Многая літа, Степане Ульяновичу!
Життя прожити – не поле перейти. Така думка мимохідь спадає, коли захоплюєшся нелегкою, часом героїчною долею людини. Німецька окупація, Друга світова, кулеве поранення, лікування у військовому шпиталі – усе бачив на своєму віку Степан Ульянович ПРИХОДЬКО, який цьогоріч, на Різдво, відсвяткував 90-річчя.
Дитинство
Народився ювіляр на мальовничому хуторі Багно Ковельського району на світле свято Різдва Христового у далекому 1926 році. Закінчив 7 класів. Спочатку до школи ходив у сусіднє село Волошки, пізніше – майже 15 кілометрів у Ковель. Розповідає, що навчання легкою cправою не було. У початкових класах книжок не мали, усе записували від руки. Опісля з'явилися підручники.
Батько Степана понад усе хотів, аби син отримав освіту та усіляко йому допомагав. Але невиліковна хвороба, туберкульоз, забрала життя батька, коли хлопчику було 16 років. Залишився господарювати Степан з меншою сестричкою Олею та матір'ю. Жили хоч бідно, але дякували Богу за все. Господарсто мали, землі клаптик – без роботи не сиділи.
Згадує, як хлопчаками бігали дивитися на німців у село. Тоді для малих хлопчаків такі "розвідки" були не більше, як весела забава. Степан Ульянович, розповідає, німці дали наказ: хто мав дві корови – одну мусив віддати німецькій владі. І мусив юнак вести корівку в Ковель (місто неподалік рідного хутора). Усе б нічого, якби Ряба по дорозі не плакала. На Турії зупинилася ? йти далі не хоче. З горем пополам здав годувальницю і отримав папірець: у разі перемоги німецька влада видасть документи і заплатить за худобу. “Вже й війна закінчилася, а не заплатили нічого”, – сміється Степан Ульянович.
За тиждень до Пасхи оголошено загальну мобілізацію: усім, хто підходить за віком, взяти одяг, харчі і визначеної дати прийти. Раненько встали, одяглися. Матері провели до "шоси". А там уже чимало людей зібралося. Йшли лісами від села до села, і з кожним подоланим шляхом чоловіків лише прибувало. Надвечір дісталися Голоб, де вже чекали вагони-товарняки. Чисті, хороші. Повантажили усіх туди і повезли на навчання.
На передовій
Нелегке завдання випало на життєву стежину Степана Ульяновича – боронити рідний край. Ще зовсім юним він з побратимами вирушив у саме пекло кровопролитної війни, твердо вірячи у перемогу над ворогом. Без краплі страху й вагань.
Два місяці опановували військову справу – і на фронт. "Наче вчора все було", – згадує іменинник. "Привезли нас у Великі Луки. Там уже йшли бої. Висадили – земля розрита, дим навкруги. Вишикували. Без зброї погнали в ліс. Йшли цілу ніч, день. З фронту верталися поранені солдати. Старші не без жалю промовляли: "Дітки, куди ви йдете, там стріляють?" А ми: "Ха-ха-ха. Нас не вб'ють". Нічого не боялися. Із зброї – пару автоматів, решта – гвинтівки.
Шинель, скатка, гвинтівка, патрони, лопата для окопів – такий арсенал зброї мав кожен. Молодших посилали тягти кулемета. Що вже намучилися з ним: колеса стерлись, лише пісок з одного боку на інший пересипався.
Де брали сили? Сам Бог відає. Тоді сухпайок солдата на війні – шматочок хліба і сала. Знайдеш по дорозі якусь шкуринку – кинеш в рот. Одного разу натрапили на польову кухню. А мисок, ложок немає. Їжа скисла. Проте трохи підживилися. І вперед.
Тоді молодий солдат, а нині поважний ювіляр розповідає, що не зчувся. як отримав поранення. Лише перед очима – свист, грім. Болю у тілі не було. Здригнулася рука. Гвинтівка впала долі. Товариш-односельчанин перев'язав рану бинтом. І поранений боєць став відходити назад. "Стоп, кажуть. – У що поранений? – В руку. – Чим? – Осколком. Відкриває рукав. – Е, то не осколок. Це – куля".
– Дорогою до медпункту захотілося води. Знайшов велику калюжу. Там раніше лежали побиті коні. Вода чорна. Зняв шапку. То випив зо дві шапки тієї води. Нічого не зашкодило. Живіт не болів. Перед тим, як іти на фронт, нам давали уколи, – згадує Степан Ульянович.
На той момент у шпиталі місця вистачало. Вже пізніше яблуку ніде було впасти – привозили поранених щогодини. Операція пройшла успішно.
На порозі
90-річчя
Повернувся додому у 1944… Спустошене село. Війна залишила свій відбиток у кожній хаті, у кожному дворі. Тим, кому пощастило вижити, – приходили з фронту неповносправними. Господарювати було важко. Але час загоює рани. Лише спогади живими залишаються назавжди.
Нині Степан Ульянович має ІІІ групу інвалідності учасника бойових дій. Колишня рана й шраму не лишила. Зрідка нагадує про себе ниючим болем. В молодості іменинник працював шофером у колгоспі. З десяток літ возив молоко, зерно, льон. Та й з нагоди весіль чи уродин нікому не відмовляв "підкинути". Чимало часу провів у кузні. Спочатку просто гайки викручував, а згодом і вправним на все село ковалем став.
На запитання, у чому секрет довголіття, ювіляр впевнено відповідає: "Перше – не пив горілки. Тримав бджоли – друге. І не робив людям зла".
Як прийшов з війни одружився не відразу. Каже: ті, кого любив, не хотіли йти заміж. А кого не любив – під вінець пішли б. Найбільша розвага на той час – вечорниці. Там і познайомився з майбутньою дружиною Ольгою. "У мене женихи усі Стьопи були", – сміється бабуся Оля і водночас радіє. Адже в парі уже більш як півстоліття. Усе життя працювали на землі, пряли льон у колгоспі, тримали господарку. Разом виховали двох доньок Світлану та Галину та сина Володимира, мають восьмеро онуків, дочекалися двох правнуків.
Родина шанує й любить свого дорогого дідуся. Часто провідує, привозить гостинці. А іменинник, у свою чергу, дарує близьким життєву мудрість, досвід, навчає жити в добрі і злагоді.
Прийміть же, дідусю, низький уклін і подяку за все від рідних. З побажаннями міцного здоров'я, щасливого довголіття, невтомного оптимізму, сил, наснаги та Божого благословення!
Таке суцвіття літ не кожен
назбирає,
Такий великий скарб
не кожен осягне.
А молодість човном все
далі відпливає
І серця ніжних струн лиш
іноді торкне.
Вклоняємось, дідусю,
Вам низько до ніг
І Бога благаєм, щоби Вас
беріг.
Від нас Вам подяка і шана
висока
За ласку, турботу – на довгі
роки.
Хай в серці Вашім весна
процвітає,
Хай Матір Пречиста
у силах тримає,
А Господь дарує надію
й тепло
На многії літа, на щастя
й добро!
Анна КОСИНСЬКА,
внучка.
НА ЗНІМКУ: Степан ПРИХОДЬКО з дружиною Ольгою та онуками.
Фото
з домашнього архіву.
Життя прожити – не поле перейти. Така думка мимохідь спадає, коли захоплюєшся нелегкою, часом героїчною долею людини. Німецька окупація, Друга світова, кулеве поранення, лікування у військовому шпиталі – усе бачив на своєму віку Степан Ульянович ПРИХОДЬКО, який цьогоріч, на Різдво, відсвяткував 90-річчя.
Анна КОСИНСЬКА.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1002