ЗЗСО № 8 — заклад милосердя. Тут активно працюють волонтерські загони. Сьогодні дуже нелегкий для країни час –  десятки тисяч патріотів обороняють від терористів свободу та територіальну цілісність України. Наші захисники, як ніколи, потребують уваги і розуміння від своїх співгромадян, в тому числі і від дітей та молоді.

Серед учнівського колективу закладу було організовано благодійну акцію “Повертайтеся  живими!”. Активну участь в акції взяли педагогічний та батьківський колективи. 

І з побажаннями “Нехай Господь єднає Україну в мирі, злагоді і Ангели оберігають Вас від небезпеки та повертають живими додому з перемогою!”, — було передано волонтерами наші підтримку, любов, листи та учнівські малюнки для відправлення на Схід.

Наш кор.

НА СВІТЛИНІ: учні-волонтери 10-го класу школи разом із директором В. Г. ШВОРАКОМ та його заступником з виховної роботи А. І. ЦЕШИНСЬКОЮ.

Фото Мирослава  ДАНИЛЮКА.

ЗЗСО № 8 — заклад милосердя. Тут активно працюють волонтерські загони. Сьогодні дуже нелегкий для країни час –  десятки тисяч патріотів обороняють від терористів свободу та територіальну цілісність України. Наші захисники, як ніколи, потребують уваги і розуміння від своїх співгромадян, в тому числі і від дітей та молоді.

Серед учнівського колективу закладу було організовано благодійну акцію “Повертайтеся  живими!”. Активну участь в акції взяли педагогічний та батьківський колективи. 

І з побажаннями “Нехай Господь єднає Україну в мирі, злагоді і Ангели оберігають Вас від небезпеки та повертають живими додому з перемогою!”, — було передано волонтерами наші підтримку, любов, листи та учнівські малюнки для відправлення на Схід.

НА СВІТЛИНІ: учні-волонтери 10-го класу школи разом із директором В. Г. ШВОРАКОМ та його заступником з виховної роботи А. І. ЦЕШИНСЬКОЮ.

Фото Мирослава  ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 323

Погода в Ковелі 

26 листопада– 2 грудня 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 288

«Вісті Ковельщини» об’єднують людей

Більший район – більше читачів

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 309

На аграрну галузь припадає близько 40% виручки від українського експорту. Однак великі прибутки переважно отримують потужні агрохолдинги, які збувають зерно та олію. Натомість дрібні фермери, які займаються тваринництвом чи вирощують овочі, не можуть пробитись на великі ринки і потребують державної підтримки. На початку листопада Верховна Рада ухвалила законопроєкт, який розширює держпідтримку сільгоспвиробників та створює Державний аграрний реєстр. Детальніше про зміни дізнався Центр громадського моніторингу та контролю.

Ширша підтримка 

за прозорими правилами

За законопроєкт №3295, який ініціювали депутати "Слуги народу" Степан Чернявський та Артем Чорноморов, проголосував 281 народний обранець. Важливим досягненням документу, на думку експертів, є те, що він розширює коло фермерів, які можуть отримати фінансову допомогу від держави. 

Відповідно до проєкту, на дотації тепер також можуть претендувати фермери, які займаються розведенням кіз. Державну підтримку можуть отримувати ті аграрії, які розводять плазунів, комах, равликів, риб, жаб, вирощують водорості, гриби, квіти, овочі, плоди та ягоди тощо. Тобто всі підприємці, які займаються аквакультурою, органічним виробництвом та використовують зрошення. Крім того, законопроєкт дозволяє надавати фінансову підтримку виробникам, які постраждали внаслідок надзвичайних ситуації техногенного та природного характеру.

Закон проголошує, що принципами державної допомоги сільському господарству України є "прозорість та публічність, прогнозованість та послідовність, справедливість та ефективність, цільове спрямування державної підтримки". Прозорість та публічність забезпечується відкритим доступом до відповідних державних реєстрів. А під справедливістю автори Закону розуміють пропорційний розподіл держпідтримки та обмеження її максимального розміру. За кожним видом діяльності один сільгоспвиробник може отримати суму, яка не перевищує 10 тисяч мінімальних зарплат на 1 січня відповідного року. Тобто у 2021 році агропідтримка в одні руки (з урахуванням пов'язаних осіб) не перевищуватиме 60 млн. грн.

Законопроєкт виключає  положення, які стосуються державного цінового регулювання та визначає функціонування Державного аграрного реєстру.

 "Імплементація цього документу забезпечить аграріям спрощений доступ до програм державної підтримки та публічність її розподілу за допомогою електронної системи — Державного аграрного Реєстру. Крім того, новий Закон розширює коло потенційних отримувачів державної підтримки, зокрема, у сфері тваринництва, садівництва, аквакультури та органічного виробництва. Це сприятиме збільшенню кількості фермерських та інших дрібних господарств у структурі аграрного виробництва, підвищенню їх конкурентоздатності та збільшенню податкових надходжень до місцевих бюджетів", — переконаний Міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Ігор Петрашко.

Державний аграрний реєстр

Відповідно до ухваленого законопроєкту, Державний аграрний реєстр (ДАР) — це державна автоматизована інформаційна система збирання, обліку, накопичення, оброблення та надання інформації про с/г виробників та їхню діяльність. Іншими словами, це — інтернет-портал, який спростить комунікацію між агровиробниками та державою у питаннях фінансових дотацій. 

Пілотні проєкти з формування реєстру вже були запущені в 53 громадах у різних областях України. Щоб додати себе до реєстру, фермер повинен зайти на портал ar.gov.ua і натиснути кнопку "Зареєструватись". Для підтвердження своєї особи потрібно мати BankID або цифровий електронний підпис.

Як запевняють в уряді, уже зараз фермери, які зареєструвались в ДАР, мають доступ до Державного земельного кадастру, Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Єдиного держреєстру юридичних осіб, ФОПів та громадських формувань, а також Єдиного реєстру тварин.

За допомогою ДАР можна перевірити дані про зареєстровані права оренди на землю, а також подати заявку на виправлення помилок у Державному земельному кадастрі. Коли Державний агарний реєстр запрацює на повну, то його користувачі зможуть прямо подавати заявки на державну підтримку.

"Кожен майбутній отримувач зможе зі свого робочого місця чи домашніх умов, використовуючи банк і власний айді, зареєструватися і подати документи на будь-яку з програм держпідтримки, а їх є наразі півтора десятки. Ще більше буде в наступному році", — підтвердив заступник Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Тарас Висоцький.

Закон про держпідтримку сільгоспвиробників почне діяти через півроку після набуття ним чинності. Наразі він повинен ще пройти кілька юридичних процедур, зокрема, підпис Президента Володимира Зеленського. У Всеукраїнській аграрній раді вважають, що Закон сприятиме скороченню тіньового обробітку землі та більш ефективному розподілу державної підтримки між фермерами. 

Оксана КОВАЛЬ.

На аграрну галузь припадає близько 40% виручки від українського експорту. Однак великі прибутки переважно отримують потужні агрохолдинги, які збувають зерно та олію. Натомість дрібні фермери, які займаються тваринництвом чи вирощують овочі, не можуть пробитись на великі ринки і потребують державної підтримки. На початку листопада Верховна Рада ухвалила законопроєкт, який розширює держпідтримку сільгоспвиробників та створює Державний аграрний реєстр. Детальніше про зміни дізнався Центр громадського моніторингу та контролю.

За законопроєкт №3295, який ініціювали депутати "Слуги народу" Степан Чернявський та Артем Чорноморов, проголосував 281 народний обранець. Важливим досягненням документу, на думку експертів, є те, що він розширює коло фермерів, які можуть отримати фінансову допомогу від держави. 

Відповідно до проєкту, на дотації тепер також можуть претендувати фермери, які займаються розведенням кіз. Державну підтримку можуть отримувати ті аграрії, які розводять плазунів, комах, равликів, риб, жаб, вирощують водорості, гриби, квіти, овочі, плоди та ягоди тощо. Тобто всі підприємці, які займаються аквакультурою, органічним виробництвом та використовують зрошення. Крім того, законопроєкт дозволяє надавати фінансову підтримку виробникам, які постраждали внаслідок надзвичайних ситуації техногенного та природного характеру.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 268

«Відшуміли» вибори до місцевих органів влади. Переможців цих змагань можна привітати, а тим, кому не пощастило, побажати не опускати рук, працювати для громади і сподіватися на перемогу в майбутньому.

Перед виборами обіцянок, як у нас заведено, було чимало. Але впало в око те, що майже жоден кандидат у своїй програмі не згадав про розвиток туристичної галузі, створення нових робочих місць для ковельчан. Чому? Не володіють   темою чи  вважають проблему на надто актуальною? 

Дарма: на фоні занепаду багатьох галузей господарського комплексу, росту безробіття  і фактичного банкрутства окремих підприємств туризм – це  «паличка-виручалочка», яка може дати поштовх соціально-економічному розвитку Ковельщини. Звичайно,  сьогодні на перешкоді  стоїть пандемія коронавірусу, але  завжди так не буде – треба думати про майбутнє.

Своєю архітектурою Ковель не може змагатися із Львовом чи навіть Луцьком. Тут немає ані старовинних замків, ані  фортець, ані вулиць ХХІІІ-ХІХ століть. Кровопролитні війни – і Перша світова, і Друга світова завдали місту непоправної  шкоди. Але дещо  можна зробити і в таких умовах, якщо дуже захотіти.

Ми знаємо, що колись на своєрідному острові, який омивали води  Турії, знаходився замок-фортеця. Чому б не спробувати збудувати  його  аналог? Не з каменю, бо це надто дорого, а з дерева, якого на Волині  достатньо. Тут можна було б у вихідні чи святкові дні проводити своєрідні лицарські поєдинки, постріляти з лука чи  арбалета, приміряти лицарські лати для селфі, посмакувати козацьким кулішем.

Ковель славиться своїми чемпіонами-веслувальниками, які відомі  не тільки  в  Україні, а й за кордоном. На водоймищі організовують навіть змагання на човнах-драконах, або драгонботах, і це чудово.  Але чомусь забуто про козацькі човни – так звані «чайки». Прикупити б для міста зо два таких човники на 10 пар весел з двома фальконетами і проводити на них козацькі турніри —  це так заманливо і цікаво!  

Впевнений:  подібний вид спорту міг би зацікавити людей, і до Ковеля потягнулися б туристи. А там, дивись, замість китайських  «драконів» стали б популяризуватися в Україні козацькі «чайки». Фортеця і човни могли б  бути у комунальній власності міста, дозволили б створювати додаткові робочі місця і поповнювати міський бюджет. Розвиватиметься  і готельно-ресторанний  бізнес. 

Відомо, що становлення українського козацтва не обійшлося без волинян. Йшли вони в пониззя Дніпра за звіром, що водився в плавнях, та рибою.  З бігом часу об’єднувалися й селилися на дніпровських островах. Доводилося їм і воювати,  захищаючи своє  майно і життя від  кримських татар. Але оскільки військових знань  і  досвіду не мали, то багато гинуло від  рук завойовників.

І ось для захисту волинян  від кримських  татар на Січ їде Остафій Ружинський. Як досвідчений вояк, він починає навчати козаків воєнному мистецтву, особливу увагу звертаючи на фізичну підготовку. Потім його онук Богдан Ружинський став ініціатором нової тактики бою в степовій місцевості. Як бачимо, династія Ружинських вписала славні  сторінки в історію козацтва. А взагалі село Ружин на Волині дало Руси-України цілу  плеяду гетьманів. Мало того, серед істориків побутує думка,  що  донька Богдана Ружинського була матір’ю Богдана Хмельницького. 

Тому я вважаю , що на Волині має бути музей-садиба Ружинських. Розмістити його  доцільно  в Ковелі, де вже створено Центр діалогу культур імені Гетьманів Ружинських. Як реально виглядав  їх маєток, невідомо, але в розмові з працівниками Волинського обласного краєзнавчого музею я довідався, що потрібну архітектуру  того часу можна знайти.

Одного музею, думаю, буде малувато. Потрібно збудувати ще й модель Запорозької Січі невеликих розмірів. Невеличкі три курені на декілька десятків осіб можна обладнати під   готелі, де б туристи зупинялися на декілька днів. В кожному курені повинна бути своя кухня, де готуватимуть козацькі страви. Не завадили б конюшня  на десяток коників   для верхової їзди та 2-3 вози з фальконетами. Не обійтися без православного храму Покрови  Пресвятої  Богородиці, яка була б в пошані у козаків.

Вважаю, що Ружин як батьківщина українських гетьманів може стати центром посвячення джур в козаки. Нині, як мені відомо, в Україні багато шкіл, які існують автономно, а тут з’явиться змога їх об’єднати, встановити єдині нормативи для складання відповідних іспитів.

Уважний  читач скаже: «»Писати легко, папір все витримає, а де кошти взяти?». «Відповім: «У багатих людей. Їх у місті над Турією чимало. І той, хто гроші має, добре розуміє, що вони повинні «працювати», даючи  прибуток».  

Що маю на увазі? Треба зацікавити інвесторів вкладати кошти у розвиток туристичної галузі, які згодом окупляться. Нині у місцевих органах влади – достатньо молодих креативних підприємців, які оволоділи тонкощами бізнесу, навчилися перемагати у конкурсах на одержання різноманітних  грантів, в тому числі – зарубіжних. От їм і карти в руки.

Із засобів масової інформації знаю, що багато цікавих ідей є в директора Центру діалогу культур Юрія Конашука, колишнього кандидата на посаду міського голови Олеги Уніги,  та й новообраний очільник міської ОТГ Ігор Чайка теж, мабуть, прагне бачити Ковель справжнім європейським містом, де на висоті буде туризм.

Тож, до роботи!  Час квапить!

Петро ОБ’ЄДКОВ. 

«Відшуміли» вибори до місцевих органів влади. Переможців цих змагань можна привітати, а тим, кому не пощастило, побажати не опускати рук, працювати для громади і сподіватися на перемогу в майбутньому.

Перед виборами обіцянок, як у нас заведено, було чимало. Але впало в око те, що майже жоден кандидат у своїй програмі не згадав про розвиток туристичної галузі, створення нових робочих місць для ковельчан. Чому? Не володіють   темою чи  вважають проблему на надто актуальною? 

Дарма: на фоні занепаду багатьох галузей господарського комплексу, росту безробіття  і фактичного банкрутства окремих підприємств туризм – це  «паличка-виручалочка», яка може дати поштовх соціально-економічному розвитку Ковельщини. Звичайно,  сьогодні на перешкоді  стоїть пандемія коронавірусу, але  завжди так не буде – треба думати про майбутнє.

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 4640

— Дивне запитання, —скаже прискіпливий читач, глянувши на заголовок статті. –Господар в Україні – народ, так і в Конституції записано. Соромно цього не знати.

Каюся:соромно. А ще більший сором від того, що записано одне, а насправді – інше.

— Як?! – знову вигукне той же читач. – Що написано пером, не підважить й лом.

Виявляється, однак, що підважить. І навіть не важкий металевий лом, а банда запеклих українофобів, які повертають колесо історії назад.  Не далеко, не близько, а в часи правління Януковича. Того самого, який в молодості  шапки  в людей крав, а в зрілому віці намагався вкрасти в українців мрію про вільне, демократичне, європейське суспільство.

Не вдалося. У 2013-2014 роках Революція Гідності змела недолугого і недалекого чоловіка  з владного Олімпу. Довелося втікати у російський Ростов.  Правда, втік не з порожніми руками: судячи із відеозапису, прихопив із собою і золото, і валюту, і коштовності. Щоб вистачило, так би мовити, на чорний день. Злодій зажди залишається злодієм…

Українці не надто жалкували за втікачем. Дехто ще й побажав, аби ніколи назад не повертався. Але були такі, що почали галасувати про несправедливість у ставленні до Віктора Федоровича, переконуючи довірливих і наївних, що то була ніяк не революція, а державний переворот (ніби революції у різних країнах і в різні часи обходилися без таких переворотів і приходу до влади нових політиків).

Спочатку оті крикуни, особливо в роки правління президента Петра Порошенка, не надто «висовувалися». Боялися за свою шкуру і накрадені мільйони. Але ситуація змінилася, і у 2019-му році главою держави обрали Володимира Зеленського.  Галасуни вирішили, що настав їх зоряний час і почали вже відкрито паплюжити і  Революцію Гідності, і  її учасників, і навіть воїнів АТО/ООС, яким  приписувати злочини, від яких кров холоне в жилах, але яких в реальності й близько не було. 

А засобів для брехні і наклепів з приходом до влади ЗЕкоманди стало більше, ніж достатньо. Вороги України, при підтримці олігархів-товстосумів, оволоділи найпопулярнішими українськими телеканалами, нахабно і підло намагаються перекрутити не таку вже й далеку українську історію. В руках українофобів опинилися «Інтер», «1+1»,  «ZIK», «112», «Ньюс-Ван», «Наш».

Слава Богу, проукраїнськими залишилися «Прямий», «5-й», «Еспресо», «4-й», «ICTV», «Україна» та деякі інші. Чомусь мені здається, що сили не зовсім рівні, а тому на голови бідних телеглядачів зранку до вечора ллються брудні  «помиї» з явним антидержавним  російським душком.

І що ж ми  там бачимо і чуємо?  Очорнення минулого нашого народу,  безперервна  критика  національно-патріотичних сил, голослівні звинувачення на адресу влади, активна пропаганда ідей «руського  міра», інсинуації на тему Помаранчевої революції і Революції гідності, відверта або замаскована  брехня про НАТО, Євросоюз, лідерів демократичних країн світу. Все це —  під час  безперервних ток-шоу, нудних монологів представників так званих «опозиційних» сил, в першу чергу – ОПЗЖ кума Путіна Віктора Медведчука.

На деякі телеканали затяті українофоби –  колишні регіонали ходять, наче на роботу, де їх  вітають шанобливо і трохи не із поклонами. Коли часом вмикаєш   «ZiK», «Ньюс-Ван», «Наш», то так і знай, що там неодмінно будуть Олена Лукаш, Нестор Шуфрич, Вадим Рабінович, Андрій Портнов, інші представники колишньої влади часів Януковича, яким би сидіти десь в закапелку, а не вилазити на люди і   вішати словесну локшину на вуха довірливим телеглядачам.

l

Як відомо, 21 листопада в Україні відзначали День Гідності і Свободи. На жаль, патріотичних  передач в телеефірі було надзвичайно мало. Приємним винятком були канали «UA. Перший»,  «Прямий», «5-й», «Еспресо». Решта робили вигляд, що події українських революцій їх не стосуються.

Ось, наприклад, що пропонував «Інтер». Із самого ранку, як завжди в суботу, — «Слово Предстоятеля» (Онуфрія з УПЦ МП), далі – кінокомедії (!) «Жандарм  і інопланетяни», «Гусарська балада», радянські пригодницькі стрічки «Біле  сонце пустелі», «Невловимі месники». Коротше кажучи — назад в  минуле.

Суцільними розвагами і веселими піснями жили «1+1», «Новий канал», СТБ і т.д., і т.п. Було прикро за тих, хто готував ці програми. Складалося враження, що їх творці не українці, а московити – так старанно  і запопадливо замовчували вони події 2004-го, 2013-2014-их років. Ніби не було кривавого протистояння на Майдані, ніби не загинула Небесна Сотня, ніби не розв’язала Росія війну проти України і не загарбала Крим.

Ясна річ, чекати якогось патріотизму, почуттів  національної гордості і співчуття жертвам боротьби  з режимом Януковича від журналістів, які обслуговують інтереси олігархів, марно. Але, як на мене, приклад тут мала би продемонструвати київська влада. І в першу чергу —  Президент, який зміг стати главою держави саме завдяки здобуткам Революції Гідності, яка дала могутній поштовх розвитку демократії в країні.

Щоправда, 21 листопада,  знаходячись на лікуванні від коронавірусу у Феофанії, Володимир Зеленський виступив із відеозверненням. Його міркування, в яких він не згадав ані про Небесну Сотню, ані про російську агресію, особисто для мене здалися філософськими роздумами  далекого від реального життя політолога-початківця, головний меседж яких можна передати словами: «Для людей революція – це шлях до бажаних змін. Для політиків – шлях до бажаних крісел».

Сказано надто  категорично, хоч якоюсь мірою і самокритично. Зрештою, далеко не всі українські політики, що були активними у ті роки, здобули високі посади. Про декого з них  сучасна влада забула, а декого із їх опонентів наполегливо на ті посади висуває.  Прізвищ можна назвати  чимало.

У той же день від імені Президента на Алею Героїв Небесної Сотні відправили квіти, а сам глава  держави за допомогою відеозв’язку поспілкувався з учасниками революційних подій 1991, 2004, 2013-2014 р. р. Це, звичайно, добре, але чи  вшанували пам’ять Героїв члени уряду, народні депутати України? Про це я не зміг дізнатися чогось конкретного ні з телепередач, ні з інтернету. Слава Богу, що хоч на Ковельщині і Волині представники  міської, районної  та обласної влади  не залишилися осторонь вікопомної події.

l

В той час, як урочисто-траурні заходи в Україні викликали більше запитань, ніж відповідей, в рішучу атаку перейшла контрреволюція. Силові структури напередодні Дня Гідності і Свободи   вчинили обшук у Музеї Героїв майдану,  стали кликати на допит, тих, хто очолював боротьбу проти режиму Януковича  –  та здійснили інші заходи, котрі  інакше, як провокаційними, не назвеш. 

Аналізуючи   те, що нині відбувається, приходиш до висновку: ні, не народ є повноправним господарем своєї держави. Все вище і  вище підіймають голови ті, хто воліє бачити Україну поневоленою, знесиленою,  розчарованою  в ідеалах революцій. За ними виразно проглядаються усміхнені й  задоволені обличчя олігархів, котрі управляють діями і вчинками власть імущих.

Тому важко не погодитися із словами тимчасово повіреної у справах США в Україні Крістіни Квін з нагоди цьогорічного Дня Гідності і Свободи: 

«Коли ми наближаємося до річниці Майдану, то бачимо: Україна стоїть на важливому роздоріжжі, бо стикається з двома викликами, які є настільки  ж загрозливими,  як  і складними. Повної євроатлантичної інтеграції неможливо досягти, допоки обидва не буде подолано.

Зовні Україна бореться з російською агресією на кількох фронтах,  включаючи   російську окупацію та спробу анексії Криму, керований Росією конфлікт на Донбасі, а також кібератаки  й дезінформацію, що поширюються як з російської  території, так і  за допомогою українських політиків Росії – деякі з них засідають сьогодні у Верховній Раді.

Але не всі виклики для України – зовнішні. Удома боротьба з корупцією та групами особливих інтересів так само важливі і життєво необхідні,   щоби протистояти поширенню неправдивої інформації, націленої на послаблення України та затьмарення її євроатлантичних перспектив».

Прочитавши ці слова, мимоволі думаєш: а чому їх не хочуть або не можуть  сказати ані очільники Офісу Президента, ані Прем’єр-Міністр, ані спікер Верховної Ради, ані  більшість нардепів? Бояться Путіна чи тих, хто вірою і правдою служать йому в Україні? То чи можуть вони називатися   слугами українського народу, коли фактично прислуговують його ворогам?

На це запитання, відповідь  може дати кожен із нас, аналізуючи свою участь у недавніх  місцевих виборах і одержані  результати.

Ярема ГОЯН.

P. S. Дні, коли Україна вшановувала Героїв Майдану, не залишилися непоміченими російськими телепропагандонами. Вони знущалися над українцями, як справжні відморозки. Слухаючи і дивлячись їх, складалося враження, що наш  народ деморалізований, доведений до злиднів, розчарований у курсі на Європу, мріє про воз’єднання з «братнім» російським народом і повернення «законно обраного» Януковича тощо.

Найприкріше, що у тому хорі штатних українофобів брали участь  представники так званої «п’ятої колони» — зокрема, сумнозвісний нардеп Нестор Шуфрич. Виступаючи у програмі «60 хвилин», які щоденно ведуть одіозні Скабєєва і Попов (зранку, опівдні і ввечері!),  цей пан із ОПЗЖ з такою ненавистю говорив про Україну  та її лідерів, що хотілося запитати: де ти взялося, таке «розумне»? І чи не ти зі своїми «дружбанами» у парламенті робили і робите все для того, щоб у державі справи йшли не  краще, а все гірше й  гірше? Воістину правий, був Тарас Шевченко, коли про таких покидьків презирливо писав: «раби, підніжки, грязь Москви…».

На жаль, шуфричів у країні на 30-му році нашої Незалежності з кожним днем більшає. І це – найстрашніше.

Я. Г.

Мал. Олексія КУстовського.

(Radio-svoboda. ORG). 

— Дивне запитання, —скаже прискіпливий читач, глянувши на заголовок статті. –Господар в Україні – народ, так і в Конституції записано. Соромно цього не знати.

Каюся:соромно. А ще більший сором від того, що записано одне, а насправді – інше.

— Як?! – знову вигукне той же читач. – Що написано пером, не підважить й лом.

Виявляється, однак, що підважить. І навіть не важкий металевий лом, а банда запеклих українофобів, які повертають колесо історії назад.  Не далеко, не близько, а в часи правління Януковича. Того самого, який в молодості  шапки  в людей крав, а в зрілому віці намагався вкрасти в українців мрію про вільне, демократичне, європейське суспільство.

Не вдалося. У 2013-2014 роках Революція Гідності змела недолугого і недалекого чоловіка  з владного Олімпу. Довелося втікати у російський Ростов.   

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 4472

Ніби різнобарв’ям своїх неповторних кольорів вихвалялась цьогорічна осінь програмами новоспечених депутатів. Одна краща іншої… Все обіцянки, обіцянки… А що залишається робити нам, людям?  Надіятись… І ми весь час старались не втрачати цей промінчик надії на краще. 

З різноманітних джерел линула до людей інформація про те, що нарешті  вже ці вибори стануть особливими, бо всі ми отримаємо можливість висловити свою довіру не партіям, а людям! Тим чесним і порядним людям, які ще є поміж нас, які сповнені бажання жити і працювати на благо людей. Але якою несподівано вражаючою для нас, уховчан, (на десятий день після виборів !) виявилась звістка про те, що волевиявлення людей було проігнороване партійними списками «Європейської Солідарності». Ми хочемо висловити свою недовіру тим людям, хто умисне закрив свої очі на все те позитивне, що для розвитку нашого села та й усієї громади зробив сумлінною  працею депутат Ковельської районної ради О. М. Титомир. 

Свою депутаську діяльність Олександр Михайлович розпочав у 2015 році. І крок за кроком, справа за справою почали в селі здійснюватись такі довгоочікувані перетворення. Запрацював дитячий садочок на 54 місця з символічною для нас, уховчан, назвою «Сонячний промінчик». Було проведено титанічну роботу з підготовки документації і здійснено пуск газу, коли  здавалась  майже неможливою та сума, яку потрібно було швидко зібрати жителям села. Наш депутат сміливо заклав за людей власні кошти, бо головним було те, щоб всі утвердилися в думці:  разом ми зможемо все! 

Ми відчували моральну і матеріальну підтримку там,  де без цього ніяк. Тому й усміхнулось до всіх своєю ошатністю шкільне подвір’я, бо був реалізований проєкт «Затишок», який ґрунтувався на співпраці батьків, Ковельської районної ради, фонду «Тільки разом» і  головне —  особистого ресурсу й авторитету О. М.  Титомира. Кожну проблему Олександр Михайлович вирішував миттєво, вправно володіючи талантом вожака, лідера. Щось через головний дієвий інструмент – депутатське звернення, а якщо ні, то власними силами, залучаючи до роботи всіх знайомих і незнайомих, але таких потрібних людей. 

Почали виблискувати до шкільного спортзалу новенькі перила, було замінено старе перекриття тиру. Вперше, більш,  як за п’ятидесятирічне існування приміщення школи,   встановлені водостічні труби! Саме з  ініціативи нашого депутата було порушено і вирішено питання туалетів в приміщенні школи. Відновлено роботу поштового відділення у належно відремонтованому приміщенні. Скільки було зроблено різноманітної роботи! І це тільки за п’ять років!

Олександр Михайлович від усієї душі перейнявся всім тим, чим живе село. У 2023 році  церква Святої Трійці села Уховецька відзначатиме своє 200-ліття,  і це наш депутат не випустив із поля свого господарського зору. По-перше, ним було проведено важливу роз’яснювальну роботу серед людей: як має працювати механізм церковної ради, якими мають бути документація і контроль коштів, як потрібно планувати і дотримуватись виконання своїх планів? Постійно тримаючи свою руку допомоги на пульсі відновлення святині Уховецька, О. М.  Титомир став почесним меценатом храму.  Береги його обов’язку не мають кордонів, він відгукувався на кожен людський  біль, підтримував словом і ділом. 

Дякуючи цій щедрій і добрій Людині, щорічно малята в садочку і молодші школярі не залишались без солодких подарунків у день Святого Миколая. Він визначив символічну грошову винагороду успішним та талановитим учням.  А ще Олександр Михайлович з нами починав і завершував кожен навчальний рік. Разом з уховчанами вшановував пам’ять про полеглих, ділився своїми душевними хвилюваннями через криваві події на Сході, бо добре знає ціну миру і спокою в країні, розуміє, що означає рости без батька, якого забрала війна.

О. М.  Титомир  як депутат не пропустив жодної сесії сільської ради, він завжди був активним, дієвим та чесним. І хоч користується повагою серед людей Колодяжненської громади,  набрав  найбільшу кількість голосів (557) серед депутатів від «Європейської Солідарності», але  депутатом на цих «чесних і справедливих» виборах не став! Люди, де ж справедливість? Для чого ті вибори із  такими прозорими підрахунками людських голосів, якщо є ще якісь таємні партійні списки? Як можна довірити владу тим, про кого ніхто нічого не знає?! 

Від районного очільника партії «Європейська Солідарність» Андрія Броїла ми отримали відповідь про те, що вони ішли на вибори єдиною командою.  То що це за  така команда, в якій одні чесно працюють, а інші є першими в списках на винагороду? Ви втратили останню краплю довіри у наших очах! А найголовніше —   знехтували волевиявленням простих людей.

Олександр Михайлович  Титомир – чесна і порядна людина,   успішний бізнесмен. Звичайно,  йому без цієї депутатської ноші буде набагато простіше жити. Та в цій Людині так багато сили, бажання, вогню для людей! Невже, коли справи набирають більших обертів, у партії «Європейська Солідарність» такі люди,  як Титомир О. М.,  стали не «важливі»?  

А ми, уховчани, щиро дякуємо долі, що хоч ці 5 років у нас був такий депутат. Назавжди для нас Ви будете взірцем служіння своєму народу. Здоров’я Вам, і нехай повертається до Вас сторицею все те, що Ви безкорисливо  віддаєте людям!

Руслана Семотюк,      жителька  с. Уховецька. 

Ніби різнобарв’ям своїх неповторних кольорів вихвалялась цьогорічна осінь програмами новоспечених депутатів. Одна краща іншої… Все обіцянки, обіцянки… А що залишається робити нам, людям?  Надіятись… І ми весь час старались не втрачати цей промінчик надії на краще. 

З різноманітних джерел линула до людей інформація про те, що нарешті  вже ці вибори стануть особливими, бо всі ми отримаємо можливість висловити свою довіру не партіям, а людям! Тим чесним і порядним людям, які ще є поміж нас, які сповнені бажання жити і працювати на благо людей. Але якою несподівано вражаючою для нас, уховчан, (на десятий день після виборів !) виявилась звістка про те, що волевиявлення людей було проігнороване партійними списками «Європейської Солідарності». Ми хочемо висловити свою недовіру тим людям, хто умисне закрив свої очі на все те позитивне, що для розвитку нашого села та й усієї громади зробив сумлінною  працею депутат Ковельської районної ради О. М. Титомир. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 267

З хвилюванням   читав листа Руслани Семотюк, нашої постійної дописувачки із Уховецька. Свій підпис поставив би під кожним її словом, хоча, можливо, утримався б від різної критики на адресу голови районної ради Андрія Броїла. Але про це – трохи нижче.

Тут же  зазначу, що, як і всі уховчани (і не тільки), щиро шаную Олександра Михайловича Титомира – депутата Ковельської районної ради сьомого скликання, який, на превеликий жаль, не став депутатом ради восьмого скликання, хоч набрав, здавалося б, достатню кількість голосів. В силу недолугого українського виборчого законодавства (інакше не скажеш) він не зміг подолати формальні і абсолютно  безпідставні «бар’єри» на шляху до органу місцевого самоврядування, якому віддав багато років свого життя, сил, енергії, знань  і досвіду.

Пані Руслана докладно розповіла про багатогранну діяльність Олександра Михайловича, а тому  додавати до її щирих і душевних слів ще щось не вважаю за потрібне. Хіба одне: ця людина – взірець справжнього безкорисливого служіння виборцям, людина  слова й діла, патріот рідної землі, для якого благо народу – найвища мета.  Звучить, можливо, й занадто пафосно, але це так. У «Вістях Ковельщини» ми неодноразово  писали про Олександра Титомира як депутата, та й він сам неодноразово виступав на шпальтах газети. Чув його принципові і відверті виступи на сесіях районної  ради, знаю про запити  і звернення, які робив заради вирішення тих чи інших гострих і болючих проблем. При чому робив, незважаючи на ранги і посади службових осіб, яким адресував свої    ділові пропозиції.

Тепер про критику на адресу Андрія Броїла. Я не знаю, як формувався список тієї «єдиної команди», про що пише Руслана Семотюк. Не думаю, що Андрій Петрович переслідував якісь корисливі цілі, але є так, як є: Олександр Титомир в депутати не потрапив. Потрапили інші, список яких районна територіальна виборча комісія оприлюднила в засобах масової інформації цими днями.

Ніби передбачаючи критику  на свою адресу,  А. Броїло в інтерв’ю “Які підсумки місцевих виборів?” («Вісті Ковельшини», 19 листопада ц. р.) зазначив: «Неприємним сюрпризом, до прикладу, стало те, що окремі кандидати в депутати, отримавши у територіальних виборчих округах підтримку виборців понад 500, а то й  800 голосів, не  стали депутатами. Натомість здобули мандати  ті депутати, які оримали не дуже значну підтримку виборців».

Як бачимо, Андрій Петрович як один з очільників представницької влади Ковельщини підтвердив мої слова, сказані вище, про «недолугість українського виборчого законодавства». І в цьому — одна з причин того,  що демократичні процеси в Україні не поглиблюються, а згортаються. Це, звичайно, моя особиста точка зору, яку я нікому не нав’язую, але якій аргументовано, мабуть, заперечити ніхто не зможе. Принаймні сьогодні. 

Що ж далі? Виборчий «поїзд», як-то кажуть, пішов. Хто у нього не «сів», почувається обманутим, і розчарованим, і навіть трохи злим. Але емоціями справі не зарадиш. Вже сьогодні і пану Броїлу, і його  колегам-депутатам, і їх соратникам в інших радах Волині та  України треба думати над тим, як виправити ситуацію в найближчому майбутньому. Треба сміливіше і наполегливіше «стукати в двері»  і парламенту, і Офісу президента, і судових інстанцій з тим, щоб усунути кричущу несправедливість в організації виборчого процесу.

Слід вимагати реакції і з боку народних депутатів України, які, займаючи м’які і комфортні крісла в парламенті, висунули самі себе кандидатами в депутати обласних рад. В результаті туди не потрапили представники місцевої, образно кажучи, інтелектуальної еліти, які могли б багато корисного зробити для виборців. Сумніваюся, що нардепи відмовляться від місць у Верховній Раді, що підтвердила вчорашня сесія Волинської обласної ради: від депутатських мандатів відмовилися 17 обранців, в тому числі всі народні депутати від Волині, за яких виборці голосували 25 жовтня.

Розуміючи невдоволення і навіть обурення виборців Уховецька, від імені яких звернення до газети написала Руслана Семотюк, все-таки вірю в те, що Олександр Михайлович Титомир і  надалі не  залишатиме уховчан наодинці з їх проблемами, всіма силами сприятиме їх розв’язанню. Адже  557 голосів, відданих за кандидата, — це вияв високого довір’я, свідчення величезної поваги до людини, яка  стала для мешканців села  близькою і дорогою, майже рідною. Про її добрі справи свідчать фотосвітлини, які додала до листа Руслана Семотюк.

Погодьтеся: фактичне визнання і підтримка людей праці значить не менше, а, може, й більше, аніж формальний депутатський мандат, який, до того ж, виборений у не зовсім  справедливій і чесній боротьбі.

Микола ВЕЛЬМА.

P. S. Руслана Семотюк з гіркотою констатує, що осінь 2020-го року “зрадила уховчан». Але треба пам’ятати, що осінь рано чи пізно минає, а на зміну одній порі року приходить інша. Так станеться і цього разу: осінь і зима закінчаться й неодмінно настане весна, коли оживає природа, збуваються людські мрії і сподівання, Сонце змиває сніг і весь бруд, який там прихований.

Отож, буде ще (і не раз)  «весна» на уховецьких вулицях», яка принесе зміни, яких так чекають люди. В тому числі – у виборчому законодавстві. 

Вірмо в це.

М. В. 

З хвилюванням   читав листа Руслани Семотюк, нашої постійної дописувачки із Уховецька. Свій підпис поставив би під кожним її словом, хоча, можливо, утримався б від різної критики на адресу голови районної ради Андрія Броїла. Але про це – трохи нижче.

Тут же  зазначу, що, як і всі уховчани (і не тільки), щиро шаную Олександра Михайловича Титомира – депутата Ковельської районної ради сьомого скликання, який, на превеликий жаль, не став депутатом ради восьмого скликання, хоч набрав, здавалося б, достатню кількість голосів. В силу недолугого українського виборчого законодавства (інакше не скажеш) він не зміг подолати формальні і абсолютно  безпідставні «бар’єри» на шляху до органу місцевого самоврядування, якому віддав багато років свого життя, сил, енергії, знань  і досвіду.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 264

Пахне любисток і м’ята.

Мальви   цвітуть   край   вікна…

Із пісні.

Якщо ви не вірите, що людина може біти двічі щасливою, то спробую вас переконати…

Десь на Черкащині росла собі дівчинка Маринка. Матуся купала її в любистку, який ріс під вікном.  Кожна жінка знала його магічну силу. Коли мила голову доньці, приказувала, що буде волосся гарно рости, хлопці любитимуть, бо ж це квітка любові, тому й називається так. Аромат від купелі був чарівний, який не зрівняти з жодними  парфумами.

Відтоді Марина й сама  користувалась тим зіллям. А на Волинь, куди мала скерування після закінчення навчання, теж взяла корінчик і посадила там,  де прижилась, і з всіма сусідами ділилась.

У дитинстві все цікавило її. У школі все старалась осягнути, аби пригодилося в житті. Одержувала відмінні оцінки. А вдома поможе  по господарству  батькам – і за  підручники. У бібліотеці кілька формулярів міняла за рік. 

За  тими науками, коли перейшла до старших класів, не помічала, як на неї почали заглядатись хлопці. Розумна та ще й красива, з кучериками, веселою вдачею, приємною усмішкою, привабливою зовнішністю. Як таку не полюбити?  А надто  однокласник Микола старався приділити їй знаки уваги.

Але дівчата захоплювались, звичайно, старшими хлопцями, а ровесники хай ще підростуть. Тому Микола й не нав’язував себе дівчині, а в душі на все життя зберіг тепле почуття, яке  було першим і останнім, як виявилось згодом.

Після школи їхні дороги розійшлись на цілих пів століття. Він спочатку здобував  вищу освіту, потім — служба  в армії. Вона теж навчалась в університеті. Його вабила техніка, біологія. Жив Микола в Житомирі, вона – на Волині.  Різні обставини до одруження привели обох. Сім’я – це вже не тільки почуття, а й, в першу чергу,  – обов’язок.

Маринин чоловік був дуже добрий, ніколи її не ображав.   І на роботі справлялась, і вдома по господарству все було в порядку, помагав завжди. 

Народились два синочки один за одним. Свекруха мала за радість бавити їх. Все в сім’ї було дружно і злагоджено. Дали батьки синам вищу освіту. Хлопці одружились і відокремились сім’ями. Дідусь і бабуся тепер тішились онуками. Якого ще щастя сімейного бажати?  

Та, крім світлих смуг, в житті бувають і чорні. Захворів чоловік Марини, і ніякі ліки не помогли.

Згасло життя. Осталась вдовою. Своє горе жінка топила в роботі, і в цьому бачила суть подальшого життя. Адже є для кого жити –  діти, онуки. Для них крутилась, як білка в колесі.

Через деякий час однокласники нагадали, що 50 років пройшло після закінчення школи. Тож треба обов’язково зібратись. Душа рвалась завжди на ту землю, де народилась, де пройшли дитинство,  юність, куди обов’язок кликав уклонитись могилам батьків. Але ніколи не випадало  так, щоб Микола і Марина приїжджали разом.  Завжди комусь із них щось заважало.

Цього разу уже всі, хто залишився живий, дали згоду зібратись, бо шкільна дружба – то святе.

Та настав час, коли вся планета здригнулась від біди, що настигла, — коронавірусу. І всі, налякавшись, відмовились від зустрічі до закінчення карантину.  Бо це ж не близький світ – зібратись з усієї України і навіть із-за кордону. А карантин  продовжувався і продовжувався. Із наміченої дати на початку червня дійшло вже до вересня, а кінця немає. Передзвонили і домовились   вже на другий рік зібратись, як… виживуть.

А Микола, коли взнав, що Марина вдова, а сам уже 10 років у розлученні, вирішив не чекати. Серце підказало, що карантин – не перешкода. І поїхав не на Черкащину, а на Волинь. Ця зустріч вирішила подальшу долю обох. 

Побачив, в якій круговерті живе жінка: робота, робота, робота… А коли ж відпочинок?

— Даю тобі, Маринко, 3 місяці на підготовку. Один – обдумати мою пропозицію руки  і серця, а другий – збиратись на нове місце.

— Так  мене ж люди засміють.

— Добрі люди, навпаки, побажають щастя. 

— Я  була щаслива.

— Я тобі подарую ще одне, ти заслужила його. Обіцяю, що втрачене за 50 років, постараюсь вернути. Може, й мені щастя усміхнеться. Бо я його не мав до цього часу. Не склалось життя, вже 10 років сам. А це побачив тебе, згадав шкільне почуття, яке не забував інколи, а ти його ще більше розворушила своєю милою усмішкою,  і я не відступлюся, знай.

Сказав і поїхав. А щодня дзвонив і питався, чи не готова?

І ось настав той день. Зважившись на такий важливий крок  у житті, повідомила тільки дітей, які були не мешн шоковані, як вона, але змирились… Всім колегам і сусідам хвалилась, що їде у відпустку, яку ніколи не використовувала. Знала також вірна подруга, яка була рада за неї, бо бачила в цьому чоловікові якусь доброту і одвічне прагнення  кожного з нас бути щасливим. Вона щодня цікавилась, як там ведеться Марині.

…Спочатку в церкву пішла подякувати Богові, що з’єднав їхні серця. Потім Микола познайомив з дітьми, які були  раді за батька, за його,  нарешті,   спокій на старість. Кілька днів взялася за впорядкування квартири по-своєму. Бо вже друзі напрошувались у гості з приводу такої події, яку давно чекали, адже знали про те, що в серці друга лиш Марина живе, за якою  він все життя страждає. І до себе вже запрошували.

У вихідні (Микола ще працював) знайомив Марину із видатними місцями Житомира. Після роботи, як дозволяв час, їхали на дачу, де закладено великий сад. Це для  Марини райський куточок. Тут відразу, за згодою Миколи, розпланували квітники на наступний рік і посадила корінчик любистку, який привезла з собою в горщечку. Це ніби материнська  реліквія, а для неї – символ щастя.

Хатня робота її ніколи не втомлювала, залюбки пекла, варила, мила, прибирала. Її смачні пиріжки оцінив не тільки Микола, а усі, хто був у гостях. У вільний час в’язала – це її улюблений відпочинок. Через інтернет спілкувалася з синами, з учнями – дистанційно, які не забували свою улюблену вчительку.

Медовий місяць скінчився. Хочеться  побажати цій парі, щоб він продовжувався всі роки, які судилось їм прожити разом.

Валентина ОСТАПЧУК.

Пахне любисток і м’ята.

Мальви   цвітуть   край   вікна…

Із пісні.

Якщо ви не вірите, що людина може біти двічі щасливою, то спробую вас переконати…

Десь на Черкащині росла собі дівчинка Маринка. Матуся купала її в любистку, який ріс під вікном.  Кожна жінка знала його магічну силу. Коли мила голову доньці, приказувала, що буде волосся гарно рости, хлопці любитимуть, бо ж це квітка любові, тому й називається так. Аромат від купелі був чарівний, який не зрівняти з жодними  парфумами.

Відтоді Марина й сама  користувалась тим зіллям. А на Волинь, куди мала скерування після закінчення навчання, теж взяла корінчик і посадила там,  де прижилась, і з всіма сусідами ділилась.

У дитинстві все цікавило її. У школі все старалась осягнути, аби пригодилося в житті. Одержувала відмінні оцінки. А вдома поможе  по господарству  батькам – і за  підручники. У бібліотеці кілька формулярів міняла за рік. 

 

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 4378

Меланія Дмитрівна Саць — найстаріша жителька села Заболоття Любомльського району.  Народилася на хуторі Скочища у бідній селянській сім’ї, де було четверо дітей. Бабуся плаче і розповідає, “ як то  тєжко жилося при Польши”.

– Як згадаю своє життє, то страшно робиця, – каже  Меланія Саць. — Сім’я була бідна , батьки неграмотні. Не було в що одягнутися, ходила без штанів і без трусів. Мороз, вітер свище, а я тилько в полотнєниї спудничкі ходила до школи. Простуджувалася не раз. Обутися не було в що. В постольох ходила до школи. А як на Трійцю треба було йти до церкви,  то йшла боса, тилько перед церквою (хоч було і жарко) обувала чоботи, які тримала на великі свята.

А що допіру людям жити? Все є, аби тилько   гроші. А колись грошей не було. Бо де їх візьмеш? Я замолоду цукерка в очі не бачила. А зараз їж їх скільки хочеш.  А колись жид Мошко їздив по селах і збирав онучі. Ото тільки в нього можна було купити цукор і поласувати. Мати   дасть Мошкові трішечки клоччя непотрібного, а той взамін — грудочку цукру рафінованого. А що ж тої грудочки на четверо дітей? 

– Роздроблять мати, всім по кусочку виділять, щоб хоч трішки поласувати,  —   продовжує  бабуся. —  Скрізь керували поляки. Жандар – поляк, вчитель- поляк. А ми, прості селяни, були, як раби. Їли чорний хліб, О 4-й  ранку вставали, щоб напрєсти на сорочку (бо нема за що купити і нічого не було тоді в магазинах). В ліс підеш по гриби чи ягоди,  і то потрібно було мати дозвіл на збирання. А нема того папірця –  біда, бо власником лісу був теж поляк.

– Був такий лісник поляк Ґадовський. Дуже вредний був, – пригадує Меланія Дмитрівна. – Хочеш набрати чорниць - показуй дозвіл. А дозволу то нема . Ягоди ж тоді збирали у гладишку. Прив’яжеш шнуречком до пояса – і береш.

Підійде поляк до тебе, ногою  вдарить в дзбанок, щоб не було у що збирати, і регоче. Ягоди висипляться на землю  та й живіт від удару болить. Отак колись було! 

Тоді всі бідували начорно. Ходили жебраки по селу. Хто бульбину дасть, хто жменю зерна. Коні ледве ходили, бо не було чим кормити. Поля свого не мали,  то й не було де сіна накосити і де посіяти збіжжя. Хати були всі криті соломою, то ті коні ладні були і солому їсти зі стріхи, аби не впасти з голоду.  

Не кращим стало життя Меланії Саць, коли вийшла заміж за місцевого хлопця  Улияна. Він був теж з бідової сім’ї. Жити і спати не було де, хата у свекра малесенька, один син був уже жонатий, шестеро дітей, та ще й свекруха померла молодою. Батько Улияна, щоб розжитися молодій сім’ї, дав коропку ( плетений овальний кошик із соломи) жита. Ото й усе. Живи, як хочеш.

– А яким було ваше весілля? – питаю у бабусі.

– Ой, дитино, яке те виселлє? На мині було розове байкове платтє, яке я сама пошила,  і віночок з лєнточок. Отака була молодуха. Батько поїхали до Любовня (Любомля) купити мнєса на виселиє (з сватом договорився, щоб було все навпіл). Али впосля сват ни схотів. Батько мій завіз до свата кухро (скриню), постелю, коровай із житньої муки, а він навіть і сто грам не налив за те, що стилько привіз. Вельми скупий був. 

Хіба ж тоді так було, як допіру? Пироги були з чорної муки з цукровими буряками (бо ж цукру не було), добавляли сушені грушки і чорниці, які розмочували і товкли. І всаїдно були добриї пирогє, хоч і без цукру. То зараз з сахару горілку женуть, а колись хотілося   хоч попробувати, який він.

Нелегко було Меланії Саць усе життя. Після війни було обов’язковим здати певну норму молока, збіжжя, шкуру з кабана (а який той кабан був?!). А в сім’ї Саців народилася п’ятеро дітей. Усі хочуть їсти. Тож не раз їздили в Брест по хліб, мішками привозили, щоб прогодувати дітей. Меланія Дмитрівна була доброю швачкою.

– Я батюшці шила підрясник, – розповідає бабуся. – А людюм костюма шила за рубель, а часом і того менше. Всяко було. Сама дітей стригла і виховувала в строгості, щоб були слухняні і не матюкалися. Я хоч сама ни вчона, але дітей повиучувала.

Меланія Саць дуже добра людина, має гарний голос, хорошу пам’ять, знає польські пісні (мені співала). Ні з ким не свариться. Сидячи на стільчику, просапує квіти і поливає їх зі шланга. Весела і жартівлива. А коли бабусі було 70 років, то у неї з’явився талант до малювання, хоча до цього часу вона ніколи не малювала.

– Якось я гляділа правнука, – розповідає Меланія Дмитрівна, – побачила дитячу книжечку з малюнками, що купили малому. Закортіло і собі щось таке намалювати. Спробувала – вийшло. Спочатку малюю простим олівцем, потім розмальовую. Руки вже не слухаються. А якщо щось вийде не так, то я поладжу (поправлю), і домалюю. 

Зараз Марії Саць – 93 роки, але вона продовжує малювати. Переважно змальовує з книжок, а дещо придумує сама. Всі малюнки акуратно складає у стареньку папку, зшиту нитками.

– Ни хочу, шоб валєлися попуд руками мої малюнки, бо то моє, дороге мені.

А ще Меланія Дмитрівна в’яже “ кружки” зі старих речей, які вже ніхто не одягає. А щоб добру не пропадати,  бере саморобний гачок і в’яже килимки, які розстелені по всій хаті. 

Бабуся не сумує, бо ніколи не сидить без роботи. Тішиться онуками і правнуками, огорнута любов’ю найменшого сина Віктора, біля якого доживає віку.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

Меланія Дмитрівна Саць — найстаріша жителька села Заболоття Любомльського району.  Народилася на хуторі Скочища у бідній селянській сім’ї, де було четверо дітей. Бабуся плаче і розповідає, “ як то  тєжко жилося при Польши”.

– Як згадаю своє життє, то страшно робиця, – каже  Меланія Саць. — Сім’я була бідна , батьки неграмотні. Не було в що одягнутися, ходила без штанів і без трусів. Мороз, вітер свище, а я тилько в полотнєниї спудничкі ходила до школи. Простуджувалася не раз. Обутися не було в що. В постольох ходила до школи. А як на Трійцю треба було йти до церкви,  то йшла боса, тилько перед церквою (хоч було і жарко) обувала чоботи, які тримала на великі свята.

А що допіру людям жити? Все є, аби тилько   гроші. А колись грошей не було. Бо де їх візьмеш? Я замолоду цукерка в очі не бачила. А зараз їж їх скільки хочеш.   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 374