Мандрівка до душі Анатолія Александрука
Дорогий мій читачу! Запрошую тебе до мандрівки цікавої і неповторної.
Поглянь: ось дерево, пишне й зелене. Крона розлога на стовбурі міцнім. А що всередині? Про що шелестить листом? Як переживає грозу і вітер? Для кого і для чого росло-виростало на цім світі?
Ось із такого зацікавлення зайдемо "в гості" до душі знаного на Волині адвоката Анатолія Александрука.
l
Ще гриміла над Сераховичами війна, ще упівці сіяли в навколишніх лісах зерно вільної України, а в сім'ї Александруків хлопчик славний народився.
Цікава філософія невмирущості роду: навколо жахи, смерть, пожарища, та, не зважаючи ні на що, на світ народжується нове життя, щоб мир будувати.
– Анатолію Федоровичу, Ви – "дитина війни". Чим дитинство запам'яталося?
– Бідністю, важкою працею. Ріс напівсиротою. Мешкали на хуторі в пристосованій землянці (хата згоріла у 1943 році). Щоб хоч чимось допомогти матері, пас людські корови.
– А батька забрала війна?
– О, це загадкова історія. У 1940 році перші "совєти" заможних людей розкуркулювали і відсилали до "білих ведмедів".
Щоб не опинитися всією сім'єю на далеких сибірських просторах, батько пішов в армію добровольцем. А тут і війна. Полон. Так сталося, що полонених везли до Німеччини через Ковель. Рідні про це дізналися, і "викупили" тата. Так батько опинився вдома. Але у 1944 році другі "совєти" як неблагонадійного спочатку засудили до розстрілу, а згодом помилували і відправили в штрафний батальйон. Загинув десь у Прибалтиці. А де – ніхто не знає. Про таких не повідомлялось.
– Юні роки – це навчання і знову праця?
– Так, працював у магазині, а далі – армія. Довірили служити в стратегічних ракетних військах далеко від дому. Це був неабиякий вишкіл.
– У Вас вища освіта. Напевно, у напівсирітстві нелегко було диплом здобувати?
– Важко, легко… У сільського юнака, загартованого безкінечною працею, таких понять не існувало. Треба здобути вищу освіту – ось і все. Спочатку навчався у Львівському державному університеті ім. Івана Франка на юридичному факультеті стаціонарно, але вимушений був перейти на заочну форму. У моєму сімейному становищі, щоб виживати, треба було працювати.
– Вища освіта незакінчена, диплома немає. Куди Боже провидіння повело?
– Буває, що й бідним щастя усміхається. На четвертому курсі навчання я отримав дозвіл Міністерства юстиції на адвокатську діяльність і став працювати у Старовижівській юридичній консультації.
Через десять років перевівся до Ковеля. Загалом адвокатській роботі віддав 45 літ (працював до 2016 року).
– Анатолію Федоровичу, а Вам ніколи не хотілося порахувати виграні Вами справи?
– За стільки років їх, мабуть, тисячі. Як порахуєш? Я ж не для слави працював, щоб записувати, а заради правди, законності, добра.
– З розповідей людей я завжди чую про Ваші високий авторитет і професіоналізм. Ходить поміж тим легенда. У Верховному суді Ви відчинили двері до заступника головного судді, щоб відстоювати чиюсь справу. А той, ще на порозі, вигукнув: "Знаю, знаю! Ваша справа вирішена позитивно!". Розкажіть про найяскравішу виграну справу.
– Справді, це не легенда, а істинна правда. Перший заступник голови Верховного суду П. Г. Цупренко був грамотним та справедливим фахівцем. Якось одна із моїх справ дійшла до Верховного суду. Вже й вирок залишили в силі, а я таки добився зустрічі і за хвилину переконав його у несправедливості вироку і необхідності перекваліфікації на іншу статтю. Засудженому змінили термін покарання з 9-ти років до 4-ох. Такі перемоги багатого варті. Це ж – долі людей.
– Ви на вістрі конфліктів, злочинів, конфронтації. Світ зітканий зі зла, ненависті, насилля?
– Неправда! В ньому присутні добро та інші моральні чесноти. Дитиною пам'ятаю, як у селі з'явився чоловік зі Сходу, який рятувався від голодомору. Його пригріли, нагодували, одягли. Він теж думав погано про "західняків", але переконався, що навколо нас існує добро. А хіба раз бувало, як, перемагаючи страх, моя мама упівцям харчі, майже останні, віддавала та оберігала цю таємницю від НКВС?
– Повернемося до теперішніх реалій. Судова система вимагає реформи?
– Беззаперечно. Колись судова система була побудована таким чином, що мінімізувала можливість хабарництва. Термін розгляду справ був теж в розумних рамках – два місяці, а при складності справи – чотири. Сьогодні багато чого потрібно змінювати. Скажіть, як можна розглядати те чи інше правопорушення 2-3 роки?
– Не раз почуєш: українці "не такі". Путін навіть Україну назвав "образованієм", а не державою.
– Мене це завжди ображає. З нашого села, із бідняцьких сімей, вийшло три визначних особистості, які успішно діяли в різні часи і в різних країнах.
Іван Бондарчук був депутатом сейму у Другій Речі Посполитій і відстоював права українців. Юхим Ярощук працював головою Волинського облвиконкому і обирався депутатом Верховної Ради УРСР, а Андрій Бондарчук, відомий журналіст, письменник і краєзнавець, став народним депутатом України першого демократичного скликання.
Ось вам і "меншовартість" українців! Ми маємо гордитися тим, що є висококультурною, державотворчою нацією. Це "брати" свідомо нас намагаються принизити.
– У Лесиному "Білому домику" в Колодяжному на столі лежить старовинна "Біблія" (середина ХІХ ст.), до якої, за однією з легенд, торкалися руки Косачів. Цю "Біблію" подарували Ви. Як реліквія опинилася у Вас? Ви дослідник історії краю?
– За переказами, існує версія, що нею колись користувались Косачі. Така "Біблія" зберігається і в храмі села Запруддя, де мешкали родичі Олени Пчілки. Мандрувала ця книга із рук в руки й опинилася в Сераховичах. Ось я й вирішив, що вона має бути в музеї. Його працівники радо погодились, за що їм щиро вдячний.
А щодо краєзнавства… Я люблю свій край, своє село. Допомагаю досліджувати історію Серахович нашому земляку Андрію Бондарчуку. Правду кажучи, це мене тішить і надихає.
– А незалежна Україна виправдала Ваші надії?
– У 1991 році на референдумі 91 % українців проголосували за Незалежність. Сьогодні, на жаль, рейтинг президентів і рівень життя людей падає вниз. Це тривожить. Та, попри все, Україна відбудеться.
– Життя вдалося?
– Не маю права скаржитись. Я займався улюбленою роботою. Бог послав мудру, розумну, добру дружину Надію. Виростили двох доньок. Двоє онуків та правнук тішать бабусю. Зрештою, і дім збудував, і деревце не одне посадив.
– Поруч з Вами – друзі, побратими, колеги по праці. Хто найближче до душі?
– Таких багато. Серед них - Володимир Стрілець, Ілля Мирончук, Сергій Крисюк, Петро Дубровський, Олександр Лапін, Єлизавета Агєєва, Сергій Панасюк, Геннадій Бжезицький та інші. На жаль, окремі вже у засвітах, але пам'ять про них не згасає.
– Знаю, що у 75 Вам вдома не сидиться. До Вас за порадою ідуть люди. Не виникає думки побути в спокої?
– Закон життя – це рух. А спокій хай вночі насниться. Допоки сили є, спіши робити комусь добро.
l
Ось така, мій читачу, видалась мандрівка по життю і душі видатної особистості Анатолія Александрука. Пропоную до прози життя подарувати йому краплинку лірики.
l
Анатолію Александруку присвячується
А роки летять, немов птахи
у вирій,
Осінь спогадом кличе в далеку
весну.
Ех, юносте мила, весела,
щаслива,
Закохані ночі – поцілунки
без сну.
Село твоє рідне. Село твоє
любе.
Квітує чар-зілля в широкому
полі.
Там батьківська хата –
її не забути,
І все ж ти пішов за покликом
долі.
Надія, мов Сонце, і доньки, мов
зорі,
То щастя упало на життєву
дорогу.
Ти вправний господар. Добре
слово говорять
Про тебе всі люди – це твоя
перемога.
Поглянеш на шлях – там
солодке і з перцем.
Не знайде людина в цім світі
спокою.
Ти – лицар Закону, що взяв щит
в своє серце
І пішов, де провина й захист
у вічнім двобої.
Заглянь у скарбницю – там
виграні справи.
Ти їх рахував? Звідти радість
пульсує?
Це і є твоя істина долі
та правди.
Вона – все життя, всі здобутки
віншує.
Анатолію, друже! Анатолію,
брате!
Дякуєм долі, що ми поєднались
з тобою.
Не будем на кавовій гущі
гадати –
Хай день, що приходить,
добавить здоров'я!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКУ: Анатолій АЛЕКСАНДРУК під час передачі старовинної "Біблії" Колодяжненському музею Лесі Українки.
Фото Анни ЯВОРСЬКОЇ.
Дорогий мій читачу! Запрошую тебе до мандрівки цікавої і неповторної.
Поглянь: ось дерево, пишне й зелене. Крона розлога на стовбурі міцнім. А що всередині? Про що шелестить листом? Як переживає грозу і вітер? Для кого і для чого росло-виростало на цім світі?
Ось із такого зацікавлення зайдемо "в гості" до душі знаного на Волині адвоката Анатолія Александрука.
ххх
Ще гриміла над Сераховичами війна, ще упівці сіяли в навколишніх лісах зерно вільної України, а в сім'ї Александруків хлопчик славний народився.
Цікава філософія невмирущості роду: навколо жахи, смерть, пожарища, та, не зважаючи ні на що, на світ народжується нове життя, щоб мир будувати.
– Анатолію Федоровичу, Ви – "дитина війни". Чим дитинство запам'яталося?
– Бідністю, важкою працею. Ріс напівсиротою. Мешкали на хуторі в пристосованій землянці (хата згоріла у 1943 році). Щоб хоч чимось допомогти матері, пас людські корови.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 497