Малий Іванко змалечку знав, що народився на Прип’яті, на хуторі Коляді, поряд з Хутором Панасі, біля Підріччя (Підгір’я), в Мавчинім краю, на Волині. Тато Івана має конфедератку й шаблю, бо був кавалеристом в самого генерала Пілсудського і воював проти комуністів-антихристів. Також добре знав, що не біло-червоний і не червоний прапор   наші, а жовто-блакитний,   який нагадував пташку іволгу.  

Але не міг второпати, де той Мавчин   край – чи то у Польщі, чи то в Германії , чи в Совєцькому Союзі, чи ще в Україні, бо знав, що живе у час війни (1939-1945). Війна, яка на волинських болотах долинала до хутора звуками грому, хаотичним клекотом пострілів, гірким запахом спалених сіл, розповідями очевидців  та одним скаліченим беззбройним німцем, який прошкандибав кудись, просячи подати щось на їжу. 

Приходили до обійстя й упівці-бульбаші, серйозного виду чоловіки, які чомусь  сварилися з батьком. Може, хотіли взяти більше, ніж той мав відірвати від багатодітної сім’ї, а скоріше тому, що то була таки завидна в них польська хата посеред українського поселення навкруги.  Упівці спробували спалити батьківську хату, єдину таку велику в окрузі, зроблену на польський манер, який підгледів Яким Колядюк на службі у війську польському, бо тутечки була тоді Польща, і  парубок з хутора потрапив тоді до польського війська. 

Закарбувалося в пам’яті Іванка й Божественне чудо: повстанець в ненависті до всього польського, Армії Крайової зокрема, поліз на дерево біля хати, аби підпалити дах. Та чека, що була в гранаті на поясі вояка, зачепилася за гілку … й гримнув вибух… Дах лишився не пошкодженим, дерево росте й понині, а завзятого чоловіка не стало.  Упівці перехрестилися  і пішли… Отак Іванко усвідомив, що є Бог. 

Старші в окрузі,   традиційно добрі мисливці,  також не могли зрозуміти, що робиться навкруги, тому об’єдналися у ватагу і стріляли по всіх, хто наближався до їх предковічних слов’янських українських земель та обійсть зі зброєю. 

А малий Іванко жив іншим – він народився в країні озер, пташок, жовто-синіх іволг, тетеруків, линів, щук, квітів, ягід, грибів, зайців, лисів, вовків, запахів та звуків і образів, які особливо чують поліщуки і бачать в корчах дрімучого лісу й берегів лісових Мавчиних озер.

l

Потім з’явилися радянські солдати, які запам’яталися дітям шоколадом. Діти сприймали їх добре. Бо то були льотчики, що літали в небі, як журавлі, і добрі до дітей люди. До того ж, солдати займалися розміновуванням навколишніх територій. Іванко навіть зрадів, що ті добрі люди  замість того щоб збудувати з навколишнього лісу школу,  зробили її просто в хаті тата, за радянською звичкою «ущільнивши» власників, і, звісно, не питаючи в них згоди. Але то була щаслива пора дитинства, коли не ти бігав до школи холодної пори, а вчителі і діти з інших хуторів та Підгір’я приходили до Іванка до дому. 

Звісно, ким мав стати Іван після школи, як не вчителем? Нечувано для того глухого краю, ще   в 15, юнкор з лісової  глухомані Волині Іван Колядюк почав друкуватися в пресі.  Пішов Іван у широкий світ, вступивши до Камінь-Каширського педучилища, яке закінчив вже у Луцьку. І саме   тоді з його душі рікою полилася поезія і стала на папері щирими рядками. Закінчив Іван педучилище за фахом вчителя літератури й музики у 1957, а вже у 18 років  вчителював в  окремо збудованій школі Щедрогір Ратнівського району, й відкрив там корпункт всеукраїнської газети  «Молодь України».  

Звісно, тоді радянська влада дала йому все: освіту, якої в час війни не було, й улюблену професію. Радянська влада збудувала нову школу, провела дороги, прислала вчителів і лікарів на Волинь. Життя стало суттєво легше. 

Оскільки совєти декларували   досить симпатичний моральний кодекс, мир, дружбу між народами, то юнак вступив до комсомолу щиро. Гарний зовні і внутрішньо, витончений, веселий і запальний, він був  дуже популярним вчителем і односельцем, який, до того ж, в пресі популяризував рідний край та  земляків.

Газета «Радянська Волинь» писала в ті роки: «Він (учитель-поет) любить волинський край, квітучу землю, яка так щедро родить таланти, він шле синівський уклін Вітчизні, яка дала йому крила для творчості». «Поет з глибоким поетичним баченням світу» – так про Івана Колядюка писали газети «Радянська освіта» та «Радянська Волинь».  За активну публіцистичну роботу в  “Молоді України” юнак був нагороджений Почесною грамотою   Центрального комітету ЛКСМУ, про що в цьому виданні було повідомлено на всю Україну поряд з портретом молодого поета. Це була путівка до столиці, і вже одружений Іван 1958-го (19 років) їде до Києва, аби вчитися в славетному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті філології. 

l

У Києві творче життя буяло. Захоплений навчанням з філології, з-посеред іншого Іван публікує оди Університету, Тарасу Шевченку, Лесі Українці, Дніпру, Києву, неодноразово пише, що в Україні є середина Європи, Тобто мислить і декларує, що Україна не окраїна СРСР, а частина Європи.  1960 року за підтримки ЦК ЛКСМУ (підрозділу комуністичної партії СРСР) в Києві було засновано Клуб творчої   української молоді,   що нині виглядає неймовірно. Особливо, якщо усвідомити, що до того було понад 300 років утисків української книги зі сторони московії й російської імперії – з 1620 року друк книжок українською не вітався.  

Наразі виглядає показово, що проукраїнський Клуб знаходився в приміщенні Жовтневого палацу,  до того це приміщення НКВС, в підвалах якого розстрілювали неугодних радянській владі жителів України. Можливо, то був задум виявити всіх патріотів і взяти під контроль, можливо, така діалектика розвитку тираній, але примітно, що частина відвідувачів цього клубу в подальшому була репресована  і навіть вбита. 

Учасниками клубу були Алла Горська (вбита), Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус (вбитий), Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Василь Симоненко (вбитий). До слова, 1957 року Василь Симоненко закінчив факультет журналістики університету імені Т. Шевченка. Він вчився разом з  Юрієм Мушкетиком, Борисом Олійником, з якими Іван Колядюк знався особисто і навіть товаришував. Василь Стус вступив до аспірантури університету з 1963 року, а Іван Колядюк закінчив університет 1964. Ото була “тусовка” творчої молоді! 

Однодумці завжди знайдуть один одного. У виданій в США 1957 року книзі діаспорянина Г.М Гордієнка «Хліб наш насущний»  засвідчено: поряд з віршем Василя Симоненка «Жорна» опубліковано проникливу поезію «Над жорнами» Івана Колядюка. 

Підбірку поезій про хліб професійних українських поетів Г. М. Гордієнко вибудував так:

1. Петро Шкраб’юк. “Плуг”.

2. Василь Симоненко. “Жорна”.

3. Кирило Курашкевич. “Жорна”.

4. Іван Колядюк. “Над Жорнами”.

5. Олесь Доріченко. “Вітряк”.

Серед інших далі – Т. Шевченко, Іван Драч,   Андрій Малишко, Любов Забашта, Євген Гуцало, Платон Воронько, Максим Рильський, Ліна Костенко, Дмитро Павличко  та  багато інших.  Багато  із них були знайомі з Іваном Колядюком.

Тема поезій Василя Симоненка і Івана Колядюка, які відвідували один Клуб творчої молоді, близькі настільки, що годі сумніватися в контактах талановитих поетів. 

По смерті від побиття міліцією В. Симоненка в 1963 Іван Колядюк пише вірш- присвяту  Василеві, де називає його українським Данте Аліг’єрі, великим поетом і всесвітньо визнаним філософом, провісником епохи Відродження… Смерть товариша назвав – «таємниця німа».  «А на серці  холодна рана, і морозяний подих зими», – неначе передбачення.  Іван не знав, що живе в період, як потім назвуть історики, хрущовської відлиги. А за відлигою радянською наступить не літо, а холодна зима.  Та, видать, передчував.  Примітно, що власною музою Іван називав Україну.

В 1965, коли Івану було  25 років, у видавництві Молодь виходить у співавторстві збірка «Сонце в зіницях…» і тиражем  2 тисячі примірників перша авторська збірка Івана Колядюка в «Мавчинім краю» – 76 поезій, про що пише  радянська преса України завдяки можливостям РАТАУ (радіотелеграфного агентства України). З преси: 

-  «В ній зібрані короткі поезії, в яких автор оспівує красу рідного краю, її людей – трудівників» 

- «В серці його ліричного героя живуть подвиги батьків, старших сестер і братів, які завоювали свободу для нього і його сучасників».  

- «У своїх творах він оспівує ті грандіозні перетворення, що відбулися на Волині в останні роки, красу і молодість життя, радість розкутої праці. Часто в його схвильованому  співі звучать ноти щастя, дружби, любові. Чимало він пише і про рідні краєвиди, пейзажі» 

l

Чи міг молодий поет родом з хутора, до якого не могла дістатися навіть війна, не бути вдячним   радянській владі, яка допомогла реалізувати мрії хлопчика з волинського лісу? Не міг.  Тому    Іван і пише вірші і репортажі,  прославляючи працю, майстрів свого ремесла, рідну землю, дружбу – все те, що було близьке людям.

“Літературна Україна” друкує його критику та поради вчителям для підготовки шанувальникам красного письменства. А газета   – це ж орган правління Спілки письменників України! 

Не помітив Іван, як наступила в Україні «зима». Як патріот України,  в розмовах  зі своїми згадував бульбашів, бандерівців, особливо часто Мазепу, мазепинців – можливо, існувала і якась така дисидентська група чи течія.  Відомо, що  мазепинство – це національно-визвольний рух українців в російській імперії, як повідомляє Вікіпедія. 

Згодом, у ХХ сторіччі, тобто в час, в якому жив Іван Колядюк, на зміну тавру «мазепинці» з подібним смислом почали вживати терміни «петлюрівці» та «бандерівці», якими позначали прихильників незалежності України.

«Досвітні вогні будили

  світання,

Леся іскрила пломенем

  гнів. 

І линуло в пісні

Волі шукання – 

До наших і завтрашніх

  днів»

(І.Колядюк «Думка про волю»,  з неопублікованого).

l

Щира й глибока любов до України Івана Колядюка і його захоплення Іваном Мазепою та мазепинцями на заламі 60-их   не пройшли поза увагою КДБ, яким було нашпиговане РАТАУ  як республіканська частина «ТАСС»,   підконтрольна і навіть чи була не  органом спецслужб радянської імперії. Як повідомляє Вікіпедія,  під час «холодної війни» більшість закордонних кореспондентів «ТАСС»  були   офіцерами зовнішньої розвідки КДБ, які шпигували «під прикриттям» журналістських посад  за кордоном. Іван стурбовано й із болем розповідав молодій дружині про сексотів – “сєкрєтніх сотрудников” з числа тодішніх журналістів і українських радянських письменників. 

На початку 70-их років, коли Івану було вже за 30, одного літнього дня просто  з робочого місця в РАТАУ, його, без повідомлення сім’ї і згоди, було примусово доставлено до психіатричної лікарні з загратованими вікнами ім. І.Павлова у Києві. Сім’ї сказали: тяжко психічно хворий, і то прийшлося прийняти на віру.  З огляду на те, що дружині Марії не показували «хворого» Івана майже рік (!), можна припустити, що він був репресований за класичною технологією КДБ –  «каральна психіатрія». А показали вже сколотого галопередолом тощо змученого бородатого діда. 

Український Інститут Національної Пам’яті (УІНП) і стверджує, що «лікування» галоперидолом, який пригнічує розумову діяльність, – улюблений метод радянської “психіатрії” для боротьби з неугодними. Застосовується в наш час, зокрема в окупованому Криму, до українських політв’язнів. 

УІНП зазначає, що «голова КГБ СРСР Юрій Андропов у квітні 1969-го направив у ЦК КПРС проєкт плану розширення мережі психлікарень і вдосконалення їх використання “для захисту інтересів держави та суспільства”. Окрім понад десятка спецпсихлікарень МВС СРСР (до 1961 року їх називали тюремними),  існували також спецвідділення в психлікарнях загального типу Міністерства охорони здоров’я СРСР. Підставою для поміщення в психіатричну лікарню будь-кого була копія рішення суду про направлення на примусове лікування (проте «лікували» й без рішення суду).   

l

Як зазначено у Вікіпедії, в СРСР брежнєвської доби існувала практика боротьби радянської влади з дисидентами та правозахисниками, політичними опонентами, українськими націоналістами тощо, яка полягала у зловживанні психіатричним діагнозом, лікуванням і утримуванням в ізоляції. Винесення психіатричного діагнозу дозволяло владі уникати гласного судового процесу над інакодумцями шляхом направлення їх у психіатричні лікарні без суду й на невизначений строк. 

Варто  зазначити, що  корифей українського слова Максим Рильський подарував талановитому поету збірку «Слово про рідну матір». Дар книги, виданої ще в 1942 році,  свідчив про справжнє пошанування визнаним майстром слова таланту молодого українського поета, що стимулювало амбіції Івана. 

Іван Колядюк не здавався –   знову й знову писав. Завдяки тому, що журнали і газети приймали матеріали не тільки від штатних дописувачів, то Івану вдавалося час від часу публікувати патріотичні, з любов’ю до людей і краю поезії, в тому числі й для дітей. Та книжки видати не міг. Помер, як і жив - стоячи, від пережитого, від зупинки пошматованого зраненого рубцями серця в надвечір’я 7 жовтня  2000 року, за хвилину після слів: «Все буде добре, сину…».

Похований український поет на Поліссі, в селі Головино Черняхівського району на Житомирщині, як і вірна дружина (на її батьківщині). На пам’ятнику – козацький хрест і слова з власного вірша поета: 

«О світе мій, як я тебе

  люблю. 

Під спів розгойданий

    лісного шуму

Я виколисую блакитну

  думу,

 ЇЇ в кришталь пісенний

              переллю…»

Ми  мусимо знати про тих, хто плідно працював на імперію, хто був сексотом КДБ,  і відрізняти їх від таких, як Василь Стус, Василь Симоненко, Іван Колядюк - дійсно щирих українських поетів.

Роман Колядюк, 

син поета. 

P. S. Дізнавшись, що книга Івана Колядюка є навіть у фондах Каліфорнійського Університету, молодий український кінорежисер Вячеслав Лісовий зазначив: «Увесь світ знає, а ми ні!». В Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого талановита молодь нової української генерації готує до зйомки документальний короткометражний фільм про постать Івана Колядюка, справжнього українця, чия глибоко патріотична позиція має бути прикладом новітнім українцям  і нашою національною гордістю.

(Стаття подається із скороченнями, повний текст – на сайті видання).

Малий Іванко змалечку знав, що народився на Прип’яті, на хуторі Коляді, поряд з Хутором Панасі, біля Підріччя (Підгір’я), в Мавчинім краю, на Волині. Тато Івана має конфедератку й шаблю, бо був кавалеристом в самого генерала Пілсудського і воював проти комуністів-антихристів. Також добре знав, що не біло-червоний і не червоний прапор   наші, а жовто-блакитний,   який нагадував пташку іволгу.  

Але не міг второпати, де той Мавчин   край – чи то у Польщі, чи то в Германії , чи в Совєцькому Союзі, чи ще в Україні, бо знав, що живе у час війни (1939-1945). Війна, яка на волинських болотах долинала до хутора звуками грому, хаотичним клекотом пострілів, гірким запахом спалених сіл, розповідями очевидців  та одним скаліченим беззбройним німцем, який прошкандибав кудись, просячи подати щось на їжу. 

Приходили до обійстя й упівці-бульбаші, серйозного виду чоловіки, які чомусь  сварилися з батьком. Може, хотіли взяти більше, ніж той мав відірвати від багатодітної сім’ї, а скоріше тому, що то була таки завидна в них польська хата посеред українського поселення навкруги.  Упівці спробували спалити батьківську хату, єдину таку велику в окрузі, зроблену на польський манер, який підгледів Яким Колядюк на службі у війську польському, бо тутечки була тоді Польща, і  парубок з хутора потрапив тоді до польського війська. 

Закарбувалося в пам’яті Іванка й Божественне чудо: повстанець в ненависті до всього польського, Армії Крайової зокрема, поліз на дерево біля хати, аби підпалити дах. Та чека, що була в гранаті на поясі вояка, зачепилася за гілку … й гримнув вибух… Дах лишився не пошкодженим, дерево росте й понині, а завзятого чоловіка не стало.  Упівці перехрестилися  і пішли… Отак Іванко усвідомив, що є Бог. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 207

Чому мигдаль – 

це чудова заміна снодійним?

По-перше, це приємний перекус перед сном – ситно, смачно і не обтяжливо для шлунка.

По-друге, мигдаль має високий вміст мелатоніну, гормону сну. 

По-третє, вживання цього горіха знижує рівень іншого гормону – кортизолу, який відповідає за стрес. Позитивний вплив на якість нічного відпочинку очевидний і, до речі, підтверджений науковими дослідженнями.

За рекомендаціями вчених, оптимальна порція мигдалю незадовго до сну – 30 г.

Очищення судин 

Такий засіб очищає судини, зміцнює імунітет, прискорює метаболізм та благотворно впливає на нервову систему.

Візьміть по 2 шт. апельсина та лимона, вимийте їх і подрібніть на м'ясорубці, попередньо видаливши з них кісточки.

Перекладіть отриману масу в скляну банку, додайте до неї 2 ст. натурального меду та поставте в холодильник на добу.

Вживайте цитрусовий мед перед їжею по 2 ч.л. протягом місяця.

Лимон–чарівник

Ангіна.  При гострих болях у горлі з'їжте половинку лимона разом із шкіркою. Кисло? Зате дуже корисно! Лимонний сік також добре використовувати для полоскання горла: розводимо його водою в пропорції 1: 3 і полощимо кожну годину протягом дня. Також соком можна 3 рази на день змащувати горло в місцях, де скупчився білий наліт.

Грип. П'ємо чаї з лікарськими травами та лимоном. Добре заварювати його разом із календулою, м'ятою, шавлією, хвощем та подорожником. Така суміш підтримає на рівні вміст кальцію в організмі. А кальцій – чудовий помічник у боротьбі з температурою.

Щоб зберегти рухливість

З часом наші суглоби починають старіти і втрачати свою рухливість, що призводить до болючих відчуттів. Однією з основних причин цього є втрата колагену – білка, з якого на чверть складається хрящ.

Запобігти втраті колагену або відновити його рівень можна звичайним желатином, який на 90% складається з колагену.

Увечері розчиніть чайну ложку желатину в половині склянки води. Наступного ранку додайте теплу воду до повного об'єму склянки і добре перемішайте. За бажанням можна додати чайну ложку меду. Приймайте отриманий засіб за 15 хвилин до їди протягом 10 днів. Після цього зробіть перерву на 10 днів та повторіть курс.

Для досягнення найкращих результатів рекомендується пройти від 8 до 9 циклів "курс-пауза".

До речі, якщо ви не можете повністю позбутися солодкого, рекомендується вживати фруктові желе та мармелад – вони також є джерелами колагену.

Підготувала 

Ольга СТЕБЛЕВЕЦЬ.

По-перше, це приємний перекус перед сном – ситно, смачно і не обтяжливо для шлунка.

По-друге, мигдаль має високий вміст мелатоніну, гормону сну. 

По-третє, вживання цього горіха знижує рівень іншого гормону – кортизолу, який відповідає за стрес.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 114

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 14оС.  Вітер південний помірний.

В ніч на п'ятницю. Мінлива хмарність. Температура: 6оС.   Вітер  південно-східний   помірний.

П'ятниця. Мінлива хмарність, по обіді можливий дощ. Температура:  13оС.  Вітер  південно-східний  помірно сильний.

В ніч на суботу.  Мінлива хмарність.  Температура:  12оС. Вітер південний  слабкий.

Субота. Мінлива хмарність. Температура:  15оС. Вітер південно-східний  помірний.

В ніч на неділю. Ясно.  Температура: 11оС.  Вітер   південний помірний. 

Неділя. Мінлива хмарність, ввечері можливий дощ. Температура: 15оС.  Вітер  південно-східний помірний.

В ніч на понеділок. Мінлива хмарність. Температура:  9оС.  Вітер південно-західний  помірний.

Понеділок. Хмарно, часом дощ. Температура:   13оС.  Вітер  південно-західний  помірно   сильний.

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність.  Температура: 70С. Вітер  західний слабкий.

Вівторок. Мінлива хмарність.  Температура: 11оС.  Вітер  західний  помірний. 

В ніч на середу. Мінлива хмарність.  Температура: 5оС.  Вітер  південний слабкий.

Середа. Мінлива хмарність.  Температура:  10оС.  Вітер  південно-східний  помірний. 

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 14^оС.  Вітер південний помірний.

В ніч на п'ятницю. Мінлива хмарність. Температура: 6^оС.   Вітер  південно-східний   помірний.

П'ятниця. Мінлива хмарність, по обіді можливий дощ. Температура:  13^оС.  Вітер  південно-східний  помірно сильний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 276

З давніх-давен Ковель називають містом залізничників. Навіть сьогодні, коли в країні триває воєнний стан і  героїчно обороняють рідну землю наші захисники, ні на мить не припиняє роботу Ковельський залізничний вузол. Трудівники сталевих магістралей розуміють: їх внесок у Перемогу над ворогом – неоціненний.

В числі підприємств, які працюють динамічно і стабільно, незважаючи на труднощі воєнного часу, — пасажирське вагонне депо Ковель, або, як значиться в офіційних документах,  Виробничий підрозділ «Пасажирське вагонне депо Ковель філії «Пасажирська компанія АТ «Укрзалізниця». Впродовж тривалого часу його очолює здібний  організатор виробництва, вимогливий і принциповий керівник Олександр Стречен.

— Наше підприємство є одним із лідерів в «Укрзалізниці», — у розмові  з нами відзначив Олександр Іванович. — Ми прагнемо постійно запроваджувати у виробництво сучасні технології ремонту та відновлення рухомого складу, забезпечувати належне обслуговування пасажирів. Особливо відповідально трудилися наші люди в перші місяці після широкомасштабного нападу росії на Україну, коли щоденно доводилося перевозити сотні людей, що шукали порятунку від рашистських окупантів. 

Не здаємо своїх позицій і нині. Прагнемо робити все можливе, щоб забезпечувати високу якість ремонту вагонів, організоване  перевезення людей.

— А скільки чоловік нині у вас працює?

—  У нас трудиться  понад 1300 працівників. Серед них – чимало жінок. 

В чіткому ритмі налагоджена діяльність пункту перестановки вагонів, через який проходять потяги в напрямку Києва, Запоріжжя, Одеси. В міру можливостей, допомагаємо фронту, забезпечуємо спеціальні перевезення. 

А ще допомагаємо Стрийському вагоно-ремонтному заводу знаннями, досвідом, спеціалістами, аби його працівники змогли провести перший капітальний ремонт вагону.

Ми запропонували Олександру Івановичу зробити фотосвітлину, щоб напередодні професійного свята розмістити в газеті. Він охоче погодився, але поставив «умову»: сфотографуватися разом із членами його команди однодумців, від яких великою мірою залежить організація роботи депо. Так ми й зробили.

Отож на світлині (зліва направо): Світлана СОЛОДЮК, бухгалтер; Надія КРИВАЛЬЧУК,  економіст; Анна КОТІК, бухгалтер; Тетяна КОРДОНЕЦЬ, інспектор з кадрів; Антоніна ЗАЛІЗНЯК, бухгалтер; Людмила СТРЕЧЕН, старший інспектор з кадрів; Олександр СТРЕЧЕН, начальник вагонного депо «Ковель», Наталія ІВАНЕНКО, інспектор з кадрів; Людмила НАУМЧИК, секретар; Ігор ЛИХНЯК, заступник начальника пасажирського вагонного депо «Ковель; Олена ВЕРБОВА, начальник відділу трудових процесів; Ірина МЕРЖВИНСЬКА, провідний інженер з нормування трудових процесів.

Світлана ТРОЦЮК.

Фото Олега СЛЮСАРЯ.

 

З давніх-давен Ковель називають містом залізничників. Навіть сьогодні, коли в країні триває воєнний стан і  героїчно обороняють рідну землю наші захисники, ні на мить не припиняє роботу Ковельський залізничний вузол. Трудівники сталевих магістралей розуміють: їх внесок у Перемогу над ворогом – неоціненний.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 296

Цьогорічний теплий жовтень порадував грибників щедрим урожаєм. Вірогідність назбирати багато хороших і «здорових»  грибів суттєво зростає восени. На жаль, на Ратнівщині не скрізь можна відвідувати ліси у зв’язку з воєнним станом. 

А тим мешканцям, що “повезло”, ліс дарував неймовірний букет емоцій: спокій, зосередженість, гармонію, азарт, задоволення тощо. Лісові дари можна було заготовити собі на зиму, а ще  їх закуповували заготівельники, тож мешканці  окремих населених пунктів мали можливість продати і отримати якусь копійчину. 

Як ніколи раніше, в цьому році заготівельники приймали шапки червоних мухоморів. Ціна на закупівлю коливалась, і максимальна досягала 50 гривень за кілограм. Незвично у лісі було зустріти людину з кошиком мухоморів. А ще заготівельники приймають білі гриби трьох сортів, «польські», лисички, зелениці, «кози», путики, боровики золотисті, моховики та інші. Ціна білих грибів першого сорту становить 90 гривень за кілограм. А “кози”, путики, зелениці закуповують  по 10 гривень. «Польські» гриби на даний час вартують 40 гривень за кілограм. Кажуть, що окремі сім’ї заробляють приблизно тисячу гривень у день.  

Синоптики обіцяють теплу погоду і надалі. Тож любителям тихого полювання є можливість  ходити до лісу в пошуках красенів на ніжках. Тоді забуваєш про час, поринаєш у суцільний спокій та насолоджуєшся миттю і одночасно поповнюєш свій сімейний бюджет.

Тож успішного вам тихого полювання, грибники!

Микола  ДЕНИСЮК.

Цьогорічний теплий жовтень порадував грибників щедрим урожаєм. Вірогідність назбирати багато хороших і «здорових»  грибів суттєво зростає восени. На жаль, на Ратнівщині не скрізь можна відвідувати ліси у зв’язку з воєнним станом. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 357

У багатодітній сім’ї Настя була найстаршою. Померла її мати. Насті уже 16. А молодших братів і сестер, як бобу: Іван, Кирило, Марія, Лєна, Василько. Це ще не всі. Всіх і не знаю. Повмирали маленькими. Відомо — без матері. А Настя — дівка. Мусить бути правою рукою батька. А діти? Тому — десять років, тому — шість, тій — 3, а найменшій Марійці — всього 10 місяців. Спробуй поживи. Несолодко. Важко. А жити треба. 

День то день. Хазяйство, діти. Не знаєш, за що братися. А ніч... Найважче було вночі. По черзі старші водили “в нічне” коні. Темно, холодно, страшно. Боса, ніг не чує дівчина. Тільки-но опорожниться худоба — Настя гріє там отерплі від холоду ноги. Хворіє уже. Кашляє. Що робити?

Треба втікати від батька. Бо тут — вірна смерть. Занедужала. “Якби вигрітися. Хоч крошечку”. Вилізла на піч, де сушилося зерно. Лежить, щоб ніхто не знав, що відпочиває. Заходить, човгаючи ногами, у хату батько:

— А, нима никого, добре...

Настя притихла. Стає старий батько на коліна біля широкої лави і знизу під нею на підбиту дощечку кладе гроші. Виходить з хати.

Гнат тримав копійку, був  ощадливим — сім’я ж. І спокусилася Настя на крадіжку. Забрала з-під лави усі зібрані батьком гроші. Ні про кого не подумала: ні про братів, ні про сестер, ні про батька. А що там судити? Рятувалася. Поїхала: порадили добрі люди, де є польський лікар, що за добру платню може вилікувати. Вісім із десяти запропонованих курсів вона пройшла. На десять грошей не вистачило — надто дорого.

l

Спохватився батько:

— Де та злодия?

Ох і перепаде вже їй за гроші. Поверталася. На вокзалі тітка Тоня зустріла її:

— Не йди додому, бо казав батько, що приб’є.

Довелося Насті ховатися. Жила перші часи у тітки Мотрунки, потім у тітки Тоні. Донеслося до Гната, де переховується Настя. І прийшла до неї сестра Уляна (батькова дочка від першого шлюбу).

— Іди, Насте, додому. Батько казали, що бити не будуть.

Отак і повернулася дівчина додому. Тільки вирішила все одно більше тут не жити. Написала тітці Христі листа. Приїхала Христя.

— Гнате, оддай мені Настю. У тебе і так тих дітей, як гороху.

— О, нє.  А хто буде робити? — категорично відповів Гнат. — Не оддам. 

Тітка сказала Насті:

 — Я завтра їду додому о 6 годині ранку поїздом. На вокзалі у Ковелі буду тебе ждати. А ти приїжджай шостим поїздом увечері. Далі поїдемо разом.

Так і домовились.

Вдосвіта тітка зібралась в дорогу і пішла на поїзд. А Гнат не спить. Заглянув на піч. Настя принишкла.

— Ни поїхала. От і добре, — подумав вголос батько. Тільки увечері ніхто якось і не помітив, що Насті десь немає.

Віддала тітка Христя Настю заміж за хорошого хлопця з доброї сім’ї — за Андрія.  Жили дружно. Але коли почалася війна, забрали його в армію. 

Мусила Настя зі свекрушиної хати повернутися до тітки Христі (дітей у неї ще не було).                                                                                              

Що довелося пережити Насті та Андрію за довгих 10 років,  переповідати не буду. Це тема окремої повісті. Скажу тільки, що 10-річна розлука змінила життя цієї сім’ї. Війна поламала долі не однієї родини. Це страшне випробування не оминуло і Насті:  покинув її Андрій.

l

Після розлуки не могла Настя не зустрітися з чоловіком. Дуже любила його. І вирішила поїхати, поговорити, побачитись. Скільки сліз пролито. “Нарешті зустрінемось”, — думала.                                          

На той час Андрій  розбагатів. Уже мав свою крамницю.

Настя не йшла до нього додому. Почула, що він тримає магазин, то й зразу направилася туди.

Ох, як тріпочеться серце! Горять щоки. І ноги ніби не свої. “Як же мені не згоріти від тої спопеляючої любові? Як я подивлюся в його очі?”.

Зірвався сильний вітер. Потемніло. Насувалася гроза. І небо, недавно таке погідне, грізно насупило брови. Тріснуло блискавкою.

Вже близько. Линуло непросвітним дощем. Це підігнало дівчину. І вона, хоч і прожогом, забувши про хвилювання, перелетіла через поріг крамниці, як сполохана пташка.

Андрій був там.

Настю палило хвилювання. Холодив змоклий одяг. Здавалося, від цих контрастів горить дівчина. І тільки невидима пара виривається з її молодого, стуженого за ласкою жіночого тіла. Ось і він. Ось її чоловік. “Ось мій Андрій”.

— Добрий день вам, — не своїм голосом промовила. — Хотіла б глянути он ту матерію. 

Андрій поклав на прилавок сувій доброго сукна:

— Дивіться.

Ой, не дивилася Настя на те сукно, а, не витримавши, вголос заплакала. Ні! Вона не ховала очей. Дивилася на нього крізь потоки сліз і промовляла найніжніші слова.

— Це ти, Насте?

— Я...

Про що говорили далі, нехай розкажуть їхні серця. Як милувалися в обіймах, нехай розкаже Сонце, що усміхнулося з неба, гойдаючись на райдузі. Бо виплакала вже злива свої сльози. Виплакала і Настя. Щастя з’єднало їх знову.

l

Насувався вечір. Повагом спускалося за обрій Сонце. Смеркає. І чомусь в унісон з природою закрадалася тривога у серце дівчини. Вона опам’яталася від обіймів. Андрій встав і схвильовано снував то туди, то сюди. Ходив, як звір, як заведений, як у клітці.

—  Насте, мила моя, дорога, єдина і неповторна!  Я не знаю, де беруться у мене такі слова. Послухай, рідна. Прости. Зрозумій. У мене вже є сім’я. Жінка. Троє дітей. Старший син тяжко хворіє — параліч. Прости мене.

— А я одна. Я нікого не мала.

—  Залишайся. Грошей вистачить. Я не покину тебе. І сім’ї покинути не можу. Але від тебе не відмовляюся. Люблю, люблю дуже...

— Ні, Андрію. Я — законна твоя дружина. А в тебе сім’я і діти. Не можу я бути коханкою законному чоловікові. Прощай.

Двері крамниці зачинилися. Зачинилося і серце Насті на довгі роки.

l

Прожила вона після того ще 50 років. Але більше ніколи не зустрічалася зі своїм чоловіком, хоча носила його прізвище.

І тільки перед смертю просила мене: “Розкажи про Андрія”. І я розказувала. Бо якось випадково зустрілася я із жінкою з того села. Розговорилися.

— А чи не знаєте ви Андрія А., 1920 року народження, його сім’ю? 

Жінка все мені розповіла. 

А на  закінчення сказала: “Недавно помер”.

Про це і переповіла я Насті. А вона сумно так мовила: “Я знаю, коли він помер. Прощатися приходив. Ніколи не снився. А ото наснився. Тоді, мабуть, і помер”.

Після цього Настя стала згасати. Уже не трималася за життя. І все просила по декілька разів переповідати про одне і те ж: все, що розповіла односельчанка Андрія.

Любов ЄВТУШИК.

У багатодітній сім’ї Настя була найстаршою. Померла її мати. Насті уже 16. А молодших братів і сестер, як бобу: Іван, Кирило, Марія, Лєна, Василько. Це ще не всі. Всіх і не знаю. Повмирали маленькими. Відомо — без матері. А Настя — дівка. Мусить бути правою рукою батька. А діти? Тому — десять років, тому — шість, тій — 3, а найменшій Марійці — всього 10 місяців. Спробуй поживи. Несолодко. Важко. А жити треба. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 262

Нещодавно у соціальних мережах побачив результати опитування нашої молоді. Виявилося, що вони не знають майже нікого з тих, хто сьогодні демонструє зразки мужності і героїзму на полі бою  із рашистськими ворогами, хто віддав і віддає  життя за Україну, за її волю і народ.

Страшно, навіть жахливо. У той час, коли еліта нашої нації бореться за наше з вами майбутнє, ми сприймаємо це як щось буденне, не завжди варте нашої уваги. Ба більше:  продовжуємо розважатися, веселитися, відпочивати, наче нічого не сталося.

З цього приводу видатна українська акторка Ада Роговцева  сказала:

«Триває війна, а ми живемо, як ніби її немає. Ми всі повинні  себе обмежити у святах і салютах. Там, на війні, мерзнуть хлопці, недоїдають, смерті дивляться в очі. І гинуть. Ось ці дві реальності мене вражають. Адже начебто біля гробів танцюємо,  об’їдаємося. Це не означає, що життя повинно завмерти, але потрібно бути милосерднішими. Ця небезпека не тільки над тими хлопчиками – вона над нами…».

Важко щось заперечити цій мудрій жінці, яку знають і  люблять українці. Але чи дійдуть її проникливі слова до сердець і душ кожного з нас? Глибоко сумніваюся. Бо  хоч часто кажемо, що чужої біди немає, але насправді дехто у ці важкі і трагічні дні поводяться так, ніби війна його не стосується, а смерті захисників України —  то сюжет з пригодницького фільму, відірваний від реального безтурботного життя.

На жаль, це не сюжет і  не стрічка-фентезі. Це жах, який  триває більше 1,5 року і який щодня забирає життя молодих українців. Про це постійно  нагадують панахиди, які відбуваються і в Ковелі. А скільки таких по Україні? Дорогою ціною дається  нам відносний  спокій в західних областях  країни, бо ціна його – кров і  смерть людей, котрих ми справедливо називаємо Героями.  То чому ж дехто не соромиться вести себе нахабно і виклично, зневажаючи норми етики і моралі?

В інтерв’ю «Українській правді» командир добровольчого батальйону  «Свобода» Петро Кузик відверто поділився тим, що непокоїть його і бойових побратимів. Він, зокрема, зазначив:

«Війна для нас священна, бо ми боронимо Україну, український народ. А для когось це спосіб заробітку. І це розриває і  підриває. Я більше скажу: отут я точно знаю настрої хлопців в окопах: падлюка, яка робить зараз мерзенні речі (воно все фіксується), буде відповідати після завершення війни».

І далі продовжив:

«Мені не зрозуміти байдужість у квадраті  чи в кубі людей, які при владі. Вони в ТікТок  висміюють один одного, селфляться, б’ються між собою, гигикають.

Я розумію, що це вже банальність, але взяти і  зробити батальйон «Парламент» і на два тижні – під Бахмут, в поле. Повірте, всі, хто виживуть, будуть ідеальні управлінці для держави».

Так, падлюки, як їх назвав Петро Кузик, не перевелися у нашому суспільстві навіть   під час війни. Ось декілька фактів, про які останніми днями повідомляли ЗМІ.

n Протягом 9 місяців ц. р. за результатами  спільних перевірок  Департаменту боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил Держмитслужби і Департаменту внутрішнього аудиту Міністерства оборони України перевірено понад 9 тисяч фактів переміщення гуманітарної допомоги на адресу 200 військових частин. Встановлено  більше, аніж 3 тисячі випадків   непідтвердження її надходження до військових частин.

n За останніх 6 місяців цього року НАЗК знайшло у військкомів необґрунтовані активи на суму більше 255 мільйонів гривень. І це лише в осіб, чиї справи передані до відповідних органів.

«Рекордсменом-2023» став начальник Одеського обласного Територіального центру комплектації Євген Борисов, який встиг «навійськкоматити» понад 188 мільйонів гривень та придбати… мамі віллу в Іспанії за майже 4 мільйони. Інші колеги Борисова були   трохи «скромніші», набравши хабарів на суму від 2-4-ох до 47-и мільйонів.

Перелік подібних  неподобств можна продовжити, бо, як кажуть, у народі: кому війна, а кому мати рідна вона. І ця приказка буде актуальною до тих пір, доки подібних «героїв» правоохоронні органи гладитимуть по голівці  й відпускатимуть  на волю за згодою сторін або завдяки внесенню грошових застав. Але що Борисову та іже з ним декілька мільйонів застави, коли вони їх мають   у десятки, якщо не сотні разів більше?

Згідно із законами воєнного часу крадіїв, хабарників, здирників потрібно було б розстрілювати на місці або давати  пожиттєвий строк. Але маємо те, що маємо: одні вмирають за Україну, інші наживаються на людській біді. Воістину має рацію цитований  вище комбат: доки влада не сформує із законодавців батальйон «Парламент» і не відправить його на «нуль», доти такі закони будуть, як, грубо кажучи, дишло (куди не повернеш, там і вийшло). 

Не завадило б такі батальйони сформувати і з деяких урядовців, правоохоронців та іншої керівної братії. Бо доки не зрозуміють ВСІ без винятку, що війна – це надовго і смертельно-небезпечно для кожного без винятку, доти ми матимемо подібну картину.

Маркіян ІВАЩИК.   

P. S. Написавши “ми”, я, звичайно, не стверджую, що поголовно всі українці поводяться ганебно. Ні. Значна частина їх волонтерить, донатить, опікується родинами загиблих на війні. Але є багато таких, котрі на війні наживаються, в той час, як наші захисники часто-густо не мають найнеобхіднішого. Це дико й незрозуміло, але так є. То, може, схаменемося?

М. І.

Нещодавно у соціальних мережах побачив результати опитування нашої молоді. Виявилося, що вони не знають майже нікого з тих, хто сьогодні демонструє зразки мужності і героїзму на полі бою  із рашистськими ворогами, хто віддав і віддає  життя за Україну, за її волю і народ.

Страшно, навіть жахливо. У той час, коли еліта нашої нації бореться за наше з вами майбутнє, ми сприймаємо це як щось буденне, не завжди варте нашої уваги. Ба більше:  продовжуємо розважатися, веселитися, відпочивати, наче нічого не сталося.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 245

Шановні 

мешканці краю!

Якщо Ви хочете знати, що відбувається на Ковельщині, Волині, Україні і в світі, прагнете отримати цікаву інформацію з усіх сфер життя, що особливо важливо нині, в період воєнного стану, читайте і передплачуйте «Вісті Ковельщини» – газету для Вас і про Вас!

Окрім “Укрпошти”,  Ви можете передплатити «міськрайонку» безпосередньо в редакції газети «Вісті Ковельщини», що розташована у Ковелі по вулиці Міцкевича, 3 (навпроти ресторану «Класік»).

Вартість такої передплати значно дешевша, аніж на пошті. Що потрібно для цього?

1.Невідкладно завітати до редакції (доки сприятлива осіння погода).

2. Оформити передплату на будь-який період з будь-якого місяця.

3. Щочетверга ОСОБИСТО забирати газету в редакції. Якщо Ви об’єднаєтеся у групу  не менше 10-ти чоловік  (за місцем проживання, роботи, навчання), «Вісті Ковельщини» доставлять Вам за вказаною адресою.

Окрім передплати, редакція готова надати Вам такі послуги (за окрему плату):

n Виготовлення копій документів (ксерокс).

n Допомоги у підготовці й розміщенні реклами, оголошення, повідомлення на шпальтах газети, на інтернет-сайті видання, на сторінці в мережі фейсбук. Вартість таких публікацій – одна з найнижчих в регіоні.

n Літературно опрацювати чи написати тексти вітань, співчуттів, розповідей про ваших рідних, друзів, знайомих у прозовій чи віршованій формі.

n Розмістити репортажі, кореспонденції, ілюстровані фотосвітлинами, про життя тих чи інших підприємств, установ, організацій, ветеранів війни і праці, людей, якими ви пишаєтеся і яких любите.

Пам’ятайте: ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини» – незалежне, самостійне, демократичне приватне підприємство, яке у своїй діяльності користується винятково вимогами діючого законодавства України, керується інтересами громадян, а не владних структур.

В редакції Вас зрозуміють, підтримають, допоможуть будь-якій людині, що сюди звернеться!

Адміністрація 

ТзОВ «Редакція 

газети «Вісті Ковельщини».    

Якщо Ви хочете знати, що відбувається на Ковельщині, Волині, Україні і в світі, прагнете отримати цікаву інформацію з усіх сфер життя, що особливо важливо нині, в період воєнного стану, читайте і передплачуйте «Вісті Ковельщини» – газету для Вас і про Вас!

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 157

Сучасна російсько-українська війна – технологічна. Останнім часом її навіть називають «війною дронів». Дрони потрібні всім: піхоті, розвідці, арті – вони на фронті, як повітря. Тож  збільшення кількості БПЛА – одне з питань, над яким останнім часом потужно працюють не лише Сили оборони України. 

Українські реалії нині такі, що діти не менше за дорослих переймаються проблемами, які треба вирішувати нагально. І саме діти сьогодні разом з військовими наближають нашу Перемогу. І це не просто слова: шість дронів подвійного призначення придбали діти за кошти, виручені під час проведення осінніх ярмарків у закладах загальної середньої освіти Дубівської громади. До речі, заклади освіти Дубівської громади першими серед ЗЗСО і громад Ковельщини  підтримали ініціативу Ковельської районної військової адміністрації і організували осінні ярмарки та зібрали кошти для придбання дронів.

Днями  у стінах Дубівської сільської ради  за участю  керівництва Ковельського району, місцевої влади, керівників закладів освіти та представників батьківської спільноти учні Дубівського ліцею, ліцею села Вербки та Облапського ліцею урочисто передали 6 дронів представникам нашого Ковельського 54-го  батальйону 100-ої  окремої бригади територіальної оборони. 

Дякуємо здобувачам освіти, педагогам та батькам за небайдужість і суттєву підтримку наших військових!

Віримо в Збройні Сили України!

Наближаймо Перемогу разом!

Олена Олексюк.

Сучасна російсько-українська війна – технологічна. Останнім часом її навіть називають «війною дронів». Дрони потрібні всім: піхоті, розвідці, арті – вони на фронті, як повітря. Тож  збільшення кількості БПЛА – одне з питань, над яким останнім часом потужно працюють не лише Сили оборони України. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 213

Альтернативний “енергетик”

Ми всі знаємо, що молоді часто потрібні енергетичні напої, щоб упоратися з величезним навантаженням у школі чи вишах – це кілька років без здорового сну та постійна втома. Але якщо почитати склад цих напоїв, то можна злякатися –  скільки цукру в них!

Звичайно, що ви втомлюєтеся і хочете отримати заряд енергії, але це шкідливо на 100%, і гастрит забезпечений.   Пропонуємо  альтернативу!

Нагрійте літр молока у каструлі. Потім додайте паличку кориці, чайну ложку какао і трохи мускатного горіха. Приготуйте бананове пюре (розчавіть  банан вилкою) і додайте його в молоко. Коли бананове молоко почне майже кипіти, зніміть каструльку з вогню. Не забудьте витягти паличку кориці.

Зберігайте напій у холодильнику і перед вживанням просто трохи збовтуйте. Пийте його замість звичайних енергетичних напоїв.

“Пір'я” 

у горлі

Відчуття, що сухий кашель роздирає горло, ніби там застрягло пір'я і воно невпинно рухається, може бути вкрай неприємним.

Але існує чудовий рецепт, який завдяки своїй  ефективності став народним.

Для початку візьміть невелику каструлю і налийте в неї літр жирного молока, доведіть до кипіння. Розріжте невелику цибулину на чотири частини і додайте її в молоко, яка починає кипіти.

Продовжуйте варити на повільному вогні 5 хвилин. Після цього заберіть з плити і дайте трохи охолонути. У тепле молоко додайте столову ложку натурального вершкового масла, а також столову ложку меду, дрібку харчової соди і половину чарки якісного коньяку.

Приймайте цей засіб невеликими ковтками протягом кількох годин перед сном. Вже наступного ранку ви відчуєте, що напади кашлю стали турбувати вас рідше чи зовсім зникли!

Ягоди калини

Калина – скарбниця корисних речовин. Не тільки вітаміни та мінерали, а й поліфенольні сполуки, що мають потужні антиоксидантні властивості, роблять цю ягоду незамінною для підтримки здоров'я серця  і судин.

Простий та ефективний спосіб використовувати калину як профілактику хронічних захворювань – приготувати освіжаючий та корисний коктейль.

Для цього візьміть жменю свіжих ягід калини, подрібніть їх та розведіть отриманий сік у 100 мл води. Додайте стільки ж чайного гриба та чайну ложку натурального меду. Помістіть суміш у холодильник на 12 годин.

Вживайте цей коктейль зранку натще. Перед вживанням підігрійте.

Шість порад для чистки печінки

1. Пийте чисту воду, додаючи в склянку сік половини лимона. Лимонний сік стимулює печінку на викид токсинів, а вода виводить ці шлаки.

2. Їжте часник та цибулю. Це може не сподобатися вашим рідним і близьким, а ось для печінки це буде саме те. Цибуля та часник містять такі рослинні поживні речовини, які розщеплюють жир з відкладень в організмі, а також сприяють виведенню бактерій та грибків із організму.

3. Пийте чай з розторопші плямистої або додайте у воду екстракт з цієї рослини. Розторопша містить силімарин, який не тільки захищає клітини печінки від отрут, а й запобігає руйнуванню глютатіону (антиоксиданту, що забезпечує виведення токсинів з печінки).

4. Їжте овочі та фрукти, багаті на вітамін С – броколі, болгарський перець, полуниця, спаржа, цвітна капуста, лимони, капуста, шпинат, зелений горошок, апельсини, грейпфрути, помідори, малина, селера, м'ята, петрушка (ще краще – все в сирому вигляді).

5. Їжте листя кульбаби в будь-якому вигляді (чай, салат, сік, суп тощо). Звичайно, не варто зривати їх у найближчому міському парку, але якщо ви у себе на дачі або на екологічно чистому лузі, то не зібрати цілюще листя – просто гріх.

6. Навчіться готувати індійські страви  не тільки тому, що вони дуже смачні, але й тому, що одним із основних інгредієнтів в індійській кухні є куркума. Куркума уповільнює запальні процеси в організмі та захищає печінку від пошкоджень вільними радикалами.

Підготувала 

Ольга СТЕБЛЕВЕЦЬ. 

Ми всі знаємо, що молоді часто потрібні енергетичні напої, щоб упоратися з величезним навантаженням у школі чи вишах – це кілька років без здорового сну та постійна втома. Але якщо почитати склад цих напоїв, то можна злякатися –  скільки цукру в них!

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 163