Твір, що актуальний і сьогодні
Шановна редакціє!
З огляду на події, що відбуваються в Україні, було б актуально, на мою думку, надрукувати бодай у скороченому варіанті оповідання Володимира Винниченка “Салдатики!!!”, яке автор назвав “Малюком із селянських розрухів”.
Любов Євтушик.
l
Сірий холодний березневий ранок. Хмари темним густим димом нависли над селом і повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий тонкий дощик.
В кінці села, при самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає.
Стоїть мовчки, тільки іноді тихо плаче якась баба. її зупиняють, суворо заспокоюючи: "Каже ж тобі дядько Явтух, що нічого не буде... Годі..."
Жінка не заспокоюється й питає, а що, коли стрілятимуть, як у Кавунівці?
– Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу тут... гірко... Стрілятимуть, то й стрілятимуть...
Однак з голоду здохла б. – Дітки ж у мене.
– І дітки повитягувались би..."
Люди розступаються, і до баби підходить невеличкий, сухенький чоловік у рудій свиті.
"Плаче? Боїться?" – повертається він до всіх, ледве-ледве усміхаючись доброю, ясною усмішкою.
– Стрілятимуть, каже... – одповідає хтось похмуро...
– У Кавунівці трьох убили, – знову схлипує баба", і чисті сльози котяться по глибоких зморшках її худого негарного обличчя і падають на подрану свиту.
– Не бійсь, Ярино, не стрілятимуть, – тихо і не всміхаючись уже, говорить Явтух, і щось таке тверде, ненарушиме, ніби світиться на його маленькому гостренькому лиці, що не тільки бабі, а й усім стає якось легше і здається, що й справді не стрілятимуть.
Ні плач, ні понурий мокрий ранок не можуть зігнати з Явтухового обличчя того спокою й твердої віри, що світиться в його маленьких, сіреньких очах. "І всі вірять, хотять вірити йому. І ніхто вже не дивується тому, ніхто не питається, як то так сталося, що цей Явтух, якого мало і примічали в селі, тепер мов староста або старшина між ними".
А сталося ще якось несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і раніше: голодали, боліли, умирали. Хіба що з'явилися чутки, ніби скрізь стають мужики проти панів і відбирають собі їхню землю.
Говорити – говорили, а щоб самим щось зробити, то ні: як ходили до пана Партнера в економію за 10 копійок в день, так і тепер ходять.
l
Аж ось з'явилися біля кожної хати якісь бумажки, невідомо ким підкинуті. Селяни читали їх, і хоч не все добре розібрали, але зрозуміли, що там написано про них. Про голод, про панів, що обдирають мужиків, про царя, що гуляє та п'є за мужицькі гроші. Село немов прокинулось.
Прочитав таку бумажку і Явтух. Раз, удруге, і дуже замислився. Тихо ходив по селу і дивився кудись далеко. Так думав щось днів зо три. Потім пішов до старости, поговорив з ним, а на другий день соцькі вже скликали усіх до волості на сходку.
І ось мало не все село зійшлося перед волостю. Староста, чорний, незграбний чолов'яга, щось бовкнув і поступився місцем Явтухові. Явтух вийшов наперед. Бліде, зморене холодом і тяжкою роботою лице його було гостро-спокійне і тверде... Він голосно і дзвінко почав говорити. Спочатку плутався у словах, запинався, але не соромився цього.
Явтух казав, що у цих бумажках правду говорять. Селян обкрадають, грабують. А вони роблять далі і мовчать. Хто за них заступається? Цар? Але де ж він, чому мовчав, коли селяни просили, щоб земство видало з казни хліба? І де ті гроші, що вони дають щороку? їх, як собак, скрізь женуть... А хто ж робить, як не мужик?
Годі мовчати! Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб... І нам треба йти... Треба, люди! Бо подохнемо все одно... Треба неправду вигнати... Скрізь тепер неправда... І неправду робимо. Не по правді й ми живемо!
Промовець замовк, а селяни заговорили всі разом, сварячись комусь, лаючись і подекуди навіть плачучи.
Довго гомоніли. А ввечері з'їхались біля Явтухової хати і тихо посунули по темній вулиці довгою низкою возів.
На передньому возі їхав Явтух з Миколою, високим гарним парубком. Було темно і в селі, і на горі в економії. Біля воріт селян уже чекала панська челядь, яку поставив Партнер, якось дізнавшись про сход.
Із-за воріт раптом вискочив сам пан і закричав скажено: "Ваш хліб? Ваш хліб?.." Почав лаяти й проганяти селян. Але Явтух попросив його відступитися по-доброму. Партнер кинувся до коней, а чиїсь руки вхопили його ззаду, зім'яли й віднесли, як дитину, до покоїв.
Пана мов пришибло. Довго сидів у покої, не слухаючи питань переляканої жінки. Потім одягнувся як у дорогу і вийшов надвір. Біля амбарів вешталися люди, носили щось на плечах до своїх возів. Постоявши трохи, Партнер пробрався до стайні, взяв коня і потихоньку виїхав.
l
Хліб ділили до півночі. Потім тихо роз'їжджалися, домовляючись завтра йти у Білі Берези, до іншого пана.
А вранці до Явтуха прийшов Іван і сказав, що йдуть солдати. Пан повернувся, його жінка й паничі самі ріжуть курей на обід офіцерові, який йде з солдатами з міста. Явтух наказав скликати людей на вигон.
І от вони сходяться і чекають "салдатів", а Явтух ходить від однієї групки людей до іншої і заспокоює, що, мовляв, ніхто не стрілятиме за правду.
Микола раптом питає, що їм робити, коли раптом почнуть стріляти: тікати чи битися? Явтух запевняє, що нізащо не стрілятимуть, адже ж селяни не злодії якісь чи розбишаки. І Микола сам для себе постановляє, що буде битися.
"Ідуть!" – раптом виривається відразу у багатьох і холодним щемом відзивається у серці. Розмови стихають, і всі напружено дивляться на щось сіре і довге, що повзе з-за лісу по полю і нагадує велику гадюку.
Почулася якась різка команда офіцера. Селяни ще більше зблідли. Хтось молився, хтось хлипав, але їх уже не спиняли. Сіра гадюка перетворилася на рівний живий тин людей.
Ось уже видно червоні, заляпані грязюкою лиця солдат, жовте, безвусе, прищувате обличчя білявенького офіцерика в сивій шинелі.
Офіцер командує роті зупинитись. Потім повертається до селян і звисока питає, чого вони тут зібралися. Пограбували, а тепер просити вийшли?
Але з валки хтось відзивається, що вони нікого не грабували.
Офіцер кричить: "Что?.. Кто там говорит, вийди вперед!". З валки поважно виступив Явтух і став спокійно говорити, що він нікого не грабували, не злодії ж бо і не грабителі. А вийшли, щоб спитати, чого солдати ідуть у їхнє село.
– Что-о?.. Ах, ты морда хохлацкая! Посмотри на него. Да ты зна-ешь, морда ты этакая, что я тебя за этот вопрос до смерти засеку!.. Марш в деревню, и чтоб я ни одной вашей рожи не видел, пока не позову!..
– Ми не підемо в деревню! – глухо промовив Явтух, не ворушачися. – Нема вам чого нам показувати... Салдатики! – вмить підняв голос і ступив трохи вперед. – Невже ж ви піднімете на нас руки? Невже ж...
Офіцер люто перебив його і знову наказав Явтухові мовчати, а солдатам – розійтися.
Явтух, не слухаючи його, голосно говорив до солдатів: "Ви ж не знаєте, за що ви нас стрілять хочете... За правду!.. За святу правду! Ми ж не грабили..."
l
Солдати почали ворушитися і передивлятися між собою, пильно слухаючи селянина.
Офіцер бісився з люті і кричав, щоб розходилися. А Явтух продовжував: "Ми не грабили!.. Ми ж з голоду вмирали!.. Ми ж самі заробили той хліб, що забрали!.. Послухайте!.. Хіба ж ви забули? У вас же є батьки, матері!.. Ми ж ваші батьки, ви ж такі, як ми..."
Солдати почали ще більше ворушитися, передивлятися і шептатися між собою. Офіцер з червоного зробився білий і став дрижачими руками витягати шаблю.
Офіцер нарешті вихопив шаблю і закричав, що останній раз говорить розійтися, а то буде стріляти.
– Не стріляйте, не стріляйте, не слухайте його!
– Рота! Слушай!
– Не слухайте, не слухайте!..
Солдати, зачувши команду, зразу стихли і насторожилися.
– Салдатики!.. – викрикнув Явтух з таким болем і з таким одчаєм, що в валці мов прокинулися всі, а салдати аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера. Офіцер ще більше зблід і навіть на хвилину зупинився, боячись командувати, але зараз же схопився і диким якимсь голосом закричав:
– Слуша-ай! Прямо по мишеням... Пальба-а ротою!.."
Солдати, як машини, підкинули рушниці і виставили їх проти людей.
Тоді Явтух знову звернувся до солдатів, благаючи їх, щоб вислухали. А їхній начальник не хоче, щоб він казав, бо боїться.
Офіцера мов опарило. Він хриплим переляканим голосом закричав, щоб мовчали, бо застрелить.
Але солдатики вже почали ворушитися, і командир, не пам'ятаючи себе, скомандував: "Пли!"
А з заднього ряду хтось разом з ним крикнув: "Не стріляй, братця!"
Червоні обличчя солдатів пожовтіли, рушниці задрижали, але ніхто не вистрілив, тільки почулося: "Хай уперше мужик скаже!"
Офіцер мов збожеволів. Він із хрипом підскочив до якогось солдатика, шарпнув його, потім повернувся до Явтуха і, як застуканий звір, зо всього розмаху рубонув його шаблею. У валці ухнули і розкотилися страшні слова: "Явтуха зарубав!" Але не встиг офіцер озирнутися, як з валки вискочив Микола з ломакою і опустив її на голову кривдника. Той захитався і впав мертвий.
Явтух правду сказав: салдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником – Явтухом.
Володимир Винниченко.
1903 рік.
Шановна редакціє!
З огляду на події, що відбуваються в Україні, було б актуально, на мою думку, надрукувати бодай у скороченому варіанті оповідання Володимира Винниченка “Салдатики!!!”, яке автор назвав “Малюком із селянських розрухів”.
Любов Євтушик.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 240
Звернення міського голови
Звернення Президента України з нагоди Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
Погода в Ковелі 12 – 18 травня
Щиро вітаємо!
Валерій Черняков: “У мене – одна мета: працювати задля Перемоги!”
Дякуємо за чуйність!
Оточені турботою і увагою
Тернистий шлях до української Весни
Твір, що актуальний і сьогодні
Квіти пам’яті і шани