієї планети. Завдяки Вашій стійкості маємо можливість жити. Ви йшли в невідомість, коли вогонь і радіація здавалися нездоланними, а про наслідки й гадки не мали. Ви показали, що таке справжній обов’язок, пожертвувавши власним здоров’ям заради мільйонів інших. 
Низький уклін і безмежна повага кожному, хто боровся з наслідками аварії. Вічна пам’ять тим, хто пішов у Вічність…
l
Друкуємо підготовлений Оленою Чеханюк список окремих членів Громадської організації «Союз Чорнобиль України» та короткий опис їх біографій, пов’язаних з ліквідацією наслідків катастрофи після вибуху на четвертому енергоблоці ЧАЕС. 
Головей Олександр Павлович, 16.04.1959 р. н.
У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брав участь у період з 25.06 по 26.09.1987 року.
Пожежник. Забезпечував протипожежну безпеку в зоні відчуження.
Демчук Анатолій Євтухович, 12.12.1946 р. н.
У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брав участь у період з 12.08 по 10.11.1987 р. Працівник міліції. Забезпечував охорону громадського порядку, вів боротьбу з мародерством у м. Прип’ять.
Апостол Алла Яківна, 14.03.1963 р. н. 
У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брала участь в період з 25.05 по 6.12.1986 року.
Виконувала роботи із замірів рівнів ґрунтових вод, відбору проб води для встановлення радіоактивного забруднення у водоймах зони відчуження.
Апостол Віктор Петрович, 23.05.1961 р. н.
У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брав участь у період з 25. 05.1986 р. по 26.12.1987 року.  Виконував роботи з вимірювання рівня радіоактивного забруднення водойм на території зони відчуження.
Іванюк Василь Васильович, 14.08.1958 р. н. 
У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брав участь у період з 23.06 по 16.07.1986 р. Виконував роботи з будівництва автомобільних доріг у м.  Чорнобиль.
Рачинський Микола Григорович, 19.02.1961 р. н. 
У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брав участь у період з 10.05 по 5.08.1986 року. Виконував роботи з дезактивації техніки у 30-кілометровій зоні ЧАЕС.
Яровий Анатолій Федорович, 15.03.1948 р. н.
У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брав участь у період з16.05 по 9.08.1987 р. Машиніст автоскрепера. Виконував роботи з утилізації верхнього шару ґрунту в 30-кілометровій зоні ЧАЕС.
Якимчук Петро Лаврентійович, 1.05.1948 р. н. 
У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брав участь у період з 17.08 по 15.09.1986 р. Водій автобуса. Виконував роботи з перевезення ліквідаторів на ЧАЕС.
l
В організації – значна частина й тих, хто став опорою для чоловіків, у той важкий час – вдови ліквідаторів. Серед ковельчанок це – Надія Попеско, Тетяна Тимощук, Тетяна Шавлай, Любов Римарчук, Ніна Домець, Тамара Сачук, Галина Антонюк, Олександра Омелянюк, Галина Долонько, Надія Самчук, Катерина Матвійчук, Олена Чеханюк, Ніна Бебес, Ніна Ющук, Ніна Борисюк, Надія Холончук, Антоніна Клімашевська, Віра Ляшук.
Ви є прикладом незламності, любові й відданості. Низький уклін за те, що були надійною опорою для своїх чоловіків, розділяли біль і тривоги, підтримували їх у найтяжчі хвилини. Дякуємо за збереження пам’яті про подвиг ліквідаторів, за вашу стійкість перед життєвими випробуваннями!
Підготувала 
Аліна РОМАНЮК.
НА СВІТЛИНІ:  ліквідатори аварії на ЧАЕС зліва направо: Анатолій ЯРОВИЙ, Іван ІЛЮШИК, Григорій ГОЦ, Петро ЯКИМЧУК, Микола КУХАРЧУК, Володимир МОРОЗ, Василь ІВАНЮК. 
Фото автора.
Ліквідатори26 квітня 2026 року виповнюється 40 років від дня аварії на Чорнобильській АЕС.  Трагічна подія світового масштабу назавжди змінила життя  і долі мільйонів людей. Героїзм та стійкість у боротьбі з невидимим ворогом виявили звичайні люди з різних міст і сіл. Їх подвиг мав надвисоку ціну – життя і здоров’я. 
Особливо глибокі шрами в душі, які ніколи не зарубцюються, – у ліквідаторів, вдів, переселенців із зони відчуження. Болі та тривоги вони розділяють між собою, адже, як ніхто інший, розуміють один одного. Створені фонди та осередки об’єднують цих людей, допомагають відстоювати права родин ліквідаторів і потерпілих від наслідків Чорнобильської катастрофи. 
ххх
Громадська організація «Союз Чорнобиль України» у Ковелі є однією з таких. В осередку – 69 осіб, з них 39 – ліквідатори. Вже багато років очолює організацію Олена Чеханюк.  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 130
Читати далі
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6

ВІСТІ КОВЕЛЬЩИНИ

  • Редактор
    Вельма Микола Григорович
  • Перший заступник редактора
    Ляшук Світлана Олександрівна
  • Головний бухгалтер
    Шостацька Ірина Іванівна

Громадсько-політична газета "Вісті Ковельщини" 2012-2026