"Шлях, освячений любов'ю" –

28.09.2017

"Шлях, освячений любов'ю" –

так ніжно і трепетно назвали свою книгу сестри Валентина і Марія Богдановичі із Ковеля та їхня сестра по вірі Світлана Оксенюк. Бо йдеться в ній про незвичайні події у православному житті – Хресні ходи до Почаївської Лаври. Авторки зібрали спогади учасників п'ятьох минулих ходів, котрі діляться "…своїми незабутніми враженнями, радістю і дивами, які Господь посилав у їх нелегкому подвигу", – зазначено в анотації.

Тут немає нарікань на спеку, натерті мозолі, знемогу чи пилюку... Хоча і про це згадується, але як про щось скороминуще, не варте уваги. Ось як пише про свій перший хід протоієрей Іоанн Горун, настоятель храму Різдва Христового села Колодяжного:

"Першого року було найтяжче. Йти хочеш, а часто ввечері чи під ранок кроку ступити не можеш. Плачеш і просиш: "Матір Божа, допоможи". І от – крок, потім молитва – вже й день пройшов…

А коли приходиш до Лаври, душа наповнюється надзвичайною радістю. І коли стаєш на коліна перед ворітьми зі співом "Под Твою Милость", сльози щастя навертаються на очі…

Але найбільша благодать від того, що відчуваєш, що ти на святі в Неї, в Матері, в гостях, як удома. І Вона все впорядковує тобі: і нічліг і трапезу, і коли службу Божу служити…".

Щирі, відверті розповіді дихають силою Святого Духу, оптимізмом, піднесенням, силою молитви. Хто пішов у Хресний хід уперше, потім цілий рік просить Господа, щоб сподобив ще не один раз іти до Почаєва. Звідки виникає це прагнення? Медсестра Хресного ходу Валентина на це запитання відповідає так: "Із бажання щось змінити в собі, в своєму житті і починається паломництво на гору Почаївську…". Але головна ціль для паломників, – вважає вона, – "зміна свого духовного життя, вдосконалення його, покращення внутрішнього свого стану, можливість привести в гармонію душевний і фізичний стан свого буття".

Її думки підтверджує Світлана: "Можливо, вперше в житті навчаєшся постійно творити молитву, аналізувати свої вчинки, слідкувати за своїми словами або ж взагалі зберігати мовчання. Дорослішає, мужніє, оживає душа, і такою оновленою її хочеться залишитися назавжди…".

А Марія розповідає, як "… звучить молитва в серці, наповнює душу: від того стаєш милосерднішим, справедливішим, люблячим. Так з'являється бажання весь світ пригорнути…".

Ці рядочки, взяті окремо від загального тексту, не можуть повністю розкрити, що таке Хресний хід. Чому вірні церкві Христовій вирушають пішки в далеку дорогу до своїх святинь? Хто їх туди кличе і веде? Хрестоходці йдуть у Почаїв до Матінки Божої. І Вона веде їх. "Здається, що Вона йде поруч, – розповідає протоієрей Іоанн, – здається що Небо відкрите для молитов. Хресний хід – як колінопреклоніння перед Матір'ю, а яка Матір не схилиться до сина, що став перед нею на коліна? В дорозі ніби відчуваєш Її подих, Її ласку, Її турботу…".

Скільки любові у цих словах! Читаю – і тепла хвиля оповиває душу, рятує її від самотності, байдужості, розпачу. Але щоб сповна відчути силу Господньої любові, необхідно не просто взяти в руки книгу, перегорнути сторінки, а напитися з кожного слова тієї життєдайної благодаті, яку вона несе читачеві.

Тут 24 розповіді. І лише 100 сторінок. Але про їхню духовну висоту, думаю, красномовно свідчать назви до кожної з них: "Дорога до Матері", "Молитовний спогад на все життя", "Джерело небесної благодаті", "Радість, яку неможливо описати", "Життя – це шлях", "Благословенні дні", "Квіти для Богородиці"…

Далі не буду перелічувати, бо названі вже говорять самі за себе. Усі розповіді ілюстровані. Роздивляючись фотографії, чітко усвідомлюєш, який тяжкий труд беруть на себе хрестоходці задля слави Божої, возвеличення імені нашого Спасителя та спасіння нашої душі". Ці слова належать митрополиту Володимир-Волинському і Ковельському – Володимиру. Його благословенням відкривається ця чудова праця. А завершується вона зверненням авторів до читачів: продовжити цю книгу своїми відгуками і розповідями про Хресний хід 2017 року.

13 серпня ц. р. презентація книги "Шлях, освячений любов'ю" відбулася в Голобах. А 10 вересня духовне свято з цього приводу здійснено у Старій Вижівці. В ньому взяли участь хрестоходівці 2017 року та священики: благочинний Старовижівського округу протоієрей Дмитро Юхимук, священик Свято-Преображенського храму протоієрей Олег Симонович зі Старої Вижівки і священик Свято-Михайлівського храму м. Ковеля протоієрей Віталій Баранчук.

Розповіді учасників цьогорічного Хресного ходу були цікаві, щирі, хвилюючі. Тому дві з половиною години духовного спілкування минули непомітно. Хотілося слухати цих одухотворених людей ще і ще. Адже на шляху, освяченому Господньою любов'ю, були і Божі дива, і теплі зустрічі в селах та містах, і безкорислива допомога, і тривожні (навіть комічні) ситуації. Усе це згадується сьогодні, як величне свято, бо 9 днів Хресного ходу, незважаючи на всі труднощі, були незабутнім празником для кожної душі.

Божа Матінка владнала все, щоб гостинно прийняти своїх дітей у день вшанування Її ікони у Своєму Домі – Свято-Успенській Лаврі на Почаївській горі.

"Шлях, освячений любов'ю"

Що я пізнала, прочитавши враження учасників Хресних ходів?

В цій книзі – радість світлої

ходи,

Очищення трудом душі

людської

Від пристрастей, від скверни,

від злоби,

Від погрішінь і суєти мирської.

Тут б'ють ключем найкращі

почуття:

Любов до Богоматері і Сина,

Високий пульс духовного

життя,

Псалмів, молитви сила

невгасима.

…Дорога до спасіння нелегка,

Освячена у пошуку святому,

Вона веде простого ходака

До істини – лиш через біль

і втому.

Пречиста всіх в дорозі берегла,

Її Любов і Материнська

Вірність.

Вона весь час попереду ішла,

В серця вселяла каяття

й покірність.

Любов'ю був освячений

той шлях…

Позаду – всі незручності

і втома.

І вже на святі в Неї, у гостях

Відчули враз себе, неначе

вдома.

О, скільки радості було!..

А скільки див

Пізнали хрестоходці в тім

поході!..

Хто з вас в такий похід ще

не ходив –

Пройдіть той шлях в здоров'ї. При нагоді…

Олена ЧАБАН.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 544

Четвер, 28 вересня 2017 року, №52 (12575) / Повідомлення в номер / Чому українці їдуть в Туреччину?

28.09.2017 Мороз Оксана Леонідівна

Чому українці їдуть в Туреччину?

На кордоні Європи та Азії, Заходу і Сходу, розташувалася дивовижна країна, потрапити в яку мріє багато хто. Курорти Туреччини сьогодні вважаються найпопулярнішими у світі. Адже вони мають цілий список переваг.

По-перше, чудово підходять для відпочинку з дітьми, для старшого покоління і для молоді, для чоловіків і жінок. По-друге, на море чи в гори їхати доведеться немало часу, а політ до Туреччини займе кілька годин залежно від рейсу і місця вильоту.

По-третє, курортні готелі, незалежно від рівня зірок, пропонують комфортабельне житло з усіма зручностями. По-четверте, всі популярні курорти забезпечать насичену екскурсійну програму по регіону, де вони розташувалися.

Чудово, що їхати до Туреччини можна в будь-який час року. Морські курорти вибирають влітку, так як в цей час можна купатися в теплих хвилях хоч цілий день, ніжитися на пляжах, занурюватися з аквалангом і будувати замки з піску. У зимову ж пору року туристи вирушають на турецькі гірськолижні бази.

На карті країни вони розташовані поблизу міст Паландокен, Улудаг, Сарикамиш і Карталкая. А в будь-яку погоду можна оздоровитися в гарячих джерелах або пройти курс водолікування мінеральною водичкою в Кангале, Ялові, Памуккале.

Досвідчені мандрівники, які залишають відгуки на різних форумах, обов’язково радять насолодитися місцевою кухнею. Баранина і овочі, сири і міцна кава, знамениті солодощі та ароматні спеції неабияк порадують істинного гурмана.

Колоритні базари, де можна купити все, що забажає душа, немов створені для шопоголіків. Та найголовніше, що ціни тут здатні здивувати навіть дуже ощадливу людину!

…На автобусній зупинці увагу до себе привернула жіночка із гарною засмагою. Напевно, нещодавно на морі була… Але, як виявилось згодом, це було хибне враження.

Розбалакавшись із сусідкою, незнайомка розповіла, що тільки-но з донькою повернулися з Туреччини, де відпочивали 10 днів і звідки привезли масу приємних і незабутніх спогадів.

«За двох заплатили (по путівці) всього десять тисяч гривень», – повідомила та знайомій, продовживши, що за таку ціну санаторій на узбережжі моря в нас важко буде знайти.

“Уявляєш, там скрізь можна торгуватися – і в магазині, і на базарі, і… навіть в аптеці. Не так, як тут: п’ять – десять гривень скидають на тому чи іншому товарі, рахуючи це знижкою”.

По завершенню цікавої бесіди жінки домовилися, що днями зустрінуться за філіжанкою кави, де й обговорять все детальніше.

Побувати в курортній країні випала також нагода цього літа і далеким родичам, які відвідали Туреччину вперше.

«По суті, поїздку наперед ми не планували. Сестра із сім’єю та друзями мали їхати. Але останнім практично в останній момент не вийшло. Тож нам запропонували скористатися шансом», – розказала вона.

Інна розказала, що діти від поїздки просто в захваті. Вже й альбоми із фотографіями оформили. Та і для них з чоловіком було на що подивитися і чому подивуватися. Для прикладу, увагу до себе особливо привертали житлові будинки, які кардинально відрізняються від наших помешкань (мається на увазі архітектурне планування).

Якщо ж брати квартири із кількома кімнатами, то кожна із них становить собою, так би мовити, окреме місце проживання, де в кожній є своя кухня, санвузол і балкон. Тобто зручності там на першому плані.

За словами української туристки, Туреччина – це країна з добре розвиненою інфраструктурою й економікою. Серед екзотичних мальовничих пейзажів увагу до себе найперше привертають привітні гостинні тамтешні мешканці. Вони завше радо допоможуть у всьому: чи то з мовними, чи то з певними побутовими питаннями.

«Майже відразу по приїзді нам довелось звертатись до лікарні, бо дитина отримала незначну травму під час купання. Правда, приймали нас в приватній клініці, але це не міняє суті справи. Адже медицина там – дійсно на високому рівні.

Це, насамперед, кваліфіковані спеціалісти, новітнє сучасне обладнання, яке здатне за лічені хвилини встановити точний діагноз та методи лікування тої чи іншої хвороби», – поділилась в розмові враженнями про лікувальну справу зарубіжної країни ковельчанка.

Слід додати, що, за словами іноземців, цього року серед відпочиваючих там побільшало українців, яких в минулому році було набагато менше.

Ні для кого не секрет, що раніше подорож за кордон вважалася неабиякою розкішшю. Дозволити собі таке могли не так багато наших співвітчизників. Однак тепер все змінилося в кращий бік. Можливо, ми побагатшали, а дехто трохи побіднішав (маються на увазі ті ж іноземці)…

Так, кількість українців, що поїхали відпочивати до Туреччини, від січня до травня зрос0ла на 24,48% порівняно з аналогічним періодом минулого року. Про це повідомив директор однієї із провідних туристичних компаній України.

“Україна увійшла до топ-10 країн-лідерів турпотоку до Туреччини, продемонструвавши зростання на 24,48%, порівняно з показниками минулого року”, – зазначається в зверненні.

Загалом за п’ять місяців 2017 року Туреччину відвідало 316,252 тис. українців. Варто зазначити, що найпопулярнішим містом для відпочинку серед українців залишається Анталія. Вартість відпочинку на курорті цьогоріч складає $ 1,32 тис. за дев’ять ночей на двох.

2016 року в Туреччині побували 1 млн. 250 тис. туристів з України.

Підготувала

Оксана МОРОЗ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0

Четвер, 28 вересня 2017 року, №52 (12575) / Редакційна пошта / Роки її не «беруть»

28.09.2017

Роки її не «беруть»

Родиться дитина – готується доля. У кожного вона різна. Комусь стелиться шовками і килимами, а Марії Власюк – сирітським дитинством, голодом, війною, гірким вдовиним хлібом. Та, попри свій поважний вік, бабуся життєрадісна, рухлива і сповнена бажання працювати.

Мого візиту бабуся Марія чекала з нетерпінням. Знайшла у шафі найгарнішу хустку, щоб зав’язати, і все питала дочку Надю: «Коли прийде та «кореспондєнша», що буде про мене писати?»

Власюк Марія Лаврентіївна народилась у с. Почапах Любомльського району на Волині в 1928 році у сім’ї бідних селян, де годувалось 6 дітей (3 сини і 3 дочки). Та війна забрала всіх трьох синів. Марія рано залишилась сиротою. Коли їй було півтора року, померла мати, і батько сам залишився з сиротами. Важко йому було, то ж одружився вдруге.

– Мачуха була дуже добра, – пригадує бабуся. – Шкодувала нас. Ще дівка була, але пушла за мого батька. Навіть вінчалися, і якесь виселля було. Хоч була молода, та згодилася йти за вдовцє.

Згодом у них народилася спільна дочка Олена. Несолодко було Марії. З п’яти років пасла свої корови. Малій дитині довіряли худобу: паша була коло хати, а поруч – ліс, тож Марія якось давала раду коровам. Її батька посадили в тюрму (аж у Воронежі сидів), бо, працюючи в магазині, проторгувався. Просидів 2 місяці – і почалася війна. Його випустили з тюрми, але додому він не приїхав – залишився в Росії, бо боявся, щоб не забили (був комуністом). Там він працював сторожем на фермі. Йому дуже кортіло додому, та боязнь за сім’ю стримувала його. Додому повернувся лише після війни.

Марії було 12 років, коли почалася війна. Сім’я дуже бідувала тоді: хазяїна нема, німці все, що було у хазяйстві, позабирали – воза, коня, корову, спалили клуню, щоб у ній не ховались партизани. Дякувати Богу, хату залишили: хоч без вікон та дверей, але свій куток був. Добре, що з голоду не повмирали (німці ж всю худобу забрали).

Ще «за Польщі» Марія встигла закінчити 2 класи. За «совєтів» не ходила в школу, бо не було в що взутися і що на ребра натягнути. А влітку, як потепліло, то ще трохи походила – ото й уся наука була. Та й яка наука тобі піде в голову, коли під грудьми смокче, в животі «вурчить»?

– Бувало, старші хлопці йдуть до школи і їдять бульбу, зварену в лушпинах, – розповідає Марія Лаврентіївна. – А мені так її хочеться – аж в голові паморочиться. Та хто ж тобі її дасть, коли всі голодують? Хлопці йдуть, а я за ними. Котрийсь із них облупить бульбину, і здерту шкірочку кине на сніг. А я нишком підніму руденьку шкірочку, щоб хоч трохи посмоктати її, а якщо там ще капочка картоплинки очепиться – то вже й вельми добре було! Рада й тому була, бо голод. А тут ще війна!

Батька не було, голі та босі всі: нема вже чого про школу й думати. І Марія більше не пішла в школу – ото й по всій науці!

– А допіру як? Одежу ще мона поносити – люди викидають, – з болем розповідає Марія Лаврентіївна. – А скіко їдла пропадає?! Хіба ж то так годиться? От коб теперишній молодьожи було, як нам колись – тоді б знали ціну хлібові і тому лахові! А шо зара? Живи і радій. Дивишся на тоє все – і душа болить.

Після закінчення війни Марія пішла працювати листоношею. Ходила на пошту щодень пішки аж до Мацейова (тепер – Лукова). А це 7 кілометрів. Щодня. Був лише один день вихідний. Дуже втомлювалась, бо треба було всім рознести листи у кожну хату.

– Пісьом багато було, бо ж кожному посля войни писали, – розповідає бабуся. – Находися вельми. То не допіру, що в скриньку вкинуть – і все. А то треба було в кожну хату зайти та ще й декому прочитати тоє письмо, бо ж не всі були грамотні тоді. А щоб більше заробити грошей, стала ще й молоко приймати від людей 2 рази на день. Була поставка: 240 літрів молока на рік тому, хто має корову. А якщо первотьолка – то 110 л. Хоч-не-хоч, а те, що положено, здавай! І ніхто не питав, чи твої діти мають що їсти, чи ні? Я й сама допіру дивуюся: як я тоді давала всьому раду? Не знаю.

А ще Марія Лаврентіївна розказувала, як вона їздила з Мацейова до Ковеля продавати сільгосппродукцію на базар. З Мацейова можна було взяти білет, а от із Ковеля, щоб добратися додому, – треба було вистояти в черзі за білетом аж цілий день.

То дівчина разом з такими людьми, як сама, назад їхала товарняком – там білета ніхто не питав. Поїзд на потрібній станції не зупинявся, бо то товарний, а не пасажирський.

Отже, спочатку люди кидали клунки на землю, а потім на ходу зіскакували на велику купу піску. Марія теж якось зіскочила, та невдало. Чує: тягне її хвилею повітря під поїзд. Схопилася руками за якийсь камінь і так врятувалась від смерті. Побила дуже голову, вся закривавлена прийшла додому. Але нікому не сказала, що з нею трапилось.

У 22 роки Марія вийшла заміж. Посватав дівчину парубок зі свого села. Молодший був за неї на 2 роки. Степан був дуже бідний. Одружившись, молодята пішли жити до Степанового діда. Та коротким видався вік хлопця. Їхня сім’я проіснувала всього 2 місяці – і Степан помер. Молода вдова не кидала діда самого – шкода було стару людину. До батьків не йшла жити, хоча ті й кликали додому. Так Марія прожила в діда 1,5 роки.

Та невдовзі посватався Олександр, і дівчина пішла у невістки до нього. Перше весілля Марії було два дні, як у всіх: вельон, духова музика… А другий раз – один день, щось на зразок гостини. Марія вельона вже не накладала, бо була вдова. Зате під гармошку у сінях свекор із старшим сватом попотанцювали. Що дали жару, то дали!

Дід Степана не хотів, щоб Марія йшла від нього, тож кликав Сяня жити до себе. Та батько Олександра не хотів, щоб син ішов у приймаки та ще й у чужу хату. Як не просив дід молодих залишитись у нього, нічого не допомогло. Мусив старенький іти доживати віку до другого сина і невістки, що жили неподалік.

Зайшла Марія у невістки, а там – 9 душ у сім’ї. Всі їли з одної миски, що стояла посеред стола. Посідають всі кругом, і не треба було кожному миску під ніс, як ото тепер. Згодом стали молоді складати гроші на хату. Обоє пішли працювати в колгосп. Опівночі ночі лягала, а в 4 ранку вставала – доїла корови, спати не було коли.

До самого виходу на пенсію працювала дояркою. 40 літ стажу має. Згодом у Власюків народилась дочка Надія, і більше дітей не було. Марія і Олександр відокремились від свекрів і жили в другій половині хати 15 років, поки не назбирали грошей на свою хату, яку збудували через дорогу. Ще й до цього часу стоїть та хата. Але сама, бо хазяїн помер уже 7 років тому, а Марія Лаврентіївна доживає віку коло дочки у Люблинці. Шкодує, що нема чоловіка – дуже добрий він був. Мали і корову, і коня, і борони, і плуги. Навіть батіг висить до цього часу у клуні, та нема кого і кому ним поганяти.

Бабуся весела, жартівлива, має добру пам’ять. На свої роки – ще вертка, ходить без кульбачки, добре чує і любить читати газети. Ще в цьому році посадила 10 соток городу: під шнурок бульбу, моркву, цибульку і розсаду. Але трохи прислабла – то дочка насварила і забрала до себе.

Але баба не може без городу, без землі. І журиться, як там її город. Вона ж все чистенько виполе, відерцем воду носить поливати городину. Ось уже 6 років, як вона зимує у дочки Наді Головенець у Люблинці. Ще за зиму зв’язала 3 светри (вони ж нікому не треба, бо хто ж їх буде одягати?)

– Матиме дочка що палити, як мене не стане, – каже Марія Лаврентіївна.

Добре їй у дочки: чистенька, доглянута. Має 2 онуків і 4 правнуків. Дякує Богу, що на старість є коло кого прихилити голову.

– Вже, мабуть, і не поїду в село, – каже бабуся, – бо голова болить, хоча дохтори понавиписували таблеток – то лічуся. А так кортить у свою хату… Шкода, що квіток не насіяла у квітнику і не полюбуюся ними…

Галина Оліферчук.

смт Люблинець.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 676

Четвер, 28 вересня 2017 року, №52 (12575) / Повідомлення в номер / Брати Яхненки: із селян – у цукрозаводчики

28.09.2017

Брати Яхненки: із селян – у цукрозаводчики

Кіндрат Яхненко знайшов у ставку затоплений гайдамацький човен із золотом – і так розбагатів. Іншого пояснення величезних статків колишніх кріпаків односельці просто не мали. Адже де це бачено, щоб простий чоловік, не спадковий поміщик чи дворянин, раптом почав успішне виробництво?

Однак вони помилялися. Усе своє багатство Яхненки (на знімку) здобули завдяки власній праці, природному хисту до підприємництва і вдалим обставинам: незайнятою на той час нішею цукрового виробництва, вільним обігом землі і надійними компаньйонами.

Викупитися із кріпацтва

Михайло Яхненко був непересічним селянином. Вихідець із черкаського містечка Сміла, він, хоч і був кріпаком, але не бажав миритися із таким становищем. Його метою було заробляти гроші і працювати на себе, а не на когось.

Михайло Яхненко почав займатися торгівлею шкірою, худобою, збіжжям та борошном. Справи йшли добре, і він зміг викупити із кріпацтва всю свою сім’ю: дружину і чотирьох дітей – синів Степана, Терентія та Кіндрата і доньок Анастасію та Євдокію.

Отримавши волю, Яхненки змогли далі вести торгівлю, однак шукали й інші шляхи заробити. Тож не дивно, що, зрештою, брати Яхненки взялися за нову на той час галузь – цукрове виробництво.

«Брати Яхненки і Симиренко»

Близько 1815-1820 рр. троє братів Яхненків разом із чоловіком сестри Анастасії Федором Симиренком заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Керували фірмою Кіндрат Яхненко і Федір Симиренко, оскільки інші брати були неписьменними. Спочатку підприємці вели гуртову торгівлю. Взяли в оренду борошномельні млини у Смілі та Умані, відкрили 6 магазинів в Одесі, на додачу мали склади у Миколаєві та Севастополі. Але згодом розпочали цілком нову для себе справу – стали цукрозаводчиками.

У 1843 році фірма побудувала перший у Російській імперії пісково-рафінадний завод у Ташлику, а через кілька років – ще один у Городищі поблизу Млієва. Землю під заводи взяли у місцевих поміщиків. На щастя, тоді це було легко зробити, адже земля була у вільному обігу. А от мрія побудувати завод у Києві – не здійснилася. У 1846 році брати Яхненки і Симиринеко попросили київського губернатора Фундуклея надати дозвіл на зведення пісково-рафінадного заводу на Куренівці, й отримали відмову. Така ж доля спіткала і прохання до Київської думи.

Утім, це не спинило підприємницький ентузіазм братів. У 1846 році їхня фірма збудувала у Млієві один із найбільш технічно оснащених на той час машинобудівних заводів, найперше – для потреб власного цукрового виробництва.

Завод випускав обладнання і машини для цукроварень, які раніше можна було купити лише за кордоном. Відтак українські цукрозаводчики здобули більше незалежності і тепер не мусили втрачати гроші через довгий простій у разі поломки. Більше того, на заводі також були виготовлені перші металеві пароплави, які фірма використовувала для транспортування товарів, зокрема зерна, по Дніпру.

«Батько Кіндрат»

Фірма «Брати Яхненки і Симиренко» приносила великі прибутки не лише її власникам. Зиск від її роботи отримували всі навколо – селяни, робітники і навіть тодішня інтелігенція. Передусім варто зазначити, що заводи забезпечували роботою велику кількість людей. Лише на машинобудівному заводі у Млієві працювали 4 тисячі осіб.

«Батько Кіндрат» Яхненко, як його назвав під час зустрічі 1859 року Тарас Шевченко, опікувався цілим робітничим містечком під Млієвом. При заводі було побудовано житло для працівників, лікарню, лазню і магазин. Більшість постійних працівників мали навіть окремі будинки із землею. Більше того, на утриманні заводу були також училище, театр і церква. Скрізь на вулицях були рідкісні тоді газові ліхтарі, і в містечку було проведено водогін.

Крім того, фірма була завжди готова допомогти людям у скрутний час. Під час голоду 1830-го року Яхненки і Семеренко впродовж кількох місяців безкоштовно роздавали борошно майже 10 тисячам селян. Також фірма пожертвувала 10 тис. рублів потерпілим від Кримської війни.

Яхненки приятелювали і з українською інтелігенцією. У різні роки їхню фірму відвідували історик Микола Костомаров, вчені Михайло Драгоманов, Костянтин Михальчук, адвокат Дмитро Григорович-Барський, поет Тарас Шевченко та ін. А в 1870–1873 роках у містечку Яхненків жив і працював Павло Чубинський – автор слів Гімну «Ще не вмерла Україна».

Матеріал Центру громадського моніторингу та контролю.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 770

Четвер, 28 вересня 2017 року, №52 (12575) / Репортаж / Гарний настрій був у всіх

28.09.2017

Гарний настрій був у всіх

Для мене рідне і єдине

Моє волинськеє село,

Бо більш такого в цілім світі

Нема, не буде й не було!

Гарної сонячної днини жителі села Білашева були у чудовому настрої, дружно йшли до будинку культури, щоб усією громадою відзначити День села.

Цього року святкування було особливим, адже Білашів святкував свій 480-й день народження. Перша згадка про село сягає початку ХVI століття в акті від 20 грудня 1537 року про розмежування маєтків Василя Сангушка Ковельського – Ковля, Клевецька від маєтку Андрія Сангушка Коширського – Городильця.

День села ми відзначаємо вп’яте, тому це теж наш маленький ювілей. А передувала святу велика клопітка робота, адже сама програма його була дуже насиченою. Це – виставка українських старожитностей, спортивні змагання, розваги, конкурси, концертна програма, розіграш лотерей, святкова дискотека.

Головне дійство розпочалося на подвір’ї будинку культури. Тут усіх радо зустрічали «господарі» – Оверко та Одарка в імпровізованій світлиці, прибраній старовинними рушниками, вишивками, глечиками та горщиками, чаруючи присутніх своєю автентичністю.

Спочатку ентузіасти демонстрували спритність у спортивних змаганнях (дартс та армреслінг) – чоловіки та жінки. Почесні перші місця здобули відповідно Едуард Чуль та Тетяна Мартинюк, а також Василь Антонюк та Оксана Тарасюк, з чим їх привітали і нагородили подарунками.

Наймолодші гості свята мали нагоду від душі настрибатись на батуті, поласувати солодкою ватою, морозивом та іншою смакотою.

Згодом фанфари зібрали усіх гостей біля літньої естради, святково вбраної у національні кольори. Розпочали дійство ведучі Тетяна Мартинюк і Дмитро Топольський.

У сценарії концерту (автор Раїса Рибчук) майстерно переплітались віршовані рядки про Україну, Батьківщину та рідне село, виступи почесних гостей, задушевні пісні, гумористичні сценки.

На святі ведучі зачитали імена жителів сільської ради, які перебували і на даний час перебувають у зоні АТО.

Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять про загиблих, котрі у різні часи захищали рідну землю. Депутати сільської ради поклали квіти до обеліска Слави та Пам’ятного знака.

Привітальні слова виголосили: представник благодійного фонду Степана Івахіва «Патріоти Волині» Павло Самолюк, депутат районної ради Микола Чуль, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці отець Віктор. Вони побажали любові та злагоди кожній родині, гарних врожаїв та мирного неба над головою, а нашій неньці-Україні – незалежності, миру й процвітання.

Сільський голова Віктор Денищук у виступі зазначив:

«День нашого села – це свято всіх, хто тут народився і виріс, хто приїхав колись, щоб залишитися назавжди у селі з особливим колоритом, традиціями і славною історією. Дякую всім, хто не тільки на словах, а й конкретними справами розбудовує та прикрашає свій будинок, свій двір, вулицю, все наше село.

Хочу побажати рідній землі, а, отже, кожному з Вас, розквіту й процвітання, духовної міці та волелюбності, національного духу і гідності, благополуччя, самоповаги і натхнення. А ще – рясних врожаїв на хлібних нивах та у садах, гарного приросту у господарствах. Щоб не переводився рід український, нехай віщун радості – лелека приносить у Ваші оселі якомога більше немовлят. Хай кожен наступний день буде зігрітий добром і теплом, повагою та розумінням від рідних і близьких. Любові Вам, благополуччя та мирного неба над головою, Божого благословення. З Днем народження тебе, рідне село!»

Віктор Анатолійович щиро подякував спонсорам свята та усім тим, хто допомагав у проведенні та організації Дня села.

Оскільки це п’яте, ювілейне свято, то й вітали усіх ювілярів, яким виповнилися у цьому році «круглі» дати. Окрім гарних подарунків, вони отримали ще й музичні вітання. Також поздоровили іменинників, які саме у цей день відзначали свої дні народження (Ірина Іванюк та Віктор Денищук). У відповідь на привітання Віктор Анатолійович прочитав глядачам вірш Івана Оринчака, який йому припав до душі, із збірки «Привілля долі» – « Я хочу Вам подякувати, люди».

Свою майстерність виконання продемонстрували солісти Сергій Величко, Сергій Поліщук, Тетяна Мартинюк, Анастасія Тарасюк, Наталія Сидлярук. Порадували глядачів виступами аматорський колектив с. Білашева (Тетяна Масловська, Світлана Денишук, Ольга Марчук, Валентина Гаврилюк, Раїса Рибчук) і колектив з Перкович (Сергій Величко, Валентина Величко, Петро Величко, Олена Веремчук, Валентина Антонюк, Людмила Лозовицька, Павло Лозовицький). А от життєву історію про куму та кума майстерно заспівали та зіграли Віталій Симонік і Світлана Денищук.

Глядацького визнання заслужили і актори-аматори, якими здавна славиться будинок культури. Сценки «Соковижималка» (Тетяна Масловська, Раїса Рибчук) та « Одружені пари» (Валентина Величко, Петро Величко, Світлана Величко, Валентина Антонюк) стали окрасою концертної програми і влучним доповненням до сценарію.

Концертна програма добігала кінця, але попереду було ще стільки цікавого! Господар свята – сільський голова Віктор Денищук запросив усіх гостей скуштувати смачного українського кулешу. Його радо та від щирого серця приготували Людмила і Василь Шинкаруки.

Трішки підкріпившись та набравшись сили, учасники свята перейшли до наступної забави – перетягування каната. У цьому конкурсі брали участь представники вулиць Веселої, Кайдана, Шевченка, Космонавтів, Зеленої та команда з Перкович.

Команди старалися відстояти честь своєї вулиці, а глядачі шаленими оплесками та запальними вигуками підтримували їх. У цьому конкурсі першість виборола команда з Перкович, за що й отримала гарний подарунок та аплодисменти глядачів.

Поблизу будинку культури працювала виїзна «точка» торгівлі. А магазин «Каскад» порадував усіх покупців гарною акцією. Увесь день тут можна було придбати будь-який товар зі знижкою 5 відсотків. Та найбільший ажіотаж викликав розіграш лотереї, адже щасливці мали можливість виграти десятки цінних призів, серед яких – зерно, мед, риба, побутова техніка.

Супер-призами стали мікрохвильова піч від фонду Степана Івахіва “Патріоти Волині” та бензокосарка від жителя села Грушівки Анатолія Бердникова.

Але на цьому святкування не закінчилося, адже попереду була святкова дискотека, яка закликала до танцю усіх бажаючих.

Хочеться подякувати усім організаторам, спонсорам та учасникам свята, які допомогли організувати та провести святкування Дня сіл Білашівської сільської ради та побажати міцного здоров’я, любові, мирного неба над головою, творчих успіхів та нових ідей!

За дорученням

жителів села Білашева Тетяна МАСЛОВСЬКА.

НА ЗНІМКАХ: під святкування Дня села.

Фото Ірини ТЕРЕЩУК.

Для мене рідне і єдине

Моє волинськеє село,

Бо більш такого в цілім світі

Нема, не буде й не було!

День села ми відзначаємо вп’яте, тому це теж наш маленький ювілей.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 939

Четвер, 28 вересня 2017 року, №52 (12575) / Повідомлення в номер / Жовтень в саду і на городі

28.09.2017

Жовтень в саду і на городі

Ось і закінчився “дачний” сезон. Жовтень – середина осені і переломний момент між літом і зимою. У першій половині місяця ще йде збір останнього врожаю, а у другій ми вже повним ходом готуємо ділянку до зустрічі зимових холодів. Погода все частіше стоїть прохолодна, з ранковими заморозками, які наче підганяють нас швидше закінчити сезонні роботи на своїх ділянках.

Сад

Садівник повинен знати, що жовтень ще дарує тепло вдень, але вночі рослини можуть очікувати заморозки. Тому з утепленням зволікати не варто. Ось перелік робіт, які потрібно виконати:

l Осіннє прибирання саду. Сад до настання зими повинен бути чистим і доглянутим. Потрібно прибрати все опале жовте листя, інакше воно приверне увагу мишей;

l Посів холодостійких рослин. Насіння таких квітів, як волошки, нагідки, мак, сіють в жовтні, аби вже ранньою весною вони починали цвісти;

l Пересадка кущів і дерев. Врахуйте, що це можна здійснювати лише тоді, коли все листя вже опало;

l Обрізання і мульчування (покриття грунту мульчою). Мульчують зазвичай багаторічні рослини і чагарники;

l Створення зимового укриття, опор і підв'язок. Садівникові необхідно підв'язати рослини на зиму, вкопати при потребі додаткові опори, їх вкрити і прикопати;

l Розмноження. У жовтні можна розмножувати чагарники і багаторічні рослини шляхом ділення і відводок;

l Викопування гладіолусів, жоржин та інших багаторічників. Якщо клімат в місцевості дуже вологий і холодний, тоді необхідно викопати гладіолуси через 30-40 днів після їх цвітіння. Гортензії і жоржини викопують після перших приморозків;

l Закладання листового перегною; підготовка до посадки цибулинних рослин, що цвітуть влітку. До них відносяться тюльпани, лілії, крок осмії. Крім того, потрібно висадити і озимий часник (за 3 тижні до настання заморозків);

l Підготовка грунту до весняних посадок. Сюди відноситься внесення добрив (фосфорних і калійних), а також гною або золи. Необхідно вкрити готові грядки чорною плівкою для прогріву навесні і кращого захисту грунту взимку. Прозору плівку можна застосувати для листових дерев (в цьому випадку використовувати поліетилен заборонено);

l Підготовка будинку патіо. В цей пункт входить прибирання літніх меблів на зберігання, прочищення труб і стоків, усунення всіх дефектів і поломок;

l Підготовка теплиці до зими. Необхідно дезінфікувати і зробити прибирання всіх парників і теплиць.

Всі роботи в саду повинні проводитися послідовно і вчасно. Не можна нічого втрачати, адже чим якісніше ви підготуєте сад до зими, тим більше врожаю він дасть вам навесні і влітку.

Пізньозимові сорти яблунь і груш потребують тривалого вегетаційного періоду для повного дозрівання плодів. Тому до їх прибирання приступають тільки в жовтні, до свята Покрови (14 жовтня). Збір урожаю проводиться в суху погоду, плоди відразу ж укладають по шухлядах і поміщають в прохолодне місце, а з настанням холодів переносять в підвал для зимового зберігання.

В цей же час збирають ягоди чорноплідної горобини, трохи пізніше приступають до прибирання айви, яка дозріває тільки до середини місяця.

Після збирання плодів приступають до профілактичних робіт проти хвороб і шкідників саду. Дерева і чагарники обробляють відповідними препаратами після перших слабких заморозків. Обприскують їх повністю, включаючи листя, гілки та стовбури, а також опале листя на землі. Такі профілактичні заходи значно знижують захворюваність саду в майбутньому році.

Восени у дерев і чагарників відбувається посилений ріст і зміцнення кореневої системи. Тому при тривалій сухій погоді сад необхідно рясно полити. Виробляють підгодівлю саду органічними або фосфорно-калійними добривами. Міжряддя суниці перекопують з внесенням органіки або деревної золи. Після перших заморозків знімають і укладають на землю батоги винограду, попередньо видаливши листя і недостиглі пагони (вони зеленого кольору на відміну від коричневих доспілих).

В кінці місяця в суху теплу погоду білять стовбури та товсті скелетні гілки розчином вапна або спеціальною фарбою для побілки плодових дерев. Чому це потрібно зробити саме восени? Тому що тільки так дерева будуть захищені від сонячних опіків, які часто трапляються в лютому і березні та призводять до розтріскування кори, а в подальшому і до захворювань. Весняна ж побілка носить чисто косметичний характер.

В останню чергу, коли сад повністю скине листя, потрібно провести остаточне прибирання, згрібаючи листя і залишки гички і трави, щоб вони не привертали на ділянку гризунів в зимовий час. В кінці місяця проводять планову обрізку садових дерев і чагарників, замазуючи місця обрізки садовим варом.

У цьому місяці відповідний час для посадки саджанців плодових і ягідних дерев і чагарників. Зимостійкі культури висаджують відразу на постійне місце (смородина, агрус, малина, деякі сорти яблуні). А менш зимостійкі саджанці прикопують на незатоплюваній талими водами ділянці, уклавши їх в яму під кутом в 45 градусів і майже повністю засипавши землею. При цьому дно ями і самі саджанці ретельно обкладають ялиновими лапками для захисту від мишей.

Якщо ж посадка будь-яких молодих саджанців планується навесні, то жовтень – підходящий час, щоб приготувати під них посадочні ями. При цьому потрібно знати, що садити молоді саджанці на місце старих дерев не можна через виснаженості грунту і накопичення шкідливих мікроорганізмів, специфічних для кожної культури.

Кора молодих дерев – улюблені ласощі в зимовий час для гризунів. Особливо шкодять миші, обгризаючи всю кору біля самої основи стовбура під снігом. Для захисту дерев стовбури обмотують різними матеріалами: руберойдом, ялиновим лапником, капроном, використовують металеві циліндри. При цьому засіб захисту обов'язково повинно бути заглиблено в грунт на 5-10 см нижче поверхні, а земля ретельно втоптана.

Абсолютно неприпустимо використання в цих цілях поліетиленової плівки! Ялиновий лапник або капрон – найоптимальніший варіант, що не вимагає додаткових операцій. Миші їх не чіпають, та й кора не прітиме, коли сонце почне пригрівати. А ось при використанні руберойду потрібно підкласти під нього ганчірки або мішковину, а зверху обов'язково побілити, щоб не було перегріву стовбура. Металеві циліндри заввишки близько 50 см згортають з м'якої жерсті і встановлюють таким чином, щоб був зазор між корою і металом не менше 3-5 см, вдавлюючи їх в грунт на потрібну глибину.

Город

У жовтні завершують збирання врожаю всіх культур у відкритому грунті. До настання сильних заморозків прибирають пізньостиглу білокачанну капусту і коренеплоди. Заготовляють грунт для майбутньої розсади, набираючи його з незаражених хворобами ділянок.

Триває осіннє перекопування грунту з внесенням органіки або мінеральних добрив. Підготовляють грядки для сівби холодостійких культур: кропу, цибулі, буряка, петрушки, салату, шпинату, редиски, моркви, селери та ін.

Викопують у горщики або ящики коренеплоди буряка, петрушки, селери, кореневища щавлю та інших культур, щоб зайнятися вигонкою вітамінної зелені в зимовий час.

Квітник

У першій половині жовтня завершують викопування цибулин гладіолусів, посадку цибулинних рослин, які цвістимуть навесні, якщо ще не зробили це у вересні. При денній температурі не нижче 5 °С вони встигнуть добре вкоренитися і підготуватися до зими. Жоржини, бульбові бегонії викопують в суху погоду і поміщають на просушку протягом 2-3 днів перед закладкою на зберігання. Обрізають і вкривають чайно-гібридні троянди, клематиси знімають з опор, скручують у кільце і укладають на землю. Плетисті троянди в кінці місяця при настанні стійкої холодної погоди також укладають на землю, обклавши ялиновим ялиновим гіллям. Невизрілі пагони і залишки листя обов'язково видаляють. Прикореневу зону цих культур підгортають сухим торфом або тирсою на висоту близько 20 см.

Наземну частину однорічних і багаторічних квітів після пожовтіння прибирають з дільниці. Півонії обрізають тільки після того, як їх листя саме ляже на землю. В залежності від погоди до кінця місяця їх вкривають сухим торфом або перегноєм на зиму. Так само роблять і з іншими багаторічниками (лілії, флокси, ромашки, дзвіночки та ін.) Теплолюбні кущі (форзиція, рододендрон та ін.) також відповідним чином утеплюють напередодні холодів.

У цьому місяці триває догляд за газоном. З нього потрібно регулярно згрібати опале листя, щоб воно не стало осередком розвитку грибкових хвороб.

Підготувала

Ірина ГОЛЄНКОВА.

Сад

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2343

Четвер, 28 вересня 2017 року, №52 (12575) / Повідомлення в номер / "У 87 почуваюся на 60"

28.09.2017

"У 87 почуваюся на 60"

Саме так говорить ковельчанин Василь Ромах, який, незважаючи на свої роки (яких йому й не даси), ще самостійно скопує город, засаджує його, а потім – дбайливо доглядає. Чоловік наголошує, що бути здоровому та бадьорому йому допомагає рух, адже він практично ніколи не сидить без діла.

"На пенсії життя тільки починається", – жартує пенсіонер із гарним почуттям гумору. І, дивлячись на нього, можна сказати, що це дійсно так. Господаря дому ми якраз застали, коли він тільки-но прийшов із "тихого полювання". А за грибами із рідними їздив аж у Старовижівський район (до речі, звідти він родом).

Про таких, як він, говорять: "Душа компанії". Жодні родинні посиденьки, свято із друзями чи знайомими не обходяться без його пісень, любов до яких зародилася змалечку. Василь Макарович – цікавий співрозмовник, який знайде тему для бесіди із будь-ким.

Ковель став по праву для чоловіка рідним, адже разом із сім'єю прожив тут немало. Спільно з дружиною Ольгою виростили й достойно виховали п'ятьох дітей (чотири сини й одну доньку), які подарували їм десятьох онуків.

"Невдовзі онука будемо женити", – хваляться приємними клопотами в розмові із журналістами дідусь із бабусею.

В далекому 1957 році, після армії, чорнявий красень Василь приїхав на роботу до Ковеля. Став працювати шофером. Загалом за кермом чоловік провів більше 40 років свого життя.

"Завдяки роботі я собі й дружину знайшов, бо познайомився з нею у відрядженні", – розказує він.

Спочатку молода сім'я жила на квартирі, згодом стала будувати свій дім, де й зараз вдвох мешкають. Чоловік шоферував, дружина працювала в лікарні, згодом – на "Ковельсільмаші". Непомітно промайнув час, повиростали діти.

Найстарший Анатолій живе тепер у Воркуті (Росія). Щороку у відпустку приїздить до батьків. Планує після виходу на пенсію перебратися сюди назавжди. Там, за тисячі кілометрів, син щиро вболіває за долю своєї рідної серцю країни, постійно телефонує і цікавиться подіями, що тут відбуваються.

Михайло та Наталія живуть в Ковелі, є надійною опорою та підтримкою для найрідніших у світі людей, які дали життя.

Гордістю для батьків стали сини Олег та Роман, яких виховали справжніми патріотами. Перший був мобілізований в АТО ще з самого початку, пробув там півроку. Зараз, дякуючи Всевишньому і материнським молитвам, вже вдома.

А менший Роман і нині боронить державу від ворога, гідно виконуючи свій громадянський обов'язок на Сході України. "Вже два роки в жовтні буде, як він служить", – із сльозами на очах говорить Ольга Семенівна.

"Раніше в нас більше господарство було, навіть корову в Ковелі тримали. А тепер лише – 3 сотки картоплі, городина. А взагалі, я роботи ніякої не боюсь, бо в ранньому дитинстві, допомагаючи батькам, з 12 років став за плужком ходити", – зазначає пан Василь.

А ще чоловік полюбляє "тихе полювання", до якого звик змалечку та риболовлю (виріс поруч із озером). Бадьорий пенсіонер – із роду довгожителів, його двоюрідному брату тепер 93 роки.

"Можливо, "еліксиром молодості" для мене є дружина. Недаремно я ж вибрав молодшу від себе", – жартує Василь Макарович.

Тож нехай і далі здоров'я не підводить пенсіонера, а молодечий запал та "іскринка" в душі супроводжують його по життю ще немало літ!

Оксана МОРОЗ.

НА ЗНІМКАХ: подружжя Василя та Ольги РОМАХІВ з Ковеля.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 472

Четвер, 28 вересня 2017 року, №52 (12575) / Благодійність / Хай лунає всюди сміх дитячий щирий!

28.09.2017

Хай лунає всюди сміх дитячий щирий!

Дитинство — найважливіший період в житті людини. Саме в цей час вона формується фізично, психічно, інтелектуально, набуваючи усіх необхідних знань, умінь і навичок.

Для всебічного і гармонійного розвитку особи малеча повинна рости в сімейних умовах, в атмосфері щастя, любові і розуміння. Кожна дитина, що тимчасово або назавжди позбавлена родинного оточення, має право на захист та на особливу допомогу з боку держави.

Ратифікуючи Конвенцію ООН про права дитини (набула чинності для України 27 вересня 1991 року), наша країна визнала важливість та необхідність усиновлення дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування. 30 вересня в Україні відзначається День усиновлення.

Коли на світ з'являється малюк, батьки радіють і сяють посмішками. Нові незвичні ролі — мами і тата… Вони відчувають себе іншими людьми — відповідальнішими, дорослішими.

Батьківство — це велике щастя, і разом з тим велика жертовність. Це — безмежне розуміння та бажання подарувати синочку чи доньці любов, трепетну мить дива. Це — горе, поділене на кожного члена родини, та благополуччя, помножене на всіх. Родина, в якій виховується усиновлена дитина — особлива, міцна й великодушна. І саме такі сім'ї ми вітаємо зі святом — Днем усиновлення!

Нехай у Ваших домівках завжди панують спокій і затишок, життя буде безхмарним та заможним. Хай найяскравіші зірки падають Вам у долоні та допомагають здійсненню всіх найзаповітніших мрій та сподівань!

Тим, у кого тільки-но народжується бажання допомогти знедоленій дитині, хочеться побажати, щоб при зустрічі з нею Ви не зупиняли себе, не стримували бажання притулити її до себе, погладити по голівці, взяти за руку.

Загляньте у її сумні очі. Впізнаєте? Це Ваша дитина. Вона чекала на Вас від самого народження. Вона буде поруч, коли Ви робитимете свої перші кроки як тато і мама. Вона буде любити Вас, пробачати помилки, так як Ви будете пробачати їй дитячу неслухняність. І Ви станете справжньою дружною родиною.

Нехай прийняте Вами рішення про усиновлення хлопчика чи дівчинки стане одним із найкращих рішень у Вашому житті. Хай любов, ласка, доброта, взаєморозуміння та відвертість допоможуть Вам у будівництві міцного довголіття власної родини.

Якщо Ви маєте бажання в серці — подарувати нову СІМ'Ю малюку або підлітку, що втратили своїх рідних, якщо у Вас виникнуть запитання, пропонуємо звернутись до служби у справах дітей.

Адреса служби у справах дітей виконавчого комітету Ковельської міської ради: м. Ковель, вул. Неза

лежності, 73, каб. № 107, №108, тел. 6-17-24.

Служба у справах дітей міськвиконкому.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 927

Четвер, 28 вересня 2017 року, №52 (12575) / Повідомлення в номер / Операція “Матильда”, або Хто роздмухує вогнище тероризму?

28.09.2017

Операція “Матильда”,

або Хто роздмухує вогнище тероризму?

Операція “Матильда”, або Хто роздмухує вогнище тероризму?

«Привид бродить по Європі – привид комунізму», — написав бородатий класик у Маніфесті комуністичної партії, який побачив світ 1848 року. І хоч у тому Маніфесті було більше фантазії, аніж правди (сам Карл Маркс якось у компанії таких же любителів пива, як і він, зізнався, що його праця – звичайнісінький розіграш наївних і занадто довірливих бюргерів), і автору, і його утопічним теоріям досі б’ють поклони ортодоксальні марксисти-ленінці.

Перефразовуючи класика і оцінюючи сучасне політичне становище у світі, насмілюсь зробити власний висновок: «Привид бродить Росією – привид тероризму».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0