Де общеє добро 

в упадку –

Забудь отця, забуть 

і матку.

Лети повинность

 ісправлять.

Іван Котляревський

З нетерпінням чекаю четверга, особливо, коли іде дощ, день темний, кімнати мовчазні.  Але листоноша принесе улюблену газету, не дивлячись на негоду. Полистаю, чи немає  нотаток  Миколи Григоровича Вельми, завжди цікавих, розсудливих і актуальних, як уже покровителя і дбайливого батька газети. Приємно, що наша земля така багата на обдарованих людей, особливо творців поетичного слова, які відгукуються на всі події, життєві ситуації. І дійсно:

"Уміло керує в редакції Вельма,

Тому й колектив цей згуртований вельми", – написав Віталій Лихобицький нещодавно. А таки так. Колектив не тільки згуртований, а й дуже здібний. Із задоволенням читаю матеріали Світлани Троцюк, Анатолія Семенюка, Вікторії Зінчук та інших дописувачів. 

Візьмемо до прикладу один з останніх номерів газети "Вісті Ковельщини". Високої оцінки заслуговує матеріал Вікторії Зінчук "Боже слово веде до Перемоги". Читаю-перечитую з олівцем в руках, підкреслюю окремі місця, які мені особливо імпонують, примушують задуматися. Все чітко, дохідливо, щиро. Постала перед очима постать Священника з великої літери, воїна, капелана-добровольця, якого ніхто не зобов'язував, а покликала його всеперемагаюча любов до людей, до тих, хто покладає на олтар свободи своє життя, хто мерзне в окопах, хто сильніший від смерті. 

Бути у зоні війни – значить бути у строю з військовими, ділити їхні успіхи і поразки, підтримувати морально, помолитися, подякувати їм за витримку і мужність, робити все можливе, аби їм було хоч трішки легше. 

Прямо і відверто говорить отець Матвій про УПЦ МП: якщо вони кажуть, що "ми – українська церква, то говорять неправду, тому що й досі підпорядковуються російській церкві, а митрополит Онуфрій кожної неділі молиться  за патріарха московського, який благословляє  росгвардію на знищення України". Тому дивуюся, як можуть матері, сестри підтримувати московську церкву, сини, брати яких воюють з рашистами!

День народження… Ще й який: 25 років дружині. А отець Матвій не за святковим столом, а вирушає  на ротацію, бо хто, як не він? І почалася нова сторінка в житті: самовіддана праця за покликанням і багатогранна діяльність людини-патріота. 

"Війна навчила нас молитись", – каже мій сусід-солдат Микола Артинюк. На щастя, підтримують отця Матвія мислячі люди Люблинця. А це окрилює, додає наснаги і впевненості, що ти на правильній дорозі. 

Наш голобський священник отець Андрій Сех теж уже кілька разів з гуманітарною місією був на Сході.

Газеті – 83! Такій цікавій і визнаній, як кращій. Прикро читати, що вона лише тримається "на плаву". Відколи це почали знецінювати Слово? Невже і тут треба шукати волонтерів і спонсорів для існування? Та якби не газета, то де ми ознайомилися б із зверненням Президента України до воїнів? Невідомо,  з якою метою закрито кілька цікавих телеканалів. 

Треба твердо пам’ятати, що Слово своєї ваги не повинно втрачати, незважаючи ні на які обставини. Ми не дике плем'я, а цивілізований народ і потребуємо друкованого слова, місцевої газети, яка охоплює все, що нас цікавить. Тому повинна бути під надійним захистом державних органів!

Лідія ГАРЛІНСЬКА. 

З нетерпінням чекаю четверга, особливо, коли іде дощ, день темний, кімнати мовчазні.  Але листоноша принесе улюблену газету, не дивлячись на негоду. Полистаю, чи немає  нотаток  Миколи Григоровича Вельми, завжди цікавих, розсудливих і актуальних, як уже покровителя і дбайливого батька газети. Приємно, що наша земля така багата на обдарованих людей, особливо творців поетичного слова, які відгукуються на всі події, життєві ситуації. І дійсно:

 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 156

На отчій землі

Десь на крайнебі клубочаться хмари, 

Просвіток дальній в туманній імлі.

Доки нам світять високі Стожари, 

Ми не здригнемось на отчій землі.

Предки недарма вороних сідлали,

З піхов виймаючи гострі шаблі.

Доки нам світять високі Стожари,

Ми не ослабнем на отчій землі.

Ранок століття зніма окуляри, 

Сповідь твою понесуть журавлі.

Доки нам світять високі Стожари,

Ми не зігнемось на отчій землі.

Мила, прокинься, весняні заграви

Вже заблукали на яснім чолі.

Доки нам світять високі Стожари,

Ми не зблукаєм на отчій землі.

Хтось із блаженством іде до відправи,

Хтось боронити Вітчизну звелів.

Доки нам світять високі Стожари,

Ми не відступим на отчій землі.

Рід хліборобський піде за оралом,

В кузнях задзвонять нові ковалі.

Доки нам світять високі Стожари,

Ми обнадієм на отчій землі.

Час не шукати зманливої слави,

Завжди прямуєм на міцнім крилі.

Доки нам світять високі Стожари,

Ми ще змужнієм на отчій землі.

Дай ожити струні

По життєвих стежках пролітаєш на крилах

І вино молодо ще в очах твоїх бродить.

Може, комусь щасливу надію збудила,

Чи приносила радість журливу

За велінням жіночої вроди.

Зупинися на мить, незнайомко зваблива,

Дай ожити струні призабутих мелодій.

Промайне і замрія твоя полохлива,

І усмішка, як виклик, цнотлива, 

Потривожені спалахом вроди.

В’язь остуджених стежин

Позабута хутірська доріжка

Не згубила свого путівця.

Вишивка зеленого моріжка

Повелась у густих пшеницях.

Орачі карнали череслами,

Землеміри зносили межу,

А вона, затравлена літами,

Вже свою вистелює стежу.

Битим шляхом стогнуть ваговози,

Хтось до рідних курить на авто,

Лиш сюди, де всохли верболози,

Не заверне із гостей ніхто.

Та вона, напевно, пам'ятає

Дзвін копит на сиві вужари.

Юнки сміх в зеленому розмаї,

Хресний хід посушної пори.

Не забула співи вечорові

Горлиць молодих на виданні,

Як за милі личка чорноброві

Парубки чубились хутірні.

Прилітав із вирію лелека,

А звідсіль везли на чужину.

І листи приходили здалека

У її обжиту глушину.

Вишнею згасала біля хати,

Спомином лишилася для всіх.

Не одного виряджала мати

На розвилку хутірських доріг.

А тепер візниць уже не чути

І замовк вечірній передзвін.

Та чомусь все манить завернути

Бліда в'язь остуджених стежин.

Непогасна свіча

Як довкола потіха, то ти замовкаєш

І здивований блиск промайне на очах.

Я не знаю чому, але ніжно зітхаєш, 

Коли присмак зігріє тремтяча свіча.

Повсякчас потаємна, стрімка, невпізнана,

Хоч сльозою зринає неждана печаль. 

Повернися обличчям, шаноблива панна,

Розбуди, заворож, мерехтлива свіча!

Ти хмурнієш тоді, як подруги ридають,

І щебечеш на слух, як дзюркоче ручай.

За вечірнім вікном блискавиці палають,

Розбуди, полони, неповторна свіча!

Спом’янемо минувшини роки воскреслі,

Берег річки надій і далекий причал,

Що з собою взяли і чого не пронесли.

Розбуди, потривож, непогасна свіча.

Нам довіку в житті заповітно судилось,

Що чекаєм підмоги близького плеча.

Забували невдачі, крізь сльози молились,

Розбуди, возсіяй, незрадлива свіча!

Не зав’янув 

ще цвіт...

Не зав’янув ще цвіт, заворожений зорями,

Не замовкли дрозди у поліських гаях.

Напливають жита,

Напливають жита молодими прибоями

Та кигичуть чайки на старих болотах.

Десь голубиться річка,

Десь голубиться річка у давньому спомині,

На вербових човнах пропливли береги.

Затепліли лататтям,

Затепліли лататтям остуджені повені, 

В оксамит-шаровари вдяглися луги.

На селі розпогодиться,

На селі розпогодиться красною дниною,

Вийде ранок збивати росу на траві.

У розквітлих садках,

У розквітлих садках пахне медом, калиною

Та родинним димком на вишневій зорі.

Обнімається вітер,

Обнімається вітер із синіми хмарами,

А веселка рушник розіслала рясний.

Небеса нам засвітять,

Небеса нам засвітять нічними загравами

На щасливо безсрібнім весіллі весни.

Заграє знов 

у хаті скрипка

Там, де дуби стоять крислаті,

Між ними сосна, що зігнулась,

Прийшла дівчина гриби збирати,

Але додому не повернулась.

Одні казали: мов, заблукала

(Таке буває ненароком).

А інші – начебто спіткала

Якогось зайду-приволоку.

В тяжкій журбі кохана мама,

Бабуся сльози проливає.

Вони засліпли від нестями,

Яка їм біллю серце крає.

…Можливо, стукне в рідну шибку

Та усміхнеться на порозі.

І знов заграє у хаті скрипка,

Що так подобалась небозі.

Шепне на вушко, що закохалась

Без тями в хлопця молодого,

І як любила, як признавалась,

Бо це ж усе іде від Бога.

Її знайшли поспіль замрійну

У безнадійнім чаруванні.

Тремти, тремти, зоря вечірня,

Нагадуй радісне світання.

Її знайшли в глухому лісі

Хоч зголоднілу та живою.

Дрозди співали на узліссі,

Дуби шептались між собою.

Рідні краєвиди

Стохід розлився, поплив осокою,

Тихі оселі ще тануть в імлі.

Дід моложаво сідає з косою,

Внука примостить на хисткім човні.

Берег пологий і верби похилі,

Б’ють на ковбанях прачами лини.

Врозтіч збігають розвеслені хвилі, 

Річка свої додивляється сни.

Сіно в заплавах на часі косити,

Онде пасеться яка череда!

Йдуть спозарання по стежці

 промитій,

В заростях хлюпає тепла вода.

Ляжуть оберемком мокрі покоси,

В добрім захваті не зігнеш спини.

Дід крізь очей нестаріючу просинь

Молить, щоб день не захмаривсь

 ясний.

На суходолі в розщепі береза

Сіно досушить ув копицях.

Парно шурхочуть наклепані леза.

Сочиться піт з молодого лиця.

…Стохід улігся, зашерх осокою,

Дідова хата в старому садку.

Внук до села приїздить головою,

Школу виводять майстри гомінку.

Світи вогонь прожитих стріч

Спіткались з нею віч-на-віч

Через років десятиліття.

Гори вогонь минулих стріч,

Тремти в росі зелене віття.

В житті зазнали протиріч,

Були невдачі і падіння.

Світи вогонь забутих стріч,

Не засихай, старе коріння.

Думки летіли усебіч,

Та зцілились в буденній прозі.

Іскрись вогонь далеких стріч

 На кожним обраній дорозі.

Знайомих друзів не каліч 

Чи гірким словом чи діянням.

Жеврій вогонь тривожних стріч,

Буди найкращі поривання.

Згадаймо й тих, хто потойбіч

Про себе пам'ять воскрешає.

Явись вогонь нетлінних стріч,

Який ніколи не згасає.

Чи хмарний день, чи в  зорях ніч,

Свої видніються стожари.

Палай вогонь жаданих стріч,

Як весняні горять заграви.

…Зустрілись з нею віч-на-віч

Зі слізьми споминів і згадок.

Сіяй вогонь прожитих стріч,

Що для душі – незримий спадок.

Ігор ПАВЛЮК.

НА СВІТЛИНАХ: Ігор Павлюк в молоді роки; редактор газети “Вісті Ковельщини” Микола Вельма вручає своєму заступнику вітальний адрес з нагоди ювілею.

Фото з архіву автора.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 205

Зачепила мене одна життєва історія, тож вирішила поділитися нею з читачами газети.

Жити – це вже щастя. Лишень треба навчитися – просто жити.  Щастя не купиш і не позичиш. Це те, що ти, мабуть, заслужив. Тому й буває, що в одного кругом благодать, а в іншого – навпаки.

Арсен змалку купався в розкоші. Батьки не відмовляли ні в чому, бо мали можливість, а він – одинак. От і звик хлопець брати все і мати від того велике задоволення. Але ж рано чи пізно треба за все розплачуватись. Та це не дуже його хвилювало. Не вдалось одне, за друге брався, не роблячи з попереднього  висновок. Так і жив, як перекотиполе. Батьки не дуже цим переймались, аби здоровий був. Колись порозумнішає. 

А діти – це екзамен, який батьки складають  перед Богом. Батьки Арсенові не склали його.

Звабивши дівчину, Арсен залишив її наодинці з дитям. Може, це не його, кинув їй на прощання і зник.

А Олеся? Знала, що він пестунчик і все має: дім у батьків, машина, дача… На що надіялась? Попасти в рай? 

Вона жила з бабусею, бо батька й не знала. Він ще до народження доньки залишив цей світ через хворобу. А мати, як і багато таких, шукала щастя–долю в Італії. Дочці присилала через земляків гроші, аби вчилась. А вона ото так навчилась…

Щастя, що бабуся поруч і допомагала глядіти правнучка.

Коли ж мати дізналася про її вчинок, відмовилась посилати гроші. На бабусину пенсію не дуже надіялась, бо старенькій самій треба було на все. Допомога від держави як матері-одиночці її не тішила, бо це виходить, що син лише народився і вже матір годує, а не вона його. Прикро! Ті гроші на книжку клала синові на майбутнє. 

Вирішила шукати роботу. А куди ж без освіти? Або санітаркою, або прибиральницею чи посудомийкою. От і мила посуд в ресторані. На чоловіків і не дивилась. Обпеклась раз – і на все життя  наука. Зате на неї задивлялись: молода, красива, прудка в роботі. Якось навіть директор ресторану звернув на неї увагу. Чому така, мовляв, в розквіті краси і молодості, працює, а не вчиться чи не шукає більш престижнішої роботи? А коли взнав, перейнявся співчуттям до дівчини. 

– Життя зламалось, пішло під укіс. Моє щастя десь загубилось. Більше його не шукатиму, буду жити для сина, виховуватиму так, щоб не був  підлим, як його батько.

Нічого не сказав Петро Іванович. Але з того часу придивлявся до Олесі. 

Якось, прослідкувавши за нею, побачив з дитям, коли у вихідний відпочивала в парку. Задивився не на  неї, а на хлопчика. Таке миле дитя. У нього аж серце защеміло. І оце ж дитя вже безбатченко? Як же складеться його доля? Сидів у машині недалеко і думу думав…

…І згадалось своє. Дитячий будинок, бо батьків не знав і не відав. Школа, армія. А там пройшов крізь пекло Афганістану. Був у складі миротворців в Косово. Знав лише тяжкі випробування. А коли вернувся живий-здоровий, розпочав з нуля. Про одруження і мови не було, бо куди ж приведе дружину, як сам не має кутка? Вчився заочно в торгово-економічному виші і працював на будівництві. Спочатку жив у гуртожитку. Потім заробив на квартиру. Тепер можна й сім’ю заводити. Оглянувся, аж уже за 30 перевалило. Хто ж за старого заміж піде? А як же хотілось, ніколи не маючи сім’ї, мати власну. Прихильниць було багато. Де ж: ресторатор, квартира, машина. Та жодна не хвилювала, не зачепила серце. А тут не стільки Олеся, як ще її синочок приглянувся…

…Підійшов, привітався, взяв малого на руки. 

– Ой, Петре Івановичу, несподівана зустріч! А сама подумала: як було б гарно, щоб це був татко для синочка.

– Не Петро Іванович, а Петро. Я не на службі, а на відпочинку. А зустріч сподівана і запланована.

–?...

–Так, так, Олесю. Я давно слідкую за тобою і хочу тобі запропонувати стати моєю дружиною. Досить мені холостякувати, а малому твоєму рости без батька. Ну як, Руслане Петровичу, поцілуй  татка, я давно скучив за тобою, – і перший чмокнув малого в обидві щічки.

– Вже нагулялись? Ідемо додому.

– Куди? – це Олеся здивовано.

– Як куди? До мене. Чи, може, мама, Русланчику, не хоче такого татка старого для тебе? Хоче молодого?

Олеся заплакала, підійшла, поцілувала  Петра.

– Це знак згоди значить?

– Таке щастя мені й не снилось. Я вже не кажу про себе, бо давно Ви як людина мені сподобались, а зворушило ще й те, що рідний батько відмовився від сина, а чужий став ріднішим. Треба ж бабусю повідомити, щоб не хвилювалась.

– А бабуся все знає і рада за нас з тобою. 

–?..

– Я вже був у неї, ми все обговорили. І вона збирає речі, бо ми і її заберемо. Обіцяла глядіти Русланчика, а ти будеш вчитися.

Олеся знову заплакала від хвилювання.

– Сьогодні я, мабуть, найщасливіша за всіх людей.

– Не тільки ти, а ми втрьох щасливі, – мовив Петро і обняв ще й Олесю. – А сльози сьогодні і завжди, щоб були останні. 

–Це від радості і щастя. 

Валентина ОСТАПЧУК.

Зачепила мене одна життєва історія, тож вирішила поділитися нею з читачами газети.

Жити – це вже щастя. Лишень треба навчитися – просто жити.  Щастя не купиш і не позичиш. Це те, що ти, мабуть, заслужив. Тому й буває, що в одного кругом благодать, а в іншого – навпаки.

Арсен змалку купався в розкоші. Батьки не відмовляли ні в чому, бо мали можливість, а він – одинак.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 232

Від четверга  

до четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 236

ГОРОСКОП

з 24 по 30  жовтня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 305