Ріка життя Миколи Волянюка
Тече ріка життя. Вона не буває завжди тихоплинною, спокійною і по-християнськи благодатною: то "спотикається" об пороги, то сповільнює свій рух на мілині. І саме ті пороги формують характер людини, її громадянську позицію. А десь там, на "дні", губляться золоті крупинки щастя.
Шановний читачу, спробуймо осягнути плин життєвої ріки Миколи Юрійовича Волянюка, яка несе свої води впродовж 90 років.
Дитинство "щасливило" польською присутністю, першими "совєтами" та Другою світовою війною (точніше – фашистською окупацією). Юність формувалася другими "совєтами", повоєнною розрухою, тиском сталінської репресивної системи. Зрілість – хрущовською "відлигою", брежнєвським "раєм", андроповським режимом. А літньо-осінній відрізок життя – це горбачовська перебудова, боротьба за незалежність, руїна країни і теперішня війна на Донбасі.
Що не кажіть, а випробувань на цьому шляху вистачило б на три життя. Не кожен допливає до місця, де ріка впадає у широке море.
l
Переді мною – кремезний, сильний чоловік. В очах іскриться дух молодецький. Він впевнений у собі. Правда, повільніше ступає, що й не дивно, адже земля крутиться.
Народився Микола Волянюк у селі Білозірне, що на Тернопільщині (тоді це було Волинське воєводство) 1927 року. Неподалік – живописна ріка Збруч, за якою вже галичани мешкали. Скільки-то змагань дитячих було між селами за першість!
– Як жилося "за Польщі", пам'ятаєте? – запитую.
– Хто працював, той і жив заможніше. Батько мав 5 десятин землі. Коли українці стали виїжджати до Канади та Аргентини, земля подешевшала. Завдяки кредиту тато прикупив ще 2 десятини. На нашу сім'ю, де зростало 9 дітей, землі вистачало.
– А війну як пережили?
– У війну жорна не крутили. Німці забороняли перемелювати зерно, тому жорна забирали. Виживати і хліб насущний здобувати було нелегко, та й дитинство не радувало надто сміхом чи веселими піснями й іграми.
– Ви по війні вже юнаком дорослим були. Мілітаризована держава не могла, напевно залишити вас поза увагою.
– Тоді старших забрали на фронт, і багато хлопців загинуло. А я потрапив на військову підготовку в район, звідки мобілізували в навчальну частину. Пройшов вишкіл за військовою спеціальністю "кулеметник " Максима”. Завезли нас на фронт у далеку Манчжурію.
– А як вдалося з війни вийти неушкодженим?
– Війна наближалася до завершення, японці великого опору не чинили. Після капітуляції Японії нас перекинули в Нерчинськ (Читинська область). Там пізнали, що таке сибірська зима і морози, які опускалися до -53°С. На вахті обличчя "дерев'яніло", і мусили його розтирати. По двоє стояли на посту.
– Словом, мир та спокій тільки снилися?
– Який там спокій? Перезимували – і на Сахалін. Там флотилія нова формувалася. Флотилія – одна назва, а ось газета форматом, як "Правда", виходила. Мене забрали в друкарню. Довелося освоїти ручний набір. Згодом з'явився лінотип. Я ту науку знав раніше, ще коли підготовку в районі проходив. То на новому місці тексти набирав, як кажуть, "всліпу", тобто на клавіші не дивився, а пальці робили свою справу.
Компартійна влада до друкованого слова ставилася дуже серйозно. Тому я проходив практику в Ленінграді. Там мене застала демобілізація.
– Мабуть, радості не було меж?
– Не так сталося, як хотілося. Мене на 5 років записали в контрактники. Тоді згоди не питали, діяли, як кажуть, добровільно-примусово.
– Кажуть, що з чужих країв додому поле магнітом тягне?
– То правда. У 1952 році я отримав відпустку і поїхав додому. Тоді, у рідному селі, зустрів подругу дитинства Олену. Не знаю, як сталося, але ми тоді побралися. Розписувалися у Львові – там вона вчилася швейної справи.
– Кохання з першого погляду? Краса душу заполонила, характером до серця припала, а ніжністю – приворожила?
– Не знаю, так чи ні, але в травні цього року ми відсвяткували 65-літній ювілей подружнього життя. По-всякому було. Кажуть, що навіть в Адама і Єви були суперечки. Але розуміння, терпіння, відповідальність за сім'ю завжди переважали.
– А як ви, закохані молодята, розлуку переносили?
Самі знаєте, що серце було не на місці. У 1956 році Мефодіївна приїхала до мене на Далекий Схід, але їй там клімат не підійшов, стала хворіти. Я написав заяву. Зважаючи на хрущовську "відлигу", нас відпустили.
Після переїзду в Україну, пошуків роботи й житла ми осіли в Чигирині. Там щастя усміхнулося: син Юра народився, і квартиру отримали комфортну. В краю Богдана Хмельницького прожили 5 років.
Та раптом став хворіти наш маленький Юрій, і лікарі порекомендували змінити клімат. І знову нас чекали пошуки житла і нової роботи. Так в 1962 році опинилися в Ковелі, де проживаємо ось уже 25 років. В ковельській друкарні працював заввідділом виробництвом. Разом із тим закінчив успішно середню школу і Львівський інститут поліграфії і друкарства. У 1987 році вийшов на заслужений відпочинок.
l
Вслухаюся в розмову, оцінюю, аналізую життєві кроки Миколи Волянюка і вкотре переконуюсь, що тільки твердий характер, цілеспрямованість і активна громадянська позиція дозволяли йому й сім'ї долати ті "пороги", що зустрічалися на неспокійній течії життя. Він в душі несе щиру любов до України, переживає за її долю, як за свою.
На початку 90-х років ХХ століття Микола Юрійович очолював Народний рух у Ковелі. Віча, мітинги, загальноміські проукраїнські акції заповнювали його вільний час. Чесність перед собою, людьми привели до організації народного контролю за роботою торгівлі. Перевіряли ціни, націнки, вагу, дефіцитні товари (які мали йти малозабезпеченим). І поруч з ним – його вірна і надійна подруга Олена Мефодіївна. Не помилюсь, коли скажу, що пані Олена – свого роду життєдайний еліксир життя Миколи Волянюка.
А скільки разів він був на допитах у КДБ за свою патріотичну, принципову, чесну проукраїнську позицію – про це можна писати окремо. Ковельчани довіряли йому і обирали депутатом міської ради.
Що не кажіть – яскраве життя!
Пережив немало, в тому числі – і втрату сина. Тепер його тішать двоє онуків, четверо правнуків.
Тече ріка в широке море –
Той плин не зупинити, не
змінити.
Несе вода і радощі, і горе,
Та попри все, здоров'я Вам –
на многі, многі літа!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Фото з домашнього архіву.
l
Керівництво, трудові колективи ТзОВ “Ковельська міська друкарня” і “Редакція газети “Вісті Ковельщини” щиросердно вітають ветерана праці, висококваліфікованого майстра друкарської справи, учасника громадсько-політичного життя Волянюка Миколу Юрійовича із 90-річчям від дня народження.
Нехай Господь посилає Вам і Вашій родині своє благословення, моральне і матеріальне благополуччя, активне довголіття!
А у дарунок – такі поетичні рядки:
Миколі Юрійовичу Волянюку – 90!
Поважний вік сьогодні
завітав
У Вашу біографію, в гостину,
Щоб кожен, хто в житті Вас
добре знав,
Зміг привітати в світлу цю
годину.
Щоб разом пригадати
диво-дні,
Літа дитячі в материнськім
домі,
Щасливу юність, молодість,
пісні…
І зрілість, що в труді не
знала втоми.
З Тернопільщини рідної
прийшли -
А вже й Волинь навіки рідна
стала:
Тут щастя і любов свою
знайшли,
Повага й шана Ваші тут
зростали.
Лінотипіст… Було це так
давно!
Такої вже й професії немає…
Лиш спогади, як кадрики в
кіно,
Перед очима жваво
пропливають.
Долали в праці сходинки
круті,
Освіту вищу здобули у
Львові.
Не так-то просто все було в
путі,
Та Ви до труднощів завжди
були готові.
Вже інженер-технолог…
Непросту
Робили справу: треба скрізь
вникати,
Освоювати техніку нову
І далі виробництво
розвивати.
У колективі - в центрі всіх
подій,
Бо технології нові тут
розробляли.
Зберігся навіть аж до наших
днів
Ще й запис в "Книзі трудової
слави".
Нічого не забулось з тих
часів -
Лиш відбулося змін в житті
багато,
І час, як вихор, в далеч
полетів…
А день новий приніс солідне
свято.
Радійте, що до нього Ви
прийшли
З онуками, із правнуками. В
парі!
І щоб завжди Ви у "строю"
були,
Бо дев'яносто - це іще не
старість.
Хай буде ще і сто, і більше
ста,
І хай Вам добре в світі цім
живеться!
Душа в людини вічно молода -
То ж хай від щастя серце
довго б'ється.
Ми раді Вас вітати від душі:
Бадьорі будьте і завжди
здорові!
Бажаємо в усі наступні дні
Земної та Господньої
любові.
З повагою і любов'ю – Ваш рідний колектив.
Тече ріка життя. Вона не буває завжди тихоплинною, спокійною і по-християнськи благодатною: то "спотикається" об пороги, то сповільнює свій рух на мілині. І саме ті пороги формують характер людини, її громадянську позицію. А десь там, на "дні", губляться золоті крупинки щастя.
Шановний читачу, спробуймо осягнути плин життєвої ріки Миколи Юрійовича Волянюка, яка несе свої води впродовж 90 років.
Дитинство "щасливило" польською присутністю, першими "совєтами" та Другою світовою війною (точніше – фашистською окупацією). Юність формувалася другими "совєтами", повоєнною розрухою, тиском сталінської репресивної системи. Зрілість – хрущовською "відлигою", брежнєвським "раєм", андроповським режимом. А літньо-осінній відрізок життя – це горбачовська перебудова, боротьба за незалежність, руїна країни і теперішня війна на Донбасі.
Що не кажіть, а випробувань на цьому шляху вистачило б на три життя. Не кожен допливає до місця, де ріка впадає у широке море.
ххх
Переді мною – кремезний, сильний чоловік. В очах іскриться дух молодецький. Він впевнений у собі. Правда, повільніше ступає, що й не дивно, адже земля крутиться.
Народився Микола Волянюк у селі Білозірне, що на Тернопільщині (тоді це було Волинське воєводство) 1927 року. Неподалік – живописна ріка Збруч, за якою вже галичани мешкали. Скільки-то змагань дитячих було між селами за першість!
Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 557