Найсвятіша Перемога – материнська
"І сниться їй той син Іван, і уродливий, і багатий…". Оте Шевченкове, сказане у ХІХ столітті, таке нам сучасне, близьке і… гірке, бо скільки матерів і сьогодні бачать щастя своїх дітей лише у снах.
Жорстока дійсність століттями вплітає у вінок долі колючі, тернові шипи і змушує замислитися над запитанням: чому постійно в материнському серці збурюються переживання, бідність, горе, репресії, війни і знову – бідність та нові війни?
Проходить Мати через тортури чистилища, а часом якогось пекла і залишається для нас святинею: найдуховнішою, найтеплішою, наймилішою, наймудрішою, найкрасивішою на Землі.
Старше покоління пам'ятає агітплакат, народжений війною: "Батьківщина-мати кличе!". Ідеологи комунізму знали, що цей заклик для бійців в сотні разів дієвіший від командирських наказів і тисяч пропагандистських слів.
Адже, коли кличе Мати, то не ослухаєшся, а підеш на смерть захищати і рідний край, і землю батьківську, і країну.
А матері, як колись Пресвятая Богородиця, ідуть на Голгофу за своїми синами і дочками й лишаються не завжди поціновані і пошановані.
Ось доля матері Людмили мого найближчого друга Миколи. Інтелігентна, патріотична, доброзичлива, віддана справі вчительства і просвітництва, за випадково зронене необережне слово за "перших совєтів" була репресована і відправлена в далекий Казахстан.
Народжувала свого первістка у тамбурі холодного вагона. Як то витерпіти перенести і вижити? Не зламалась – перемогла! Бог дав потому ще гідних двох України синів, яких випестила і виховала. А скільки гірких сліз упало на землю, коли чоловіка у Ковельській в'язниці розстріляли?
Така прелюдія Перемоги, де людська і сльози матері в одну ріку злились.
Як відомо, за традицією готується на телеканалах великий концерт до 9 травня, де почуємо: "День перемоги, порохом пропах…".
Згіркла перемога! Чи можливою вона була б, якби жінки-матері день і ніч не трудилися на полях і фермах, на заводах і фабриках, на оту мільйонно раз прокляту війну? Засівалася в тилу нива добірним зерном, а в той час маршали жукови безжально встеляли поля війни тілами синів тих самих матерів. "Баби ще народять!" – пихато заявляли.
Затуманені комуно-совєцькою пропагандою, люди раділи і думали, що 9 травня – всенародне свято. Рано чи пізно, однак, приходить прозріння. І мені після побаченого прийшло просвітління:
Я бачив матір
Скорботну матір біля
обеліска
У чорній хустці.
І сльози падали на
мармур
З її очей.
А понад містом – крик
німий
У вітах голосив…
Це не поетичний образ. Це було насправді. Як і інше, бачене в дитинстві, що й сьогодні стоїть перед очима:
Моя мама із в'язкою дров
іде з лісу,
Немов згорблений
привид, у колючу заметіль,
У мороз – віч-на-віч.
В пічці хмиз тріскотів –
Біля нього ми грілись.
Цілувала вікно темна,
змучена ніч.
Скільки можна донести дров важких заради спасіння свого сина?
Скільки-то вміщає материнське серце тепла й доброти, щоб його зігріти?
Скільки самопожертви і любові в ім'я роду і України у тому серці?
Згадаймо нашу Косачівну – Олену Пчілку, яка в думку і душу своїх шести дітей, із полум'яного материнського серця в їхні серця переливала українство і тим вихованням дала Україні світову зірку – Лесю Українку.
Я не ставлю ту чи іншу матір на вищу чи нижчу сходинку любові, моралі і самопожертви. Бо "є різні в житті п'єдестали, та мамин – найвищий за всі". Той п'єдестал закладений і освячений Пресвятою Матір'ю Божою.
Перед очима – мила, тендітна і молода дружина Володимира Кияна. Загинув геройськи за неї і за матір-Україну в зоні АТО. Коли смертельний зойк хороброго воїна злетів в небо на полі бою, в Ковелі пролунало "Агу!" новонародженого Данилка. Перегукнулися смерть і життя. Хрестини без батька – це горе, сльози і розпач, але це водночас – материнська Перемога над безумством війни.
Хай мене пробачать ветерани і учасники Другої світової війни, але як "дитина" цієї війни скажу: нині маємо не стільки помпезно святкувати, влаштовувати паради і масові гуляння, як вшановувати живих і полеглих на полях боїв ветеранів армії, національно-визвольного руху, вдів колишніх солдатів.
З огляду на це, на мою думку, правильно зробив Президент України, коли відповідним Указом передбачив відзначення 8 травня Дня пам'яті і примирення, а 9 травня – Дня перемоги над нацизмом у Європі, у що величезний внесок зробило жіноцтво й України, й інших країн.
Споконвіку відродження людського життя було і є в непорочному серці Матері. Саме воно – найсвятіша наша Перемога над смертю.
Пізнання патріотичної суті материнства і любові до Батьківщини, а разом з тим оцінка Перемоги приходить, коли ти опиняєшся над глибокою прірвою.
Ще раз повернімося до теперішньої війни, яка роз'єднує і ламає душі синів та матерів.
Перед Великоднем я випадково зустрівся з уродженцем Луганська, який мешкає у Ковелі, любить Україну і свою Маму.
– Як боляче було, коли брат не сповістив про смерть матері, – сповідається мені. – І все через те, що я живу тут і голосую за європейський вибір, а він прихильник "ЛНР". Гірко на душі!
Це – ще один бік "медалі", коли заради химерного раю деякі сини забувають про Ту, яка їх народила, не для "ДНР" чи "ЛНР", а заради єдності й життя, заради творення, а не руйнування.
…День Матері і День Перемоги, точніше – День Пам'яті, переплітаються, немов пальці однієї руки. Самі собою народжуються слова:
Мамо…Мамо… Ангел наш
небесний!
Берегиня вічного, святого
джерела.
Мир і пам'ять – два крила
чудесні.
Ти любов'ю зло й війну
перемогла!
Хай у серці розквітають
весни,
Й материнське щастя
Вам приходить наяву, а не
у снах!
Анатолій СЕМЕНЮК.
"І сниться їй той син Іван, і уродливий, і багатий…". Оте Шевченкове, сказане у ХІХ столітті, таке нам сучасне, близьке і… гірке, бо скільки матерів і сьогодні бачать щастя своїх дітей лише у снах.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 729