Так ніхто не кохав.

Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання.

В. Сосюра.

На засіданні жіночого клубу в Голобській бібліотеці кожен старався поділитись з присутніми якоюсь цікавинкою. Дійшла черга й до мене. Я ж згадала історію 30-літньої давності про незвичайне кохання.

Всі затихли і з інтересом слухали, навіть із сльозами на очах. То вирішила написати і для читачів "Вістей Ковельщини". А назвав цю історію Іван  Манжара "Неопалима любов". Прочитала на сторінках однієї з газет, вирізала, наклеїла в зошит, щоб передати для нащадків.

…Ганнуся із коханим Іванком мріяли про щасливе спільне життя. Але не встигли одружитися. Все перекреслила війна. Коли проводжала,  прикріпила з внутрішньої сторони піджака талісман і сказала, що він  збереже його від смерті і приведе до зустрічі з нею. Не судилось… Згорів у танку, визволяючи рідне село.

І тепер той танк як пам'ятник йому і ще двом побратимам з екіпажу стояв на горбу, а на башті прикріплений портрет Івана Безфамільного. Його іменем односельці назвали колгосп, а Ганнуся була в ньому головою. Єдиною радістю для неї в житті, коли після важкого трудового дня падала на ліжко не від втоми, а від душевного болю через самотність, був син. 

Та хіба вона одна така була в той час! Лише 24 роки, ще ж молода, красуня. І сваталось до неї багато. Але вона любила свого Івана і часто носила квіти до пам'ятника-танка. Сина на честь коханого назвала теж Іванком. 

l

…Вже будучи студентом, відпочивав у Ялті з друзями. Треба було відремонтувати босоніжок. Місцеві підказали, де можна відремонтувати взуття. І він зайшов у майстерню, де працював Григорій Ганнусин. Чоловік поглянув на хлопця – і випустив з рук молоток.  Подумав: "Це ж я у молодості". Коли виписував квитанцію, переконався, бо й село назвав, і прізвище – Безфамільний. Аж за серце вхопився. Це ж його прізвище. Обпалені губи прикусив зубами.  Сказав, що ніби осколок "обізвався".

Хлопець тяжко зітхнув. Отак відобразилась війна на цій добрій людині, якій захотілось відкрити душу. Розказав, що в нього немає тата, а прізвище матуся собі і йому взяла батькове. Тільки от не встигли одружитись. Цьому завадила війна.

Як же Григорію Григоровичу хотілося обійняти сина, притиснути до своїх грудей! Але... Але ж він каліка, спотворений війною. Люди співчутливо проводжали його поглядами, коли він "їхав" на дерев'яній тачанці з коліщатками. А як робив сам собі перев'язки, то не міг дивитися на себе у дзеркало. А серце, ніби кричало від болю: "Синку, твій батько живий".

…Тоді він не згорів у танку. Коли вибирався з нього, втратив свідомість. Йому врятувала життя медсестра. Два роки не приходив до пам'яті, не говорив і не чув. Коли отямився, то був не радий. Кому ж він потрібен такий? Вирішив змінити своє ім'я та прізвище, щоб не знайшли. Хотів, щоб і Ганнуся була щасливою.

А ще 15 років тому він бачив свою кохану. Така ж красива, струнка, тільки з посивілою косою, і навіть брови побіліли. Варто лише було сказати слово і вона його впізнала б. Не хотів лякати. Вона ж, упізнавши, не покине його. І він вирішив мовчати. Коли спитала, скільки заплатити за ремонт, показав рукою на плакат, де було написано, що цей тиждень ремонт безкоштовний на знак вдячності ялтинцям за те, що побудували йому майстерню. Ось так доля привела спочатку кохану, а  тоді сина до рідної людини. 

Коли другого дня прийшла Ганнуся забрати відремонтоване взуття, непомітно кинула в куток хустинку, в якій були гроші і записка з вибаченням, що не могла не заплатити. І підписалась – "Безфамільна".

Іван розповів новому знайомому,  що його мати свята, що на неї треба молитися, носити на руках, що вона найкраща мама у світі, бо вірна своєму коханому, не вийшла заміж, присвятила своє життя йому. Григорій Григорович Ганнусин (прізвище взяв в честь коханої), вирішив, що більше не можна мовчати.

І настав рятунок. Полетів аж у Сибір до єдиного на той час в Союзі пластичного хірурга. Ці кілька місяців йому видалися довшими, ніж 25 років розлуки з коханою.

…Спочатку з другом під'їхали до танка. Прихилився щокою до холодної броні і завмер. Не чув, як під'їхала машина і з неї вийшла жінка з оберемком квітів, прямуючи до танка. Погляди зійшлися.

– Ганнусю!  Не впізнаєш?

– Ваню! 

Земля загойдалася під нею і пішла обертом.

– Ганнусю! Люба моя, що з тобою? Я прийшов… Який уже є, такий і прийшов.

Він засипав її поцілунками.

– Ваню! Іванку, мій дорогий, – і припала до його обпалених губ. – Хіба із мертвих воскресають?

– А я й не вмирав, Ганнусю.

– То чому? Чому  ж тоді ти так зробив? Чверть віку. Як ти міг отак безжалісно викреслити з нашого життя цілу чверть віку? У нас же є син…

– Знаю, Ганнусю, зараз ти все зрозумієш.

 І він дістав із кишені речі, які вже були реліквією для нього: два ордени  Слави й медаль "За відвагу", хустинку, гроші, записку – все знайоме.

– Звідки вони в тебе? Боже ти мій! – схопилася руками за голову: – Невже то був ти?

– Я, Ганнусю, а твій талісман привів мене до тебе.

Він вийняв талісман і прикріпив їй тепер на груди…

До них вернулось обікрадене війною щастя.

Благословенні будьте, люди!

Валентина ОСТАПЧУК.

В. Сосюра.

На засіданні жіночого клубу в Голобській бібліотеці кожен старався поділитись з присутніми якоюсь цікавинкою. Дійшла черга й до мене. Я ж згадала історію 30-літньої давності про незвичайне кохання.

Всі затихли і з інтересом слухали, навіть із сльозами на очах. То вирішила написати і для читачів "Вістей Ковельщини". А назвав цю історію Іван  Манжара "Неопалима любов". Прочитала на сторінках однієї з газет, вирізала, наклеїла в зошит, щоб передати для нащадків.

…Ганнуся із коханим Іванком мріяли про щасливе спільне життя. Але не встигли одружитися. Все перекреслила війна. Коли проводжала,  прикріпила з внутрішньої сторони піджака талісман і сказала, що він  збереже його від смерті і приведе до зустрічі з нею. Не судилось… Згорів у танку, визволяючи рідне село.

І тепер той танк як пам'ятник йому і ще двом побратимам з екіпажу стояв на горбу, а на башті прикріплений портрет Івана Безфамільного. Його іменем односельці назвали колгосп, а Ганнуся була в ньому головою. Єдиною радістю для неї в житті, коли після важкого трудового дня падала на ліжко не від втоми, а від душевного болю через самотність, був син. 

Та хіба вона одна така була в той час! Лише 24 роки, ще ж молода, красуня. І сваталось до неї багато. Але вона любила свого Івана і часто носила квіти до пам'ятника-танка. Сина на честь коханого назвала теж Іванком. 

ххх

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 442

Літо. Пригріває землю яскраве сонечко. Господарює червень. Дерева розгорнули свої крислаті крона, квіти вбралися в різнокольорові сукенки, захопивши місто у свій запаморочливий аромат. 

Жителі містечка снують доріжками хто куди. У кожного свої справи, своє життя. Тільки для Ганни зупинився плин часу. Вона повільно йшла вулицями. Зупинившись біля фонтана, поглянула навкруги: краса, тільки душа не радіє. Пішла далі, магазини, кафе, вітрини, заповнені усіляким крамом. Відчула, що зголодніла.

– Я ж нічого не мала в роті ще із вчорашнього дня, – подумала жінка. Подивилась на старенький мобільний телефон, який вийняла з торбинки… П'ятнадцята година.

"Грошей немає, знову потрібно просити, як це огидно, та іншого виходу немає", – промайнуло у думках. Набравшись сміливості, зайшла у перші двері по дорозі. Метушня. Люди зайняті своїми справами, щось обговорюють. Розхвилювалася, стало тяжко дихати.

– Як же зайти у наступні? – мовила вголос. Аж раптом двері відчинилися, вийшла гарна жінка в українській вишитій сорочці.

– Доброго дня! – насилу промовила  подорожня.

– Доброго дня! Що вам потрібно? – запитала жінка. 

Довго вагаючись, все-таки видавила з себе: "Подайте, Христа ради". Гарно вбрана молодиця деякий час пильно роздивлялась незнайомку.

"Ніби охайно одягнена, сукня бурштинового кольору, рожева хустинка, взуття в гарному вигляді. Років 60. Невже безхатько?" – промайнуло в думках. Гостя стояла, немов вкопана, язик не слухався, руки тремтіли. Її горло душив якийсь невидимий  змій, а серце невгамовно билося, мов злякана, беззахисна пташка.

– Даруйте, мені ніколи, це будинок культури, йде підготовка до свята. Вибачте ще раз. Ніколи. 

І жінка зникла геть. Натомість вийшли інші люди у вишитих сорочках. Різнобарвні узори милували очі. Повіяло теплом, спокоєм. Мозаїка кольорів на всі лади відтворювала прадавні і сучасні символи життя. На полотні оживав зелений барвінок, червона калина, синя волошка, чепурний мак, королева-лілія і горда троянда.

І раптом хтось вигукнув із гурту: "Ганно, це ти? Чому ти тут?" – жінка не відразу зреагувала. Коли нарешті зрозуміла, що звертаються до неї, опустила очі і вийшла з приміщення.

– Та це ж моя односельчанка, Ларисо. Що вона хотіла? – спитала одна.

– Вона, певно, безхатько, Марино. Милостиню просила, – відповіла інша.

– Бідолашна. Має сина Григорія, він одружився недавно, невістка недобра. Свекруха стала заважати. Наталка встановила свої порядки, а Ганна все мовчки зносила, терпіла, аби дітям добре було. Очевидно, не витримала образ і  прокльонів, тож вирішила піти світ за очі. Ще й хвора. Я зараз її наздожену, не можу спокійно на це дивитися, – сказала Марина і  поспішила на вулицю. 

– Ганно, зачекай, зупинися, – вигукнула вона. Жінка зупинилась, важко підняла голову, немов би якийсь тягар, що переслідував її повсюди.

– Ганно, послухай, на тобі сто гривень, бери, тільки не заперечуй, – вмовляла її знайома, вийнявши з кишені гроші.

– Як ти тут опинилась? Де мешкаєш? – розпитувала жінку. 

Бідолашна раптом розплакалась, сльози покотилися градом з очей, ніби саме небо плакало рясним дощем. Згадала, як ішла з хати, яким непростим було життя, і що зараз їй нікуди іти, бо ночувала, де прийдеться. Гіркота її слів краяла душу.

Раптом у торбинці задзвонив мобільний.

– Алло, я слухаю, – схлипнувши, промовила Ганна.

– Ганно Олексіївно, це я, Наталка, ви мене чуєте? Біда. Григорій у лікарні. Перекривали сусідам дах будинку, Гриша оступився і впав. Лікар сказав, що народився в сорочці, бо приземлився на купу сміття. Та все-таки отримав серйозну травму – перелом хребта, прикутий до ліжка. Все питає, де ви? Будь ласка, повертайтеся додому, – із каяттям у серці мовила Наталя.

– Так, я скоро буду, – сказала вона і завершила розмову. В грудях боляче стиснуло.

– Дякую тобі, Марино, за все, а гроші я поверну. Мені потрібно їхати додому, Григорій у лікарні.

По дорозі у село думала тільки про сина, хотілося швидше побачити його. Дякувати Богу, що живий.

Ось і лікарня. Ноги несли самі, немов невидимі крила за спиною підіймали її над землею. Біля палати зупинилась на хвильку, зайшла і… побачила свого Григорія. Повільно підійшла, припала до грудей. Блідий, щоки запали, ясні карі очі наче погасли. Побачивши матір, чоловік зніяковів.

– Мамо, ти прийшла, ти все- таки прийшла! – сльози рясно покотилися по худому обличчю. – Пробач мені, будь ласка, за все. Прости, рідненька! 

– Тихо, синочку, не рухайся, я вже давно вибачила тобі і Наталі. Головне, що ти живий, все в нас буде добре, – плакала мати, обіймаючи сина.

 В цей час в палату увійшла Наталя. Побачивши свекруху, несміло підійшла, тихо заговорила: "Мамо, вибачте, будь ласка, за мою поведінку, за образи. Пробачте, якщо зможете".

Плакали всі: мати, син і невістка. Спостерігаючи за ними, дідусь, який теж лежав у палаті, мовив: "Шануйте матір і батька своїх, то продовжаться дні ваші. Так гласить одна із заповідей Божих, діти мої. Ніколи не забувайте і не порушуйте її".

Рідні люди взялися за руки, обнялися. Їх щедро обдарував теплом ласкавий сонячний промінчик, що радісно зазирав через відчинене вікно.

Олена ВОЛЧУК.

Літо. Пригріває землю яскраве сонечко. Господарює червень. Дерева розгорнули свої крислаті крона, квіти вбралися в різнокольорові сукенки, захопивши місто у свій запаморочливий аромат. 

Жителі містечка снують доріжками хто куди. У кожного свої справи, своє життя. Тільки для Ганни зупинився плин часу. Вона повільно йшла вулицями. Зупинившись біля фонтана, поглянула навкруги: краса, тільки душа не радіє. Пішла далі, магазини, кафе, вітрини, заповнені усіляким крамом. Відчула, що зголодніла.

– Я ж нічого не мала в роті ще із вчорашнього дня, – подумала жінка. Подивилась на старенький мобільний телефон, який вийняла з торбинки… П'ятнадцята година.

"Грошей немає, знову потрібно просити, як це огидно, та іншого виходу немає", – промайнуло у думках. Набравшись сміливості, зайшла у перші двері по дорозі. Метушня. Люди зайняті своїми справами, щось обговорюють. Розхвилювалася, стало тяжко дихати.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 563

– От дав Бог сусідів! –  жалілася Марія своєму Петру, який щойно вийшов на подвір'я.   – Паркан поставили – стіна вище двох метрів. Тепер уся полуниця в тіні, ніяк не достигне.

Жінка показала кілька зірваних червоних ягід.

– Оце й усе, решта ще недозрілі. Усе село вже власними солодкими ягодами смакує, дехто й на базар у місто возить – копійчину заробляє, а я для хворої Іринки заледве кілька ягід знайшла.

У родині понад рік тому сталося лихо – у онучки Марії та Петра діагностували серйозну хворобу. Кілька місяців обстежень, консультацій, лікування і у райцентрі, і в області, і у столичних лікарів результатів не дали. Київські медики сказали, що хвороба виліковна, але їх маленькому сонечку допомогти можуть лише за кордоном.

І знову  консультації, контакти із зарубіжними клініками… Маленьку пацієнтку з України були готові прийняти закордонні спеціалісти, однак потрібна сума виявилася величезною – з п'ятьма нулями в іноземній валюті. Медики радили не баритися із початком лікування, хоча зазначали, що ситуація не дуже критична.

Батьки Іринки одразу виїхали на заробітки за кордон – зібрати кошти хоча б на перший період. А восьмирічну дівчинку доглядали дідусь та бабуся. А ще – батько Петра, якому було уже за дев'яносто. Старенький дід Микола, як називала його Іринка, найчастіше сидів на лавці коло хвіртки, тож мимоволі першим дізнавався про усі новини в селі. Микола знав, хто й коли йде на роботу чи з роботи, хто запізнився на рейсовий автобус, у кого який урожай чи зміни у сім'ї. Чоловік змолоду був щирий, привітний та доброзичливий, любив пожартувати, умів й підтримати у важку хвилину. А що з віком далася взнаки хвороба ніг, то й усієї роботи, яку міг виконувати, як сам казав, – "разом із Сірком хвіртку стерегти". Односельці охоче зупинялися біля дідуся на хвилину, ділилися щоденними клопотами, слухали бувальщини старого, якими він іноді ділився. А розповісти дідові Миколі було що – майже вік прожив, усе життя багато працював, зустрічав чимало різних людей, та й, по суті, був живим свідком складної історії минулого століття.

І лише сусід з-за двометрового паркана Василь Ковальчук та його дружина рідко та неохоче спілкувалися із стареньким. 

– Буркне щось той Василь, гляне з-під лоба, ото й уся розмова, – зауважив колись Петро. –  І в дитинстві такий був, і на шостому десятку не змінився.

– А у нього і батько такий же був, і дід, – підтримав бесіду дід Микола. – Ковальчуки усі такі: відлюдькуваті, зайвого слова з них не витягнеш.

l

Одного недільного ранку неподалік від хвіртки діда Миколи загальмувало незнайоме авто. Молодик, який вийшов з машини, оглянув вулицю, зазирнув у якісь папери і попрямував до будинку Марії та Петра.

– Доброго дня! – привітався. – Я представник нотаріальної контори, шукаю родичів Юрія Ковальчука.

Господарі перезирнулися:

– Ковальчуки – наші сусіди, он за тим парканом живуть, але Юрія там немає…

У розмову втрутився дід Микола:

– Юрко Ковальчук – молодший брат Василевого діда. У Другу світову десь пропав, загинув, мабуть. А звідки ви, молодий чоловіче, про нього дізналися?

– Пан Юрій Ковальчук в кінці Другої світової війни опинився у Європі, звідти пізніше перебрався до США, –  пояснив гість. – Створив сім'ю, мав власний бізнес. Нещодавно він помер і частину спадку заповів родичам в Україні. Наша фірма виконує останню волю покійного та шукає його родину.

Молодий юрист ще кілька хвилин поспілкувався  із господарями, подякував за допомогу та зник за високим сусідським парканом.

– Ач,– зітхнула Марія. – Це ж треба: і так, як сир у маслі, катаються, то ще й спадок від діда з Америки отримають. А тут… – і погляд жінки спинився на безтурботній онучці, яка бавилася із песиком.

l

За деякий час, коли усі формальності було виконано, у оселі Ковальчуків господар із господинею сиділи у світлиці біля столу і дещо збентежено дивились на барвистий пакунок із готівкою.

– Василю, невже це наші гроші? Тут же сума з п'ятьма нулями, ще й в іноземній валюті! – майже пошепки промовила Ганна.

І відразу почала мріяти вголос:

– Синові квартиру у столиці купимо – одружується ж восени, чого молодята мають по чужих кутках поневірятися. А другу квартиру  доньці потрібно придбати – закінчує навчання у вузі, роботу в Києві вже має, житло потрібне…

Монолог  Ковальчучки обірвав звук сирени; господарі вийшли за ворота і побачили, що до сусідів приїхала швидка, а через деякий час на ношах винесли маленьку Іринку.

Наступного дня усе село знало, що у дівчинки несподівано трапилось серйозне загострення хвороби. Марія повідомила дітей у далекій Італії, а сама днювала і ночувала у лікарні біля онучки. Медики попередили: якщо якнайшвидше не зробити дороговартісну операцію, наслідки можуть бути трагічними. 

За кілька днів з-за кордону повернулись батьки Іринки. Сума, яку змогла зібрати родина, була незначною у порівнянні із потрібною. Односельці допомагали, чим могли, однак коштів все одно не вистачало.

Якось увечері, зібравшись на сімейну раду, вирішили продавати хату, позичати, де можна.

– Ох, та тільки ж хто стільки позичить? В кого в нашому селі така сума є? Люди самі ледве виживають, – бідкалася Марія. 

На цих словах у двері хтось постукав, до кімнати увійшов Василь Ковальчук.

– Добрий вечір, – привітався він, глянувши спідлоба. – Ось, візьміть. Віддавати не потрібно.

І поклав на стіл барвистий пакунок із незрозумілими написами англійською мовою.

Мілана ЯСИНСЬКА.

– От дав Бог сусідів! –  жалілася Марія своєму Петру, який щойно вийшов на подвір'я.   – Паркан поставили – стіна вище двох метрів. Тепер уся полуниця в тіні, ніяк не достигне.

Жінка показала кілька зірваних червоних ягід.

– Оце й усе, решта ще недозрілі. Усе село вже власними солодкими ягодами смакує, дехто й на базар у місто возить – копійчину заробляє, а я для хворої Іринки заледве кілька ягід знайшла.

У родині понад рік тому сталося лихо – у онучки Марії та Петра діагностували серйозну хворобу. Кілька місяців обстежень, консультацій, лікування і у райцентрі, і в області, і у столичних лікарів результатів не дали. Київські медики сказали, що хвороба виліковна, але їх маленькому сонечку допомогти можуть лише за кордоном.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1103

Зазвичай, до квітня ми вже майже повністю розкриваємо рослини, які утеплювали на зиму.  Як правило,  цей процес починаємо, коли температура встановиться вище позначки +5°С. Робимо це поступово, шар за шаром, даючи особливо примхливим рослинам кілька днів на акліматизацію після прибирання кожного шару утеплювача.

Більшість садівників, навіть якщо погода в квітні дуже нестабільна, намагаються розкрити всі рослини в цьому місяці. Але для таких теплолюбивих рослин, як клематиси, певні види троянд і т. д., варто потурбуватися про тимчасовий захист на випадок заморозків.

Варто зазначити, що до генерального прибирання в саду, на грядках і тим більше на квітниках варто приступати не раніше, ніж грунт достатньо просохне для цього. Справа в тому, що коли ви «гулятимете» по вологій землі, яка і так після зими досить «збита», ви її ще більше ущільните.

l

На квітниках з багаторічними рослинами повністю зніміть стару мульчу, приберіть рослинне сміття, всі  корені квітів чи кущів, які підгнили.  Санітарна обрізка кущів – це також елемент прибирання. Обов’язково проведіть її. Це стосується не тільки троянд, а й інших декоративних кущів.

В квітні треба гарно розпушити грунт навколо всіх багаторічних рослин на квітниках та в пристовбурових колах плодових дерев. Ці заходи нададуть землі потрібної повітро- та водопроникності.

Багаторічники, які полюбляють оголити своє коріння навесні (примула, периста гвоздика,  фіалка і т. д.), потребують вашої посиленої уваги – обов’язково нагребіть землі на їхні корені.

Проводимо обрізку. Якщо цього не було зроблено в березні, то в квітні – саме час. Квітень – останній шанс правильно провести формуючу обрізку для вічнозелених живих огорож. А також, поки не набухли і не почали розкриватися бруньки, треба обрізати всі декоративні кущі. Це має бути і санітарна обрізка, і формуюча.

Обробляємо сад від шкідників. До того, як розпустилися бруньки, всі плодові дерева і кущі варто обробити проти шкідників і хвороб. Досвідчені садівники стверджують, що така профілактика зберігає до 50% врожаю. 

Для весняного обприскування рослин з метою профілактики використовують розчин бордоської рідини.

Смородину і аґрус обливають горячою (приблизно +65°С) водою чи обприскують препаратом Топаз. Полуницю для профілактики варто обприскати слабким розчином марганцівки. Це захистить її від кліща, плямистої і сірої гнилі.

Після розпушування землі на квітниках і обробки дерев та  кущів від шкідників в саду треба провести перше весняне підживлення. Більшість рослин навесні підживлюють азотними добривами. Це стимулює їх ріст і нарощення зеленої маси. 

Підживити квіти, дерева і кущі можна і органічними добривами, і спеціальними мінеральними комплексами. Щодо органіки, це може бути зола, перегній, компост, які вносяться або в сухому, або в розведеному вигляді.

Якщо восени сад і квітники не були підживлені, то можна внести, крім азотних, і добрива, які містять фосфор  й  калій. Особливо гарно ранні підживлення впливають на виноград та  малину.

Мульчування – етап, який завершує весняне прибирання на квітниках і в плодовому саду. Квітень – час саджати дерева, кущі і квіти.

Саме в квітні настає ідеальна пора закладати молодий сад.  Крім посадки нових дерев і кущів, саме зараз добре проводити щеплення старих, і прикопувати відводки для отримання саджанців агрусу і смородини.

Звичайно, якщо квітень не достатньо теплий, і земля погано прогрілася, то поспішати з посадкою нових рослин не варто. Але розтягувати цей процес надовго не потрібно.

Пора подумати і про грядки. Прийшов час висівати насіння овочів і зелені, які не бояться повернення холодів.  Серед них – кріп, петрушка, шпинат, щавель, морква, редиска та ін.  Для того, щоб насіння гарно проросло, посіви можна накрити агроволокном чи плівкою. Але і без укриття ви зможете отримати ранню зелень.

Якщо земля достатньо прогрілася, можна посіяти в квітні і буряки, горох, посадити часник і картоплю. Засіваючи грядки,  не слід забувати  про правила сівозміни і сумісності культур. Чорнобривці на грядках – це не тільки корисно, а й красиво. 

Посійте по периметру грядок рослини-захисники від шкідників і хвороб. Це –календула, чорнобривці, настурція  та інші. Ці квіти не тільки принесуть користь вашим овочам і зелені на грядках, а й значно прикрасять територію.

В кінці квітня, якщо грунт прогрівся достатньо, можна сіяти у відкритий грунт холодостійкі однорічні квіти. 

В квітні абсолютна більшість розсади вже підростає, про неї варто турбуватися, як і раніше. А  деяке насіння ще можна посіяти на розсаду – це середні і пізні сорти білокачанної і цвітної капусти,  скоростиглі  томати  та баклажани.

В квітні також треба провести пікірування розсади більшості декоративних квітів, посіяних в березні. 

На пророщування в квітні можна поставити жоржини.  Попереднє пророщування дозволяє набагато раніше отримати цвітіння і розтягнути його на значно довший термін. 

Для пророщування бульби поміщають в контейнери з піском, постійно підтримуючи його вологість. В теплі і на світлі у вологому піску бульби оживуть задовго до висадки їх у відкритий грунт.

Початок весни – гарний час, щоб звести нові теплиці або підготувати до переселення рослин старі. Якщо теплиці вже готові, можна в квітні висівати в них огірки. У середині місяця виставляють в теплиці розсаду селери, квасолі, капусти. В кінці квітня, як правило, вже можна висівати в теплиці насіння томатів, баклажанів, кабачків, патисонів.

Розсаду томатів висаджують в теплиці в першій декаді місяця, огірків – в другій. В другій-третій декаді квітня можна висаджувати розсаду всіх овочів під тимчасові укриття.

Якщо про посів і посадку нових квітів і декоративних кущів ми вже згадали, то про багаторічники, які вже кілька років ростуть на квітниках, варто сказати окремо. В квітні треба омолодити і поділити  ехінацею,  новоанглійську астру, золотарник  та  інші.

Якщо маєте іриси, то поки вони не зацвіли, потурбуйтеся про їх “здоров’я”. Для цього, як тільки погода дозволить, треба відгребти грунт від «шийки» кореневища, оголивши його верхню частину. Це профілактика проти різноманітних бактеріальних захворювань, які призводять до підгнивання кореневищ.

Півонія любить дуже ранні підживлення. Під її кущами розсипають доломітове борошно (100 г на кожну рослину) і удобрюють рідким азотно-фосфорним добривом.

В квітні саме час подумати про організацію нових квітників. Якщо вже маєте газон, то всі роботи з його  очищення та корекції проводити слід лише тоді, коли газон повністю висохне. Інакше можна його просто загубити. Якщо тільки плануєте розбити новий газон, то в квітні вже можна почати це робити. 

Підготувала 

Орися  ФІЛІПЧУК.

Зазвичай, до квітня ми вже майже повністю розкриваємо рослини, які утеплювали на зиму.  Як правило,  цей процес починаємо, коли температура встановиться вище позначки +5°С. Робимо це поступово, шар за шаром, даючи особливо примхливим рослинам кілька днів на акліматизацію після прибирання кожного шару утеплювача.

Більшість садівників, навіть якщо погода в квітні дуже нестабільна, намагаються розкрити всі рослини в цьому місяці. Але для таких теплолюбивих рослин, як клематиси, певні види троянд і т. д., варто потурбуватися про тимчасовий захист на випадок заморозків.

Варто зазначити, що до генерального прибирання в саду, на грядках і тим більше на квітниках варто приступати не раніше, ніж грунт достатньо просохне для цього. Справа в тому, що коли ви «гулятимете» по вологій землі, яка і так після зими досить «збита», ви її ще більше ущільните.

ххх

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 919

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 718

Гороскоп

з 8 по 14 квітня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 464