Наступної неділі, 1 жовтня, вітання прийматимуть представники однієї з найгуманніших і найпотрібніших професій на Землі – педагоги. Власне, поздоровлення на адресу звучать і звучатимуть уже декілька днів поспіль на урочистих зібраннях міського, районного й обласного рівнів, а також у школах і навчальних закладах, де вшановують сівачів розумного, доброго, вічного, обдаровують їх щирими словами шани й поваги, барвистими осінніми квітами.

На знімку ви бачите одну з представниць педагогічної еліти Ковельщини, вчителя опорного навчального закладу "Люблинецька ЗОШ І-ІІІ ступенів" – Олену Лук'янівну Прадійчук разом зі своїми вихованцями (розповідь про неї читайте на 2-й сторінці сьогоднішнього номера газети).

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Наступної неділі, 1 жовтня, вітання прийматимуть представники однієї з найгуманніших і найпотрібніших професій на Землі – педагоги. Власне, поздоровлення на адресу звучать і звучатимуть уже декілька днів поспіль на урочистих зібраннях міського, районного й обласного рівнів, а також у школах і навчальних закладах, де вшановують сівачів розумного, доброго, вічного, обдаровують їх щирими словами шани й поваги, барвистими осінніми квітами.

На знімку ви бачите одну з представниць педагогічної еліти Ковельщини, вчителя опорного навчального закладу "Люблинецька ЗОШ І-ІІІ ступенів" – Олену Лук'янівну Прадійчук разом зі своїми вихованцями (розповідь про неї читайте на 2-й сторінці сьогоднішнього номера газети).

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 611

Погода в Ковелі 

28 вересня – 5 жовтня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 510

Ніколи слави не жадай,

Не будь грошей слугою.

Трудись по силах і бажай,

Солодким труд щоб був з 

тобою.

Так у вільному перекладі на українську звучать слова видатного поета ХІХ століття Миколи Некрасова. А почати ними хочу свою розповідь про людину, яка ніколи не мріяла про славу, гроші, а просто любить свою працю, яка, за словами поета, їй справді солодка. І праця ця за покликом серця і душі Вчителя з великої літери, яким є Олена Лук’янівна Прадійчук з Люблинецької ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Написати про неї я збиралася давно, але все, як-то кажуть, руки не доходили. Але ось почула, що рішенням Волинської обласної ради від 7 вересня ц. р., № 15/26  педагогу присвоєно звання лауреата обласної Премії  імені Гошовського Й. В., і зрозуміла, що мовчати просто не маю права.

Бути вчителем не так уже й легко. Потрібно, в першу чергу, любити дітей, бачити в них особистість і розкрити той талант, який закладений в дитячому сердечку. Саме  за цими критеріями і діє Олена Лук’янівна Прадійчук, яка щоденно топче шкільну стежину до своїх вихованців. А їх у неї немало. 

Лише цьогоріч допитливих п’ятикласників у неї аж 29! І до кожної дитини треба вміти знайти підхід, навчити творчо мислити, робити правильні висновки. 

І ось уже 38-й рік Олена Прадійчук щодня поспішає до школи, до своєї галасливої дітвори, де на неї чекають безліч дитячих запитань: «А чому?..» Довірливі п’ятикласники зграйкою обступають свою вчительку, яка душею разом з ними. Вони про щось запитують в Олени Лук’янівни, про щось радяться. 

Вона, закінчивши свого часу Луцький педінститут, викладає в опорному навчальному закладі «Люблинецька ЗОШ І-ІІІ ступенів» зарубіжну літературу і християнську етику, навчаючи дітей любити Бога, людей, заповнює добротою дитячі серця. 

Смішно і дивно, але в дитинстві вчителька мріяла бути… кіномеханіком. Можливо, тому, що на її дитинство припали роки, коли ще телевізори були не у всіх і вважалися великою розкішшю. А так хотілося подивитися якийсь мультик чи кінофільм! Вдома телевізора не було, тож дівчинка бігала до однокласниць “на кіно”.

До кожного учня чи учениці у вчительки особливий підхід, адже так важливо не тільки допомогти дитині здобути ґрунтовні знання з предмета, а й навчити, як їй вистояти у сьогоднішньому жорстокому світі, не зламатися під важкими ударами життя. Тож, здійснюючи поставлені перед школою завдання, старається Олена Прадійчук йти у ногу з часом і не тільки застосовувати традиційні форми й методи навчання та виховання учнів, а  опановувати нові, щоб можна  було з максимальною для дітей користю використати час їхнього перебування у навчальному закладі.

За всі роки своєї праці Олена Лук’янівна невтомно трудиться на педагогічній ниві. Публікує свої праці у різних педагогічних виданнях – «Педагогічному пошуку»,  «Слові вчителя», «Всесвітній літературі в сучасній школі». 

А ще незмінною подругою є у неї Муза, яка не дає жінці спокою ні вдень, ні вночі. І хоча їй, як дружині, мамі та бабусі, вистачає клопотів на роботі і вдома, Олена Лук’янівна пише вірші, своєрідні сповіді її вразливої душі. Деякі з них харківський композитор Микола Ведмедеря поклав на музику, і вони стали піснями. А віршів у поетеси вже є аж на кілька збірок! Ось один із них.

Я З ТОБОЮ, МІЙ СВІТЕ!

Я з тобою страждаю, мій 

світе!

Твої рани кривавлять 

в мені.

Ти ненавистю весь 

оповитий,

Ллється кров в 

братовбивчій війні.

Я люблю тебе, 

зболений світе!

Посміхнись ясним 

Сонцем в імлі –

Небеса, благодаттю 

сповиті,

До моєї схилились 

землі.

Я з тобою ще вірую, 

світе, –

Нам без Бога немає 

життя!

Твоя доля в майбутньому – 

світла,

Кане зло назавжди в 

небуття.

Я з тобою надіюсь, мій 

світе!

І надія незгасна моя,

Бо любові розквітнуть 

ще квіти,

Ще постане прекрасна 

земля.

Я за тебе молюся, мій 

світе,

Щоб для правди й 

добра ти воскрес.

Й, вічним Словом Господнім 

зігрітий,

Доторкнувся душею небес!

У 2012 і 2013 роках Олена Прадійчук брала участь у конкурсі «Вчитель року» (ІІІ місце в обласному етапі), «Світова література» (ІІ місце в обласному етапі та участь у заключному, всеукраїнському етапі), а також у Всеукраїнському конкурсі «Вчитель року з предметів духовно-морального виховання», на якому Господь дарував їй зайняти перше місце в Україні. 

Вчителька нагороджена численними грамотами, подяками та дипломами різного рівня.  

  Ось уже 7 років поспіль Олена Лук’янівна  готує і возить дітей на Всеукраїнську олімпіаду «Юні знавці Біблії», яку проводять на базі Національного університету «Острозька академія», і кожного року її діти займають по декілька призових місць у різних вікових категоріях.

Від імені учнів школи говорить учениця 11-го класу Марія Куцова:

– Олена Лук’янівна – чудовий учитель. На уроках християнської етики вона знайомить нас з Божим словом, а зарубіжної літератури – із словом людським. Наша вчителька любить нас, а ми любимо її. Дякуємо вам, Олено Лук’янівно, за Слово і Любов!

За все, що має у своєму житті, Олена Лук’янівна вдячна Богові, бо без Його благословення, вважає, не досягла б нічого.

Галина Оліферчук.

НА ЗНІМКУ: вчитель зарубіжної літератури та основ християнської етики опорного навчального закладу «Люблинецька ЗОШ І-ІІІ ступенів» Олена ПРАДІЙЧУК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Так у вільному перекладі на українську звучать слова видатного поета ХІХ століття Миколи Некрасова. А почати ними хочу свою розповідь про людину, яка ніколи не мріяла про славу, гроші, а просто любить свою працю, яка, за словами поета, їй справді солодка. І праця ця за покликом серця і душі Вчителя з великої літери, яким є Олена Лук’янівна Прадійчук з Люблинецької ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Написати про неї я збиралася давно, але все, як-то кажуть, руки не доходили. Але ось почула, що рішенням Волинської обласної ради від 7 вересня ц. р., № 15/26  педагогу присвоєно звання лауреата обласної Премії  імені Гошовського Й. В., і зрозуміла, що мовчати просто не маю права.

Бути вчителем не так уже й легко. Потрібно, в першу чергу, любити дітей, бачити в них особистість і розкрити той талант, який закладений в дитячому сердечку. Саме  за цими критеріями і діє Олена Лук’янівна Прадійчук, яка щоденно топче шкільну стежину до своїх вихованців. А їх у неї немало. 

Лише цьогоріч допитливих п’ятикласників у неї аж 29! І до кожної дитини треба вміти знайти підхід, навчити творчо мислити, робити правильні висновки. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 646

Так сталося, що далекого від нас 1939-го року з різницею в один тиждень – 27 вересня і 4 жовтня – на Волині стали виходити дві популярні пізніше газети - "Радянська Волинь" у Луцьку і "Прапор Леніна" у Ковелі. Не важко підрахувати, що вчора теперішній "Волині-новій" виповнилося 78 років, а "Вістям Ковельщини" стільки ж буде наступної середи.

Здавалося б, є всі підстави вітати і наших обласних колег, і самих себе з непересічною датою. Бо нині в Україні можна на пальцях перелічити періодичні видання, історія яких вимірюється не роком-двома, а багатьма десятиріччями. Це тим більше вражає, що журналістам нині доводиться працювати в умовах, які сприятливим аж ніяк не назвеш. Криза в економіці, зубожіння більшої частини населення, неоголошена війна на Сході країни, кінця-краю якій не видно, корупція у вищих ешелонах влади вкрай негативно позначаються на діяльності друкованих засобів масової інформації. І просто диво, що і "Волинь-нова", і "Вісті Ковельщини", як і деякі інші місцеві газети, ще тримаються "на плаву".

Але це сьогодні. А що буде завтра?

На тему "завтра" 23 вересня ц. р. у "Волині-новій" її головний редактор Олександр Згоранець під рубрикою "Слово до читача" надрукував статтю "А знищення порятунком називають…". З огляду на те, що більшість висловлених ним думок збігається з моїми, дозволю собі процитувати найсуттєвіші:

"…Фактичне перетворення поштової галузі в магазин і  знищення її традиційної форми, до якої всі звикли, прикривається модним словом оптимізація. А, як правило, це закриття, скорочення, урізання…

Новий менеджмент "Укрпошти", зарплата якого, на відміну від листонош, вимірюється сотнями тисяч гривень (тільки місячна ставка головного поштаря країни Ігоря Смілянського становить понад 333000 гривень!), каже, що рятує галузь від збитків, тому й підняв тарифи на доставку друкованих видань. Захмарно підняв!".

Далі Олександр Згоранець інформує читача про те, у що в кінцевому підсумку обернеться те захмарне підняття і для журналістів, і для передплатників (до речі, як він зауважує, не лише "Волині-нової").

"І ми нічого не можемо з цим зробити, адже "Укрпошта" – монополіст, який сам встановлює правила гри, тобто виставляє розцінки, – майже в розпачі пише мій колега. – Тоді як влада на це все закрила очі. І це в час гібридної війни з Росією, де йде боротьба за кожну душу!

Яка душа, скажете ви, коли зараз стоїть вибір навіть не між ковбасою і газетою, а буханцем хліба і газетою?! Тому, які б палкі слова ми не говорили про потребу в духовному хлібі, житній чи пшеничний буханець завжди переважить будь-яку пресу, коли ледь зводиш кінці з кінцями…".

Повідомив Олександр Згоранець і не зовсім приємну для читачів газети новину: з нового року "Волинь-нова" виходитиме двічі на тиждень, а не тричі, як це є нині. Щоправда, сумарна кількість сторінок залишиться попередньою. Висновок сказаного головним редактором гіркий, але справедливий:

"Найнеприємніше, що підняття тарифів сталося в час реформи із роздержавлення газет, яка для багатьох засобів масової інформації означатиме припинення їхнього виходу. Мовляв, захотіли вільного плавання – плавайте, випливайте, топіться або… йдіть під крило олігархів. Так, там приймуть, обігріють і… змусять танцювати  під їхню дудочку".

l

Що ж, до написаного важко щось додати, бо ситуація і в редакції ковельської газети не проста. Щоправда, певні відмінності є, бо "Волинь-нова" обласне видання, фінансові можливості у нього кращі, як у нас. Однак проблема виживання українських мас-медіа загалом стоїть дуже гостро – що в Луцьку, що в Києві, що в Ковелі, що в Турійську. І не схоже, що б вона  когось хвилювала, окрім самих журналістів.

Коли про це я сказав на конференції, яка з нагоди Дня журналіста відбулася у червні ц. р. в обласному центрі, у відповідь від одного з високопоставлених волинських чиновників почув: "Знайдіть собі багатого інвестора". 

Порада, звичайно, "цінна", але, по-перше, який інвестор захоче вкладати кошти у видання газети, котра в сьогоднішніх умовах фінансової й економічної криз, за відсутності ринку реклами, нестабільності національної валюти, при постійному зростанні вартості тарифів на всі види послуг, зниженні платоспроможності населення тощо навряд чи принесе прибуток?

По-друге, чим обернулося так зване "інвестування" капіталу в наші телевізійні канали, ми бачимо наяву: там відверто захищають і відстоюють інтереси того чи іншого олігарха або політиків, які його підтримують, не надто переймаються проблемами державотворення. Більше того: оскільки чимало власників каналів  мають свої бізнесові інтереси в Росії, то цілком зрозуміло, що все це накладає свій відбиток на зміст телепередач, де свобода слова – поняття другорядне.

Особисто я все більше переконуюся у тому, що в Україні взято курс на знищення національної преси, про що фактично написав і Олександр Згоранець. Можновладцям не потрібні газети, які читає народ, в якому вони вбачають загрозу для свого безбідного існування. Бо якби було інакше, то київська влада розуміла б: виграти інформаційну війну, яка не менш важлива від збройної, без друкованого слова неможливо. На жаль, є так, як є: під виглядом "реформ" нищать національну економіку, культуру, освіту, охорону здоров'я, пресу.

Чесно кажучи, журналісти не вимагають від урядовців якихось надзвичайних пільг. Ми просто хотіли б, аби їх слова не розходилися з ділами. А то пообіцяли фінансову підтримку редакціям, які першими стали на шлях роздержавлення, і… "забули". 

Не можна вважати нормальним і той факт, що наша держава, на відміну від деяких європейських країн, не продумала механізм підтримки національних періодичних видань, як це роблять, наприклад, у Франції, шляхом пільгового оподаткування, інших преференцій.

l

Читач може запитати: "А що ж буде далі з "Вістями Ковельщини"?"

Скажу твердо: газета виходила, виходить і буде виходити. Слава Богу, на Ковельщині "міськрайонку" читає декілька тисяч чоловік, які, сподіваємося, залишатимуться їй вірні й надалі. Ділова співпраця у нас налагоджена з владою. Не зважаючи на всі труднощі і негаразди, завдяки розумінню з боку депутатів районної і міської рад, їх керівництва, як і керівництва райдержадміністрації, цьогоріч ми працюємо за укладеними угодами, відповідно до яких постійно інформуємо про те, над вирішенням яких питань працюють представницька і виконавча гілки місцевої влади. Дедалі активніше використовують можливості "Вістей Ковельщини" об'єднані територіальні громади району.                   

Звичайно, у зв'язку з несприятливою ситуацією, яка нині складається в галузі преси, певні корективи у свою подальшу роботу будуть змушені внести і працівники ТзОВ "Редакція газети "Вісті Ковельщини". Головне – економія, економія і ще раз економія у великому й малому. 

Про конкретні кроки в цьому напрямку розповідати не буду, але знаю одне: легко не буде.  Тому звертаюся до всіх теперішніх читачів газети з проханням підтримати нас і у 2018-му році, передплативши "Вісті Ковельщини" – єдине громадсько-політичне видання в нашому поліському краї. До речі, наскільки мені відомо, передплатна кампанія на наступний рік "Укрпоштою" вже розпочалася. Вона триватиме до кінця грудня ц. р. 

Але як би нам не було важко, хочу щиро привітати читачів, громадських дописувачів, ветеранів преси, усіх, кому не байдужа доля "міськрайонки", напередодні 4 жовтня – дня народження ковельської  газети. Бажаю і Вам, і нам, журналістам, мужності, витримки, віри в те, що при допомозі своїх вірних і щирих друзів  вистоїмо й переможемо!

Микола ВЕЛЬМА.

P. S. Не можу на завершення не сказати декілька слів на адресу тих київських "небожителів", які свідомо чи несвідомо гублять українську пресу: опам'ятайтеся, доки не пізно – ви нищите одну з важливих гілок народовладдя в державі. І якщо розраховуєте, що, ліквідувавши друковані ЗМІ, будете жити спокійно й безтурботно, то дуже  помиляєтеся. Слово безсмертне, як і безсмертний народ, яким він спілкуєтеся.

Окрім того, та гілка, про яку я згадав вище, дає змогу і вам на ній "гніздитися" й бути тим, ким ви є нині. Якщо ви її свідомо руйнуєте, то або не маєте великого розуму, або відчуваєте свою приреченість.

В одному і в другому випадках мені дуже шкода Вас, бо самі не відаєте, що творите.

М. В.

Так сталося, що далекого від нас 1939-го року з різницею в один тиждень – 27 вересня і 4 жовтня – на Волині стали виходити дві популярні пізніше газети - "Радянська Волинь" у Луцьку і "Прапор Леніна" у Ковелі. Не важко підрахувати, що вчора теперішній "Волині-новій" виповнилося 78 років, а "Вістям Ковельщини" стільки ж буде наступної середи.

Здавалося б, є всі підстави вітати і наших обласних колег, і самих себе з непересічною датою. Бо нині в Україні можна на пальцях перелічити періодичні видання, історія яких вимірюється не роком-двома, а багатьма десятиріччями. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 608

Запитай себе, дорогий мій читачу, яке найактуальніше, найдорожче, сьогодні слово? Переконаний: ти, як і я, скажеш: «Мир!»

І це беззаперечно, бо війна не тільки на Сході країни, де чути гуркіт «градів» і свист куль. Вона відгукується на кожному кроці тут, у Ковелі, у кожній домівці, в новітніх пам’ятниках і просто в душах наших. У багатьох школах і навчальних закладах меморіальні дошки встановлені на честь героїв-випускників, які загинули, захищаючи мирне навчання і працю.

l

В день Різдва Пресвятої Богородиці й Міжнародного дня миру зібралися учні всіх шкіл міста на майдані біля Палацу учнівської молоді, щоб заявити: «Ні – війні! Так – миру!».

Здавалося, сама природа бере участь в цьому знаковому дійстві. Сірі хмари проясніли і дощик призупинили. Віти плакучої верби, ніби винуваті, опустили свої листочки до землі, нагадуючи, що краса природи безсила перед хилим агресором і що проти нього потрібно виступати єдиним фронтом. Прикро, що цю істину не зрозуміли деякі представники влади. Чом би депутатам, головам комісій, іншим чиновникам, не прийти сюди і не засвідчити, що й вони за мир?

Перед очима постає міжнародна акція в далекій Боснії-Герцоговині, в Меджугор’ї, у якій брали участь і ковельчани. Маршем миру довжиною 17 кілометрів (!) під палючим Сонцем йшли  зовсім юні і зрілі, а з ними разом – сивочолі. Що таке мир для тих, хто переживає жахіття війни, я бачив на власні очі в образі згорбленої бабусі, яка допомагала собі в ході милицями-малицями. Вона пережила біду і втрати від війни. Вона на «чотирьох» своїм ходом ніби закликала: зупиніть війни на планеті!

Наші діти й батьки, які теж прибули, на міську площу,  а з ними вихователі-керівники, через сірий простір несли свій голос:

«Президенте, політики і можновладці, дорослі дяді! Зупиніть війну прокляту заради життя в Україні».

l

Міська акція «Голуб миру-2017» пройшла напрочуд злагоджено, організовано і творчо. Маю право, як рядовий ковельчанин, виявити глибоку подяку, насамперед, методистам управління міської освіти Жанні Колесніковій, Палацу учнівської молоді – Людмилі Посполітак.

Окрасою урочистого дійства були по праву ведучі – Максим Ризванюк, голова ради учнівського самоврядування міста (ЗОШ №7) та Владислава Хвіц (ЗОШ №10). Все відбулося змістовно, чітко і артистично.

Про важливість і значення миру говорили виступаючі: Жанна Колеснікова, Олексій Шумік, працівник військкомату, Леонід Хвещук, голова Ковельської спілки ветеранів і волонтерів АТО. Мав слово і автор цих рядків. 

Переконливо з вуст виступаючих звучало, що саме «Юні – це майбутній мир» і кожен учень має бути гідним своєї Батьківщини – України. І разом з тим військовики запевнили, що, попри все, вони захистять і мирну працю, і навчання, і неньку-Україну.

Гарно прозвучали вірш «Про мир» у виконанні Ірини Сахарчук та Дарини Дубцюк і патріотична пісня у виконанні дуету (Евеліна Михалевська та Ілля Сидорук).

Під легку музику відбувся флешмоб «Мир», в якому діти виступали з голубами.

Кожна школа продекламувала свій девіз про мир.

Як і годиться, завмер майдан дорослих і юних у хвилині мовчання:

«Хай буде мир і зникне слід війни,

А голуб миру нас щораз оберігає.

Ми – українські дочки і сини,

І шлях до волі нас усіх єднає».

Ці слова майже молитовно пролунали з вуст ведучих. Переконаний: небо почуло. Нехай цей захід – маленька краплинка, але вона поповнює широке море мирних вод.

І я поетичними рядками долучаюся до боротьби за мир:

Чому ти плачеш, мамочко?

– Мамусю, рідна, мила моя

 мамочко,

Де татко наш? Нема його й нема…

– Ой, люба доню, моя співуча

 пташечко,

Не прийде він – забрала в нас його

 війна.

– Неправда, мамо! Я тобі не вірю,

Він сильний! Він війну перемагає.

– Моя дитино, пішов наш татко

 ради миру,

А куля хижа жалить в серце, 

не питає.

– Ні-ні, матусю. Чула я – Герої 

не вмирають.

А татко наш герой? Ну, правда ж,

 мамо.

– Герой… Його душа у небесах

 літає,

І в серці нашім він назавжди 

з нами.

– Мамцю, рідна, можна я світлину

Твою і татка під подушку покладу?

– Так, доню, нехай у сні прийде

 хвилина,

Де ми всі разом. Дай, Боже, миру

 наяву!

– Матусю, мила! Чому ти плачеш,

 мамочко?

Не вір нікому, що татка нашого

 нема.

– Закриймо віченьки. Засни вже,

 моє Сонечко,

Хай мир насниться й татко, а не

 війна.

l

Проснеться донечка, але немає

            вдома татка.

Ріка життя тече – сумує, плаче

 сиротина.

Дорослі дяді, зупиніть війну

 трикляту!

За гріх, який? За що нести провину?

О, Богородице свята, Ти добра,

 знаю.

Спини війну. Верни дитячий сміх.

Верни нам мир, прошу Тебе,

 благаю,

Заради щастя мам і татусів усіх.

Війна – це зло.

Війна – це кров.

Хай прийде мир

Й Твоя, о, Господи, любов!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Запитай себе, дорогий мій читачу, яке найактуальніше, найдорожче, сьогодні слово? Переконаний: ти, як і я, скажеш: «Мир!»

І це беззаперечно, бо війна не тільки на Сході країни, де чути гуркіт «градів» і свист куль. Вона відгукується на кожному кроці тут, у Ковелі, у кожній домівці, в новітніх пам’ятниках і просто в душах наших. У багатьох школах і навчальних закладах меморіальні дошки встановлені на честь героїв-випускників, які загинули, захищаючи мирне навчання і працю.

ххх

В день Різдва Пресвятої Богородиці й Міжнародного дня миру зібралися учні всіх шкіл міста на майдані біля Палацу учнівської молоді, щоб заявити: «Ні – війні! Так – миру!».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 773

Запитай себе, дорогий мій читачу, яке найактуальніше, найдорожче, сьогодні слово? Переконаний: ти, як і я, скажеш: «Мир!»

І це беззаперечно, бо війна не тільки на Сході країни, де чути гуркіт «градів» і свист куль. Вона відгукується на кожному кроці тут, у Ковелі, у кожній домівці, в новітніх пам’ятниках і просто в душах наших. У багатьох школах і навчальних закладах меморіальні дошки встановлені на честь героїв-випускників, які загинули, захищаючи мирне навчання і працю.

l

В день Різдва Пресвятої Богородиці й Міжнародного дня миру зібралися учні всіх шкіл міста на майдані біля Палацу учнівської молоді, щоб заявити: «Ні – війні! Так – миру!».

Здавалося, сама природа бере участь в цьому знаковому дійстві. Сірі хмари проясніли і дощик призупинили. Віти плакучої верби, ніби винуваті, опустили свої листочки до землі, нагадуючи, що краса природи безсила перед хилим агресором і що проти нього потрібно виступати єдиним фронтом. Прикро, що цю істину не зрозуміли деякі представники влади. Чом би депутатам, головам комісій, іншим чиновникам, не прийти сюди і не засвідчити, що й вони за мир?

Перед очима постає міжнародна акція в далекій Боснії-Герцоговині, в Меджугор’ї, у якій брали участь і ковельчани. Маршем миру довжиною 17 кілометрів (!) під палючим Сонцем йшли  зовсім юні і зрілі, а з ними разом – сивочолі. Що таке мир для тих, хто переживає жахіття війни, я бачив на власні очі в образі згорбленої бабусі, яка допомагала собі в ході милицями-малицями. Вона пережила біду і втрати від війни. Вона на «чотирьох» своїм ходом ніби закликала: зупиніть війни на планеті!

Наші діти й батьки, які теж прибули, на міську площу,  а з ними вихователі-керівники, через сірий простір несли свій голос:

«Президенте, політики і можновладці, дорослі дяді! Зупиніть війну прокляту заради життя в Україні».

l

Міська акція «Голуб миру-2017» пройшла напрочуд злагоджено, організовано і творчо. Маю право, як рядовий ковельчанин, виявити глибоку подяку, насамперед, методистам управління міської освіти Жанні Колесніковій, Палацу учнівської молоді – Людмилі Посполітак.

Окрасою урочистого дійства були по праву ведучі – Максим Ризванюк, голова ради учнівського самоврядування міста (ЗОШ №7) та Владислава Хвіц (ЗОШ №10). Все відбулося змістовно, чітко і артистично.

Про важливість і значення миру говорили виступаючі: Жанна Колеснікова, Олексій Шумік, працівник військкомату, Леонід Хвещук, голова Ковельської спілки ветеранів і волонтерів АТО. Мав слово і автор цих рядків. 

Переконливо з вуст виступаючих звучало, що саме «Юні – це майбутній мир» і кожен учень має бути гідним своєї Батьківщини – України. І разом з тим військовики запевнили, що, попри все, вони захистять і мирну працю, і навчання, і неньку-Україну.

Гарно прозвучали вірш «Про мир» у виконанні Ірини Сахарчук та Дарини Дубцюк і патріотична пісня у виконанні дуету (Евеліна Михалевська та Ілля Сидорук).

Під легку музику відбувся флешмоб «Мир», в якому діти виступали з голубами.

Кожна школа продекламувала свій девіз про мир.

Як і годиться, завмер майдан дорослих і юних у хвилині мовчання:

«Хай буде мир і зникне слід війни,

А голуб миру нас щораз оберігає.

Ми – українські дочки і сини,

І шлях до волі нас усіх єднає».

Ці слова майже молитовно пролунали з вуст ведучих. Переконаний: небо почуло. Нехай цей захід – маленька краплинка, але вона поповнює широке море мирних вод.

І я поетичними рядками долучаюся до боротьби за мир:

Чому ти плачеш, мамочко?

– Мамусю, рідна, мила моя

 мамочко,

Де татко наш? Нема його й нема…

– Ой, люба доню, моя співуча

 пташечко,

Не прийде він – забрала в нас його

 війна.

– Неправда, мамо! Я тобі не вірю,

Він сильний! Він війну перемагає.

– Моя дитино, пішов наш татко

 ради миру,

А куля хижа жалить в серце, 

не питає.

– Ні-ні, матусю. Чула я – Герої 

не вмирають.

А татко наш герой? Ну, правда ж,

 мамо.

– Герой… Його душа у небесах

 літає,

І в серці нашім він назавжди 

з нами.

– Мамцю, рідна, можна я світлину

Твою і татка під подушку покладу?

– Так, доню, нехай у сні прийде

 хвилина,

Де ми всі разом. Дай, Боже, миру

 наяву!

– Матусю, мила! Чому ти плачеш,

 мамочко?

Не вір нікому, що татка нашого

 нема.

– Закриймо віченьки. Засни вже,

 моє Сонечко,

Хай мир насниться й татко, а не

 війна.

l

Проснеться донечка, але немає

            вдома татка.

Ріка життя тече – сумує, плаче

 сиротина.

Дорослі дяді, зупиніть війну

 трикляту!

За гріх, який? За що нести провину?

О, Богородице свята, Ти добра,

 знаю.

Спини війну. Верни дитячий сміх.

Верни нам мир, прошу Тебе,

 благаю,

Заради щастя мам і татусів усіх.

Війна – це зло.

Війна – це кров.

Хай прийде мир

Й Твоя, о, Господи, любов!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Запитай себе, дорогий мій читачу, яке найактуальніше, найдорожче, сьогодні слово? Переконаний: ти, як і я, скажеш: «Мир!»

І це беззаперечно, бо війна не тільки на Сході країни, де чути гуркіт «градів» і свист куль. Вона відгукується на кожному кроці тут, у Ковелі, у кожній домівці, в новітніх пам’ятниках і просто в душах наших. У багатьох школах і навчальних закладах меморіальні дошки встановлені на честь героїв-випускників, які загинули, захищаючи мирне навчання і працю.

ххх

В день Різдва Пресвятої Богородиці й Міжнародного дня миру зібралися учні всіх шкіл міста на майдані біля Палацу учнівської молоді, щоб заявити: «Ні – війні! Так – миру!».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 462

В Слові Божому написано: «Хто прийме одного з малих цих, той Мене приймає» (Луки 9:480) і «Що ви зробите одному з малих цих, те ви для Мене зробите» (Матвія 25:40).     

30 вересня, в День святих Віри, Надії та Любові  та матері їх Софії, відзначається  в Україні День усиновлення. День заснування державного свята – 30 вересня 2009 року. 

Усиновити дитину – це не просто прийняти її у свою родину, це взяти відповідальність за все її життя, віддати їй частинку свого життя, забезпечити її спадком, вкладати у неї все найкраще, що ми маємо.

Ніхто не знає, чому так в житті буває: комусь вдається дітей народити, ще й не раз побувати у лікарні і перервати небажану вагітність. А комусь омріяне дитя сниться, тягне до мами рученята, а коли „щаслива” матуся прокидається, то холодний піт приводить до тями, а подушка лишається мокрою від сліз.

Деякі матері після чергових проблем із старшими дітьми, можуть з серця сказати: „Тільки ті, у кого немає дітей, – щасливі”. А інші тільки й мріють поринути у море тих проблем, тоді б життя мало для них інший сенс...

В день, коли на світ з’являється малюк, щасливі батьки сяють посмішками. Нові незвичні ролі – Мама, Тато!!! Вони відчувають себе іншими людьми: відповідальнішими, дорослішими, досвідченішими. Але є батьки, які стають мамами і татами не в момент народження малюка, а тоді, коли цей малюк трішечки підріс, набув свого життєвого досвіду, навіть, зневірився у тому, що є на світі добрі та люблячі дорослі люди, які прийшли до батьківства шляхом усиновлення.

Усиновлення чи прийомна сім’я?

Є кілька форм виховання дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, визначених законодавством: опіка, усиновлення, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу. Чим же вони відрізняються?

Опікунство і піклування – влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім’ї близьких родичів дитини.

Усиновлення є прийняттям усиновлювачем у свою сім’ю дитини на правах дочки чи сина, тобто колишня сирота стає повноправним членом родини і має усі права, які мають біологічні діти.

За законодавством, усиновити можна дитину, яку покинули в пологовому будинку після досягнення нею двомісячного віку або через два місяці від того моменту, коли дитину покинули. Усиновленню підлягають і діти, чиї батьки позбавлені батьківських прав.

Якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати та сестри, вони не можуть бути роз’єднані при їх усиновленні. Проте суд за згодою органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами.

Коли батьки дитини відомі, усиновлення здійснюється за їх згодою – юридичною мовою, вони мають написати відмову від дитини. Якщо дитина перебуває у сиротинці, проте має опікунів, усиновлення можливе лише з їхньої згоди або за рішенням органу опіки і піклування.

Усиновлювачі отримують від держави одноразову допомогу як при народженні дитини.

Усиновити дитину може: подружжя або одинока жінка (чоловік), повнолітня дієздатна особа, особа старша за дитину не менш, ніж на 15 років, вітчим або мачуха, які перебувають у зареєстрованому шлюбі з батьком або матір’ю дитини.

Існує поняття таємниці усиновлення. Так, інформація про родини, що стоять у черзі на усиновлення, є конфіденційною. Усиновлена дитина також має право на таємницю факту її усиновлення, в тому числі й від неї самої. Щоб зберегти таємницю, Закон дозволяє усиновлювачам бути записаними як батьки дитини, змінити відомості про місце народження та дату народження, зміну прізвища, імені та по батькові усиновленої дитини. 

За розголошення таємниці усиновлення Закон передбачає кримінальну відповідальність – штраф або позбавлення волі до двох років.

Ще одна форма – прийомна сім’я. За такої форми виховання діти приймаються в родину до досягнення ними повноліття (18 років) або ж до закінчення ними навчання, але не пізніше 23 років. 

Будинок сімейного типу діє на тих самих умовах, що і прийомна сім’я, але приймає 5-10 дітей. Батьки виступають водночас і вихователями. 

Дітям, які втратили родину, може допомогти кожен, хто небайдужий: одні – усиновлять, інші – допоможуть дитині знайти батьків, треті – нададуть фахову консультацію тим, хто виявив бажання усиновити, або тим, хто вже усиновив.

На сьогоднішній день у Ковельському районі функціонує 3 дитячих будинки сімейного типу та 5 прийомних сімей, де виховується 25 дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, проживає 6 сімей, де виховуються 9 усиновлених дітей, і найближчим часом ще одна сім’я нашого району пригорне до серця 3 малюків! 

Усиновлення – це особлива дорога батьківства: благородна і складна, переповнена емоціями, очікуваннями, тривогами… Тому саме в цей день – у День усиновлення, служба у справах дітей Ковельської райдержадміністрації від щирого серця вітає тих відважних батьків, які здійснили цей відповідальний крок і взяли дитину у свою родину: бажаємо їм розуміння, доброти, терпіння та здоров’я. Адже бути батьками – це один із найважливіших обов’язків, який доводиться виконувати у житті, але водночас найбільш цікавий та гідний старань.

Тим, у кого тільки-но народжується бажання допомогти знедоленій дитині, хочеться побажати, щоб при зустрічі з нею ви не зупиняли себе, не стримували свого серця –  притулити її до себе, погладити по голівці, взяти за руку! Загляньте у її сумні очі. Впізнаєте? Це ваша дитина. Вона чекала на вас від самого народження. Вона буде поруч, коли ви будете робити свої перші кроки, як тато і мама. Вона буде любити вас. Вона буде пробачати вам помилки так, як ви будете пробачати їй дитячу неслухняність. І ви будете справжньою дружною родиною, тому що в основі ваших відносин лежатиме тільки любов!

Не лишайтеся байдужими до дитячих доль!

За додатковою інформацією звертатись до служби у справах дітей Ковельської районної державної адміністрації: м. Ковель, вул. Незалежності, 73, тел. 5-16-40.

Лариса МІЛІНЧУК, 

головний спеціаліст служби у                                                                     справах дітей  Ковельської райдержадміністрації. 

В Слові Божому написано: «Хто прийме одного з малих цих, той Мене приймає» (Луки 9:480) і «Що ви зробите одному з малих цих, те ви для Мене зробите» (Матвія 25:40).     

30 вересня, в День святих Віри, Надії та Любові  та матері їх Софії, відзначається  в Україні День усиновлення. День заснування державного свята – 30 вересня 2009 року. 

Усиновити дитину – це не просто прийняти її у свою родину, це взяти відповідальність за все її життя, віддати їй частинку свого життя, забезпечити її спадком, вкладати у неї все найкраще, що ми маємо.

Ніхто не знає, чому так в житті буває: комусь вдається дітей народити, ще й не раз побувати у лікарні і перервати небажану вагітність. А комусь омріяне дитя сниться, тягне до мами рученята, а коли „щаслива” матуся прокидається, то холодний піт приводить до тями, а подушка лишається мокрою від сліз.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 709

Наш співрозмовник – дід Потап, який добре знайомий читачам газети. Але сьогодні ми говоримо з ним не про політику, як це часто буває, а про… погоду і наступну зиму. Тема розмови викликана телефонними дзвінками і листами до редакції.

l

– Шановний пане Потапе! Багатьох читачів «Вістей Ковельщини» цікавить не зовсім звичне питання: що означає велика кількість грибів цьогорічної осені в лісах краю? Це добре чи погано?

– Те, що щедрим видався «урожай» грибів, безперечно, добре. У людей є можливість значно поповнити домашню «касу», адже гриби охоче приймали і приймають заготівельники. Знаю сім’ї, де за один день заробляли по тисячі і більше гривень.

Окрім того, дари лісу – відчутна підмога нашим землякам в харчуванні. У час, коли ціни на м’ясо, рибу, курятину зашкалюють, страви з грибів, як-то кажуть, і дешеві, і смачні. Рецепти їх друкує багато газет, в тому числі «Вісті Ковельщини», розміщені вони і в інтернеті.

– Все це правильно. Але дехто стверджує, що велика кількість грибів – погана прикмета на близьке майбутнє. Навіть, може розпочатися війна (багато грибів – багато гробів), інші природні і суспільно-політичні катаклізми.

– Знаєте, людським фантазіям меж немає. Однак ні для кого не є секретом, що й сьогодні у світі неспокійно. Триває неоголошена війна на Сході України, лихоманить Близький Схід, зберігається напруга між США і КНДР і т. д., і т. п. Якщо в цьому «винні» гриби, то в чому винні ті, хто полюбляє військові авантюри, мріє про третю світову війну? Не в грибах справа, а в людях.

Зрештою, гриби вродили не лише у наших краях, а  і в Росії, Європі. Не можна їх вважати першопричиною всіх бід і катастроф. Якби було так, то не траплялося б землетрусів, ураганів, повеней у країнах, де грибів взагалі немає або майже немає.

– А чи справді грибний «врожай» віщує нам дуже холодну зиму, як дехто стверджує?

– Однозначно відповісти на це запитання складно, хоч прийдешня зима може бути як холодною, так і помірною. Не від грибів це залежить. Причина – в цілому комплексі взаємопов’язаних природничо-кліматичних умов, які аж ніяк не залежать ані від людини, ані від урожаю фруктів або овочів.

– Але ж синоптики попереджають про ранні заморозки вже найближчими днями.

– Ну й що з того? Не забуваймо, що на календарі незабаром 1 жовтня. Об такій порі в минулі роки бували і морози, і сніг. Пригадую, наприкінці вересня 1977 року сніг випав, як співається у пісні, на зелене листя.

Хочу також зауважити, що, за народними прикметами, чим раніше настануть холоди, тим лагіднішою буде зима.

Однак, якою б не була зима, до неї потрібно ретельно підготуватися. Це мають зробити і житлово-комунальні служби, і власники особистих домоволодінь. Як мовиться у відомій приказці, готуй сани влітку, а воза – взимку.

– То Ви вважаєте, що особливих підстав для хвилювання у наших земляків не повинно бути?

– Хвилюватися іноді корисно, а панікувати – шкідливо. Адже наші негативні думки, настрій можуть викликати негативні явища в природі, суспільстві.

Тому моя порада така: будьте оптимістами, більше усміхайтеся, не вірте чуткам і пліткам, хоч, звичайно, як-то кажуть, тримайте порох в порохівницях сухим.

Не буває безвихідних ситуацій. У важку хвилину мобілізуйтесь, приведіть у дію приховані можливості й резерви. Тоді ніякі надзвичайні ситуації вас не застануть зненацька. З Божою поміччю людина мусить все витерпіти й пережити, і перемога неодмінно буде за нею.

Розмову вів 

Володимир ПЕТРУК. 

Наш співрозмовник – дід Потап, який добре знайомий читачам газети. Але сьогодні ми говоримо з ним не про політику, як це часто буває, а про… погоду і наступну зиму. Тема розмови викликана телефонними дзвінками і листами до редакції.

ххх

– Шановний пане Потапе! Багатьох читачів «Вістей Ковельщини» цікавить не зовсім звичне питання: що означає велика кількість грибів цьогорічної осені в лісах краю? Це добре чи погано?

– Те, що щедрим видався «урожай» грибів, безперечно, добре. У людей є можливість значно поповнити домашню «касу», адже гриби охоче приймали і приймають заготівельники. Знаю сім’ї, де за один день заробляли по тисячі і більше гривень.

Окрім того, дари лісу – відчутна підмога нашим землякам в харчуванні. У час, коли ціни на м’ясо, рибу, курятину зашкалюють, страви з грибів, як-то кажуть, і дешеві, і смачні. Рецепти їх друкує багато газет, в тому числі «Вісті 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 455

Із першими  справжніми осінніми днями,  які принесли разом із собою дощі і вже не літню прохолоду, багато хто із нас по-серйозному  задумався про зиму, на прихід якої залишилось чекати не так і довго. 

Як обіцяють синоптики, перші морози будуть в кінці жовтня. Після цього випаде  сніг. А от найбільш  холодна пора року, як прогнозують,  все-таки  лютуватиме не на жарт.

Тож  нам пора готуватись до цього,  як кажуть, і в прямому, і в переносному значенні  цього слова… 

l

Той, хто особливо полюбляє літо й осінь,  незабаром потерпатиме від деяких "незручностей", які  "презентує"  зимонька-зима.  Та це не так   й  страшно,   до цього поступово можна звикнути. А от наскільки цьогоріч ми "нагріємось" в грошовому еквіваленті за спожите тепло,  невідомо.

Багато хто із нас вже зараз починає бідкатись  з приводу того, чим платитиме за комунальні послуги.  Бо якщо до цього за літні місяці доводилось викласти в середньому 700-800 гривень (мається на увазі однокімнатна квартира без субсидії), то невдовзі ця сума зросте щонайменше вдвічі, а то й навіть  більше. 

"На новий опалювальний сезон кошти слід було починати  економити, коли тільки-но завершився попередній сезон", –  так сумно жартують  тепер деякі пенсіонери.  Та від таких жартів, на жаль, не сміятися, а плакати хочеться. 

Так що впевнено можна сказати  про те, що "душевні холоди" вже потроху почали  нагадувати про себе.

"Я без заспокійливого заснути не можу. Тільки закрию очі – кошмари всілякі сняться, погані думки в голову лізуть. А все через те, що переживаю, як пережити зиму", – бідкалась нещодавно жіночка пенсійного віку, купуючи в аптеці чергову партію стандартного набору ліків від серця, артеріального тиску та ін. 

Із  настанням прохолоди  надворі помітно  заметушились  і продавці зимового одягу – як на ринках, так і в магазинах.  Задумались серйозно  над тим, в чому ходитимуть зимою, і  самі покупці.  Але бажання багатьох не завжди співпадають із їх можливостями, бо ціни, відверто кажучи, просто шокують.

Звичайно, виграли ті, хто зробив покупки ще задовго до початку зимового   сезону, коли вартість на той чи інший товар коливалася в межах розумного.  Дехто знайшов  для себе вигідну акцію, інші дістали  заощадження, щоб використати їх з користю.  

Та більшість із нас хочуть,  та не можуть дозволити собі купити, бо ще не назбирали (а той не назбирають) потрібної суми, яка вимірюється не однією  тисячею гривень.

Так, для прикладу, жіночий верхній одяг  нині вартує від 5 тисяч гривень, взуття – 3 - 4 тис. грн. Якщо врахувати головний убір, рукавички, теплі спідницю та светр,  – ще одна тисяча з лишком. Загалом же сума "потягне" на  цілих десять тисяч, які приблизно дорівнюють трьом мінімальним зарплатам пересічного громадянина.

Щоб одягти чоловіка, потрібно викласти дещо менше, та все одно немало. А от дитячий одяг практично  не різниться в ціні порівняно із  дорослим.

Правда,  останнім часом спостерігається значний попит на товари вітчизняного виробника, який пропонує клієнтам  якісний асортимент товарів за доступними цінами. Сюди можна віднести Рівненську трикотажну фабрики  та Харківську фабрику верхнього одягу тощо.

l

В одній із відомих пісень співається про те, що головне – погода в домі. А якою вона буде,  залежить від нас. Та про що тоді мова, коли морально ми всі вже давно передчасно " зустріли" зиму, переживаючи з приводу того, що діється довкола, де лютує інфляція, ростуть ціни і комунальні тарифи? А до весни гей, гей, як далеко… 

 Орися ФІЛІПЧУК. 

Із першими  справжніми осінніми днями,  які принесли разом із собою дощі і вже не літню прохолоду, багато хто із нас по-серйозному  задумався про зиму, на прихід якої залишилось чекати не так і довго. 

Як обіцяють синоптики, перші морози будуть в кінці жовтня. Після цього випаде  сніг. А от найбільш  холодна пора року, як прогнозують,  все-таки  лютуватиме не на жарт.

Тож  нам пора готуватись до цього,  як кажуть, і в прямому, і в переносному значенні  цього слова… 

ххх

Той, хто особливо полюбляє літо й осінь,  незабаром потерпатиме від деяких "незручностей", які  "презентує"  зимонька-зима.  Та це не так   й  страшно,   до цього поступово можна звикнути. А от наскільки цьогоріч ми "нагріємось" в грошовому еквіваленті за спожите тепло,  невідомо.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 498

Історія людини, церкви, міста, як широка ріка, тече в широке море і не спиняється. Вона нагадує про наші духовні витоки, про славу, борню за місце під Сонцем.

У вересні ц. р. виповнилося 90 років від часу заснування на Ковельщині, а разом з тим і Волині церкви редемптористів. Душею місії у 1927 році був Миколай Чарнецький.

Відомо, що польська влада не сприяла розвитку греко-католицької Церкви. Довелося докласти чимало зусиль для того, щоб навернути до себе людей, відданих Христовій вірі.

Знаємо, що у становленні церковної громади допомагав Микола Косач. Потому був найнятий дім по вул. Колійовій (нині Ветеранів), де обладнали вівтар, келії, розмовну трапезну.

За короткий період часу на Волині постало 29 парафій, які об'єднували понад 20 тисяч вірян.

У 1931 році редемптористи отримали приміщення ковельської церкви Св. Юрія, яка у свій час слугувала військовим.

Стараннями Миколая Чарнецького, який був висвячений у єпископи 1931 року, та його сподвижників у Ковелі постав новозбудований монастир на 10 келій.

Слід згадати активних місіонерів Церкви – владик Василя Величковського, Володимира Стерню, регента хору Дем'яна Куліша та інших.

Війна поруйнувала і храм, і монастир, та не зруйнувала духу Божого. До нищення Христової віри доклала свою руку комуно-атеїстична система, але й вона не змогла перемогти велетня духу якими були митрополити Миколай Чарнецький та ін.

Про велич сили духу владики Миколая свідчить яскравий випадок. Кат, який у в'язниці знущався над М. Чарнецьким, – пізніше, прозрівши, ставав на коліна і просив прощення.

З проголошенням Незалежності України знову дихнула на повні груди Христова віра. Відродилася і греко-католицька Церква у Ковелі.

У 1999 році протоієрей о. Михайло Волошин зробив перший крок до відновлення монастиря. Цю естафету перейняли ієромонахи Леонід Григоренко, а згодом – Євген Задорожний.

Новий світлий храм во славу Миколая Чарнецького прийняв вірних у 2009 році. Довгий час настоятелем храму був ієромонах о. Петро Мірчук. Сьогодні цю місію перейняв о. Михайло Іваняк.

Комуно-атеїстична система, Московський матріархат робили все можливе, щоб дискредитувати греко-католицьку віру Христову, яка має обряд східний, православний, а підпорядкування – Риму. Незважаючи на тортури, заслання, всілякі приниження священиків і вірних, їм це не вдалося. Церква розвивається і примножує духовність українців.

Храм Миколая Чарнецького є патріотичним осередком духовного українства Ковельщини і Волині.

В контексті суперечок про канонічність, законність патріархатів влучно висловився Євген Задорожний:

"Погляньте з висоти Ісуса Христа на Землю. Ви побачите луг, на якому – різні квіти-конфесії. В цьому різнобарв'ї Христова віра розквітає і примножується, а Христос радіє".

І справді: вірні парафіяни церкви Миколая Чарнецького вдихають цілющі запахи цієї славної Божої квітки, яка є коштовною окрасою духовного світу неньки-України.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Історія людини, церкви, міста, як широка ріка, тече в широке море і не спиняється. Вона нагадує про наші духовні витоки, про славу, борню за місце під Сонцем.

У вересні ц. р. виповнилося 90 років від часу заснування на Ковельщині, а разом з тим і Волині церкви редемптористів. Душею місії у 1927 році був Миколай Чарнецький.

Відомо, що польська влада не сприяла розвитку греко-католицької Церкви. Довелося докласти чимало зусиль для того, щоб навернути до себе людей, відданих Христовій вірі.

Знаємо, що у становленні церковної громади допомагав Микола Косач. Потому був найнятий дім по вул. Колійовій (нині Ветеранів), де обладнали вівтар, келії, розмовну трапезну.

За короткий період часу на Волині постало 29 парафій, які об'єднували понад 20 тисяч вірян.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1352