Вагомими успіхами не тільки на Ковельщині і Волині, але й у всій Україні славиться колектив тренерів-викладачів та вихованців комунального закладу "Ковельська комплесна дитячо-юнацька спортивна школа  імені Євгена Кондратовича”, який очолює майстер спорту, депутат міської ради Олена КЛІМАШЕВСЬКА,  людина енергійна, ініціативна, творча, яку шанують колеги та її виборці.

На світлині ви бачите Олену Миколаївну (в центрі) із тренерами-викладачами майстром спорту Світланою ПРОНІНОЮ, майстром спорту Володимиром ДОМАРЕЦЬКИМ (відділення веслування на байдарках і каное), Оленою ЧЕРНЯК (відділення шахів), Володимиром ПОЛЯТИЧКОМ (відділення волейболу), майстром спорту Віталієм ТИМОФЄЄВИМ (відділення кікбоксингу), Дмитром ЛЯШУКОМ (відділення плавання).

Щиро вітаємо їх, а також усіх фізкультурників і спортсменів міста й району з прийдешнім професійним святом, бажаємо міцного здоров'я, нових здобутків у праці, миру й благополуччя!

Редакція «Вістей Ковельщини» завжди підтримувала і надалі підтримуватиме спортивну громаду міста і району, широко  інформувала й інформуватиме  про здобутки кращих спортсменів краю, писала і писатиме про існуючі проблеми, над розв’язанням яких слід працювати.

Тож, шановні  спортсмени і фізкультурники, читайте й передплачуйте «Вісті Ковельщини» – газету для Вас і про Вас! Разом ми – сила.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Вагомими успіхами не тільки на Ковельщині і Волині, але й у всій Україні славиться колектив тренерів-викладачів та вихованців комунального закладу "Ковельська комплесна дитячо-юнацька спортивна школа  імені Євгена Кондратовича”, який очолює майстер спорту, депутат міської ради Олена КЛІМАШЕВСЬКА,  людина енергійна, ініціативна, творча, яку шанують колеги та її виборці.

На світлині ви бачите Олену Миколаївну (в центрі) із тренерами-викладачами майстром спорту Світланою ПРОНІНОЮ, майстром спорту Володимиром ДОМАРЕЦЬКИМ (відділення веслування на байдарках і каное), Оленою ЧЕРНЯК (відділення шахів), Володимиром ПОЛЯТИЧКОМ (відділення волейболу), майстром спорту Віталієм ТИМОФЄЄВИМ (відділення кікбоксингу),Дмитром ЛЯШУКОМ (відділення плавання).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 328

Погода в Ковелі 

10 – 16 вересня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 413

Під керівництвом міського голови Олега Кіндера відбулося засідання міської комісії з питань ТЕБ та НС.

Про стан епідемічної, медико-біологічної ситуації в Ковелі, спричиненої коронавірусом, розповіла завідуюча Ковельським міськрайонним відділом ДУ “Волинський ОЛЦМ України” Людмила Маляр. Вона зауважила, що Ковель на найближчі два тижні віднесений до “зеленої” зони, адже рівень захворюваності у місті дещо знизився. Приємно, що люди усвідомили свою відповідальність, і більшість дбає про своє здоров’я і тих, хто поруч. За її словами, про це свідчить і перший шкільний день, адже діти мали з собою маски, антисептики. Заклади освіти теж підготувались до роботи під час пандемії.

За словами начальника міськрайонного управління Держпродспоживслужби Миколи Короля, спеціалісти й надалі проводять моніторингові обстеження закладів торгівлі, громадського харчування, перукарень, офісних приміщень щодо дотримання санітарних та протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню коронавірусу COVID-19. Загалом вони побували у понад 800 закладах. У 188 виявлені порушення, складено 57 адмінпротоколів.

Медичний директор Ковельського МТМО з педіатрії Ольга Козачук розповіла, що кількість хворих на коронавірусну хворобу та з підозрою у порівнянні з попередніми місяцями в лікарні зросла. Багато з них потребують кисневої терапії. На сьогодні діюча киснева станція справляється. Втім, прогнозуючи ситуацію надалі, є необхідність у придбанні потужнішої.

Також виникають труднощі у медиків через те, що результатів аналізів ПЛР-тестування доводиться чекати інколи понад 10 днів.

Людмила Маляр запевнила, що найближчим часом ситуація має виправитись, адже в обласному центрі лабораторію обладнано в новому приміщенні та забезпечено її сучасною апаратурою.

На виконання вимог постанов Кабінету Міністрів України і рішень Державної та регіональної комісій з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій комісія вирішила продовжити у Ковелі карантин до 31 жовтня.

Затвердили перелік визначених Державною комісією з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій обмежень, які діятимуть у Ковелі у випадках встановлення на території міста “зеленого”, “жовтого”, “помаранчевого” або “червоного” рівнів епідемічної небезпеки. Нині наше місто віднесено до “зеленої” зони.

Олег Олексійович подякував усім за роботу, злагоджені дії служб під час карантину та закликав і надалі здійснювати контроль за дотриманням протиепідемічних заходів у місцях найбільшого скупчення людей, адже загроза поширення коронавірусної інфекції є досить високою.

Зокрема, необхідно продовжити проведення регулярних моніторингових перевірок щодо дотримання суб’єктами господарювання встановлених вимог до функціонування в умовах карантину, а саме: стосовно дотримання режиму носіння захисних масок, соціальної дистанції та здійснення заходів з дезінфекції на об’єктах торгівлі продовольчими та непродовольчими товарами, ринках, у громадському транспорті.

З протоколом засідання місцевої комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій можна ознайомитись на офіційному сайті міської ради у розділі «Увага! Важлива інформація».

Вл. інф.

Під керівництвом міського голови Олега Кіндера відбулося засідання міської комісії з питань ТЕБ та НС.

Про стан епідемічної, медико-біологічної ситуації в Ковелі, спричиненої коронавірусом, розповіла завідуюча Ковельським міськрайонним відділом ДУ “Волинський ОЛЦМ України” Людмила Маляр. Вона зауважила, що Ковель на найближчі два тижні віднесений до “зеленої” зони, адже рівень захворюваності у місті дещо знизився. Приємно, що люди усвідомили свою відповідальність, і більшість дбає про своє здоров’я і тих, хто поруч. За її словами, про це свідчить і перший шкільний день, адже діти мали з собою маски, антисептики. Заклади освіти теж підготувались до роботи під час пандемії.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 324

Міжнародний  турнір 

з  тенісу

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 587

У Харкові відбувся довгоочікуваний чемпіонат України зі спортивної боротьби серед юнаків та дівчат до 18 років. 

У складі збірної команди Волинської області були вихованці ДЮСШ №1 – Ольга Падошик, Діана Рисьова та Олександр Кадіра. 

Ольга Падошик, яка вперше виступала у ваговій категорії 61 кг, показала хороший результат, перемігши суперниць з Одеської, Харківської та Івано-Франківської областей. Ковельчанка поступилась львів'янці (рахунок — 3:5) за вихід у фінал, проте здолала борчиню з Житомирщини (рахунок – 10:0), тим самим здобувши “бронзу”.

 Діана Рисьова (вагова категорія 43 кг) посіла достойне V місце. Олександр Кадіра (80 кг), перемігши двох суперників, поступився в 1/8 фіналу борцю з Київщини.

Висловлюємо подяку за допомогу в організації поїздки підприємцям Тетяні Степанюк, Тетяні Дарчич та директору ринку Петру Сороці.

Готував ковельських спортсменів до змагань тренер Олег Стус.

У Харкові відбувся довгоочікуваний чемпіонат України зі спортивної боротьби серед юнаків та дівчат до 18 років. 

У складі збірної команди Волинської області були вихованці ДЮСШ №1 – Ольга Падошик, Діана Рисьова та Олександр Кадіра. 

Ольга Падошик, яка вперше виступала у ваговій категорії 61 кг, показала хороший результат, перемігши суперниць з Одеської, Харківської та Івано-Франківської областей. Ковельчанка поступилась львів'янці (рахунок — 3:5) за вихід у фінал, проте здолала борчиню з Житомирщини (рахунок – 10:0), тим самим здобувши “бронзу”.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 260

У житті бувають спогади незабутні. Такими для мене є роки праці в школі. Найцікавіша, одна з найгуманніших, відповідальна професія вчителя. Він “ліпить”, виховує Людину, від якої в майбутньому залежатиме все.

Є особи, для яких сенсом життя є гроші, накопичення, для інших – кар'єра. Але в більшості чесні, сумлінні трудівники, для яких жити – значить робити добро, дружити, співчувати, навчитися бачити в калюжі Сонце, дорожити життям, бо не відновиться ні день, ні хвилина. Відновити можна тільки пам'ять. Саме з такою метою через довгих 50 років зустрілися мої дорогі діти – випускники Голобської школи, старої школи, бо нову – не зрівняти. Все дихає чистотою, красою. Милуєшся і зовнішнім виглядом, і клумбами, і порядком.

Зуміла відшукати, організувати колишніх учнів емоційна і невгамовна Валентина Сіньчук (Яремчук). Вона, як ніхто,  переконана, що треба насолоджуватися прожитим днем, берегти зв'язок із тими, з ким поєднала доля, не старіти душею. 

І ось цей день настав. Підходжу до школи. Серце вискакує з грудей. Кого побачу? Чи впізнають мене, якій уже “28” (правда, якщо переставити цифри місцями). А ще ж коронавірус. 

І ось вони: сміливі, непокірні, розумні. Не хочу бачити зморшки на їхніх обличчях, перефарбоване волосся. Вони постають переді мною маленькими щасливими білоголовими, чорнявенькими із добрими, допитливими очима. А тепер це – красиві поважні тьоті і дяді, які подолали відстані і перешкоди, бо їх кличе пам'ять. Найдальшу відстань подолав Михайло Кукурік. Примчав із самої Камчатки. Анатолій Кримусь – із Києва,  Володимир Місюра – із  Маневич, Ірина Родюк – із Ратного, Катерина Кобиш і Людмила (Люся) Трофімчук – із Луцька. Тамара  Вісин, Галина Бенесько, Володимир Гарлінський і Валентина Яромчук – із Ковеля. І, звісно, голобчани: Ольга Войтюк, Любов Гарлінська, Володимир Бай, Микола Пруд, Галина Кашуба, Ольга Хомік.

Із Дарівки – Василь Власюк, із Уховецька – Володимир Якобчук. Дуже жаль, що не могли прибути три Валентини Лук'янчук. Щиро бажаю, щоб вони підкріпили своє здоров'я і змогли зустрітися на ювілей – 55 років.

Схвильовано, емоційно привітав присутніх Володимир Бай. Відвідали Георгія Наумчика, побували на кладовищі, був прямий ефір з Раєю Наумчик (Балахно), яка видала нову книжку "Серпанок долі" і привітала присутніх.

З болем у серці пишу ці рядочки про тих, хто відійшов у Вічність. Це – Тамара Кримусь, Володя Олексюк, Леонтій Кудацький, Георгій Наумчик, Сергій Оксентюк, Раїса Матеюк, Зоя Бутрим, Василь Простопчук, Леонід Воробей, Юлія Крисюк, Юрій Матящук, Ольга Пилипенко, Валентина  Вережнікова, Іван Минкевич. 

Ми згадали усіх поіменно і хочемо, щоб помолилися за них ті, кого з ними зводила доля і бажаємо, щоб нас не зменшилось до наступної зустрічі.

Лідія ГАРЛІНСЬКА.

У житті бувають спогади незабутні. Такими для мене є роки праці в школі. Найцікавіша, одна з найгуманніших, відповідальна професія вчителя. Він “ліпить”, виховує Людину, від якої в майбутньому залежатиме все.

Є особи, для яких сенсом життя є гроші, накопичення, для інших – кар'єра. Але в більшості чесні, сумлінні трудівники, для яких жити – значить робити добро, дружити, співчувати, навчитися бачити в калюжі Сонце, дорожити життям, бо не відновиться ні день, ні хвилина. Відновити можна тільки пам'ять. Саме з такою метою через довгих 50 років зустрілися мої дорогі діти – випускники Голобської школи, старої школи, бо нову – не зрівняти. Все дихає чистотою, красою. Милуєшся і зовнішнім виглядом, і клумбами, і порядком.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 296

У громаді Архістратига Божого Михаїла в с. Кругелі Ковельського деканату ПЦУ митрополит Луцький і Волинський Михаїл освятив храм і престол та очолив Божественну літургію.

З високопреосвященним служили: старший декан, протоієрей Іван Бонис, настоятель, священик Назарій Благута, декани округів – протоієреї Василь Мичко та Андрій Сех, інше духовенство Ковельського і Старовижівського благочинь.

Разом з усіма молився голова райради Андрій Броїло.

У промові архієрей привітав парафіян із визначною подією – освяченням дому Божого. Адже для християнина – це важлива подія у житті. Віруюча людина сьомий день проводить у єднанні з Господом, переконує архіпастир. "Для чого ми повинні присвятити воскресний день? Чи це зима, чи це літо, чи це осінь? Не косінню картоплиння, а твоєму єднанню з Богом, Який тебе створив", – пояснює високопреосвященний та додає, що цей день варто також присвятити і батькам, які тебе народили, і родині, яка виховала. Також сьомий день нам потрібен, аби проаналізувати себе і свої вчинки, "звірити їх із Євангельською істиною".

Було відслужено літію на могилі першого будівничого цієї церкви Трифона Білашука, котрий похований біля храму. Як розповів о. Назарій, Трифон Денисович – один із перших, хто розпочав роботу й доклав чимало зусиль, аби сьогодні тут освятили місце спілкування з Господом.

На завершення Богослужіння керуючий єпархією вручив благословенні грамоти активним парафіянам, зокрема, Наталії Білашук, дружині будівничого.

Це не перший Божий дім у цьому селі. Відомий дослідник Микола Теодорович у п'ятому томі книги "Волинь в описах міст, містечок і сіл...", що надійшов 1903 року для передплатників "Волынских епархиальных ведомостей", пише: "У селі церква в ім'я Архістратига Михаїла. Коли й ким збудована, невідомо. Дерев'яна з такою ж дзвіницею, прибудованою в 1880 р., на дубових підвалинах, крита залізом. Начинням і ризницею бідна". Зазначено, що тут служили священик Мелетій Сакович і псаломник Матвій Гнажевський, але кругельська церква була приписана до парафії в  Нових Кошарах.

Наш кор.

У громаді Архістратига Божого Михаїла в с. Кругелі Ковельського деканату ПЦУ митрополит Луцький і Волинський Михаїл освятив храм і престол та очолив Божественну літургію.

З високопреосвященним служили: старший декан, протоієрей Іван Бонис, настоятель, священик Назарій Благута, декани округів – протоієреї Василь Мичко та Андрій Сех, інше духовенство Ковельського і Старовижівського благочинь.

Разом з усіма молився голова райради Андрій Броїло.

У промові архієрей привітав парафіян із визначною подією – освяченням дому Божого. Адже для християнина – це важлива подія у житті. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 762

В біографії Івана Сірка, отамана війська Запорозького, характерника, до болю щирого українця, є суттєва прогалина – рік народження невідомий.

Скільки літ йому сповнилося 1 серпня 1680 року у день смерті, коли козаки гарматами  та мушкетами віддавали останній салют, невідомо. Сто, двісті, а, може, й більше, хтозна – це ж характерник, який "не від світу цього".

А, може, в нас так зроду-віку ведеться, бо ж і день народження неньки-України невідомий. 24 серпня 1991 року – це лишень підтвердження присутності древньої держави на теренах Європи. Відлік можна брати і від Михайла Грушевського, і від Володимира Великого, і від сивочолого Трипілля з високою культурною цивілізацією.

Як би там не було, мусимо зазначити, що 340 років тому не відійшов від нас навіки отаман Іван Сірко, бо він і сьогодні є символом непереможності та українськості  незалежного духу, відданості і вірності своєму народу, незламного борця за долю  із ароматами пахучої, як чорнобривці, Волі.

Хтось влучно зауважив, що земля – це цвинтар споминів наших. Похований отаман в степу, неподалік рідної Січі. Він і до сьогодні випромінює не тільки спомини, але й характерницьку енергію. Вона виривається з-під землі і соколом влітає в наші душі, щоб і ми могли злітати в небо та світу заявляти про свою значущість.

l

Заметушилася, завирувала, занепокоїлась Україна в переддень місцевих виборів. До влади пруться  лівобережні і правобережні, центристи і утопісти й чого тільки не обіцяють. Їх гасла стрілами підступними впиваються в свідомість простолюдина-виборця. В давні часи простіша процедура виборів існувала.

– Отаман Сірко нехай панує над нами, – виносили свій “вирок” запорожці.  Це не був  спонтанний сплеск емоцій, а підтвердження реальних дій і вчинків.

Козаки розуміли, що Січ найперше – це велике господарство, а ще Січ – то стрімкі бойові походи проти орди і не тільки, бо й морські баталії теж мали місце. Тому неабиякий хист до військової справи треба мати. Козаки знали: не підведе,  життя не пошкодує за товариство і на вогні захистить побратимів, як легендарний Тарас Бульба.

А Сірко собі думав: висока влада – то ніж, спрямований вістрям у серце його.

Ох, коли б претенденти на владу (в громаді чи в державі) мислили  такими категоріями. Як би ж то! Не відчуваючи рівня своєї некомпетентності, не осягаючи відповідальності, немов оси на мед, летять на запах слави і золотого тільця, поспішають на шкоду здоров'ю своєму і без користі для рідного краю.

Іван Сірко майже все свідоме життя віддав козаччині і захисту рідного краю від поневолювачів.  У тій борні за Волю десь і  синів втратив, дружину, статків не нажив, але ніколи собі й своїй мрії не зрадив, як не зрадив козацтву.

Казали, що він був заворожений. "Шайтан-Сірко" – чулося в татарському війську, і страх опановував  ординців. Скільки разів перемагав чисельністю більше вороже військо в бою! Мислив стратегічно, як полководець. А в найгарячішій, найпекельніший січі був першим. Його ворожа шабля  не брала і куля оминала, а від його шаблі ворожі голови стиналися, як капуста.

Тільки один приклад: ординці з яничарами підло напали вночі на Січ. Гриміла, палала нічна баталія, а  отаман продер стріху куреня і стояв над Січчю у відблисках вогню й керував боєм. Майже  14 тисяч яничар, вишколених, злих і диких, поклали тоді свої голови.

l

Той неспокійний час був позначений отим шекспірівським "бути чи не бути" Україні. Чорна рада – це велика пляма на історії нашій. Гетьман Петро Дорошенко тягнув правобережжя під протекторат Туреччини. Михайло Ханенко слугував польському королю. Іван Самойлович заприсягався царю московському. Від тої "чорної зради" страждав народ наш український, і країна була розділена.

Хіба сьогодні не така сама зрада, коли новоявлені партійні гетьмани готові народ вести не тільки в чистилище, але й в пекло, аби свій олігархічний статус зберегти й закріпити? І в часи Сірка звучало: "Мир будь-якою ціною". А в результаті – ні миру, ні добробуту, ні щастя.

Саме Іван Сірко силою свого авторитету за підтримки козацтва запобіг підступній зраді П. Дорошенка і змусив останнього скласти булаву, клейноди і печатку. Переміг, бо правда була на його боці.

Мусимо нині проводити історичні паралелі, бо ж теперішня влада під прапор миротворчої політики виставляє кравчуків, фокіних, від яких тхне нафталіном і зрадою незалежності, на догоду Москві, Путіну.

Хіба мало було закидів, що кошовий Сірко ніякого добра "государю" не зробив? Чи не знайоме нам теперішнє цькування Петра Порошенка і всіх тих, хто слово проти "государя" Путіна промовить, і захищає українство? Та, попри все, є наша історична правда "кров'ю омита" і в битвах за волю загартована.

l

Почуймо історика Дмитра Яворницького. В "Історії запорозьких  козаків" читаємо: "Сірко був людиною безсумнівно чесною, не заплямував себе ні користолюбієм, ні продажністю, був  людиною простою і доступною, без всякого чванства та марнославства,… істинним патріотом, люблячим     свою Батьківщину.  

Не покладаючи рук, боровся заради неї, відставляв свої особисті інтереси, не маючи ні відпочинку, ні спокою, незважаючи на смертельну небезпеку".

Особистість І. Сірка як непереможного воїна і народного героя народила в сучасників і нащадків немало легенд, переказів, пісень і дум.

Говорили, що рівного Сірку не буде ніколи, бо на те є закляття самого отамана: "Хто ляже поруч зі мною, той мені брат, а хто вище – той проклятий".

А ще мовлять, що козаки в походи проти бусурманів труну з собою брали і з нею перемагали. Інший переказ свідчить, що козаки відрізали праву руку Сірка і з нею ішли на війну. У випадку біди вони виставляли ту руку вперед, промовляючи: "Стій, враже, душа і Сірко з нами"! Ворог почувши це втікав, як наполоханий заєць.

Не знаю, скільки в цих переказах правди, але, безперечно, характерник Іван Сірко – особистість унікальна. Недарма за нього клопотали козаки і король польський  перед царем московським, щоб визволити його із Сибіру, повернути на Січ. І цар помилував і повернув – хіба не диво? І ще знаємо, що мощі святих зцілюють. Тож мощі Сірка мають чудотворну енергію і силу, бо інакше звідки Майдан і героїка українців на Сході?

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: репродукції картин П. Андрусова “Козацькі старшини” (ліворуч); І. Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, де в центрі – Іван Сірко (ліворуч).

В біографії Івана Сірка, отамана війська Запорозького, характерника, до болю щирого українця, є суттєва прогалина – рік народження невідомий.

Скільки літ йому сповнилося 1 серпня 1680 року у день смерті, коли козаки гарматами  та мушкетами віддавали останній салют, невідомо. Сто, двісті, а, може, й більше, хтозна – це ж характерник, який "не від світу цього".

А, може, в нас так зроду-віку ведеться, бо ж і день народження неньки-України невідомий. 24 серпня 1991 року – це лишень підтвердження присутності древньої держави на теренах Європи. Відлік можна брати і від Михайла Грушевського, і від Володимира Великого, і від сивочолого Трипілля з високою культурною цивілізацією.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 986

28 серпня, у свято Успіння Пресвятої Богородиці, у Погіньках Голобської ОТГ відбувся святковий захід із нагоди Дня села. 

Розпочали святкове дійство ведуча Світлана Ковбасюк, солістка клубу Тетяна Рудін та її донечка Аня. Глядачів привітали депутат селищної ради Наталія Соботович і селищний голова Сергій Гарбарук. Сергій Володимирович за багаторічну сумлінну працю, високу відповідальність, врівноваженість і порядність вручив грамоту селищної ради Наталії Вознюк, працівнику відділення поштового зв'язку смт Голоб, яка обслуговує цей населений пункт. Про відзначення Наталії Миколаївни клопотали його мешканці. 

Місцеві жителі, їх гості змогли насолодитися виступами колективів та окремих виконавців Голобського будинку мистецтв і Голобської дитячої музичної школи. Від імені глядачів аматорам сцени за насичену концертно-розважальну програму подякувала завідувач клубу Світлана Барбарук.

Наш кор.

28 серпня, у свято Успіння Пресвятої Богородиці, у Погіньках Голобської ОТГ відбувся святковий захід із нагоди Дня села. 

Розпочали святкове дійство ведуча Світлана Ковбасюк, солістка клубу Тетяна Рудін та її донечка Аня. Глядачів привітали депутат селищної ради Наталія Соботович і селищний голова Сергій Гарбарук. Сергій Володимирович за багаторічну сумлінну працю, високу відповідальність, врівноваженість і порядність вручив грамоту селищної ради Наталії Вознюк, працівнику відділення поштового зв'язку смт Голоб, яка обслуговує цей населений пункт. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 259

Посада секретаря будь-якого керівника тільки на перший погляд здається простою і не обтяжливою. "Ну, що складного в цій роботі? – скаже дехто. – Сиди собі у приймальні, відповідай на телефонні дзвінки, регулюй потік відвідувачів або взагалі нікого не пускай до шефа".

Переконаний, що з цією думкою не погодиться Тамара Панасівна Шевчук, котра ось уже 50 років беззмінно працює в редакції газети "Вісті Ковельщини" на згаданій посаді, маючи в трудовій книжці лише один запис: "Прийнята на роботу…". Погодьтеся: своєрідний рекорд, яким може похвалитися далеко не кожна секретарка – чи то колишня, чи то сучасна.

Пані Тамара знає, що її праця надзвичайно важлива і потрібна колективу, а не тільки редактору. Їй довелося починати трудову біографію з Василем Усенком, продовжувати з Василем Бородчуком, а нині – з вашим покірним слугою. Звичайно, в минулому, коли про місцеву пресу влада дбала не на словах, а на ділі, коли "міськрайонка" виходила чотири рази на тиждень, редакційний штат був набагато чисельніший – сягав майже 20 чоловік. В приймальні трудилися дві секретарки-машиністки, які не тільки займалися прийомом відвідувачів, а й друкували матеріали журналістів, громадських дописувачів.

Тамарі Панасівні випало працювати з такими майстрами своєї справи, як Єлизавета Дорфман, Алла Малиновська, Галина Чикова, Валентина Лусь, Софія Пугач та інші. Прийшовши в редакцію фактично із шкільної парти, вона переймала їх досвід, вчилася основам і редагування, і коректури, і діловодства, і багатьом іншим потрібним речам, без яких не обійтися жодному редакційному працівнику.

Жінка пам'ятає, як творили газету її старші товариші, що вже відійшли у Вічність, – Гнат Ольхович, Алла Черній, Степан Скоклюк, Степан Байдюк, Володимир Ковальчук. У кожного з них був свій характер, свій почерк і з кожним треба було знаходити порозуміння, вміти з півслова вгадувати їх творчі забаганки, не втомлюватися передруковувати поправлені редакторами статті і кореспонденції раз, другий, третій. А темп роботи у редакції був тоді шалений – сьогодні журналіст поїхав у відрядження, а вранці написаний ним матеріал мав бути набраним і готовим до друку, завізований завідуючим відділом або редактором.

У радянські часи секретар-друкарці доводилося  виконувати ще й таку, не зовсім зрозумілу для сучасної молоді роботу, – в обідню перерву "на слух" приймати повідомлення ТАРС або РАТАУ, котрі по радіо передавали обов'язкову для друку в місцевій пресі інформацію. Це – новини про партійні з'їзди, пленуми, сесії Верховної Ради тощо. Пізніше стало легше – в редакції встановили телетайп, на якому теж треба було навчитися працювати.

Безпосередніми керівниками секретар-друкарок були відповідальні секретарі редакцій – очільники своєрідних "штабів", в обов'язки яких входило планування чергових номерів газети, макетування її сторінок, художньо-поліграфічне оформлення видання. Ці обов'язки у різний час виконували Ніна Нагайчук, Людмила Скоклюк, Людмила Стасюк, з якими у пані Тамари завжди були товариські стосунки.

Героїня нашої розповіді активно займалася спортом, разом із Марією Фоменко, іншими дівчатами відстоювала честь колективів редакції і друкарні на міських змаганнях. Не раз у настільний теніс з ними грали й чоловіки. Та й відпочивати вміли, адже до наших послуг були просторий актовий зал, їдальня.

Навантаження дещо зменшилося із запровадженням комп'ютерного набору, електронної пошти, але це лише на перший погляд. Насправді доводиться і надалі реєструвати листи, що надходять, вести внутріредакційну документацію, працювати із розповсюджувачами преси, відповідати на телефонні дзвінки. Особливо важко доводиться у період важливих політичних подій, коли телефон у приймальні стає "гарячим" від постійних і настирливих дзвінків, адже люди хочуть отримати інформацію, як-то кажуть, з "перших рук". Дехто секретарю виливає свої обурення, невдоволення, тривогу з приводу тих чи інших матеріалів, нерозв'язаних проблем.

Автору цих рядків довелося видавати заміж Тамару Панасівну в якості голови комітету профспілки, якому тодішній редактор доручив привітати молодих з одруженням, радіти народженню доньки Людмили, отриманню сім'єю квартири, а пізніше – заміжжю дочки, появі на світ онуків – Ані і Володі. На жаль, не обходилося і без сумних подій: в молодому віці помер чоловік Микола, котрий працював майстром у вагонному депо Ковель, відійшли у засвіти мама і тато, свекруха і свекор, брат і сестра…

Труднощі не зламали Тамару Панасівну. Як і раніше, вона завзята, енергійна, дає лад домашньому господарству на Ковелі-2, де мешкає, трудиться і на батьківській землі в Уховецьку. Найбільша її турбота – донька Людмила і зять Володимир, онуки, рідні. При всьому тому пані Тамара залишається гарною, сучасною і креативною жінкою, на яку задивляються чоловіки. А подивитися є на що, бо нашій героїні властиві риси справжньої української красуні: чорнобрової, статної, акуратної, завжди охайно одягнутої, з модною зачіскою.

…Іноді думаю: у нас із Тамарою Панасівною є багато спільного. І вона, і я маємо солідний стаж роботи в одній редакції. І вона, і я віддані рідній газеті та її колективу. І вона, і я вважаємо, що живемо на Землі недаремно, адже присвятили себе улюбленій справі, якою почали займатися майже одночасно в молоді роки.

Микола ВЕЛЬМА.

НА СВІТЛИНАХ: Тамара ШЕВЧУК; з автором цих рядків; з донькою й онуками.

Фото з архіву редакції.

Посада секретаря будь-якого керівника тільки на перший погляд здається простою і не обтяжливою. "Ну, що складного в цій роботі? – скаже дехто. – Сиди собі у приймальні, відповідай на телефонні дзвінки, регулюй потік відвідувачів або взагалі нікого не пускай до шефа".

Переконаний, що з цією думкою не погодиться Тамара Панасівна Шевчук, котра ось уже 50 років беззмінно працює в редакції газети "Вісті Ковельщини" на згаданій посаді, маючи в трудовій книжці лише один запис: "Прийнята на роботу…". Погодьтеся: своєрідний рекорд, яким може похвалитися далеко не кожна секретарка – чи то колишня, чи то сучасна.

Пані Тамара знає, що її праця надзвичайно важлива і потрібна колективу, а не тільки редактору. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 355