Нещодавно мав дискусію з 40-річним любомльчанином Павлом (так називався) відносно "хорошого минулого".
– Згідний, були черги в магазинах. Не вистачало промислових товарів, продуктів харчування. Але ж мої батьки тоді мали оплачувану роботу на заводі "Світязь".
Від цього підприємства отримали квартиру. А я, доживши до сорока, як не мав, так і не маю постійного робочого місця, блукаю по світах у пошуках якоїсь копійки – як не в сусідню Польщу, то в Білорусь. Не має прибуткової роботи і сестра.
То як по-вашому, за “радянщини” нам погано жилося, а тепер у рази ліпше? – емоційно апелював до моєї свідомості молодий чоловік.
У природі людини – жити днем сьогоднішнім. Тими турботами, які зараз видаються найголовнішими, і як необхідно вміти піднятися над повсякденністю, в кожному явищі бачити його сутність, зазирнути далі, в майбутнє, і не тільки власне, але й інших людей, всього суспільства, ясно бачити мету.
Пропагандисти комуністичної епохи, не втомлюючись, просували тезу "Щастя бути радянським", і далі конкретика: "Бути разом із народом, Комуністичною партією – в цьому наша сила і наше щастя. З Леніним звіряємо свої діла...". У ті роки, про які з ностальгією згадує мій співрозмовник Павло, ми будували соціалізм. Нагадаємо, що соціалізм заперечує капіталізм і, перше всього, приватну власність на засоби виробництва. І в той час він паразитує на тому, що й капіталізм, тобто пасеться на тій же матеріальній основі, на основі людської праці.
І батькам Павла, які були робітниками, і моїм батькам, які гнули спину в колгоспі за міфічні трудодні, і мені, молодому журналісту, радянська влада свідомо недоплачувала. Чому? Бо потрібно було накопичувати суспільні фонди споживання. Звідти черпалися кошти для житлового будівництва (щороку таки виділяли житло), і для медичного обслуговування, і для освіти. Ніхто не сушив голови, де взяти кошти на лікування, коли, борони Боже, захворієш, і на навчання у вузі, технікумі. Все покривали гроші із суспільних фондів споживання.
Після набуття Україною незалежності (серпень 1991 року) в нас змінився суспільний устрій, стали іншими пріоритети. Про соціалізм і комунізм, як найвищу фазу, можемо забути.
Звісно, ринкова економіка – це не ключ до щастя. Вона має і плюси, й мінуси. Серед останніх – масове безробіття, скорочення виробництва, розгул злочинності й т. п. І ці болячки характерні для країн, які порвали з "комуністичним щастям". Це перехідний етап усіх молодих демократій. Та і в країнах старої Європи ці недоліки присутні – Італії, Франції, Греції, Іспанії.
Чи було інше майбутнє в срср – централізованій і забюрократизованій країні згори донизу? Рано чи пізно така держава мала зійти з політичної мапи. Що й сталося.
Нинішні молоді українці не повірять, що колись на виготовлення меблів у Шацьку потрібна була згода москви (з Держплану). Які брати при цьому цвяшки, зразки тканин, яку деревину – теж необхідний був дозвіл звідти. Доходило до абсурду. Місцевий Шацький лісгоспзаг відправляв деревину за межі Волині, а на меблевій фабриці приймали таку ж деревину (або й гіршу!) з Володимир-Волинського. А цвяшки пливли до Шацька, згідно нарядів держпланів, аж із Семипалатинська, дріт (діаметром 1,4 мм) везли з Харцизька, що на Донеччині.
Наприклад, в 1985 році з Шацька було відправлено за межі Волині 300 кубометрів сосни, у Ворошиловград (нині Луганськ) – 200, стільки ж кубометрів у Чернівці... Про ці курйози в економіці я писав у фейлетоні "Дефіцитні неув'язки" для журналу "Перець" (№ 17, вересень 1985 р.). Та змін не настало.
А скільки проблем виникало в продовольчій галузі! Хоч у сільське господарство вклали мільярди карбованців. Доходило до дурниць. Усі організації, установи отримували завдання по заготівлі силосу для колгоспів району. Косили траву і возили на здачу згідно з нормами і працівники редакції “районки”, де я тоді працював.
Більше того, рішенням райвиконкому від 12.04.1984 року кожен колектив району отримав завдання, що потрібно вирощувати, аби вирішити продовольчу програму. У списку було 25 адресантів. Так, відділ освіти зобов'язувався відгодувати 220 свиней, 90 голів ВРХ, 30 кролів. Райлікарня відповідно – 40 свиней, санаторій "Лісова пісня" – 55, Любомльський лісгосп – 100 свиней і 360 голів ВРХ, райспоживспілка – 240 свиней, 570 голів ВРХ, 60 голів птиці.
От і виходило: і корми заготовляли, і худобу вирощували, і все одно стояли в чергах за шматком добротної ковбаси чи буцкою масла, пляшкою кефіру чи молока. Зелений горошок, згущене молоко – делікатеси, які важко було придбати.
Тому девіз тогочасного соціалістичного суспільства, пронизаного комуністичною ідеологією, "все в ім'я людини, все для її блага", на ділі був брехливим.
Олександр ХОМЕНЧУК.
Р.S. У переважній більшості радянські люди бідно жили ще й тому, що величезні ресурси спрямовувалися не на підвищення добробуту, а на озброєння, розробку нових видів зброї. Військово-промисловий комплекс з'їдав величезні фінанси. Лише одна міжконтинентальна ракета тоді вартувала, як п'ять збудованих сучасних лікарень. Літак-винищувач – це 9 середніх шкіл. Авіаносець – це одна ГЕС. Навчання (маневри) танкового батальйону – це 36 трьохкімнатних квартир, яких не збудували.
О.Х.
– Згідний, були черги в магазинах. Не вистачало промислових товарів, продуктів харчування. Але ж мої батьки тоді мали оплачувану роботу на заводі "Світязь".
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0