Чи належно пошановані жертви війни?
Волинський край Господь не обійшов своєю увагою. Дав родючу землю, гарні та щедрі своїми дарами ліси, наповнив рибою мальовничі ріки та озера і поселив працьовитих людей. Але географічно Волинь так розташував, що до цієї землі постійно лізли загарбники зі всіх сторін світу. І людям доводилось платити за таку щедрість своїм життям.
Минуле XX століття було багатим на криваві «жнива», і земля Ковельщини всіяна людськими кістками дуже густо. Всі війни йшли Ковельщиною тому, що місто розташовано на стратегічно важливому напрямку для загарбників, і вони не могли його оминути. Але особливо жорстоко до населення міста та краю ставилися нацисти в роки Другої світової війни. Законно виникає запитання: чому? Радянська пропаганда правдиву відповідь приховувала та й зараз також обманюють людей й не кажуть їм правди.
Коли бачимо в художньому фільмі «Війна Харта», як утримувалися в німецьких концтаборах американські військові та порівнюємо з нашими військовополоненими, то навіть не віриться, що так було. А воно дійсно було! Тому що майже всі країни, крім СРСР, підписали Женевську конвенцію від 1929 року, а Радянський Союз цього не став робити, щоб червоноармійці не здавалися в полон. Адже в Конвенції було передбачено, що військовополонені мали право на медичну допомогу, харчування, грошове забезпечення, могли користуватись магазином, який повинен працювати в таборі, мати інші пільги. Військові звання полонених зберігалися, і вони жили в концтаборі, як у казармі, тільки без зброї та не могли брати участь в бойових діях. А після звільнення на Батьківщині їх вважали героями. Міжнародний Червоний хрест це контролював.
Але радянська людожерська машина цього допустити не могла, тому 16 серпня 1941 року виходить сумнозвісний наказ №270 «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон і залишення ворогу зброї». Цей наказ передбачав всіх військових, що потрапили в полон, вважати зрадниками Батьківщини. Яка велика різниця між західною практикою, яка вважала за необхідне зберегти життя людини, і радянською — загинь, але в полон, щоб зберегти своє життя, не здавайся! Цей сталінський наказ, на жаль, живий і діє в Україні до цього часу.
Пам’ятники Лєніну-Сталіну знищили, а від їх ідеології не відмовилися. Маю на увазі 2014 рік, коли бійці 51-ої ОМБр змушені були з боями відступити на територію Російської Федерації, яка тоді ще робила видимість свого невтручання в справи України, і зберегли своє життя. За це їх по цей час тягають до суду, а деякі вже відбувають строки.
Згідно із Женевською конвенцією цивільні люди вважались полоненими й також мали права щодо захисту їх здоров’я та життя. Перед війною в Ковелі мешкали 52 тисячі чоловік, а після визволення міста станом на 29 липня 1944 року в живих залишилося чотири тисячі. Ковельчани, які вціліли, розповіли, що було розстріляно близько 35 тисяч людей, а решту погнали до Німеччини на роботу. Вдумайтесь в ці цифри, адже за ними – живі люди! Моя мати розповідала, що комендантом Ковеля був німець, якого ковельчани називали «Мантель». Коли він їхав містом, то від нього ховались не тільки люди, а й собаки, тому що фашист стріляв у все, що рухалось. Ось так жив Ковель під час нацистської окупації, й прикро читати, коли в інтернеті деякі дописувачі глузують з того, що в Ковелі віддали данину шани й поваги визволителям міста чи країни від німецьких нацистів.
А що відбувалося в найбільших таборах на Волині, розташованих в Ковелі на вул. Брестській та на вул. Кияна в районі так званої «Горки»?
Тут тільки від голоду кожен день помирало 150-200 військовополонених. Забирали життя і хвороби, адже медичної допомоги їм ніхто не надавав або просто вбивав. В «таборах смерті» нацисти не шкодували нікого, жорстоко катували й вбивали не тільки військовополонених, але й дітей, жінок, старих. Їм було все одно, хто перед ними. Трупи закопували за Вербським кладовищем по вул. Володимира Кияна зліва та по вул.Кутузова. Були ще місця масового захоронення, але зараз їх знайти майже неможливо.
Після визволення міста була створена комісія, яка задокументувала злочини німецьких нацистів проти людства в Акті від 22 липня 1944 року. У ньому написано, що коли відкопали могилу з убитими людьми, то в ямі розміром 100 метрів довжини, 10 метрів ширини, 4-5 метрів глибини лежали трупи жінок, дітей, чоловіків — мешканців Ковеля з кульовими отворами в черепі. Ще в трьох розміром 35 на 35 метрів, глибиною 4-5 метри також знаходилися трупи мешканців Ковеля, але вже без кульових ознак вбивства, тому що вбивали електричним током для «економії».
Військових полонених закопали в 60 ямах розміром 3 на 4 метри. Тоді комісія легко встановила місця поховань, адже земля ще не встигла вирівнятись і були живі очевидці цих подій, а з деяких ям виступали голови й руки людей. Зараз встановити кількість таких захоронень майже неможливо і використовувати це поле під будівництво нерозумно. Адже може статися так, що хтось будуватиме свій дім на такій могилі (маю на увазі поле в районі вул. Кутузова).
Згадана ділянка землі належить Дубівській ОТГ, тому громада зі своїм бюджетом навряд чи спроможна щось зробити, щоб увіковічнити пам’ять загиблих ковельчан та військовополонених.
Мабуть, у людей, які потрапляють в складні життєві обставини, притуплюються світлі людські почуття й вони починають жити, як хижаки. Совість, почуття обов’язку, християнські цінності «засинають», і вони думають тільки, як самим вижити за цих обставин. У них черствіє душа! Мабуть, тому потрібно було не одне десятиліття, щоб Папа Римський Іоан Павло ІІ від імені католицького світу попросив пробачення у людства за війни, які розв’язали католики в минулому. Їх країни нині досягли певного матеріального рівня, й у суспільства заговорила совість.
За радянських часів матеріальний рівень ковельчан був достатнім, приймалися відповідні постанови, щоб увіковічнити пам’ять жертв нацизму, але совість у влади, очевидно, спала і ніякого меморіалу безвинним жертвам війни не було встановлено. В новій історії України совість на Ковельщині у декого продовжує спати. Не взяли приклад з Володимира-Волинського та Луцька, де на місці «таборів смерті» встановили меморіальні дошки та пам’ятники.
Події в Луцьку, наприклад, відбувалися аналогічно, як в Ковелі – тут також випадково знайшли невідому братську могилу. Але там питання вирішили значно легше тому, що інші 11 братських могил були розташовані поруч, і лучани насипали на них по всій площі метр ґрунту й висадили декоративні кущі та дерева, встановили гранітний пам’ятник.
На Ковельщині польські військові захоронені по-людськи, кожного року з Польщі приїжджають поляки, прибирають могили, віддають данину пам’яті загиблим землякам. Біля школи мистецтв нещодавно знайшли похованих німецьких офіцерів та солдат. Тут же німці взялися їх перепоховати. Це – справжній патріотизм.
Із 35 тисяч ковельчан за Баховом захоронено 18 тисяч ковельчан єврейської національності. На одному ентузіазмі заступника голови «Всесвітньої організації євреїв Ковеля» Сіми Шихман при підтримці місцевої влади та небайдужих людей територію впорядкували й встановили пам’ятник жертвам нацизму. Одна маленька жінка зробила таку титанічну роботу! Зрозуміло, що доглядати пам’ятник для неї проблематично, тому учні Вербської ЗОШ І-ІІІ ст. під керівництвом вчителів прибирають цей меморіал.
Залишилося безвісти закопаними ще 17 тисяч ковельчан та 11-12 тисяч військовополонених. Не відомі не тільки їх прізвища, але й місця, де вони закопані. Мабуть, настав час встановити це. Ще раз нагадаю, що ця земля належить Дубівській ОТГ. Захоронення — то історія Ковельщини, Волині. Подобається ця історія чи ні, але її потрібно зберегти для майбутнього. В 70-80-ті роки минулого століття в школах діяли загони «юних слідопитів», які займалися пошуком прізвищ бійців, що загинули, й місць, де вони захоронені. Я зі своїм другом Миколою Омельчуком знайшли місце і встановили прізвища солдатів, які поховані поблизу с. Зеленого (більше, ніж 20 бійців Червоної Армії). Були встановлені тумбочки з червоними зірками, місце в лісі огороджено. Сповістили їх родини, і з Волгограда приїжджали діти на могилу свого рідного батька.
Для встановлення прізвищ вбитих, в школах, мабуть, доцільно відродити цей патріотичний громадський рух. Країна повинна знати своїх героїв!
Адже в могилах знаходяться останки людей, які не зрадили свій народ, Батьківщину, загинули від рук ворога. Ставлення до покійних свідчить про рівень духовності та культури суспільства.
В ХХ столітті на долю волинян випало багато лиха. Якщо взяти тільки одне місто Ковель, то після війни населення тут залишилося менше одного відсотка від тієї кількості, що меншало до 22 червня 1941 року. Ось вам Хатинь і Батурин. Майже всі будівлі були зруйновані, вцілілим не було де жити. Адже німецькі війська обороняли важливий залізничний вузол півроку – стільки ж, як Червона Армія Сталінград! Під Ковелем була своя «Прохорівка», де знищили понад 1000 радянських танків.
Тому я вважаю, що будувати Меморіал, щоб увіковічити пам’ять жертв нацизму, буде замало. Потрібно на цьому місці спорудити Музей жертв тоталітарних режимів. Такого в Україні ніде нема, але він потрібен, щоб люди різних поколінь бачили справжнє «обличчя» нацистського і більшовицького режимів, починаючи з Голодомору. Має бути й експозиція, присвячена «Волинській трагедії», щоб покінчити з піаром недолугих політиків на людських кістках. В архівах зберігається багато історичного матеріалу, який вкрай важливо виставити для ознайомлення з цим широкої громадськості. Всі повинні знати й пам’ятати злочини, які чинили на землі України тоталітарні режими. Має бути каплиця для поминання невинних жертв війни.
Зрозуміло, що це — складна справа, але вона варта уваги заради майбутнього українського народу, і не тільки. Обласна рада утворила комісію з вирішення питань таких захоронень. Було б добре, якби депутати прийняли рішення, розуміючи, що воно має державне значення, про побудову музею.
Недавно в Парижі збиралися 112 лідерів держав, щоб вшанувати пам’ять загиблих військових і цивільних в Першій світовій війні. Минуло 100 років, та людство пам’ятає цю трагедію. Повинні її пам’ятати і на Волині. А то доходить до «диких» фактів. Якось по російському телебаченню розповідали, що крадуть пісок із місць масових поховань, і на кістках людей будують Вербську школу та житлові будинки по вул. Володимира Кияна. І я впевнений, що таку «новину» використав міжнародний телеканал «RT» («Росія сьогодні») – рупор «руського міра», й передав її на весь світ, де канал ще не заборонили.
Добре, що у Ковелі є небайдужі люди, які розуміють, що не шанувати пам’ять жертв нацизму – аморально. Звертаються в різні органи влади й б’ють тривогу, але їх не завжди чують. Чому на шляху до кар’єру не покласти фундаментні блоки, щоб машини не змогли доїхати сюди, а патрульна поліція щоб контролювала ситуацію?
«Мертві сорому не мають»! – казали древні. Але нам, живим, повинно бути соромно за таке ставлення до них! Треба пам’ятати, що в країні війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат.
Петро ОБ’ЄДКОВ,
голова правління ГО «Відродження культурної спадщини
Волинського Полісся».
Волинський край Господь не обійшов своєю увагою. Дав родючу землю, гарні та щедрі своїми дарами ліси, наповнив рибою мальовничі ріки та озера і поселив працьовитих людей. Але географічно Волинь так розташував, що до цієї землі постійно лізли загарбники зі всіх сторін світу. І людям доводилось платити за таку щедрість своїм життям.
Минуле XX століття було багатим на криваві «жнива», і земля Ковельщини всіяна людськими кістками дуже густо. Всі війни йшли Ковельщиною тому, що місто розташовано на стратегічно важливому напрямку для загарбників, і вони не могли його оминути. Але особливо жорстоко до населення міста та краю ставилися нацисти в роки Другої світової війни. Законно виникає запитання: чому? Радянська пропаганда правдиву відповідь приховувала та й зараз також обманюють людей й не кажуть їм правди.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1091
Незважаючи на примхи цьогорічної погоди, весняно-польові роботи в Україні розпочалися на місяць раніше, аніж зазвичай. На початок квітня посіяно більше мільйона гектарів ярини.
Погода в Ковелі 4 – 10 квітня
Виборці Ковельщини голосували за Президента України
Сесія міської ради
Томос: не маємо права зупинятися!
Музикант із Божою іскрою у серці
Як здобували автокефалію Помісні Церкви?
Борис Клімчук живе у наших серцях
Бережімо нашу спільну пам’ять!
Чи належно пошановані жертви війни?