Спогади очевидця Кортеліської трагедії
Якушик Петро Трохимович народився в Кортелісах у 1932 році і все своє життя провів у рідному селі. Про події війни він знає і пам’ятає дуже багато і розповідає так, ніби вони відбувалися вчора.
У сім’ї, крім батьків, було ще дві сестри. Хата стояла поблизу центру села. Мали біля трьох гектарів хорошої землі, яка була розкидана десь у семи місцях. З худоби мали дві корови, телицю і коня. Хліб і картоплю мали завжди. На зиму квасили завжди бочку огірків і бочку капусти, а картопля, печена у печі, була дуже смачна. Найбільше сіяли жита, гречки та люпину. Як і в кожного, були жорна, ступа, а також січкорізка. Люди жили дружніше і веселіше, ніж зараз, любили співати.
Одних лише євреїв у селі налічувалося 44 сім’ї. Найбагатший єврей Біюмінг мав свого магазина та машину, яка чесала вовну. Власником магазину-шинку, де продавали горілку і де можна було посидіти, був єврей Туляр. Євреї вірили в Бога і ходили всі до синагоги, яка знаходилась біля теперішньої автобусної зупинки.
Нашими сусідами були єврей-коваль Алтик та його мати Рухля. Алтику було десь біля тридцяти років, але він був ще не жонатий. По суботах я ходив їм допомагати. Треба було розтопити грубку, а потім прийти ще раз і засунути юхту. За це вони давали мацу. Батько часто допомагав Алтику підковувати коней. Одного разу, коли вони з батьком обідали в хаті, зайшла Рухля і побачила, що її син їсть сало. Вона дуже кричала і сварилася.
Влітку 1942-го до Алтика прийшли його родичі, які втекли з малоритського гетто. Про це швидко дізналися німці, які приїхали разом із поліцаями. Алтика розстріляли, а його родичів відправили назад у гетто. У Кортелісах частину євреїв спочатку знищили німці, а потім багато євреїв побили також партизани. Коли з іншими дітьми гнав корови з пасовища від могилок, то побачив, як партизани ідуть цепом від Запоків’я. Спочатку вони застрілили дванадцятирічного єврея-пастушка, який був з нами. А потім побили багато євреїв у селі, не жаліючи ні жінок, ні дітей.
Коли прийшли німці, то люди вибрали старостою Андріяна Поліводу, хоча він цього і не хотів. При німцях батько возив поставку від землі в Ратне чи Заболоття, а також різали ліс – були людям ділянки. І в селі, і по хуторах було багато оточенців, які жили переважно у багатших людей, і, навіть, у поліцаїв, а потім пішли в партизани. А також побили вікна і розвалили печі старості та поліцаям.
З Кортеліс німці хотіли відправити молодь на роботу в Німеччину, але партизани біля лісу їх затримали. У серпні 1942 року, коли німці розстрілювали партизанські сім’ї, староста Андріян та його заступник Федось Корнелюк багатьох людей врятували.Німецький начальник попередив, що якщо село не здаватиме поставки для німецької армії і буде помагати партизанам, то розстріляють усіх жителів. Уже після цього партизани вбили двох немісцевих поліцаїв, які ходили по хатах і казали везти продукти на Ратне.
l
Вранці 23 вересня мати побудила всіх дітей і сказала, що треба збиратися. Одяглися святково, зговорили «Отче наш», поцілували ікони і хліб. Мати взяла шматочок хліба і трохи солі за пазуху. Виганяли з хати поліцаї-українці. Мати хотіла закрити комору, а вони сказали, що та комора тобі вже не потрібна.
На сход, крім кортелісців, йшли також запоківські люди.Німці приїхали в село на вантажних машинах. Як ішли по дорозі до церкви, то біля останньої хати, де раніше жили євреї, батько відсунув дошку в загорожі і сказав, щоб ховалися. Так уся сім’я – 5 чоловік заховалася в порожньому єврейському будинку, де раніше був також магазин. Поліцаї це бачили, але нічого не сказали. Матір із сестрою накрили великим сірниковим ящиком. Мене загребли сміттям із сіна та соломи у кутку в хліві. Батько із сестрою Юлькою заховався на горищі у цьому ж хліві.
Люди дуже кричали, коли їх почали заганяти у церкву та школу.Щоб заглушити крики і плач людей, німці включили двигуни своїх автомобілів. І майже відразу почали стріляти в кількох місцях. Батько з горища бачив, як людей виводили групами і біля ям стріляли в потилицю. Одна з тих ям була зовсім близько від нашої схованки. У хлів кілька разів хтось заходив – не знаю, німці чи поліцаї. Одного разу ледь на мене не наступили. Було дуже страшно. Від страху все тіло ніби заніміло.
З хліва вийшли, як закінчився розстріл і зняли оцеплення. Біля ям із розстріляними ще ходили німці, а поліцаї прикопували їх землею. Мати з білої хустки зробила пов’язки і наділа всім, крім менших дітей.
Всього білі пов’язки мали десь півсотні людей (німці видали білі пов’язки тим людям, яких вони залишили живими – авт.). Ще під час розстрілу в село наїхало багато людей з підводами, яких німці направили із навколишніх сіл. Вони вивозили все добро у Ратне. Коли ми підійшли до своєї хати, то всі кращі речі там уже було забрано. Сусідські дівчата, дочки Гната Горніка, просили візника дати їм хоч що-небудь з їх власного одягу, який вже був на возу. Їх батьки і два брати були розстріляні, а вони залишились живі, бо спали на сіні у хліві і вийшли зі своєї схованки тепер майже голі. Візник відмовлявся давати дівчатам одяг, але це побачив поліцай і наказав зняти з воза цілу скриню.
У той же день ми виїхали в Ратне разом з іншими людьми.Їхали своєю підводою і забрали також всю худобу. Худобу ще раніше поліцаї повипускали з хлівів і вона ходила по городах. Поселилися в єврейській хаті, яку виділив староста Андріян. Поїхали в Ратне, бо казали, що в лісі будуть ловити і бити. У нас не було родичів ні в поліції, ні в партизанах.
Німці залишалися в Кортелісах ще кілька днів, поки все не вивезли і не спалили всі будинки. Сім’я Титюка Вікентія жила у селі, але уціліла під час розстрілу, бо були на хуторі Дуби. Їх затримали поліцаї і сказали, що залишать живими, якщо їх син – партизан Титюк Олександр вийде до них. Вони передали це синові, і він пішов у Ратне, де його розстріляли. Батьків і брата із сестрою та її дитиною відпустили. Одного разу в церкві мати побачила свою хустку на ратнівській міщанці. Ця хустка була матері дорога, як подарунок від кубанської козачки, коли вони були в евакуації під час Першої світової війни. Просила міщанку повернути хустку, але та відповіла, що купила її в якогось поліцая за літру самогону і нічого віддавати не буде.
l
У Ратне жили до весни 1943-го. А весною, коли вже зійшов сніг, німці роззброїли і арештували в Ратне близько сотні українських поліцаїв, яким вони вже не довіряли. Але один із них утік і покликав на допомогу власовців, які на Смольній заготовляли ліс. Поліцаї забрали свою зброю і пішли в ліс у повстанці. Спочатку збудували собі бункер в урочищі Галя, біля Кортеліс, а потім перебралися десь на Самари. Командиром у них був «Орлик» - Горнік Михайло із Кортеліс, який раніше мав свого магазина і був дуже грамотний та балакучий. Після переходу поліції в УПА близько десяти кортеліських сімей повертається до свого села. Спочатку зупинилися у лісі біля спаленого хутора Попливці, спали просто на землі.
Потім побудували будочку біля згорілої хати, яка протікала з усіх боків. Виживали завдяки тому, що мали дві корови. Але одну корову потім забрали партизани. Коли забирали корову, діти почали плакати, то партизан вистрілив угору і сказав, що всіх постріляє. Корова не хотіла йти, то її забили і батько ще помагав лупити. Партизани подобрішали і написали розписку, що радянська влада поверне корову після війни. Через багато років зустрів одного з тих партизанів на весіллі та запитав, коли вже він корову віддасть. То той чоловік, який приїхав десь із Білорусі, і весілля покинув.
Перший раз радянські війська прийшли в село у березні 1944 року. Солдати були дуже змучені і зарослі, ішли по коліна в снігу, спираючись на палиці. Парою коней везли гармату без снарядів. Просили: «Мамаша, дайте хлеба». Хліба не було, дали молока. Нас із хатини вигнали і поставили там радіостанцію. Був великий бій десь під Мокранами, і через кілька днів повернулися німецькі війська. Уночі, при світлі ракет, відбувся бій. У селі загинуло 18 радянських солдатів, а інші відступили.
Під час бою люди ховалися в урочищі Галя, у хаті Дем’янюка Григорія. В Кортелісах потім ще кілька місяців були угорські солдати. Вони деколи забирали в людей сіно та овес коням на корм. Батька відправили в Самари будувати моста, де в нього ледве не забрали коня. Коли влітку 1944-го радянські війська знову прийшли в Кортеліси, то угорці відступили без бою. В село почали повертатись колишні партизани, і воно стало потроху відбудовуватись.
Записав
Микола Михалевич,
завідувач Кортеліського історичного музею.
Якушик Петро Трохимович народився в Кортелісах у 1932 році і все своє життя провів у рідному селі. Про події війни він знає і пам’ятає дуже багато і розповідає так, ніби вони відбувалися вчора.
У сім’ї, крім батьків, було ще дві сестри. Хата стояла поблизу центру села. Мали біля трьох гектарів хорошої землі, яка була розкидана десь у семи місцях.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 95
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 10оС. Вітер східний помірний.
З давніх-давен в народі мудро кажуть: «Хліб – усьому голова». В правильності цих слів ми щоденно переконуємося особисто. Бо не уявляємо свого життя – чи то на свято, чи то в будень – без хліба насущного. Слава Богу, що сьогодні, навіть в час воєнного стану, ми не відчуваємо його нестачі.
«Вісті Ковельщини» – газета для Вас і про Вас!
Уряд вніс до Верховної Ради законопроєкт №12000 – про Державний бюджет на 2025 рік. Голова профільного парламентського Комітету Данило Гетманцев назвав основний фінансовий документ коротко і вичерпно: «Бюджет песимізму».
Господи Великий, Праведний, Всевидющий!
Спогади очевидця Кортеліської трагедії
18 жовтня, п’ятниця
ОВЕН. Цей тиждень мине успiшно, якщо пiднесений настрiй на початку тижня ви зумiєте зберегти до його кiнця. В середу слiд з обережнiстю поставитися до справ з документами.