Дороги життя Віталія Лихобицького
Він – той, хто не втратив людяності у часи важких випробувань. Його вірші вражають сміливістю думки та налаштовують на роздуми. У них кожен знайде щось "своє". Він м'яко, з посмішкою говорить просто про складне. Цінує в людях правду і порядність. Недарма його друзі говорять, що по життю він енергійна і оптимістична людина. Чесність, принциповість та відповідальне ставлення до роботи – це все Віталій Лихобицький.
Дитинство, обпалене війною
Ковельчанин Віталій Лихобицький народився 14 грудня 1938 року в селі Селець Турійського району у селянській сім'ї. Тато, Павло Романович, так і не повернувся з війни.
… Одяг шинель і,
взявши в руки зброю,
Поцілувавши неньку в
сивину,
Пішов у даль зі
смутком і журбою,
Пішов на ту проклятую
війну.
(В. Лихобицький).
Тому Віталій бачив тата тільки на фотокартках. Була ще старша на два рочки сестричка Марія. Отак і бідували утрьох – мама і їх двоє.
…Дитинство, як лелека
пролетіло
Понад лугами, квітами
у вись.
Відтоді помужніло
наше тіло.
Лишився спомин, як
було колись.
(В. Лихобицький).
В непрості часи Другої світової війни сім'ї довелося переїхати в Турійськ. По закінченню війни повернулися в рідне село. Але радість була затьмарена. На місці хати – руїни, попелище. Прихистили добрі люди – далекі родичі. Так і жили в одній хатині дві сім'ї. До того, Віталія ще й прикував до ліжка ревматизм.
У весь цей час, у ті гіркі, холодні і голодні дні, місяці, роки з ними була найрідніша людина – мама, яка їх доглядала.
Голодна зима
Через хворобу хлопець пішов у перший клас на рік пізніше. А школа на той час була облаштована в хаті, що вціліла. В одній половині жили господарі, а другу кімнату займав клас. До обіду там одночасно займалися 1 і 3 класи, а після обіду – 2 і 4.
Пізніше в селі побудували школу. Але школа була 4-річна. Тому хлопцеві з сестрою довелося ходити (він у 5-ий клас, вона у 7-ий) вчитися в Турійськ за сім кілометрів від дому.
Улюбленим шкільним предметом хлопця була українська література. Він з неабияким задоволенням вчив напам'ять вірші, які, до речі, легко може розказати й нині.
За допомогою добрих людей мама збудувала у лісі сяку-таку хатину. Віталій згадує, як одного разу зупинився годинник "ходики" і, не знаючи котра година, пішов із сестрою в школу серед ночі.
Сніг, холод, у лісі сосни тріщать від морозу, а вони ідуть.Тоді у школі продавали по 200 грамів хліба на одного учня. Бувало, куплять і з'їсти хочеться. Але ж вдома ще є мама, котра сама не з'їсть, а їм віддасть. То як же їй не принести?
…Щоночі йдуть вони
до школи
З книжками, торба
на плечі,
А хвора мама вже відколи
Лежить в гарячці на печі.
Ідуть вони заради мами
В мороз тріскучий уночі.
Там продадуть їм двісті
грамів
Хліба і миску теплих щів.
(В. Лихобицький).
Після закінчення Турійської середньої школи, щоб допомогти сім'ї вижити, пішов працювати на шахту № 6 (м. Нововолинськ). Працював безпосередньо у лаві – добував вугілля. Згодом працював у Київській геологічній експедиції, Луківській партії на посаді бурового майстра.
На військовій службі
У 1958 році Віталій Павлович був призваний у Радянську Армію. Служив на Північному Кавказі в містах Махачкала, Буйнакськ. Після строкової служби повернувся додому, і з 1962 року служив у Ковелі.
Генералом не став, проте після закінчення школи сержантів на третьому році служби вже був старшиною роти і мав військове звання "старшина".
А хто такий старшина?
… В підрозділі він завше,
як кумир,
І батько, й мати, друг
і командир.
На голові вже сивина,
На гімнастерці ордена
Оце і є військовий
бравий старшина.
(В. Лихобицький).
Старшина роти для солдата є і батьком, і матір'ю. Він повсякчас піклується про те, щоб солдат був одягнений, взутий, нагодований, мав гарний зовнішній вигляд. Старшина має дбати, щоб солдат був здоровий, у нього була вичищена, справна і готова до бою зброя. Тобто немає такого питання у побуті солдата, щоб це не стосувалося старшини. Тому на службі Віталій Павлович був з 6-ї ранку і до 23-ї вечора.
Важливим є і те, що старшина повинен бути однаково вимогливим і справедливим до всіх. Тоді він буде користуватися повагою і авторитетом у особового складу та своїх командирів. Віталій Павлович таку повагу і авторитет мав.
При введенні в армії інституту прапорщиків йому одному із перших присвоїли це звання. Колеги-прапорщики обрали його головою товариського суду прапорщиків. Командування нагородило Віталія Павловича 12 медалями, а також заохочувало безліччю подяк і грамот.
У 1985 році, після 28 літ служби, був звільнений в запас із військовим званням "старший прапорщик".
… Непереможна у боях
і легендарна.
Яка історія була у тебе
гарна.
Як говорить на чистоту –
Робили справу не просту.
Стояли завше
в Батьківщини на посту.
(В. Лихобицький).
У родинному колі
Після виходу на заслужений відпочинок чоловік не міг сидіти без роботи. І вже в тому ж 1985 році пішов працювати у Волинську філію Київського концерну радіомовлення, радіозв'язку і телебачення. Там очолював службу охорони і працював 26 літ до 2014 року.
Його загальний трудовий стаж – 58 років. Бувало і тяжко, і радісно, і голодно, і сито. Як кажуть, коли в армії забезпечений тил, то й перемоги будуть. У Віталія Павловича надійний тил – його дружина. Як він був на службі зранку до вечора, хто займався вихованням сина та доньки? Це все вона, його люба Галина Василівна. Ясла, садочок, школа. Працювала медсестрою у дитячій лікарні і має статус "Ветеран праці".
І зараз пліч-о-пліч трудиться з ветераном військової служби, вони вже є ветеранами праці в домашньому господарстві, адже, дякуючи Богу, разом прожили 54 роки.
Муза
Втікає від мене,
соромлячись, рима.
І Муза самотньо стоїть
за дверима.
Стоїть і чекає, і з мене
сміється –
Пегаса спіймати мені не
вдається.
(В. Лихобицький).
Віталій Лихобицький почав писати поезію після виходу на заслужений відпочинок. З посмішкою згадує свій перший вірш. Ще досі пам'ятає, як прийшов додому з роботи, а в кімнаті – дим. Виявилося, що жінка поставила варити їсти і задивилася телевізор. Так, обід згорів. На основі цього Віталій Павлович написав вірш гумористичного характеру "Обід для Никодима":
…Варилась страва на плиті, було ще досить рано,
І господиня на тахті підсіла
до екрана. …
…Та ось приходить Никодим веселий
та проворний,
А на обід для нього – дим
і горщик дуже чорний.
(В. Лихобицький).
Пише пан Віталій зазвичай про те, що знає, розуміє і може охарактеризувати. У залежності від ситуації народжується тема майбутнього вірша. А головне, каже автор, мати настрій для написання.
У 1990 році заочно навчався у Всесоюзному літературному об'єднанні "Слово" імені О. С. Пушкіна (м. Москва). Після розпаду СРСР перервав контакти, оскільки там вимагали писати тільки російською. А українській мові відмовляли тому, що у них буцім-то нема спеціалістів-україністів.
Письменник має багато ліричних, філософських та гумористично-сатиричних віршів. А після того, як поетеса Олена Прадійчук "напоумила" прочитати Біблію, Віталій Павлович багато чого осмислив, зрозумів і почав писати на релігійну тематику. Але збірки не видав через брак коштів. Пише також у прозі.
Твори найперше і найбільше друкувалися у міськрайонній газеті "Вісті Ковельщини". Віталій Павлович дуже вдячний редактору газети Миколі Вельмі за надання такої можливості, колишньому заступнику редактора Людмилі Стасюк, поетесі Ніні Горик за те, що допомагали "рости" творчо.
Друкувалися твори і в інших виданнях, зокрема в газетах "Волинь", "Радянська Волинь", "Сім'я і дім", "Слово Волині", "Справедливість", "Товариш", а також в альманасі Волинської організації Національної спілки письменників України "Світязь".
Творчі перемоги
У 2008 році на Всеукраїнському поетичному вернісажі "Троянди й виноград – 2008", що проходив у Києві, пан Віталій став лауреатом, чим, звичайно, пишається. Адже його учасниками були і редактори, і вчителі, і професори. А всього брало участь 350 учасників з усієї України. Письменник подав на конкурс 7 творів. Всі твори були прочитані і затверджені авторитетним журі під головуванням поета і письменника Бориса Олійника.
Автор зізнається, що одразу сумнівався у справедливості і серйозності цього конкурсу. Проте, коли до нього особисто зателефонував онук відомого поета Максима Рильського Максим і сказав, що ковельчанин – серед 12 переможців, привітав і запросив на вшанування, тоді Віталій Павлович повірив своїй першій вагомій удачі. Власні твори Віталій Павлович читав у Київській національній філармонії широкому загалу слухачів.
Твори, представлені на конкурс, зараз знаходяться у Київському літературно-мистецькому музеї Максима Тадейовича Рильського.
Нині поет є членом товариства "Творчий світ".
… Як час біжить, скоріше
річки плине,
Ніби комета в небі
пролетить.
То ж дякуймо за кожную
хвилину
Ми Господу за цю життєву
мить.
(В. Лихобицький).
Олександра ПАЛЬЧИНСЬКА,
студентка
Тернопільського національного
педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.
НА ЗНІМКАХ: Віталій ЛИХОБИЦЬКИЙ сьогодні і в різні періоди свого життя.
Фото з домашнього архіву.
Він – той, хто не втратив людяності у часи важких випробувань. Його вірші вражають сміливістю думки та налаштовують на роздуми. У них кожен знайде щось "своє". Він м'яко, з посмішкою говорить просто про складне. Цінує в людях правду і порядність. Недарма його друзі говорять, що по життю він енергійна і оптимістична людина. Чесність, принциповість та відповідальне ставлення до роботи – це все Віталій Лихобицький.
Олександра ПАЛЬЧИНСЬКА.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 799