Повідомлення в номер / 10 травня – День матері

07.05.2015

maxresdefault10 травня – День матері

Дорогі наші Матері!
У другу неділю травня українські родини на загальнодержавному рівні відзначають День матері. Це свято особливе, сповнене щирого почуття любові, глибокої вдячності і безмежної шани до жінки-матері. 
Унікальною цінністю та надзвичайною гордістю держави є багатодітні матері, які змалечку прищеплюють дітям людяність, любов до праці, вміння берегти та підтримувати найкращі українські сімейні традиції.
Немає нічого сильнішого за материнську любов і молитву, за жіночу силу. Відважні українські сини, яких захищає материнська молитва, заступають шлях ворогам, воюють, боронять нашу землю.
Не стане слів, аби подякувати за Вашу материнську любов, що є для нас вічним пожиттєвим оберегом, за тепло Вашого серця, котре завжди готове пробачити і зрозуміти.
Від імені районної державної адміністрації та районної ради щиро бажаємо міцного здоров'я, добра, достатку, родинної злагоди, благополуччя та гідного продовження у найдорожчому своєму багатстві – дітях. Миру і злагоди у Ваші оселі! 

Дорогі наші Матері!

У другу неділю травня українські родини на загальнодержавному рівні відзначають День матері. Це свято особливе, сповнене щирого почуття любові, глибокої вдячності і безмежної шани до жінки-матері. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2476
Читати далі

Повідомлення в номер / Щастя бабусі Ніни

07.05.2015

щастяЩастя бабусі Ніни

За статусом бабуся Ніна – учасник війни. І звання це не просто за віком, як в декого, бо вона справді допомагала армії. Поруч був госпіталь, туди ходили щодня. Аби стати в пригоді –  бинти попрати, прибрати, нагодувати тих, хто не міг через важке поранення ходити, картоплю на кухні почистити, посуд помити. Дівчатка-підлітки уже могли чимось зарадити.
86 років скоро буде жінці,  а все пам'ятає, ніби вчора це було, бо таке не забувається. Воно і в спогадах, і в снах, і в історії нашої країни. Юність, обпалена війною, залишила слід на все життя. Після Перемоги нелегко було спинатися на ноги, бо все в руїнах залишилося. 
В колгоспі працювали важко, бо все вручну – і на полі, і на городі. А заробітки мізерні – всього 20 коп. за день. Тож вирішила шукати рятунку, завербувавшись у Запоріжжя на відбудову міста. А хіба там легше? Платили, звичайно, більше, але працювалось так, що якби не нічний відпочинок, то б і сили не було другого дня встати, бо нарівні з чоловіками старались.
Там і зустріла у 25 років  і свого судженого. Не спішила рано заміж, бо треба було меншим братам і сестрам допомагати на ноги стати. До війни встигла лише 5 класів пройти, а потім яка вже наука? Війна забрала шкільні роки. Після неї  робота стала основою життя.
Заробивши трохи грошей, молодята повернулися на Волинь, на малу батьківщину чоловіка, в Любомльський район. У нього теж була багатодітна сім'я, то надії на допомогу нізвідки чекати. Працювали до сьомого поту: він у лісгоспі, вона – у колгоспі на різних роботах. То в польовій, то в городній бригадах, і на фермі свинаркою. Все ж вручну. Відра, повні їжі для свиней, треба було носити по всьому свинарнику. Це вже згодом механізували і вагонкою возили з кінця в кінець.
А  вдома теж не переробити, бо ж тримали господарство, все треба було доглянути. Почали й дітки одне за одним народжуватись: 5 синів і доньку виростили. "Мати-героїня" – сяє орден на грудях у жінки. Діти дружні, одне одному допомагають. 
Батько був строгий, підтримував дисципліну змаленства. Як котресь щось накапостить, карав усіх разом, щоб інші робили висновок. А пішли в школу, перевіряв щовечора у кожного уроки. З вчителями постійно підтримував зв'язок, не пропускав жодних батьківських зборів, бо це ж батьківські, казав, а не материнські.
Не вдалось через невеликі статки дати дітям вищу освіту, але середню спеціальну всі здобули. Хлопці переважно технікою захоплювались, то й стали шоферами, механізаторами. Найстарший син має свої трактор і комбайн. Йому не треба майстра-механіка, сам у всьому розбирається. Донька – працівник культури.
Має бабуся Ніна вже 22 онуків і 15  правнуків.  Всі живуть недалеко: в сусідньому селі, в своєму, в Любомлі, Нововолинську, найдалі – в Кузнецовську. За кожного серденько болить, а найбільше – за 1,5-річним правнучком, бо через хворобу йому довелося в реанімації лікуватись.
Були в житті жінки  трагічні сторінки, бо й чоловіка поховала, й зятя. Чоловік рано пішов із життя, адже довелося, як бійцю останнього призову, замість війни, зазнати голод і холод в Саратові на будівництві газопроводу, а потім служити ще 7 років в армії. В лісгоспі на лісоповалі теж нелегко працювалось. А зять на заробітках в Москві загинув.
Слава Богу, радості більше в житті зазнала. Всі люблять неньку, бабусю, прабабусю. Любов ця взаємна. Бо не лінувалась і не лінується жінка. Скільки вона роботи переробила, стараючись для них. 3 корови мали з чоловіком, і коней, й іншу живність. А зимою пряла, ткала, вишивала, в'язала. Тож у хаті, як у музеї: картини, вишивки, рушники, серветки, хідники, килими, покривала. Світлиця так і сяє різнобарв'ям.
То зараз куплене прикрашає домівки, а тоді все робилось своїми руками, бо ніде було купити та й за що?
Пройшли літа, та ще не всі. Шанують і жаліють жінку. І держава, і рідні. Має забезпечену старість (добру пенсію), відпочинок. Була і в санаторії кілька раз, і в госпіталі майже щороку оздоровлюється.
А на день народження обов'язково всі з'їжджаються, особливо на ювілеї. Тоді  в хаті і гамірно, і весело, бо майже 50 гостей тільки своїх, найрідніших. Хоч сили й здоров'я в жінки вже не ті, та є для кого жити. Тож вболіває щодня, переглядаючи новини, за долю України, читає найдорожчу книгу Біблію і молиться, щоб закінчилась війна та запанував мир. 
Хай збудуться Ваші прагнення й бажання, Жінко-Матір!
Валентина ОСТАПЧУК.

За статусом бабуся Ніна – учасник війни. І звання це не просто за віком, як в декого, бо вона справді допомагала армії. Поруч був госпіталь, туди ходили щодня. Аби стати в пригоді –  бинти попрати, прибрати, нагодувати тих, хто не міг через важке поранення ходити, картоплю на кухні почистити, посуд помити. Дівчатка-підлітки уже могли чимось зарадити.

Валентина ОСТАПЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 936
Читати далі

Повідомлення в номер / В житті – як на довгій ниві

07.05.2015

селоВ житті – як на довгій ниві

Батьківщина – рідна земля, та, по якій ходимо, вирощуємо хліб і все, що потрібно для життя. І не дай,  Боже,  її втратити. 
"Батьківщина" – від слова "батько". Він – опора сім'ї, орач, сівач, захисник. А якщо потрібно – воїн. А тут воїн – жінка. Красива, сивочола, але безстрашна і стійка, бо силу і натхнення черпає з любові до України. Це – Лідія Козуля. 
Усі, хто передплачує газету "Вісті Ковельщини", зустрічаються з цим ім'ям. Адже вона – депутат районної ради, громадська активістка, патріотка. Найяскравіше риси характеру цієї особистості проявилися в тому, що вона і члени її сім'ї стали учасниками Майдану Гідності. 
Мені дуже хотілося більше дізнатися про цю людину, про витоки її патріотизму, але Тойкут, Заріччя далеко від Голоб, а в Дарівці живе рідна сестра Лідії Іванівни – Галина.
І ось я на охайному та розкішному обійсті. Квіти, квіти, квіти, а в хаті  – ціла оранжерея. 
Таке відчуття, ніби перебуваєш в якомусь дендропарку. 
Такою залюбленою у рослинний світ Бог подарував їй і невісточку – учителя біології, яка вірність своїй професії продовжує вдома. Вирощує кофейне дерево, лимони, банани. А вазонів – не злічити! 
Будинок на два поверхи, то є де розкошувати, аби бажання. Син Галини Іванівни – Василь – директор торгового дому "Експрестехпостач" у Луцьку. Здібний і працьовитий, патріот своєї Батьківщини, допомагає церкві УПЦ КП, що в Голобах.
Родовід Галини Іванівни бере свій початок із села Лапнів Ковельського району. Село – мальовниче, з двома озерами, неподалік – річка Турія, чистоту якої так відстоює депутат районної ради Лідія Козуля (дівоче прізвище – Мазурик).
Усі діти, крім Лідії, "діти війни": 1941, 1943, 1945 років народження. То яким було їх дитинство, можна здогадатись, подивившись  у новинах на дітей Донбасу чи Луганська… 
У школу ходили всі дружно до 8-го класу у селі Лапні, а середню освіту здобували в Тойкуті. Пішки, якщо навпростець, то це 3 кілометри, а як бездоріжжя, то цілих 5. 
Вчилися добре, бо були відповідальні, привчені до праці: та – зілля нарвати, та – щавлю на борщ, та – картоплю чистити, всі –  полоти город. 
У вихідні мати дозволяла піти на річку, але  водночас і гуси пасти. Ліду, найменшу, доглядали всі, але і "обкрадали". Зробить мати "пустушку" (пожований хліб макала в цукор), а вони поласують самі, бо хочеться солодкого. Та згодом все-таки признаються, чого дитина плаче. 
Виросли, кожне знайшло своє місце в житті: Віра  (стала Солошик) – завідуюча виробництвом на Любешівському хлібозаводі, Люба (Денисюк) – продавець у Ковелі, Галина – в сільпо, стала Галабурда, Сергій – інженер по техніці безпеки у Дніпропетровській області, Лідія Козуля – начальник відділення поштового зв'язку в с. Заріччі.
У кожного — своя доля і свій шлях широкий. Але всю родину об'єднує любов один до одного, взаєморозуміння, підтримка у тяжку хвилину.
Після закінчення шестимісячних курсів пекарів у Луцьку Галина Іванівна працювала за фахом.  Жили у бідненькій хатинці, без підлоги, коли йшов дощ – підставляли відра, миски…  Пізніше обоє заочно  вступили до Чернігівського кооперативного технікуму. 
Працювали в пекарні у   Голобах. Сумлінно виконувала Галина Іванівна материнські обов'язки, виховуючи трьох дітей: Василя, Ірину й Аллу. Дочки працюють страховими агентами. Мають свої щасливі сім'ї, бабуся – шестеро онуків, і у всіх попарно: дівчатка і хлопчики. Після смерті чоловіка жінка поєднала  свою долю з доброю і порядною людиною, який її дітей має за своїх ось уже протягом 27 років. Діти (зяті та невістка) дуже добрі. Домовляються і з'їжджаються садити, полоти, збирати на городі, прибирати в хаті. 
"Ой, як добре, що є мобільний зв'язок: почуєш голос кожного, дорогого серцю", – каже моя співрозмовниця. Дуже пишається своєю сестрою Лідією, яка встигає скрізь. "Розумна, ділова, справедлива і принципова. За людей стоїть горою, то односельчани прихильні і до неї", – говорить Галина Іванівна. 
Нашу розмову перебив телефонний дзвінок. Це брат хвалився, що посадив картоплю, посіяв городину.
"Усі ми любимо землю і працю на ній. Любимо Україну. Але ми не такі, як Ліда. Вона особлива", – з неприхованою гордістю за сестру сказала жінка.
Багато перейняли від своїх батьків. Батько сам побудував хату, працював бухгалтером у колгоспі. Мати – на різних роботах. А у вільний час ткала, шила одяг дітям, вишивала, в'язала, готувала на весіллях. Встигала скрізь і завжди. 
По батьках залишився тільки щемний спогад і могилки, які дочки старанно доглядають. 
Молимося, мріємо, прагнемо, щоб на всій планеті Земля у любові і ласці зростали діти, на мирних полях, квітниках, в установах працювали жінки, а їх спокій оберігали чоловіки. Поможи, Боже, Україні і її мирним людям здійснити цю мрію!
Лідія ГАРЛІНСЬКА.

Батьківщина – рідна земля, та, по якій ходимо, вирощуємо хліб і все, що потрібно для життя. І не дай,  Боже,  її втратити. 

Лідія ГАРЛІНСЬКА.


Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 2089
Читати далі

Повідомлення в номер / Рідна мати моя…

07.05.2015

матиРідна мати моя…

У нашім раї на землі 
Нічого кращого немає, 
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
…І перед нею помолюся, 
Мов перед образом святим
Тієї матері Святої, 
Що в мир наш Бога принесла.
(Т. Шевченко).
В усі часи в усіх народів мати завжди – найрідніша, наймиліша, найдобріша, найщиріша, найчесніша. Недаремно кажуть: весна дає щасливі сподівання на весь рік, а мати всім дітям  – на весь вік.
Мати — це півсвіту, який завжди переважає іншу його половину. Ноги тримаються землі, а душа – матері, яка незримою павутиною любові живить наше серце і на краю Землі. У нашому серці вона живе вічно, і наші болі миттєво даються чутись їй. Мамі першій хочеться сказати найрадісніше і те, що найбільше дошкуляє. 
Мама! Лише від цього слова всі біди та проблеми втікають якнайдалі, залишаючи навколо тебе простір прозоро-чистим та світлим.
Мама! І ти стаєш іншим, завжди значно кращим, ніж таким, яким ти є і яким би хотів бути.
Можна мати все, але коли не мати матері – тоді все знецінюється, стає напівживим і мало кому потрібним. Маму треба мати у глибинах своєї душі – це найголовніше, тоді наша душа буде охоплена радістю і щастям. Коли нехтуєш своєю мамою, то обриваєш сокрально-життєдайний зв'язок із центром Всесвіту, втрачаєш благословення небес і стаєш осиротілим тяжким каменем, кинутим на дно власного пекла.
Не любити маму – це ненавидіти себе, що рано чи пізно призведе до руйнації своєї особистості. Це – святотатство, виклик Богові, змагання, яке є завжди гірким.
Мати! Вона – зриме божество, те, що поєднує тілом та душею світ видимий та невидимий, перший провідник до Бога. Те, чого не бачимо,  чуєм своїм серцем. Вона ніколи не втрачає зв'язку з небом і часто його притягує та укриває ним своїх дітей. Її безмовна молитва часом у мільйони разів сильніша, ніж багатослів'я тих, хто молиться без серця.
Мати – найголовніший пастир нашої душі. Її любов несе світло небес, її устами промовляє сам Бог. Вона дарує таке внутрішнє тепло, від якого тануть усі люті морози. 
Мамина ніжність робить із нас людину. Вона проклала шлях до Бога серцем. Якщо не вірити у це велике покликання матері, то навіщо усі наші земні страждання, наші тяжкі ходіння по земних муках?!
Немає у світі нічого святішого, ніж мама з дитятком на руках! Всі геніальні митці світу вдавались і вдаються до цього образу. Саме він протягує нерозривну нитку життя, зшиває все докупи, нанизує віковічні цінності, намисто яких складає найбільший і найвизначніший скарб, в пошуках якого так часто збиваються на манівці. Немає у світі святішого і ціннішого, ніж мама.
Де знайти її Величність маму? Де її побачити та потішитися віковічним образом безмежної любові? Де можна відчути той ніжний дотик серця, який електричним розрядом небес заряджає потужною енергією творити та жити? Де вона – наша мама, українська мама, в якої рветься душа за своїм дитятком?
Є, є вона!!! Ось подивися. Глянь на неї! Хоч трішки переймися її долею, бо вона і твоя! Це і твоя мама – це той самий духовний біль, кришталево-діамантові сльози від котрого є найвищою цінністю. Це і матері Героїв Небесної сотні, і тих вояків, хто боронив і боронить нашу рідну землю від  чужоземних нападників. Матері і всіх нині сущих патріотів України і тих, які ще себе не усвідомили справжніми українцями, справжніми синами Батьківщини-Матері. 
Ці матері вивертають свою душу назовні, і на її струнах виграють елегійну мелодію журби й радості, одвічних супутників людського буття.
Мати! Щось таке сокровенне, таємниче  та водночас надзвичайно цінне закладене в цьому слові.  Якийсь рідний голос веде стежкою мудрості до нових вершин, і ми пізнаємо цінності кожної миті життя, і ми живемо!
Де знайти таку нам квітку,
Щоб цвіла, цвіла й цвіла?
Де знайти таку людину,   
До кінця, щоб свого віку,
Вдячна матері була?!
Антоніна ГЛАДУН, 
член ГО "Союз Українок". 
с. Радошин.

У нашім раї на землі 

Нічого кращого немає, 

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2334
Читати далі
07.05.2015

DSC_0013_4В єдності і примиренні переможемо!

Сьогодні найголовніше завдання для українського народу – зберегти великий скарб, дарований Господом Богом, – рідну Батьківщину, з її древніми традиціями та високою духовністю, що притаманна українцям.
Упродовж багатьох століть український народ боровся за свою незалежність та державність. Проголошення незалежності України у 1991 році відбулося без насилля та кровопролиття. Можливо, лише тепер ми усвідомлюємо, який великий то був дарунок. На жаль, це усвідомлення прийшло тільки тоді, коли ми змушені зі зброєю в руках виборювати справжню незалежність та територіальну цілісність.
Українська держава, як багатостраждальна мати, сьогодні чекає від своїх дітей потрібних та правильних кроків, щоб єднатися довкола нашої спільної мети. Але сильна держава може бути тільки тоді, коли буде сильна Церква, тобто єдина і нерозділена.
У ці відповідальні для України дні ми мусимо простити один одного, примиритись і полюбити ближнього свого. Бо Господь заповідав любити навіть своїх ворогів.
Найвищим проявом любові, яка, за словами апостола Павла, «довготерпить, милосердствує..., ніколи не минає» (1Кор.13:4-8), є «покласти душу свою за друзів своїх» (Біблія, Ін.15:13). Саме цю заповідь Христову виконують сьогодні воїни — захисники на Сході нашої держави. Вони показують, як потрібно любити Батьківщину і не зраджувати її.
Ми бачимо приклади беззаперечного героїзму, коли люди різного віку, різного соціального становища свідомо ризикують життям, йдучи добровольцями на війну, займаючись волонтерством. А от від кожного з нас навіть не вимагають бути героями. Просто будьмо українцями, полюбімо Україну не тому, що вона багата, затишна, а тому, що вона наша. Візьмімо для себе її мову як свою, бо вона наша, об’єднаймось духовно, бо ми є народ – єдиний, український.
Україна – це не влада, стара чи нова. Україна – це наша земля, небо, люди. Так, вони різні, як і в інших країнах, але станьмо, насамперед, українцями, може, не завжди досконалими, але єдиними.
Український православний люд прагне єдності, але вона можлива лише в єдиній помісній Православній Церкві. Наше усвідомлення цього сприятиме швидкому об’єднанню всіх православних християн у єдину правдиву Українську Церкву.
Маємо сподівання  і віру, що 8-9 травня, в дні пам’яті і примирення та відзначення 70-ї річниці завершення Другої світової війни, священнослужителі усіх церков спільною молитвою вшанують пам’ять тих, хто віддав своє життя за Україну, а також помоляться за здоров’я усіх, хто боронить рідну землю сьогодні. 
Приклад єдності і любові духовенства зможе об’єднати простих мирян, які мріють жити в згоді та братерстві, у християнській єдності й радості. Кожен душпастир своїм служінням і ділами дасть відповідь перед Богом, чи привів до спасіння свою паству… 
Пам’ятаймо про це! Усім миром молімося Господові за Україну, станьмо єдиними, а, отже, непереможними!
Настоятель 
Свято-Пантелеймонівського храму смт Люблинця 
ієрей Матвій Олійник.
НА ЗНІМКУ: о. Матвій в колі своєї сім’ї.
Фото з домашнього архіву.

Сьогодні найголовніше завдання для українського народу – зберегти великий скарб, дарований Господом Богом, – рідну Батьківщину, з її древніми традиціями та високою духовністю, що притаманна українцям.

Матвій Олійник.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 715
Читати далі

Повідомлення в номер / Польові нариси "Скелі

07.05.2015

польоПольові нариси "Скелі"

(Закінчення.  Поч. в №№ 
за 16, 23, 30 квітня ц. р. ).

(Закінчення.  Поч. в №№ за 16, 23, 30 квітня ц. р. ).

"Утьос" (майже невигадана історія)

Ще донедавна він наводив жах на ворога, а тепер  самотньо стояв у багнюці, закутаний в брезент, ніби заховавшись від пронизливих весняних вітрів, що час від часу  залітали під цупку ковдру і змушували  невдоволено гудіти залізяччям  та лопотіти  недобре   закріпленими  краями.  

 "СКЕЛЯ" – учасник АТО.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 903
Читати далі

Повідомлення в номер / Волонтерів нагородили медалями

07.05.2015

нагороВолонтерів нагородили медалями

У Ковелі благодійники, волонтери отримали нагороди від Всеукраїнського об’єднання «Країна» за представленням командира другої роти ОШБ «Айдар».
Народний депутат України, командир роти “Захід” 24-го батальйону територіальної оборони “Айдар” ЗСУ Ігор Лапін вручив медалі  «За гідність та патріотизм» представникам волонтерського підрозділу «Буг», які постійно допомагають бійцям. 
Більшість з них неодноразово возили речі першої необхідності, медикаменти, військове спорядження на передову. Подбали вони і про автомобіль і тепловізор для айдарівців та інші речі, без яких неможливо обійтись на фронті.
Ігор Лапін подякував усім  за допомогу, підтримку, активну громадянську позицію. Як він зазначив, саме завдяки волонтерам, добровольчим батальйонам вдалося зупинити ворога і не пропустити  його вглиб України.
За словами  міського голови Олега Кіндера, ковельчани від початку антитерористичної операції  суттєво  підтримують військових, допомагають, хто чим може. Благодійники, волонтери – це справжні патріоти нашої держави, люди з великим серцем і щирою душею. Олег Олексійович подякував волонтерському підрозділу «Буг» за те, що вони своїми діями наближають такий бажаний для усіх мир.
Відділ внутрішньої політики, організаційної роботи та зв’язків з громадськістю міськвиконкому.

У Ковелі благодійники, волонтери отримали нагороди від Всеукраїнського об’єднання «Країна» за представленням командира другої роти ОШБ «Айдар».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 662
Читати далі

Повідомлення в номер / Що необхідно знати про субсидії?

07.05.2015
Що необхідно знати 
про субсидії?

що потрібноЩо необхідно знати про субсидії?

Для посилення соціального захисту громадян в умовах значного здорожчання вартості житлово-комунальних послуг з 1 травня цього року Урядом запроваджено надання житлових субсидій за спрощеним порядком.

Олена ДАВИДОВИЧ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 175
Читати далі
07.05.2015 Семенюк Анатолій Володимирович
Тричі  народжений
Він  не  боявся  ані  німців,  ані  “совєтів”

DSC_1754

Тричі  народжений
Він  не  боявся  ані  німців,  ані  “совєтів”

 Спочатку пам'ять виколихує нас на героїчних подвигах минулого. Потім плин часу стирає все і  відправляє у забуття.  Тому так важливо своєчасно зафіксувати ті чи інші події на папері.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1036
Читати далі

Повідомлення в номер / “Як вічний стогін пам'яті моєї”

07.05.2015

троє“Як вічний стогін пам'яті моєї”

Будучи маленькою дівчинкою, я понад усе любила літнього сонячного ранку босоніж бігати  по шовковій травичці, вдихати неповторний аромат  пахучих квітів. Тоді мені здавалось, що живу в казці, яку  часто чула з уст прабабусі. У дитинстві навіть не усвідомлюєш, який глибокий зміст приховує  в собі слово "життя".
І лише запитавши одного разу у своєї бабці про її дитячі роки, я зрозуміла, що світ – це не тільки добрі герої. На собі відчула, як іноді  людську свідомість можуть терновими гілками обплітати певні факти, події. І навіть діставши колючки, ніколи вже не вдасться загоїти рани, що по собі лишають гірка правда та неймовірна жорстокість.
Серед численних жертв війни кожен мав свою долю, свою історію, свою трагедію. Не стала винятком і сім'я моєї прабабусі. Недалеко від села, у якому вона жила, знаходився кордон. Саме тому мешканцям того району довелося першими весь удар брати на себе. Вони багато діб мужньо оборонялися, але сили були не рівними. 
Прабабуся пригадує, як на початку війни, тікаючи від німців, проходили через багато сіл.  В одному з них протікала річка. Єдиним способом перебратися на інший її берег була тоненька кладочка, що, здавалося, здатна переламатися навіть від сильнішого подиху вітру. Бабуся казала, що саме після того випадку почала боятися води. Але найтяжче переправити через річку було корову, яку вони встигли забрати, поспіхом тікаючи від загарбників.  Їй зав'язали очі й повели  по воді. 
Оскільки батько пішов на фронт, ненька одна залишилася з чотирма дітьми. Єдиною підтримкою для цієї сильної жінки були такі ж нещасні, залишені напризволяще матері. Вони всі роки війни проводили в дорозі. Часто ночували на возі, у який була запряжена корова. Іноді зупинялися в лісі, де копали великі ями, щоб у той час, як німці будуть літати на "рамах", заховатися в них, прикрившись гіллям. 
Пригадувала прабабця один епізод, що закарбувався їй у пам'яті: загравшись у лісі, вона забула перестороги матері й вибігла на дорогу. Саме в цей момент почали літали німці. На щастя, її ніхто не помітив. Ту маленьку дівчинку після цього дуже довго сварили, але ж хіба вона розуміла, що не має права бавитися, бо якийсь дорослий чоловік затіяв іншу, серйознішу гру? Отак у дорозі промайнуло  дитинство моєї прабабусі. Воно розчинилось десь серед хмар, форму яких важко було розгледіти, бо воєнні літаки вносили свої корективи, закотилось між грудочками землі з виритих окопів.
По закінченню війни вони повернулись додому. Там на них чекала хоч і передбачувана, проте жахлива картина – суцільне згарище. Німці спалили всі хати та вирізали деревину. На перших порах люди почали викопувати землянки та оселятися в них. Моя  ж бабуся з сім'єю жила  в лазні, яку за час окупації біля річки збудували фашисти. На території села була польова кухня, де готували козацьку кашу. Після років голодування вона видавалася настільки смачною, що бабуся, навіть будучи старенькою, пам'ятала її смак. 
Згодом повернувся з фронту батько, вони пішли жити на хутір до родичів. Через деякий час  побудували навпіл з іншою сім'єю хату в рідному селі. Бабуся почала відвідувати чотирирічну школу, що знаходилась за кілька кілометрів від дому. Але оскільки на всіх дітей була лише одна пара чобіт, то в погану погоду вони туди ходили по черзі. Незважаючи на те, що батько з матір'ю докладали великих зусиль, аби прогодувати сім'ю, бабуся змушена була піти пасти корів, тому школу не закінчила. За весь рік виконання цієї недитячої роботи їй видавали мішечок зерна.
Під час розповіді  з бабусиних  блакитних очей, повних смутку, болю, котилися  сльози. А посмішка, ледве помітна, на  вустах зацвітала лише тоді, коли вона розповідала про те, як разом з братиками та сестричкою ходила колядувати та щедрувати. Господарі  маленьким провісникам свята давали гостинці – смачні пиріжки. І було це для дітей великим щастям! Адже на той час єдиними солодощами вважалися звичайні буряки.
Обдумуючи на самоті почуте, я зрозуміла, що  тиша має голос. Адже тоді вона несамовитим криком запитувала мене: "Як так? Чому? Хіба можуть імперські плани однієї людини руйнувати долі мільйонів?". Маленькими пальчиками я намагалася якомога сильніше затулити вуха, бо не знала, що відповісти моїй небажаній і набридливій "співрозмовниці".
Згадується, як я, будучи маленькою дівчинкою, мріяла змінити наше життя на краще. Та сьогодні усвідомлюю, що світ, де проливається  кров безневинних людей, де кожна дитина може пояснити, що таке танк чи граната, де ще й досі слово "війна" не вийшло з ужитку, – не може бути казкою.  Шкода, що "життя іде, і все без коректур".
Напередодні Дня Перемоги часто доводиться чути фразу: "Ніхто не забутий, ніщо не забуте". Дійсно, так само, як жоден герой не забутий, адже вони вічно житимуть у наших серцях, так і ні: недалекоглядна політика радянської влади, ні використання людей як гарматного м'яса,  ні бажання деяких високоповажних осіб, перш за все "тримати марку" і лише потім думати про людей – не забуті.
l
У заголовок я винесла рядки  однієї із поезій Ліни Костенко, яка називається “Усе було — і сум, і самота...”. І хоч вірш написаний, очевидно, з іншого приводу, мені в душу запав останній рядок: “Як вічний стогін пам’яті моєї”.
По-моєму, він стосується і прабабусі Ірини Семенівни Омелянюк, і тисяч її ровесниць, в житті котрих “усе було й перебуло”. Ми не маємо права забути поневірянь, яні випали на  їх долі, як маємо навіки у своїх серцях зберегти пам’ять про важку, нерідко трагічну долю старших поколінь. Адже доки ми їх пам’ятаємо, вони — із нами. 
Павліна СУПРУНЮК, 
учениця Ковельської гімназії.
НА ЗНІМКУ: героїня розповіді Ірина Омелянюк (на жаль, уже покійна) із сестрою Галиною і братом Леонідом у повоєнні роки.
Фото з домашнього архіву.

Будучи маленькою дівчинкою, я понад усе любила літнього сонячного ранку босоніж бігати  по шовковій травичці, вдихати неповторний аромат  пахучих квітів. Тоді мені здавалось, що живу в казці, яку  часто чула з уст прабабусі. У дитинстві навіть не усвідомлюєш, який глибокий зміст приховує  в собі слово "життя".

Павліна СУПРУНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 973
Читати далі