Настали вирішальні дні передплати - 2020. До її завершення залишилося менше  місяця, а питань до вирішення як у журналістів, так і в поштовиків більше, аніж достатньо.

Для того, щоб активізувати передплатну кампанію, редакційний колектив "Вістей Ковельщини", за усталеною традицією, розпочав проведення Днів газети у Ковелі і населених пунктах району. От і нещодавно журналістський "десант" "Вістей Ковельщини" на чолі із редактором Миколою Вельмою, прибув до с. Мощеної  якраз у день виплати пенсій мешканцям села. 

Газетярі мали на меті залучити до передплати місцевого видання максимально можливу кількість читачів. Вони хочуть донести до людей інформацію про те, що діється в країні, області, в місті і районі, познайомити з видатними особистостями сучасності, а ще розповісти про те, що робить влада для покращення життя кожного із нас, розв'язання існуючих проблем. І це важливо, адже живе людина не лише хлібом єдиним.

Зустріч з мощенцями - це ще одна можливість пізнання реалій життя, яке для багатьох – немов сіра хмара. Як не переставляй "доданки" своїх видатків, на  духовне коштів майже не залишається.

Станьмо хоча б на місце селянина-ветерана: електрика плюс опалення, додамо затрати на хліб та до хліба, тоді зрозуміємо, чи є у кожного можливість передплатити газету.

Один із мешканців Мощеної розповів: "Я колись в хаті мав  оберемок газет та журналів, а тепер - "Вісник", "Волинь" та "Вісті" і все. А у мене пенсія не така вже й мала для села. Про інших немає що говорити".

Спостерігаю: мудрі, розумні, обвітрені працею ветерани біля пункту передплати проходять з якимось ваганням - мовляв, ви ж розумієте,  нам же виживати за ці гроші цілий місяць…

Та є й інша думка. "Це така психологія людська. На газету ви віддаєте, скажімо, 300 гривень, і цілий рік у вас є цікавий співбесідник на теми місцевого життя. А зекономлені гроші непомітно розсіються і не приносять чогось суттєвого в побуті. То гості прийдуть, то онук чи донька  на витребеньки попросять і таке інше. А газета - це ж відкрите віконце у світ для всієї сім'ї. Я, коли б мав право, то зобов'язав би сім'ї, де є діти, обов'язково передплатити місцеве видання. Адже потрібно дітям прищеплювати любов до знань, живої книги і, звичайно ж, газети", – розмірковує мій знайомий.

І я погоджуюся з цією думкою. Перенесіть себе на місце школяра: коли він бачить, що батьки або дідусь з бабусею читають, то й сам прилучається до цього. А більше читає - більше знає.

l

Навпроти поштового відділення – школа. Виконуючий обов'язки сільського старости Анатолій Ліщук провів для нас своєрідну екскурсію. Він ознайомив із розпочатою новобудовою – спортивним майданчиком для баскетболу, волейболу, тенісу та інших ігор із штучним покриттям. Роботи наближаються до завершення. Цікавимося, звідки кошти?

– Фінансування йде за принципом "п'ятдесят на п'ятдесят", – пояснює Анатолій Павлович. – Половина суми – від Фонду регіонального розвитку, половина – з бюджету Люблинецької селищної ради. А майданчик дуже потрібний – школа спортзалу не має.

Заходимо в школу. Перерва. Шум, гамір. В приміщенні око милує зелений "сад" із вазонів. Увагу привертають експонати місцевого побутового інтер'єру. Поглянеш і починаєш розуміти, що такий підхід дієвий в освоєнні  програми, яку умовно можна назвати: "Як тебе не любити, краю мій!". Подумалось: місцева газета має так само зустрічати учня вдома, при поверненні зі школи.

Проходимо коридором. Він слугує в школі своєрідним спортивним залом. Дітям - кайф. Старші і менші бігають, грають у настільний теніс. Ніколи не думав, що "броунівський" рух буває таким захоплюючим і радісним.

Цікавимося, як втілюються в життя завдання  Нової української школи. Нам показують  невеликий клас, який заповнений партами і стільцями для кожного учня окремо. Все гарно та естетично. Сьогодні дітям не ставлять оцінок  –  поки достатньо методів і засобів для розвитку дитячого інтелекту. Як підтвердження цього, бачимо, як кілька учнів складають із хитромудрих деталей якісь оригінальні конструкції. Вони, як удома – на підлозі, застеленій килимком. Для вчителя – комп'ютер  та інше новітнє обладнання.

Нас супроводжує директор школи Віталій Новосад, і ми бачимо інші гамірні класи Нової школи. Він розказує про проблеми та плани на майбутнє, і це втішає. Найголовніше, що школа живе  повноцінним життям – тут навчається 98 учнів.

В школі тепло. Вся будівля зовні світла, гарна і приваблива. Ближче до дороги – скульптура Ангела. Це не просто мистецький витвір, а посланець Божий, який охороняє й оточує турботою і піклуванням дітей.

Повертаємось до відділення зв'язку. Невтомна завідувачка відділу редакції Ольга Стеблевець повідомляє, що багато з тих, хто прийшов у поштове відділення, передплатили "Вісті Ковельщини" й отримали солодкі призи.

l

Коли наше відрядження наближалося до завершення, з прогулянки поверталися діти із дитячого садочка, який розташований у одному приміщенні з відділенням зв'язку і який очолює Ірина Мичко. Помітивши нас, хлопчики і дівчатка (а всіх їх тут чимало – аж 33) голосно привіталися з нами словами: "Добрий день!". Ми їм відповіли з усмішкою на вустах.

А день-таки справді був добрим. Порадувала й погода майже весняним теплом й чистим блакитним небом, і щирі й привітні люди в селі, і оптимізм очільників місцевої влади, які налаштовані у складі Люблинецької ОТГ впевнено долати існуючі  труднощі й наполегливо йти до поставленої мети.

Тож побажаємо мощенцям успіхів на цьому шляху. Ну, а ті, хто не взяв участі у Дні передплатника, багато втратили, бо можна було не лише виписати місцеву газету, а й поспілкуватися з цікавими співбесідниками. Будемо, однак, сподіватися, що ця зустріч не остання і що "полку" передплатників міськрайонки у Мощеній прибуде. Адже "Вісті Ковельщини" – газета для Вас і про Вас!

Анатолій СЕМЕНЮК,

спец. кор. газети "Вісті Ковельщини", автор "Пісні про Мощену".

НА ЗНІМКАХ: село Мощена та його мешканці у день перебування тут "десанту" громадсько-політичної газети "Вісті Ковельщини" і проведення Дня передплатника. Вгорі у центрі – в. о. старости Анатолій ЛІЩУК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Настали вирішальні дні передплати - 2020. До її завершення залишилося менше  місяця, а питань до вирішення як у журналістів, так і в поштовиків більше, аніж достатньо.

Для того, щоб активізувати передплатну кампанію, редакційний колектив "Вістей Ковельщини", за усталеною традицією, розпочав проведення Днів газети у Ковелі і населених пунктах району. От і нещодавно журналістський "десант" "Вістей Ковельщини" на чолі із редактором Миколою Вельмою, прибув до с. Мощеної  якраз у день виплати пенсій мешканцям села. 

Газетярі мали на меті залучити до передплати місцевого видання максимально можливу кількість читачів. Вони хочуть донести до людей інформацію про те, що діється в країні, області, в місті і районі, познайомити з видатними особистостями сучасності, а ще розповісти про те, що робить влада для покращення життя кожного із нас, розв'язання існуючих проблем. І це важливо, адже живе людина не лише хлібом єдиним.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 425

У древніх римлян місяць називався децембер (від латинського децем – десять),  тому що таким ішов по порядку. Звідси й російська калька – декабрь. А от слово грудень зустрічається вже на початку ХV століття, наприклад, в Іпатіївському літописі. Воно свідчило про стан доріг, вказувало, що шляхи й путівці затверділи після листопадових дощів та відлиг, вкрилися грудками змерзлого грунту. Пізніше ця назва закріпилася і в українській мові. 

Наші прапрадіди охрестили дванадцяте колесо возу року ще студен, студенець – земля одержує обмаль тепла, 60 - 70 % сонячної енергії відбивається в навколишній простір. Хмурень – за непривітне свинцеве небо: у середній смузі трапляється лише 12 - 15 сонячних годин на місяць. Був він і підберихою – колись о цій вже далеко не ситій порі селянин починав підбирати по засіках те, що надбав за літо й осінь. А ще величали грудень молодою зимою, санною колією.

l

А коли вам вперше спадає на думку, що вже зима? Першого грудня? Але ж ця дата умовна, календарна… 

Астрономічна зима починається в день народження літнього Сонця. Коли воно хоч і здається примагніченим до крайнеба, але таки повертає на літо, а зима – на мороз: 22 грудня. Це – пік зимового сонцестояння. Ось деякі його прикмети.

Грудень багатий на опади – червень буде дощовим.

Грудень почався із сильних морозів – десь за два тижні буде тривала відлига.

Грудень холодний та сніжний – хліб буде пишний.

Снігурі прилетіли у грудні – зима буде сувора.

Сухий грудень – на суху весну і сухе літо.

Хмари пливуть проти вітру, що дме при землі, – на сніг.

Дрова у печі горять, потріскуючи, – на мороз.

Сонце сідає у білясто-каламутну імлу – ясну днину незабаром змінить нестійка погода.

Вечірнє небо рожеве, навіть багряне – перед снігопадом.

Південний вітер влітку – на негоду, взимку – на тепло.

Іній на деревах – на мороз, туман – на відлигу.

Сніг, що випав уночі, лежатиме, денний – не втримається.

Лапатий сніг віщує сльоту.

Взимку заметілі – негоже літо, зима тепла – літо холодне.

У древніх римлян місяць називався децембер (від латинського децем – десять),  тому що таким ішов по порядку. Звідси й російська калька – декабрь. А от слово грудень зустрічається вже на початку ХV століття, наприклад, в Іпатіївському літописі. Воно свідчило про стан доріг, вказувало, що шляхи й путівці затверділи після листопадових дощів та відлиг, вкрилися грудками змерзлого грунту. Пізніше ця назва закріпилася і в українській мові. 

Наші прапрадіди охрестили дванадцяте колесо возу року ще студен, студенець – земля одержує обмаль тепла, 60 - 70 % сонячної енергії відбивається в навколишній простір. Хмурень – за непривітне свинцеве небо: у середній смузі трапляється лише 12 - 15 сонячних годин на місяць. Був він і підберихою – колись о цій вже далеко не ситій порі селянин починав підбирати по засіках те, що надбав за літо й осінь. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 358

(Продовження. 

Поч. у номері 

за 28 листопада ц. р.). 

В чоловічому гуртожитку ввечері немає чого робити, то хлопці випивають. Став і мій Васька коло них. Пройшло може років зо три, як перестав мені віддавати всю зарплату. Кожного разу видумував якісь причини. Нібито премії його за щось позбавили, або друзякам зайняв. А потім вже й не скривав, що став пропивати, бо й скривати не було чого – все стало видно і чути. Як я його не вмовляла, як не просила: "Не пий, пожалій хоч дитину, коли вже мене не жалієш, схаменися, люди з нас сміються", але нічого не допомагало, чоловік мій пив все дужче і дужче. Став попадати в витверезник. Як хто не знає з молодих, то це була така тюрма на одну ніч для п'яних. Міліція їх збирала по місту, якщо хтось не міг іти чи дуже вже хитався на п'яних ногах, і силоміць привозила у витверезник. Ніч переночував – і на вулицю, але заплати штраф та ще й на роботу повідомляють, де ще раз оштрафують чи якось інакше покарають. 

Через деякий час Ваську “поперли” за пиятику з роботи. Добре що на той час пройшло вже 5 років, як ми на черзі житла чекали, і мені за успішну роботу дали однокімнатну маленьку квартирку на “сороковому кварталі”. Забрала я туди свою Люську, яка росла, наче на дріжджах замішана, тільки встигай нову одежу купувати. 

Стали товктися втрьох у тій квартирці. Якби раніше дали, то може вберегла б я свого чоловіка від пляшки та падіння до втрати людської подоби, а вийшло, як вийшло. Прийшлось жити з гірким п'яницею, що вештався цілими днями з такими ж, як він, в пошуку випивки. Виносив на горілку з дому все, що бачив, навіть дитячі речі став пропивати. Не могла ради дати тому ніяк. 

Бувало, бачу його, як ходить з посинілими друзяками по смітниках і порожні пляшки збирає на випивку. Перед сусідами стидоба, хоч провалися крізь землю. І не виженеш з хати. Куди його гнати? Чоловік же мені і батько для Люськи, яка його любила і ластилася навіть до п'яного. 

Ще пройшло трохи часу – і стало мені з Ваською геть нестерпно. Опустився нижче неможливого. Виваляється в грязюці – не відчистити, не відмити, тхне від нього смітником і таким перегаром, ніби він не вино дешеве п'є, а якусь смолу чи отруту. Пробувала здавати на лікування, так утік. Заявив, що якщо ще раз здам, то покінчить з собою. Змушена була дальше терпіти. 

Гірше стало, коли Васька пити перестав. Але не з власної волі, а від важких болячок. Признали лікарі, що в нього цироз печінки, і виявили пухлину злоякісну в животі. Допився, на свою голову, і на мою теж. Бо ж став лежачим. Доглядати треба день і ніч. Від болю волає так, що всі сусіди за бетонними стінами спати не можуть. Спочатку у лікарнях лежав. Операції йому робили, лікували, проте нічого не допомогло. Тільки всі гроші на те пішли, що відкладала на меблі та телевізор. Назаймала в кого могла, в боргах стала, ніби по самі вуха. Віддати не можу, немає за що. Всі подруги та родичі від мене відмовилися, не хочуть більше зі мною діла мати. Але саме в той час в країні стали банки давати кредити. Заклала я свою квартирку і взяла кредит.

Трохи грошей повернула позичальникам – кому бачила, що скрутніше, а трохи потратила на чоловіка. Ліки дорогі, особливо для зняття болю. А без них ніяк не можна.

Як Васька помер, то, здається, спочатку аж легше стало, а потім, як зрозуміла, що я тепер вдова, без копійки в кишені, без роботи, яку залишила, щоб чоловіка доглядати, з Люською, яка вже стала дівувати, з неповерненим кредитом, то така мене туга взяла, що хоч топитися йди. Якби не Люська, може, щось би й зробила з собою. 

Добре, що швидко трапилася робота. Влаштувалася в одну контору прибиральницею. Хоч маленькі гроші, але вже з голоду не помреш. Почала метикувати. Бачу, що макулатури на моїй роботі багато викидають. Ящики картонні, паперу стосами. Здам в приймальний пункт – вже копійка.

Потім в сусідній конторі побачили, як я гарно прибираю, то до себе запросили. Вдень в одних мию, чищу, пил витираю, а ввечері або вночі в других. Хоч важко, та трохи на ноги стала, хоч купити щось можу. 

Так би все життя пропрацювала прибиральницею. Я від добра добра не шукаю і роботи не боюся. Та Галька Ващучка  вирішила зіпхнути мене з того благоденства та добробуту. Заманила мене їхати до Італії. Сама вже побувала. Рік протрималася і каже, що добре. Була б не верталася, та мати померла. Приїхала на похорони і залишилася на деякий час. Бо просто так до Італії повернутися відразу не могла. Жила і працювала там незаконно, без дозволу. Тепер треба було знову шукати обхідних шляхів, щоб назад поїхати. 

Як почала Галька мене агітувати і вмовляти, як почала розповідати, скільки грошей можна заробити та Люську в люди вивести, що можна її навіть в інститут влаштувати на платне навчання, то я здалася. Може, була б ще і не згоджувалася трохи, але банк з його ненависним тепер кредитом та постійними нагадуваннями і погрозами про те, що треба гроші віддавати, мене підштовхнув остаточно до тої далекої чужини. 

Вирішила – поїду, а там будь що буде. Галька каже, що гірше ніж є, не буде. Он люди їдуть і нічого – живі. Чим ми гірші? І Люська напосіла: "Їдь, мамо, хоч світу побачиш. Як гроші заробиш, з'їздиш в Рим до Папи та в Венецію, на гондолах покататися". "Ага, – кажу, – якраз мені гондоли зараз в голові. Тебе б якось прилаштувати та вдягнути, а без гондол якось проживу". 

Люська пішла на той час вчитися в медичне училище, і там їй дали гуртожиток. Галька поміняла паспорт і прізвище. Зі старим засвітилася на кордоні. За те, що прострочила перебування в Італії, її внесли в чорний список. Тепер вона вже не Ващучка, бо взяла прізвище матері. Помогла і мені зробити документи. Заставила вчити італійську. Не так, щоб газети читати, а як привітатися, подякувати, як по їхньому "принеси", "подай", "візьми". В наймички ж їду, не дипломатом. Єдина підходяща робота для мене – когось доглядати, старого чи немічного. Це я вмію, і така робота мене не страшить. Он скільки з Ваською намаялася безкоштовно, а тут гарні гроші нібито можуть заплатити. 

Пройшов час, пора вирушати в далеку дорогу. Як готувалася до поїздки, то за клопотами зовсім не думала, що покину все рідне мені – село, могили, друзів, родичів, Люську, мову нашу, Волинь. Коли почали прощатися, тільки тоді дійшло мені усе те до мозку та серця. Ноги весь час дерев'яніли, в роті пересихало. Їхала як насмерть. 

Скільки раз хотіла передумати, та селянська натура взяла верх. Звикла кожну роботу доводити до кінця і не кидати на півдорозі. 

Поїхали. 

Олександр МІНОВИЧ.

(Далі буде).

В чоловічому гуртожитку ввечері немає чого робити, то хлопці випивають. Став і мій Васька коло них. Пройшло може років зо три, як перестав мені віддавати всю зарплату. Кожного разу видумував якісь причини. Нібито премії його за щось позбавили, або друзякам зайняв. А потім вже й не скривав, що став пропивати, бо й скривати не було чого – все стало видно і чути. Як я його не вмовляла, як не просила: "Не пий, пожалій хоч дитину, коли вже мене не жалієш, схаменися, люди з нас сміються", але нічого не допомагало, чоловік мій пив все дужче і дужче. Став попадати в витверезник. Як хто не знає з молодих, то це була така тюрма на одну ніч для п'яних. Міліція їх збирала по місту, якщо хтось не міг іти чи дуже вже хитався на п'яних ногах, і силоміць привозила у витверезник. Ніч переночував – і на вулицю, але заплати штраф та ще й на роботу повідомляють, де ще раз оштрафують чи якось інакше покарають. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 406

Влітку цього року ковельчанка Аня Шевчук повернулася з США. Дівчина навчалася в НВК № 11, а одинадцятий клас закінчила за океаном в рамках програми обміну майбутніх лідерів – FLEХ. Програма надає школярам стипендії, які дають їм змогу подорожувати до Сполучених Штатів Америки, навчатися в американській школі протягом одного академічного року і проживати у американській родині. Програма фінансується Державним Департаментом США.

Враженнями від перебування в Америці Аня поділилася у розмові з журналістом нашої газети.  

– Про обмінну програму Flex я дізналася від своєї подруги, яка раніше  брала участь у цьому проєкті, – розповідає дівчина. – Вирішила спробувати свої сили, тим більше, що раніше ніколи не була за кордоном. Конкурсний відбір, який відбувався в Луцькому центрі тестування, був непростий і довгий. Всього ми пройшли три тури. Перший етап – тест на знання англійської мови – 15 питань. У другому турі ми писали невеликі твори (есе) на задані теми. У третьому турі спілкувалися під час співбесіди, інтерв'ю, заповнювали анкету. Того року участь у програмі обміну взяли понад 10 тисяч українських школярів. До фіналу вийшли 232.

Зусилля школярки виявилися недаремними – Аню запросили до Америки.

У складі групи з різних областей України  дівчина прилетіла до США, у Вашингтон. Із столиці школярі роз'їхались по різних штатах до місць призначення. Аня потрапила у невеличке містечко Онтаріо (близько 10 тисяч жителів), що в штаті Орегон. В аеропорту її зустріли члени хост-сім'ї (англ. – host family – сім'я, що приймає).

– Студенти, які беруть участь у програмі FLEX, живуть в американських сім'ях. Я жила з хост-бабусею і хост-татом. Тато працював інструктором з вогнепальної зброї, а бабуся – в пральні. Вони дуже гарно мене зустріли, з ними мені було комфортно і затишно протягом всього часу перебування. В подарунок привезла родині вишиванки, книжки про Україну.

З перших днів в Америці мені все було нове, незвичне і надзвичайно цікаве. Відразу було непросто звикнути до розмовної американської мови, адже вони говорять швидко, крім цього, є свій діалект, сленг. До того ж, в школі ми вивчаємо британський варіант англійської.  Але я досить швидко адаптувалася, тож  мовного бар'єру не було.  

Всередині серпня 2018 року я розпочала навчання в типовій американській high-school (вищій школі), у якій навчаються з 9 по 12 класи. 

– Які відмінності американської системи освіти від української? 

– Для мене навчання виявилося легшим, ніж у нас. Рік закінчила з високими оцінками рівня "А". Учні старшої школи самі обирають собі предмети, які їм до душі. Все навчання відбувається за допомогою комп'ютера. В мене взагалі не було жодного підручника, завдання вчителі подають в комп'ютері, так само он-лайн проходили тести. Предмети вивчають більш в практичній площині. Домашнього завдання практично немає, готуєшся лише перед тестами. Навчальний рік поділений на три триместри. Кожен триместр у нас змінювався розклад.

До речі, класи в школі не діляться за літерами, як у нас. Якщо 11-й  клас – то там може бути 200 учнів.

В американській школі я вивчала англійську мову, історію Америки, біологію, кримінологію, кулінарію, малювання аквареллю, науку про тварин, мову жестів, фотошоп, відвідувала уроки фізкультури. Викладають дуже цікаво.

Уроки в школі розпочинаються о 8.00 год., кожен триває годину. Перерва між ними лише чотири хвилини, і півгодини – обід. Щодня було по шість уроків, які закінчувались о 14.50 год. В суботу-неділю – вихідний. 

Я помітила, що діти там особливо не порушують поведінку, вчителі на них не сварять. Учні можуть встати, походити, попити води, перекусити. Для цього не треба просити дозволу. Якщо ж хочеш вийти з класу, тоді потрібно повідомити вчителю про це. 

Телефонами бажано не користуватися, деякі вчителі забирали їх. Для цього викликали людину з головного офісу, гаджети клали в ящички, а після уроків ти їх міг забрати. Школярі так само прив'язані до своїх смартфонів, як і в нас. А в цілому інтереси і в українських, і в американських підлітків однакові. Мені було цікаво познайомитися з однолітками, я знайшла там друзів.

– Що знають про Україну американці, з якими ти спілкувалася?

– Старші люди знають більше, а от молодь – ні. В моїй школі вже навчалася українка, тож однолітки дещо знали про нашу державу. Я і ще один учень з України проводили презентації, дарували одноліткам сувеніри з українською символікою, цукерки, які привезли з собою. Ми набагато більше знаємо про Америку, ніж американські діти про нас. 

– Яке традиційне меню пересічного американця? Чи презентувала ти їм нашу кухню? 

– Я помітила, що американці не готують багато страв на свята, як це робимо ми.  Я варила для них борщ, готувала сирники, деруни, навіть паску пекла.  І якщо хост-бабусі наші страви припали до смаку, то хост-татові борщ не дуже сподобався, він не звик до такої їжі. Будь-які інгредієнти до страв можна купити в місцевому супермаркеті. Незважаючи на те, що місто невелике, у магазині надзвичайно широкий асортимент, є великий вибір для вегетаріанців, багато готової продукції, навіть варені яйця. Моя хост-бабуся часто купувала готові заморожені булочки, які треба тільки поставити в духовку і спекти. Відверто кажучи, наприкінці свого перебування за океаном мені дуже хотілося посмакувати домашніми стравами. 

 Американці не снідають, а я собі обов'язково готувала сніданки, в школі нас теж годували. Вечеряли разом в колі в сім'ї. На вечерю у них часто макарони з сиром, печена картопля або щось з мексиканської кухні. Деякі мексиканські страви дуже гострі, незвичні для нас. У них навіть льодяники "Чупа-Чупс" є гострі, з приправами (сміється, – авт.).

– Аню, що найбільше запам'яталося в американському стилі життя? 

– Перш за все, варто відзначити, що американці дуже усміхнені, ввічливі та відкриті для спілкування. А ще вони надзвичайно ініціативні. Діти багато займаються волонтерством, що мені особливо сподобалось. Я, наприклад, розкладала товар в магазині використаних речей, волонтерила в дитячому таборі, на благодійних аукціонах. А ще була асистентом у головному офісі, де працює адміністрація школи. Волонтерство – з дитинства звична справа для американців.

У таких невеликих містечках, як Онтаріо,  немає громадського транспорту чи таксі, тому всі мають власні автомобілі. Посвідчення водія американці отримують в 15-16 років, кермують дуже обережно, згідно з правилами дорожнього руху. І незалежно від тривалості поїздки, обов'язково використовують паски безпеки.

Мені сподобалося, що американці дуже люблять і поважають тварин. Наприклад, в нашій сім'ї була собака, два коти, які ніколи не ночували на вулиці, хоч будинок приватний.

У деяких штатах є податок на кожну покупку, а в інших немає, що робить шопінг дешевшим.

Найбільші їх свята – Хелловін, День Подяки, Різдво, День Незалежності.

Вища освіта в Америці дуже дорога, тому далеко не всі її здобувають. Стараються виграти гранти, або отримати стипендію. Багато школярів вже офіційно працюють. 

– Тобі вдалося побувати в інших містах Америки?

– З шкільним клубом ми побували біля океану, відвідали Портленд – найбільше місто штату. Дуже запам'яталася прогулянка Вашингтоном, де побачили меморіали Джефферсона, Лінкольна, монумент Вашингтона, сфотографувалися на фоні Білого дому.

Мені дуже сподобалося в США, і я обов'язково хочу туди повернутися, відвідати інші штати, ширше відкрити для себе цю країну. 

– Аню, які твої подальші плани?

– Я вже студентка. В цьому році вступила до Київського Національного університету імені Т. Шевченка на факультет іноземної західноєвропейської філології. Маю на меті паралельно здобувати другу вищу освіту, а якщо все складеться добре, – навчатися за кордоном. Перебування в Америці остаточно зміцнило мою прихильність до мов і використання їх як освоєння нових культур та пізнання життя людей в інших країнах. А весь кращий досвід, знання, здобуті в Америці, хочу втілювати на Батьківщині.

– Дякую за цікаву розмову, Аню, і нехай здійсняться всі твої мрії та задуми!

Інтерв'ю вела 

Світлана ЛЯШУК.

НА ЗНІМКАХ: Аня ШЕВЧУК під час перебування в США.

Фото з домашнього архіву.

Влітку цього року ковельчанка Аня Шевчук повернулася з США. Дівчина навчалася в НВК № 11, а одинадцятий клас закінчила за океаном в рамках програми обміну майбутніх лідерів – FLEХ. Програма надає школярам стипендії, які дають їм змогу подорожувати до Сполучених Штатів Америки, навчатися в американській школі протягом одного академічного року і проживати у американській родині. Програма фінансується Державним Департаментом США.

Враженнями від перебування в Америці Аня поділилася у розмові з журналістом нашої газети.  

– Про обмінну програму Flex я дізналася від своєї подруги, яка раніше  брала участь у цьому проєкті, – розповідає дівчина. – Вирішила спробувати свої сили, тим більше, що раніше ніколи не була за кордоном. Конкурсний відбір, який відбувався в Луцькому центрі тестування, був непростий і довгий. Всього ми пройшли три тури. Перший етап – тест на знання англійської мови – 15 питань. У другому турі ми писали невеликі твори (есе) на задані теми. У третьому турі спілкувалися під час співбесіди, інтерв'ю, заповнювали анкету. Того року участь у програмі обміну взяли понад 10 тисяч українських школярів. До фіналу вийшли 232.

Зусилля школярки виявилися недаремними – Аню запросили до Америки.

У складі групи з різних областей України  дівчина прилетіла до США, у Вашингтон. Із столиці школярі роз'їхались по різних штатах до місць призначення. Аня потрапила у невеличке містечко Онтаріо (близько 10 тисяч жителів), що в штаті Орегон. В аеропорту її зустріли члени хост-сім'ї (англ. – host family – сім'я, що приймає).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 606

Робота, що пов’язана з викладанням, завжди вважалася дуже складною, але в той же час потрібною і шанованою. Дуже точно про вчителя писав відомий поет С. Л. Соловейчик: "Він — актор, але його глядачі і слухачі не аплодують йому. Він — скульптор, але його роботи ніхто не бачить. Він — лікар, але його пацієнти рідко дякують за лікування та далеко не завжди бажають лікуватися. Де ж йому взяти сили для щоденного натхнення? Тільки в самому собі, тільки у свідомості величі своєї справи".

Вже понад півстоліття черпає сили для натхнення у своїй праці ковельчанин ПАШКЕВИЧ Микола Олександрович (на знімку ліворуч) — керівник гуртків Ковельської міської станції юних техніків. Високий худорлявий чоловік щодня, без вихідних крокує на роботу.   

Пашкевич Микола Олександрович народився 8 грудня 1949 р. у місті Ковелі в сім'ї Олександра та Лідії Пашкевичів. Мама — Лідія Володимирівна (дівоче прізвище Рудін) народилася та проживала на хуторі Волошки до 1949 р. Тато — Олександр Михайлович Пашкевич народився в Ковелі. У 1944 р. радянська влада мобілізувала батька і діда Миколи Олександровича до війська. Батько Олександр, якому йшов 21 рік, воював на фронті і був стрільцем, шофером та музикантом. У листопаді 1944 р. при звільненні Прусії отримав друге, на цей раз тяжке поранення. Лікувався в госпіталі міста Орська в Росії, після чого продовжив службу до травня 1948 р. 

Після війни родина Пашкевичів лишилася в Ковелі і проживала в районі Ковеля-ІІ. У 1948 р. Олександр і Лідія одружилися. В 1949 р. у них народився син Микола. Навчався в школі №41 (тепер №2) і закінчив її в 1967 р. 

Навчаючись в 7-му класі, прочитав  "Книгу піонервожатого". Особливо зацікавив його розділ електрики. Друзі познайомили з радіогуртком міської станції юних техніків (СЮТ). Першим керівником гуртка був військовослужбовець-зв'язківець Каменецький Григорій Павлович. Від свого наставника, читання різних журналів й іншої технічної літератури, Микола  дізнався багато нового та цікавого про електро- та радіотехніку. Тут навчився паяти, монтувати, працювати з інструментами та вимірювальними приладами, а також розбиратися в радіосхемах. 

Перша його самостійна робота — виготовлення простого дротяного телефона, який діяв між квартирою і хлівом. Далі був перший детекторний радіоприймач. А кристалічний детектор він навчився виготовляти з сірки та свинцю. Зробив їх декілька: для себе і друзів. Адже це — головний елемент радіоприймача. А коли вчитель приніс на заняття гуртка  військовий ламповий радіоприймач "КВМ",  Микола захопився подорожами в безмежному радіоефірі. Із журналів "Радіо" і "Юний технік" познайомився із радіоаматорством. В 1967 р. отримав індивідуальний радіоаматорський спостережницький позивний UB5-058-39.

Після закінчення школи №2 її директор Янцевич Костянтин Адамович запросив випускника Миколу працювати лаборантом фізико-хімічного кабінету. Коли в 1968 р. звільнилося місце керівника гуртка СЮТ, сам зголосився його вести (спочатку на громадських засадах). Наказом міськвно від 06.12.1971 р. Пашкевич М. О. був переведений на посаду керівника радіотехнічного та фізикотехнічного гуртків Ковельської міської станції юних техніків. Отож, у Миколи Олександровича в 2018 р. був перший півстолітній ювілей трудової діяльності на станції юних техніків.

9 березня 1972 р. з ініціативи Пашкевича М. О. в ефір вийшла перша аматорська радіостанція на Ковельщині UK5PAN. За допомогою двоюрідного брата Леоніда в 1978 р. Микола Олександрович опанував Азбуку Морзе. На станції юних техніків відкрили радіотелеграфний гурток. Навчаючись на заочному відділенні, Микола Олександрович в 1979 р.  закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю  “Радіоінженер-конструктор-технолог”.

9 листопада 1978 р. почав працювати перший на Волині колективний аматорський спостережницький пункт УК5.058.1. Це спонукало брати участь в багатьох змаганнях з радіоспорту, різноманітних конкурсах і виставках. Серед змагань популярними були: спортивна радіопеленгація, радіозв'язок на коротких та ультракоротких хвилях, швидкісна телеграфія та зв'язки через штучні супутники Землі. 

Помітного розвитку короткохвильовий радіоспорт на Волині отримав на початку 70-х років. Разом з тим суттєво збільшилась мережа колективних радіолюбительських радіостанцій в школах та позашкільних навчальних закладах.

Ось деякі історичні факти:

11.08.1979 р. — перший радіозв'язок на щойно дозволеному діапазоні 160 метрів провів М. Пашкевич з колективної радіостанції UK5PAN Ковельської станції юних техніків, використовуючи стару армійську радіостанцію РБМ-1 випуску 1946 р. 

Квітень 1982 р. — М. Пашкевич провів перші радіозв'язки, використовуючи ретранслятор, встановлений на штучному радіоаматорському супутнику Землі з G3ZRH (Англія). 

28.07.1991 р. — перший аматорський радіозв'язок радіотелетайпом провів М. Пашкевич.

До 10-ї річниці аматорської колективної радіостанції Ковельської міської СЮТ Микола Олександрович з учнями виготовили і оформили альбом "Історія колективної радіостанції UK5PAN". Ювілей відзначали разом із гостями з Луцька, Турійська та братньої Білорусі при активній підтримці директора СЮТ Скалюка М. П. — теж радіоаматора.

22 листопада 1992 р. на установчих зборах в Луцьку була створена Ліга радіоаматорів Волині (ЛРВ). Головою Ради радіоаматорів Волині обрали М. О. Пашкевича, який очолював її до 2017 року. 

Радіоаматори під керівництвом Миколи Олександровича проводять оригінальні, цікаві і, в той же час, дуже корисні заходи. Починаючи з 1994 р., за ініціативою Волинської та Рівненської ліг радіоаматорів регулярно проводяться навчально-тренувальні збори РАСЗ (радіоаматорської аварійної служби зв’язку). 

Велику міжнародну акцію провели радіоаматори Волині з нагоди 800-ліття заснування Волинсько-Галицького князівства. Найкращі, найактивніші радіоаматори Волині (з Ковеля — М. Пашкевич та М. М’якота) забезпечували синхронне звучання дзвонів всіх соборів Володимира-Волинського, за що отримали ювілейні дипломи.

Під час святкування 50-ої річниці Перемоги в травні 1995 р. колектив аматорської радіостанції Ковельської СЮТ вперше працював спеціальним позивним сигналом ЕО50РА, а на честь 10-ї річниці Незалежності України в серпні 2001 р. використовував позивний СПС ЕN 10Р. 

На святкуванні 60-ї річниці створення УПА в 2009 р. через розгорнуту на місці колишнього постою радіостанцію аматори повідомляли світові про цю подію. 

В 2010 р. колективна радіостанція СЮТ працювала в радіоаматорському ефірі з ювілейним позивним ЕМ 700Р. 

На своїх зборах радіоаматори Волині підтримали пропозицію Миколи Олександровича відзначити річницю пам'яті славетної поетеси, нашої землячки Лесі Українки. Запланували провести змагання з радіозв'язку  на коротких хвилях і взяти участь в радіо-експедиції та конференції з нагоди 100-ї річниці пам'яті Лесі Українки. 

Перші відкриті заочні Волинські змагання з радіозв'язку на коротких хвилях "Лісова пісня" відбулися 6 березня 2013 року за участю хлопців та дівчат віком до 19 років, а також дорослих радистів. В змаганнях взяли участь 174 оператори, 55 колективних та індивідуальних аматорських радіостанцій  з 20 областей України, АР Крим та м. Києва. Серед учасників змагань  — команди Волині:   ЗОШ с. Колодяжного, ЗОШ с. Машева Любомльського району, Ковельської та Нововолинської СЮТ та ЦНТТУМ м. Луцька.       

Головний суддя змагань — Пашкевич  Микола  Олександрович згадує:

"Від Ліги радіоаматорів Волині команди-призери та учасники були нагородженні дипломом "Лісова пісня",  який засновано Лігою радіоаматорів Волині та видається за радіозв'язки з колегами Волинської, Житомирської областей, м. Новоградом-Волинським, рідним містом Лесі, та обов'язково з с. Колодяжним. За змагання 2013 р. дипломи отримали 18 команд та окремі учасники.

У відзначенні подій, пов'язаних з життям та творчістю Лесі Українки, наша участь не обмежується змаганнями. Щороку в своїх заходах ми поширюємо відомості про життя та творчість нашої славетної землячки, проводимо спортивно-екологічні радіоекспедиції. Немало в цьому напрямку уже зроблено. Так, в липні 2012 р. вперше урочище “Нечимне” було представлено в радіоефірі та встановлені радіозв'язки з радіоаматорами Польщі, Естонії, Угорщини, Росії, Румунії, Чехії, Словаччини і, звичайно ж,  в більшості,  з українцями". 

В липні 2013 р. з подання  представника-координатора   української національної програми "Українська флора і фауна"  Наталії  Грицюк (колишньої вихованки Миколи Олександровича, а нині військовослужбовця АТО) урочище  зареєстровано, як "Ландшафтний заказник загальнодержавного значення "Нечимне". Йому присвоєно референцію URFF-139.

Багато хороших акцій провели радіоаматори  з ініціативи Пашкевича М. О. Крім того, Микола Олександрович має звання "Відінник освіти", суддя республіканської категорії з радіоспорту, кандидат в майстри спорту. В доробку педагога Пашкевича М. О. багато матеріалів щодо проведення змагань з радіозв'язку. Та найбільше досягнення — його учні.

Терпіння, інтелігентність, освіченість, тактовність, уважність, мобільність, ерудованість — це коротка і неповна характеристика Миколи Олександровича-педагога. Випадкові люди дуже рідко затримуються у вчительській професії. Не кожна людина може бути вчителем, оскільки ця професія вимагає колосальної та кропіткої праці, самопожертви, величезного терпіння та любові до дітей. Тому важко переоцінити заслуги Миколи Олександровича як педагога, який відкриває перед дитиною двері у світ знань, впливає на формування життєвої позиції та пріоритетів, закладає ґрунтовні основи майбутнього своїх учнів. 

Перелічити їх всіх неможливо. Ось лише декілька з них — кращі з кращих, переможці та призери змагань різних років, хто захищав честь міста Ковеля, Волині та України: Шульга Сергій, Подолянчук Ігор, Мажула Іван, Цалай Роман, Маліновський Віталій, Суднік Анатолій, Бірук Сергій, Сарапін Вячеслав. Також серед колишніх вихованців є Зінчук Віктор Олександрович — керівник гуртків Центру науково-технічної творчості учнівської молоді Волинської області (один з перших учнів Миколи Олександровича), Володимир Пузир — професор Харківського українського університету залізничного транспорту, Олег Янко —  провідний інженер Київського дослідного інституту металургії, Оксана Вороніна — головний редактор журналу "Жінка", Солодуха Богдан — інженер МРТ Ковельського МТМО, Грицюк Наталія — військовослужбовець, учасник АТО, Савчук Андрій — учасник АТО та багато інших. 

І сьогодні, через півстоліття, Микола Олександрович невтомно передає всі свої знання учням, які з честю представляють рідне місто на обласних, всеукраїнських та міжнародних змаганнях. Це — призери і чемпіони Біянова Карина, Яцина Павло, Киричук Олександр, Янчишин Дмитро, Фалюш Євген, Гончар Роман, Добровольський Любомир, Чайніков Володимир. 

Віддаючи всі сили і час улюбленій роботі, Микола Олександрович не лишав без уваги і свою сім’ю. Він виховав і гордиться своїми дітьми і онуками. Донька Оксана навчалася в школі №11, закінчила Інститут журналістики Університету ім. Т. Г. Шевченка і нині працює журналістом-редактором соціальної тематики в м. Києві. Син Володимир навчався в школі №3, закінчив Рівненський інститут водного господарства. Нині — пресвітер Євангельської церкви "Емммануїл" міста Ковеля. Онук Євген — лікар. А ще п’ятеро онучат — школярі. 

Багато гарних слів почує наш колега у свій ювілейний день від родини, колег, друзів-радіоаматорів. Нехай збуваються усі бажання! Нехай же вистачить наснаги для нових справ! Многая літа!  

Скільки досягнень у житті —

Не передати і словами.

Вони, як злитки золоті,

І очевидні перед нами.

А зими й літечка летять,

Торкаючись душі і серця.

Тобі сьогодні — 70,

І в це повірити прийдеться.

Вітаємо! В сто голосів

Сердечно зичимо здоров'я,

Будь заповзятим, молодим,

Оточеним теплом й любов'ю!

Тетяна Невесенко, 

методист Ковельської міської станції юних техніків.

Фото з архіву СЮТ.

Робота, що пов’язана з викладанням, завжди вважалася дуже складною, але в той же час потрібною і шанованою. Дуже точно про вчителя писав відомий поет С. Л. Соловейчик: "Він — актор, але його глядачі і слухачі не аплодують йому. Він — скульптор, але його роботи ніхто не бачить. Він — лікар, але його пацієнти рідко дякують за лікування та далеко не завжди бажають лікуватися. Де ж йому взяти сили для щоденного натхнення? Тільки в самому собі, тільки у свідомості величі своєї справи".

Вже понад півстоліття черпає сили для натхнення у своїй праці ковельчанин ПАШКЕВИЧ Микола Олександрович (на знімку ліворуч) — керівник гуртків Ковельської міської станції юних техніків. Високий худорлявий чоловік щодня, без вихідних крокує на роботу.   

Пашкевич Микола Олександрович народився 8 грудня 1949 р. у місті Ковелі в сім'ї Олександра та Лідії Пашкевичів. Мама — Лідія Володимирівна (дівоче прізвище Рудін) народилася та проживала на хуторі Волошки до 1949 р. Тато — Олександр Михайлович Пашкевич народився в Ковелі. У 1944 р. радянська влада мобілізувала батька і діда Миколи Олександровича до війська. Батько Олександр, якому йшов 21 рік, воював на фронті і був стрільцем, шофером та музикантом. У листопаді 1944 р. при звільненні Прусії отримав друге, на цей раз тяжке поранення. Лікувався в госпіталі міста Орська в Росії, після чого продовжив службу до травня 1948 р. 

Після війни родина Пашкевичів лишилася в Ковелі і проживала в районі Ковеля-ІІ. У 1948 р. Олександр і Лідія одружилися. В 1949 р. у них народився син Микола. Навчався в школі №41 (тепер №2) і закінчив її в 1967 р. 

Навчаючись в 7-му класі, прочитав  "Книгу піонервожатого". Особливо зацікавив його розділ електрики. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 876

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 331

Гороскоп

з 9 по 15 грудня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 410