Раді вітати Вас!
  • Головна
  • Контакти
  • Реклама
Весь архів випусків
  • Головна
  • Категорії
    • Повідомлення в номер
    • Місцева влада
    • Репортаж
    • Політика
    • Погода
    • Редакційна пошта
    • Духовність
    • Закон і ми
    • Благодійність
    • Пам’ять
    • Спорт, природа і здоров’я
    • Всяка всячина
    • Реклама і оголошення
    • З неопублікованого
  • Галерея
  • Про нас
  • Відгуки читачів
  • Передплата
  • Контакти
  • Четвер, 8 травня 2025 року №20 (12976)

Четвер, 11 січня 2024 року №2 (12905) / Повідомлення в номер / Погода в Ковелі 11–17 січня

19.01.2024
Четвер. Хмарно, сніг з дощем. Температура: -2оС. Вітер західний помірно сильний.
В ніч на п'ятницю. Ясно. Температура:  -5оС. Вітер північний помірний.
П'ятниця. Ясно. Температура: -5оС. Вітер північно-західний слабкий.
В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: -7оС. Вітер північно-східний слабкий.
Субота. Мінлива хмарність, невеликий сніг. Температура: -6оС. Вітер південний помірний.
В ніч на неділю. Хмарно, сніг. Температура: -3оС. Вітер південно-західний помірно сильний.
Неділя. Хмарно, мокрий сніг.  Температура: 0оС. Вітер південно-західний помірний.
В ніч на понеділок. Хмарно, сніг з дощем. Температура: 0оС. Вітер південно-західний помірний.
Понеділок. Мінлива хмарність, можливий дощ. Температура: 2оС. Вітер західний помірно сильний.
В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: -4оС. Вітер західний помірний.
Вівторок. Хмарно. Температура: -2оС. Вітер південно-західний помірний.
В ніч на середу. Хмарно, можливий сніг. Температура: -3оС. Вітер південний помірний.
Середа. Хмарно, можливий дощ. Температура: 1оС. Вітер південно-західний помірний.

Іній1 Четвер. Хмарно, сніг з дощем. Температура: -2оС. Вітер західний помірно сильний.

В ніч на п'ятницю. Ясно. Температура:  -5оС. Вітер північний помірний.

П'ятниця. Ясно. Температура: -5оС. Вітер північно-західний слабкий.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 133
Читати далі

Четвер, 11 січня 2024 року №2 (12905) / Повідомлення в номер / Будьте з нами

19.01.2024
Другий тиждень, шановні читачі, ми живемо з вами у новому, 2024-му році. Році, який багато в чому непередбачуваний і, на жаль, не зовсім безпечний, адже війна з московією триває.
Кожен з нас хоче, щоб стало краще, щоб наші славні українські вояки здобули перемогу над рашистами. Всі ми розуміємо, що в умовах воєнного стану маємо працювати ефективніше, спільно зміцнювати оборонну й економічну могутність держави.
Не стоять осторонь вирішення цього надскладного завдання журналісти «Вістей Ковельщини». Як ми вже повідомляли, тираж газети, незважаючи на значне підвищення передплатної ціни, практично не змінився. Але ми сподіваємося, що з’являться й  нові передплатники з 1 лютого ц. р., адже передплата на видання НЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ  НІКОЛИ. Її  вартість на один місяць разом з послугами поштового зв’язку становить всього  61  грн. 
Газету можна передплатити і  в редакції за адресою: м. Ковель, вул. Міцкевича, 3. В такому разі ціна буде менша – 40 грн. 00 коп. на місяць. Щоправда, «міськрайонку» доведеться забирати щотижня ОСОБИСТО.
Для тих, хто має необхідні умови, існує електронна форма передплати. Її можна оформити  і отримувати свіжі номери  видання, не виходячи з дому, скориставшись інтернетом. Вартість передплати – 35 грн. в місяць.
Користуючись нагодою, хочемо зауважити, що всі передплатники «Вістей Ковельщини» (незалежно від форми передплати) мають право взяти участь в традиційній акції  «Передплатіть і виграйте!». Для цього потрібно копії передплатних документів надіслати або принести безпосередньо в редакцію до 1 лютого ц. р.
Читайте і передплачуйте «Вісті Ковельщини» – газету для Вас і про Вас!

Другий тиждень, шановні читачі, ми живемо з вами у новому, 2024-му році. Році, який багато в чому непередбачуваний і, на жаль, не зовсім безпечний, адже війна з московією триває.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 120
Читати далі

Четвер, 11 січня 2024 року №2 (12905) / Повідомлення в номер / Ми маємо перемогти

18.01.2024
"Ді Капріо" – 34-річний боєць Ковельського батальйону 100-ої окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Такий позивний йому дав командир взводу через візуальну схожість воїна зі знаменитою американською кінозіркою.
Про акторську кар'єру Володимир ніколи не замислювався. У цивільному житті він – водій. Каже, що любов до керма йому змалечку подарував батько. 
"Я за кермом – ще з дитсадка. Батько як посадив мене у авто маленьким, так я все життя продовжую кататися", – розповів військовослужбовець.
А ось у війську "Ді Капріо" – старший оператор протитанкового ракетного комплексу. 
"Робота протитанкіста, на мій погляд, цікавіша, ніж у звичайного стрільця-піхотинця. Звісно, носитись із боєкомплектом чи NLAW-ом важко фізично. Натомість цікавіше "зловити" й уразити російського танка", – зізнається Володимир.
"Ді Капріо" переконаний, що ТрО, на відміну від інших родів військ ЗСУ, має значну перевагу в тому, що бійці формуються у підрозділи за територіальним принципом. У батальйонах можна зустріти і старих друзів, і колег, і сусідів.
"Усі ми тут стоїмо за якусь ідею, – каже "Ді Капріо". – Скажімо, я воюю за свою країну, за свою сім'ю. У мене дружина, двоє діток. Сестри, брат… І я хочу, щоб усі ми жили у незалежній та розвинутій країні без російських загарбників. Рашисти самі живуть у лайні, й іншим не дають нормально жити. Мабуть, заздрість їм заважає бути нормальними людьми. Переконаний: ми маємо перемогти цих негідників якомога швидше!".
Із сайту 100-ої ОБр  ТрО.

на першу "Ді Капріо" – 34-річний боєць Ковельського батальйону 100-ої окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Такий позивний йому дав командир взводу через візуальну схожість воїна зі знаменитою американською кінозіркою.

Із сайту 100-ої ОБр  ТрО.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 152
Читати далі

Четвер, 11 січня 2024 року №2 (12905) / Повідомлення в номер / Який сьогодні рік

18.01.2024
Якщо поставити таке запитання в Україні, кожен упевнено дасть відповідь: «Настав 2024-й». Хоча… Насправді календарна дата є досить умовним визначенням. Адже й донині у світі використовується чимало календарів – григоріанський, мусульманський, індуїстський, єврейський, китайський, перський, буддистський… Всі вони ведуть лік дням і рокам за різними принципами, отож і літочислення у народів, які ними користуються, зовсім інше.
2024-й – за григоріанським календарем. Сьогодні 169 з-поміж усіх 195 країн світу використовують григоріанський календар як свій основний. 18 держав паралельно з ним послуговуються іще якимсь іншим. Серед них – Алжир, Єгипет, Марокко, Саудівська Аравія, Китай, Ємен. Іще чотири живуть за його модифікованою версією, як-от: Японія, Північна Корея, Тайвань і Таїланд. І тільки 4 країни в світі досі не визнали офіційно григоріанського календаря – Афганістан, Іран, Ефіопія та Непал.
Власне, що таке григоріанський календар? Це – система визначення дати, яка була введена Папою Григорієм XIII 1582 року від Різдва Христового (або ще кажуть «нашої ери»). Він ґрунтується на русі Землі навколо Сонця (сонячний календар) і включає високосні, на одну добу довші, роки. Таким у григоріанському літочисленні є кожен четвертий рік. І якраз 2024-й є високосним, тобто у ньому додається 29 лютого.
4722 рік – за китайським календарем. Хоча в Піднебесній і використовують григоріанський календар для щоденних дат, невід’ємною частиною національної культури для жителів цієї країни є відзначання багатьох свят за китайським календарем, в якому літочислення ведеться від дати, коли до влади прийшов імператор Цинь Ши Хуан-ді. Ця знаменна подія відбулася задовго до нашої ери, тому й рік у цьому календарі такий солідний. А оскільки він іще й місячний, то китайський новий рік припадає на день другого молодика після зимового сонцестояння. Якщо зіставити його з григоріанським календарем, рік Зеленого де-рев’яного дракона почнеться 10 лютого 2024-го і завершиться 28 січня 2025-го. Китайський календар також побутує у В’єтнамі, Камбоджі, Монголії та інших азійських країнах.
1445-й – за мусульманським календарем. Він застосовується в ісламі для визначення дат релігійних свят. Літочислення ведеться від Хіджри (16 липня 622-го) – дати переселення пророка Мухаммеда та перших мусульман із Мекки до Медини. Мусульманський календар побудовано винятково на зміні фаз Місяця. На відміну від низки інших місячних календарів (наприклад вавилонського), додатковий тринадцятий місяць для узгодження місячного календаря з сонячним циклом не вводиться, оскільки вважається, що це заборонено Кораном. Таким чином початок року та дні мусульманських релігійних свят поступово зсуваються за сезонами і можуть припадати на різні пори року. Відтак ісламський новий рік – 1446-й – настане увечері 6 липня.
1402 рік – за перським календарем. Хоча і в ньому літочислення ведеться від дня переселення пророка Мухаммеда з Мекки в Медину, однак використовується при цьому не місячний, а сонячний астрономічний календар, а початок року припадає на весняне рівнодення, 21 березня. Звідси й така розбіжність у роках. У створенні перського календаря брав участь знаменитий поет і філософ Омар Хаям. Крім Ірану, за ним із 1957 року офіційно ведеться літочислення і в Афганістані.
До речі, перський календар можна вважати одним із найточніших у світі. Так, похибка григоріанського календаря становить одну добу за 3323 роки, тоді як календар Омара Хаяма дає похибку на одну добу раз на 4500 років.
2567 рік – за буддистським календарем. Він побутує у країнах Південно-Східної Азії, таких, як Таїланд, Лаос, М’янма, Шрі-Ланка і Камбоджа. Там лік рокам ведуть за астрономічним циклом Сонця – починаючи від дня, коли Будда набув просвітлення. Буддистська ера почалася 543 роками раніше, ніж християнська. Втім, григоріанський календар там також часто використовують – наприклад, для позначення терміну придатності на продуктах або в авіаквитках, щоб не плутати туристів.
1945-й – за індуїстським календарем. В іншому часі перебуває й Індія, населення якої вирізняється великою кількістю племен і народів, що розмовляють майже 200 мовами. Ще донедавна у цій країні для визначення свят використовували 35 різних календарів. Заплутаність календарних систем виявилася такою значною, що уряд Індії вимушений був провести 1957-го реформу – запровадити єдиний національний (цивільний) календар. У його основу покладена ера Сака, що широко застосовувалася протягом двох тисячоліть у багатьох календарних системах Індії. За григоріанським календарем, вона починається із 78 року, коли на престол зійшов Канішка Великий – важлива постать давньої індійської історії. Тож григоріанський 2024 рік у січні – це 1945-й за календарем ери Сака…
5785 рік – за єврейським календарем. В Ізраїлі два офіційні календарі – григоріанський і єврейський, який веде літочислення від біблійного створення світу. У ньому застосовуються і сонячний, і місячний цикли. Новий рік в єврейському календарі припадає на різні дні осені. 3 жовтня 2024 року настане 5785 рік.
Як бачимо, відповідь на запитання «Який сьогодні рік?», не однозначна.
Петро ВИШЕНСЬКИЙ.

рік Якщо поставити таке запитання в Україні, кожен упевнено дасть відповідь: «Настав 2024-й». Хоча… Насправді календарна дата є досить умовним визначенням. Адже й донині у світі використовується чимало календарів – григоріанський, мусульманський, індуїстський, єврейський, китайський, перський, буддистський… Всі вони ведуть лік дням і рокам за різними принципами, отож і літочислення у народів, які ними користуються, зовсім інше.

Петро ВИШЕНСЬКИЙ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1291
Читати далі

Четвер, 11 січня 2024 року №2 (12905) / Повідомлення в номер / Шляхами Лесі Українки

18.01.2024
Війна безжальна. Вона руйнує  все суще, вбиває живе і пригнічує дух людський.
Микола Ручкін-Онищенко, харків'янин, переїхав із своїх рідних місць на Любомльщину. Але й тут не сів, склавши руки, а взявся за дослідження маловідомої  сторінки життя Лесі Українки, а разом  із тим за написання і видання книги краєзнавчих нарисів "Слідами Лесі Українки у Бережцях".
Наша розповідь – про автора та його книгу.
l
Чим далі у минуле віддаляється від нас та чи інша подія, тим більше намагаємось пізнати її суть. Пізнати, щоб на духовному, культурологічному, ментальному детекторах істини предків знайти маловідомі або й зовсім невідомі штрихи до сюжетних картин історичної правди. 
Такі мандрівки  в історію нашої культури не є масовими. Ця  місія належить обраним  долею дослідникам, щоб потому ми могли співставляти  сутність нашого сучасного існування. Серед  таких обраних значиться непересічна особистість: краєзнавець і дослідник історії, культури та природи харків'янин Микола Володимирович Ручкін-Онищенко. Хто він?
Народився в мальовничому місті Мерефа, що на Харківщині. За освітою – біолог. За фахом – реставратор-таксадерміст. Майже 30 років працював у Харківському музеї  Природи. Публікувався в багатьох природничих журналах. З-під його пера вийшло майже 50 наукових праць та краєзнавчих нарисів. Видав 5 книг про історію боротьби з фашистами Чехословацького окремого батальйону ім. Людвіга Свободи. Немало сил і енергії віддав пошукам правди про воєнну трагічну сторінку Харківської битви у лютому-березні 1943 року.
l
Російсько-українська війна зруйнувала гармонію мирного буття людських доль. Вона змінила погляди на нашу Незалежність, духовність, патріотизм і національне надбання. Саме в цей час трагічної невизначеності Микола Ручкін-Онищенко опинився в Любомлі і без перерви на реабілітацію взявся за дослідження фактів  перебування Лесі Українки в с. Бережцях. 
Непросто в умовах війни  наважитися на такий  крок – навертати  селян на дослідницьку працю. Але в дослідника – переконливі аргументи і тому свідки історії  ідуть йому назустріч. Звідки  така наполегливість? Мало сказати, що він вважає Тараса Шевченка, Лесю Українку світочами  українського народу, носіями національної ідеї. М. Ручкіна-Онищенко з дитячих літ залюблений у творчість Лесі. Якось, в  юні роки, у книжковому магазині  натрапив на книгу "Спогади про Лесю Українку" (видання 1946 р.). Погортавши сторінки, він чомусь не придбав її. Потім повернувся, але книги вже не було. Він пише: "Я завинив перед Лесею, і цей гріх не дає мені спокою. І мій переїзд на Волинь, ближче до місць, пов'язаних із життям і творчістю Лесі Українки, – то промисел Божий, то Божа свята воля". Ця публічна сповідь – не задля пафосу чи слави. В ній – щира українська душа, її сутність. М. Ручкін-Онищенко не просто кається за свої помилки, але й  привселюдно обіцяє Лесі виправити їх. І провидіння долі надає йому такий шанс. Поле для діяльності перед тобою – іди і спокутуй свій "гріх"!
Тема непроста для дослідження. Вона базується на окремих писемних спогадах "Хронології життя і творчості Лесі Українки" Ольги Косач-Кривенюк, сестри поетеси. Всього кілька речень, які засвідчують перебування Лесі у 1892 році в Бережцях, що на Любомльщині. Микола Ручкін-Онищенко вдається до безпрограшного  методу – йде "в народ". Так колись свою народну філософію ніс у життя Григорій Сковорода. Його  філософська думка живе в народі й донині. Дослідник на основі свідчень старожилів розповідає не тільки про Лесю і Косачів, але й висвітлює історію села, церкви, школи. Із тих розповідей, дещо призабутих, постають "живі" образи селян: Клима Самолюка, Марії Тимощук, Ольги Пилипчук, Галини Федонюк, Михайла Куца, Євгенії Гирей та інших.
З цих переказів-спогадів дізнаємось, що люди пам'ятають  Лесю. Пам’ятають, як вона ходила на  Буг купатися,  і як любила кататися на човні й переправлятися на правий (польський) берег річки. Цю місію залюбки виконував Клим Самолюк. Він був народним цілителем і, більш, ніж ймовірно, лікував хвору Лесю. А школа, де проживала Леся, була його оселею. В світлиці могло навчатися не менше 20 сільських дітей. Щодо мети самої поїздки, то можемо переконливо стверджувати, що не задля відпочинку Косачі їхали  в Бережці, а саме для зцілення Лесі від хвороби. Такі поїздки відбувалися і раніше. Так, вісімнадцятилітня Леся лікувалася у народної лікарки  (знахарки) Параски Богуш, що мешкала на Косівському хуторі Охтирського повіту (тепер Сумщина).
Юна Лариса Косач не марнувала вільного часу, а разом із мамою Ольгою Петрівною збирали пісні, які записували  з вуст простолюддя.
Про цю сторінку в житті Лесі автор розповідає в окремому розділі. Це підтверджують відомі на Волині краєзнавці Олександр Остапюк, директор краєзнавчого музею м. Любомля, етнограф  Олекса Ошуркевич.
В книзі мають місце творчі відступи від головної теми. Наприклад, роздуми про пам'ятники для поетки, про художнє  відтворення образу Лесі на портретах та інше. Це – суб'єктивні думки, які автор подає нам з висоти свого дослідницького п'єдесталу
Микола Ручкин-Онищенко пише, що Марія Тимощук мала належний, істинний талант – "вона любила людей. І це була любов, котра кожного робить сильнішим. Ця жінка творила добро, як дихала – легко, ненав'язливо, не на людях".
Ці слова можна віднести в скарбницю людяності не тільки М. Тимощук, а й самої Лесі, селян із Бережців і, зрештою, автора.
Беззаперечно одне: попри всі "плюси" і "мінуси", книга потрібна  і навіть в умовах воєнного стану актуальна.
Це – ще одна творча цеглина у великомасштабну будову Лесезнавства.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА СВІТЛИНІ: Микола Ручкін-Онищенко з Марією Михайлівною Тимощук, яка, на жаль, нещодавно померла.
Фото з архіву автора.

пара Семенюка Війна безжальна. Вона руйнує  все суще, вбиває живе і пригнічує дух людський.

Микола Ручкін-Онищенко, харків'янин, переїхав із своїх рідних місць на Любомльщину. Але й тут не сів, склавши руки, а взявся за дослідження маловідомої  сторінки життя Лесі Українки, а разом  із тим за написання і видання книги краєзнавчих нарисів "Слідами Лесі Українки у Бережцях".

Наша розповідь – про автора та його книгу.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНІ: Микола Ручкін-Онищенко з Марією Михайлівною Тимощук, яка, на жаль, нещодавно померла.

Фото з архіву автора.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 197
Читати далі

Четвер, 11 січня 2024 року №2 (12905) / Повідомлення в номер / Чемпіон світу, який став воїном

18.01.2024 Романюк Аліна Петрівна
Зустрічі з найріднішими – велика радість. На жаль, лише під час війни ми зрозуміли їх справжню цінність. Особливо хвилюючими та очікуваними такі моменти є для сімей військових, серед яких – і родина Олександра Головницького з Ковеля. 
Він з перших днів повномасштабного вторгнення добровільно став на захист спочатку рідного міста, далі виконував  свій військовий обов'язок у складі 100-ої ОБр ТрО на білоруському кордоні, а тепер з побратимами оберігають нас на Донецькому напрямку, який є одним з найгарячіших на фронті. 
Військовий – це не просто воїн. За кожним – цікава та багатогранна біографія, особлива історія, яка розділилась на до та після. Наш герой не виняток.  48-річний Олександр Головницький – знаний в Україні та світі майстер спорту міжнародного класу з бігу, володар кубка світу, багаторазовий чемпіон України, срібний призер чемпіонату Європи. Більше 20-ти років був у складі  збірної України. Він неодноразово входив в 10-ку найкращих ультрамарафонців світу. А в 2006 році виграв Кубок світу в дистанції на сто кілометрів, учасниками якого було лише дев'ять найсильніших команд планети.
– Олександре, Ваші досягнення вражають та надихають. Розкажіть, хто привів Вас у спорт, з чого розпочалась спортивна кар'єра та як вдалось досягти світового визнання? 
– Спорт завжди був не лише моїм хобі, а й способом життя. Це невід'ємна частина мене. І те, ким я є сьогодні, – результат щоденної праці над собою, яка тримає в формі, дисциплінує тіло, загартовує дух.
Гарним прикладом для мене стали батьки, яких поєднав спорт. Тато Юрій Захарович і мама Євгенія  Федорівна працювали на пошті (правда, в різних відділеннях), і саме на змаганнях між колективами познайомились й почали зустрічатись. 
Це сучасне покоління занурене в гаджети, а наше дитинство пройшло в русі. Влітку "ганяли" м'яча зранку до вечора, а взимку "пропадали" на ковзанці, часто з батьками катались на  лижах. 
Пам'ятаю, як мені було 9 років…  Я чудово грав у футбол, а біг на довгі дистанції був моїм "козирем". Мені дуже хотілось розвивати себе у цьому напрямку. Але у бажаних секціях з футболу не було місць, тож пішов на легку атлетику у спорткомплекс "Спартак". 
Це й стало початком мого спортивного шляху. Велике бажання та регулярні тренування дали хороший результат, і вже згодом я виступав на чемпіонатах України, де показував гарні результати спочатку в юнацьких та юніорських змаганнях, а з часом і в дорослих. 
– Як вдавалось успішно переходити з міських, обласних та всеукраїнських на змагання світового рівня? 
– Це захоплююче і водночас дуже хвилююче, відчуття,  ніби серце з грудей "вискакує". Часто в цьому стані спортсмен може "перегоріти" ще до змагань.  Таке траплялось і зі мною. Тож змагання – це не просто спортивна підготовка, а й психологічна витримка, що гартує дух. Такі навики дуже важливі в умовах сьогодення. 
– Що дав Вам спорт? 
– Впевненість в собі, дисциплінованість, вміння досягати поставлених цілей, а головне фізичний гарт і здоровий дух. Та попри все, я зрозумів одне: не важливо, чим людина займається, головне, щоб це приносило задоволення. Часто обираючи заняття не по душі, людина "згасає". Тож моя порада – займайтесь улюбленою справою, і неодмінно будете щасливі. 
Я й сам довгий час шукав "своє", наполегливо працюючи у різних напрямках. Служив у поліції, де став майором. Працював у військовому ліцеї. Бувало, що і в Польщу на роботу їздив, де важко працював на заводі. 
Але спорт не залишав за будь-яких обставин. Наприклад, ще лейтенантом міліції брав участь на чемпіонаті Європи серед поліцейських, що проходив у Празі, де зайняв друге місце. А перебуваючи в Польщі, я прокидався о 4-5-й годині ранку, аби потренуватись, а потім йшов на зміну, яка тривала 10-12 год. Було важко, але саме спорт допомагав завжди рухатись вперед, тримав у формі та  підготував до непередбачуваних поворотів долі.
– Ви маєте на увазі війну? Як вона змінила Ваше життя?
– Так, попри те,  що ми до кінця не вірили в повномасштабне вторгнення, воно відбулося. З перших днів війни думка "треба щось робити" переросла в дії, і ми з друзями патрулювали місто вночі. 
А вже 26 лютого товариш з силових структур повідомив, що бажаючих стати до оборони збирають на призовному пункті й розподіляють по різних напрямках. Тож я, не вагаючись, прийшов. Приємно, що там зустрів чимало знайомих, серед яких і спортсмени. Об'єднавшись тоді, ми з ними й продовжили свій шлях. Спочатку стояли в обороні біля білоруського кордону в складі 100-ї ОБр ТрО, а з багатьма й зараз на Донецькому напрямку. 
– Як на такі рішучі дії відреагували рідні та близькі? Чи підтримали Ваше рішення? 
– Звісно, усі хвилюються за дорогих серцю людей. Кожен хоче уникнути небезпеки. Але у моїх питань не виникало, та й сказав про своє рішення, коли вже записався. Мої рідні в цьому плані молодці, адже від них я маю повне розуміння і підтримку. А це дуже важливо для кожного військового, особливо, коли ти далеко від дому. 
Пощастило мені й із побратимами, адже за майже 2 роки служби, спільного побуту, пережитих моментів ми стали один одному другою сім'єю. Знаємо характери, вподобання, настрої, розуміємо, коли треба поговорити й підтримати, а коли просто помовчати. Всі виснажені, бо про ротацію й мови немає, тож психологічно стає дедалі важче. 
Від емоційного навантаження та після бойових завдань рятуємось побутовими справами та спортом. Зокрема, у мене, жоден день війни не минув без тренування. У вільний час завжди займаюсь спортом.
У цьому плані нас дуже підтримав СК "Апперкот", забезпечивши наш підрозділ необхідним інвентарем. До речі, цей спортклуб від початку ворожого вторгнення і по теперішній час нам дуже допомагає, за що їм – велика вдячність.
– Розкажіть, на якому напрямку зараз перебуваєте, як облаштували побут, за що відповідаєте на службі? 
– З 1 квітня для виконання бойових завдань ми прибули на схід України, зараз на Лиманському напрямку. Наше головне завдання – аеророзвідка.
Селище, де ми розмістилися, було під окупацією ворога. На жаль, і тоді, й тепер у ньому залишаються місцеві жителі. Здебільшого це літні, одинокі люди, які не мають, куди і до кого виїхати. Ми живемо у залишених будинках, де до нас "господарювали" окупанти. Нелюди все потрощили, розгромили. Ми ж, що змогли, відремонтували, навели лад у будинках та на подвір'ях.
Як все трішки стихло, люди почали вертатись додому, але не  жити, а щоб лиш поглянути, що з їхніми домівками. З радістю і великим подивом зустрічали нас, коли бачили порядок і затишок, дякували за господарські роботи і чистоту.
Готуємо їсти ми самі. Продуктами забезпечують повністю. Їх вистачає, щоб поділитись з місцевими мешканцями. А ще приємно, що за час нашого перебування російськомовні перейшли на українську, адже ми з ними спілкуємось державною мовою, рідною, звичною для нас. Тож ось такі позитивні зміни.
– Як справи з матеріальним, медичним та технічним забезпеченням? Як реагують на ваші запити та потреби?
– Щодо харчування та одягу, то тут повне забезпечення. Часто й відмовляємося від волонтерської допомоги, бо знаємо, що є ті, кому потрібніше. 
Зв'язок є, що найважливіше в нашій роботі. Генератори та все необхідне волонтери теж привезли, як тільки ми зайняли позиції. 
Машини повністю ремонтуємо за свій рахунок. У нас є свій, так би мовити, фонд, який щомісяця поповнюємо (по 5 тис. з людини), а потрібні деталі замовляємо через "Нову пошту".
Проблемним залишається придбання квадрокоптерів. Коштують вони дорого, але у боротьбі та розвідці є розхідним матеріалом. От нещодавно розпочали чергування, випустили в небо "250 тисяч", працюємо хвилин 20 і все – апарат розстріляли. А це ж наші "очі", саме завдяки їм ми добуваємо точну інформацію про кожен рух противника і вже тоді можемо попередити його наступ та завдати нищівного удару.
 Трохи образливо, що за час війни не налагодили виробництво таких необхідних на фронті речей, хоча в країні агресора все перейшло на військові "рейки".
Всі сподівання – на хлопців, які дістають необхідне, людей, які відгукуються на збори. Нам,  аеророзвідникам Ковельського батальйону Волинської бригади тероборони "Волинські Соколи" для ефективної роботи дуже потрібні "Мавіки", запасні батареї до них, активна виносна антена, система РЕБ. На все – 600000 грн. Це просто колосальна сума для нас. Але для нашого міста, наприклад, достатньо, аби кожен четвертий його мешканець задонатив лише 50 гривень. 
Ми вдячні усім, хто нас підтримує, а це прості люди, церковні громади, підприємці та організації, навчальні заклади. Вірю, що спільними зусиллями нам вдасться зупинити ворога. 
– Зараз Ви перебуваєте у відпустці. Як вона проходить?
– Повертаючись додому, ніби потрапляєш в інший світ: трішки передсвяткової метушні, яка заряджає, казкова природа Волинського краю, яка заспокоює. Відбувається повне перезавантаження та переоцінка цінностей. Наприклад, завести дитину в школу за руку - це вже не просто обов'язок і потреба, а величезна радість. Тож цінуйте кожну, навіть, здавалося б, буденну мить життя, зустрічі з рідними, тепло і затишок дому. 
Але час з рідними швидко проходить, і  повертаєшся до побратимів уже з новими силами й чітким розумінням: іншого шляху немає, якщо ворога не зупинити там, то він добереться і сюди. Так, близькі дуже хвилюються за нас. Та ми впораємося, поборемо навалу і повернемось!  А зараз нам потрібно знати, що вдома люблять, підтримують і чекають. 
l
Вдома на Олександра чекають батьки, дружина Ольга, дітки Олександра і Маркіян. Дуже важко цю розлуку переносить донечка, яка веде спеціальний календар, закреслюючи в ньому дні до зустрічі. 
– Ми повинні підтримувати своїх захисників, як би важко не було. Їх титанічні зусилля на фронті додають впевненості у Перемозі. Кожен з них своєю мужністю і витривалістю заслуговує на нашу повагу, відданість і вдячність, - наголосила у нашій розмові дружина Ольга. 
У її словах стільки спокою, тепла та мудрості! Каже, що  не впадає у відчай (як і більшість із нас) завдяки роботі, домашнім обов'язкам та турботі про дітей. З неймовірними емоціями вона розповіла про Олександра, його досягнення, яких він досяг завдяки наполегливості й витримці. Та найбільше пишається тим, що, незважаючи на жахіття сьогодення, чоловік не втрачає оптимізму, залишається добрим, чуйним та турботливим.
На завершення розмови Олександр сказав, що певний час ми були в ейфорії й вірили, що все швидко закінчиться, але з кожним днем бачимо, як затягується процес, що несе із собою непоправні втрати. Хоч і реально ситуація непроста, є багато проблемних питань, все ж потрібно вірити, не здаватися та боротися за мирне життя наших дітей.
Розмовляла Аліна РОМАНЮК.
НА СВІТЛИНАХ: Олександр ГОЛОВНИЦЬКИЙ під час служби на сході України; з дружиною, дітьми та батьками; на спортивних змаганнях.
Фото з сімейного архіву.

IMG-27ee9166bcad602e953fd2447da10a39-V Зустрічі з найріднішими – велика радість. На жаль, лише під час війни ми зрозуміли їх справжню цінність. Особливо хвилюючими та очікуваними такі моменти є для сімей військових, серед яких – і родина Олександра Головницького з Ковеля. 

Розмовляла Аліна РОМАНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: Олександр ГОЛОВНИЦЬКИЙ під час служби на сході України; з дружиною, дітьми та батьками; на спортивних змаганнях.

Фото з сімейного архіву.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 196
Читати далі

Четвер, 11 січня 2024 року №2 (12905) / Повідомлення в номер / Якщо на дворі тепло

18.01.2024
Тепла зима, звичайно, має свої плюси, але правильні садівники бачать лише мінуси та намагаються допомогти рослинам пережити такі погодні сюрпризи.
Дерева
Друга половина зими набагато важливіша для плодових культур, ніж перша, бо за теплої погоди морозостійкість дерев знижується. У теплу погоду рослини інтенсивно дихають і швидко втрачають поживні речовини, запасені на зиму. Виправити це можна за допомогою обрізки, зменшуючи кількість гілок, які випаровують вологу.
Також треба оновити побілку, тому, що через дощі вона частково змивається. Також замість побілки можна обернути стовбури агроволокном.
Квіти
Якщо “проклюнулися” тюльпани та крокуси, хвилюватися щодо цього не варто. У нас зима стоїть європейська. Вони там так кожен рік зимують, тому переживемо ці дрібні неприємності.
Якщо все-таки знову випаде сніг, то квіти, які прокинулися самі по собі, знов заснуть. Правда, якщо зацвітуть рододендрони, то потім вони вже не дадуть пишних квітів.
Виноград
Дбайливі виноградарі свої столові сорти на зиму обов'язково вкривають. Якщо під укриттям температура вище нуля, а зараз це цілком можливо, можуть з'явитися бруньки та почнуть розпускатися. Не менш небезпечно і те, що бруньки можуть зіпріти, що часто буває під укриттям.
Якщо укриття з мішків, то з торців розв'яжіть його, щоб був протяг. З настанням морозів знову закрийте. Якщо ви вкривали виноград землею, то нічого робити не варто: температура в землі більш стабільна і, швидше за все, бруньки почнуть розпускатися тільки рано навесні.
Столові сорти витримують морози від -19 до -27° С і у звичайних умовах втратити врожай не так і просто. Але якщо бруньки намокнуть і потім вдарить мороз, то вони можуть загинути. Тому при обрізанні на зиму залишають на 25% бруньок більше, ніж треба.
Цвіль
Тепла, волога погода ідеальна для цвілі. Щоб рослини не стали її легкою здобиччю, варто послабити зимові укриття. 
Ще більш небезпечно те, що в саду через дощі стоїть вода. Це може призвести до підіпрівання кореневої шийки, бути загрозою для плодоношення дерев або навіть до їх загибелі. Канавками відведіть воду від дерев в міжряддя.
Часник та цибуля
Якщо цибуля і часник, посаджені з осені, дали прирости, з настанням морозів вони під загрозою. Добре, якщо випаде сніг, тоді рослини можна буде врятувати від морозів, засипавши снігом з порожніх грядок. Доцільно грядку прикрити хвоєю, яка створить температурний “буфер” між часником і морозами.

сад2 Тепла зима, звичайно, має свої плюси, але правильні садівники бачать лише мінуси та намагаються допомогти рослинам пережити такі погодні сюрпризи.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 159
Читати далі

Четвер, 11 січня 2024 року №2 (12905) / Повідомлення в номер / Взимку думаємо про весну

18.01.2024
Роботи в саду
Однією з важливих робіт в саду є затримання снігу. Якщо випала достатня кількість снігу, його потрібно згребти і гарненько вкрити пристовбурні кола, біля кожного деревця. В першу чергу необхідно захистити молоді рослини (від одного до чотирьох років). Сніжне підгортання необхідно проводити і навколо декоративних кущів (троянд в тому числі).
Якщо ж снігу немає, а морози вдарили, то пристовбурні круги в будь-якому випадку потрібно захищати. Для цього слід використовувати покривний матеріал.
Гілки хвойників для того, щоб вони під «великим» снігом і інеєм не обламалися, потрібно акуратно пов'язати і закріпити на кілках. При наявності великого снігопаду, рекомендується струшувати сніг з гілок дерев. Якщо ж все-таки гілочки обламалися, то відразу видаляємо.
Необхідно видалити з плодових дерев муміфіковані і висохлі плоди – вони можуть бути джерелами грибкового захворювання або «будинком» для різного роду шкідників.
Якщо осінь була дощовою і змила побілку з дерев, то потрібно повторити побілочні роботи. Пам'ятайте, що це – профілактика проти опіків (сонячних) і захист від морозів.
Подбайте про суниці і полуниці. Поставте щити, які затримують сніг, прикрийте грядки ялиновим гіллям або торфом.
Не забудьте про газон. За малосніжної зими (покрив менш десяти сантиметрів) намагайтеся менше топтатися по газону – можна пошкодити і деформувати траву. У разі появи зледенілого насту його потрібно зруйнувати – важливо, щоб газон “дихав”.
У цьому місяці прикопують живці плодоносних дерев.
Також можна висадити доросле дерево, крупноміри – це найкращий час для їх приживлюваності. У цей період в рослинах вегетаційні процеси уповільнені, що значно полегшує процес приживлюваності.
Перегляньте виноградник. Закрийте тріщини, при необхідності виноград ще раз прикрийте.
Запасіться засобами захисту рослин і добривами на наступний сезон.
Не забувайте про пернатих друзів. Завдяки синичкам з вашого саду зникнуть гусениці і шкідливі комахи. Розвісьте годівниці.
Роботи в городі
Перегляньте всі грядочки і визначтеся, які на них добрива ви будете вносити в цьому році. Як тільки визначилися, можна вже потихеньку купувати.
Якщо ви власник теплиці – можна висіяти селеру, петрушку, цибулю, загалом – всі зелені вітаміни.
Позначте місце, куди будете скидати яєчну шкаралупу, золу, відходи рослинного походження, послід – все, що буде накопичуватися за зиму.
Перегляньте, переберіть насіння, яке залишилося після минулого сезону. Відсортуйте, перевірте, коли у них закінчується термін придатності. Сорти, яких бракує, придбайте в спеціалізованих магазинах.
Якщо на ділянці залишилися наповнені водою ємності для поливу, обов'язково злийте воду.
Перегляньте компостну купу – чи добре вона прикрита. В іншому випадку, її вміст в морози може промерзнути.
Зверніть увагу на свої теплиці. Чи добре вони вичищені і продезінфіковані. Приготуйте ємності й тару під розсаду.
Перегляньте свій робочий інвентар та інструменти – чи добре вони вичищені, чи всі цілі? Якщо вони не підлягають ремонту  або якогось інструменту немає – саме час придбати нові.
Роботи в квітнику
Час для посіву багаторічних рослин, яким потрібна стратифікація (аконіту, луків декоративних, флоксів, лілійників, примули).
Можлива висадка цибулинок тюльпанів (якщо, звичайно, ґрунт не сильно промерзлий). Далі проводиться мульчування (торф і листя).
Вигонка цибулинних (гіацинтів, крокусів, тюльпанів і т.д.). Висаджують цибулини в горщиках на відстані один від одного півтора-два сантиметри. Потім зверху присипають піском з торфом і виносять на два-чотири місяці в холодне приміщення. Поливати їх потрібно з періодичністю один раз в два тижні.
Перегляньте покладені на зберігання бульби бегоній, жоржин, гладіолусів і т.д. Оптимальна температура для зберігання повинна бути не вище шести-восьми градусів тепла, вологість – від вісімдесяти до вісімдесяти п'яти відсотків.
Не забувайте добре укрити троянди, деревовидні півонії, гортензії.
Зберігання врожаю 
і матеріалу для посіву
Перевірте зібраний урожай капусти, картоплі, буряків та інших овочів. Гнилі плоди необхідно вилучити зі сховища, а місце, де вони перебували, присипати піском змішаним з вапном.
Якщо в ящиках з яблуками і грушами ви виявили, що десять відсотків врожаю підгнило, то його негайно треба прибрати зі зберігання. А плоди, які перебували поруч, – протерти ганчіркою і обгорнути в промаслений папір.

сад Однією з важливих робіт в саду є затримання снігу. Якщо випала достатня кількість снігу, його потрібно згребти і гарненько вкрити пристовбурні кола, біля кожного деревця. В першу чергу необхідно захистити молоді рослини (від одного до чотирьох років). Сніжне підгортання необхідно проводити і навколо декоративних кущів (троянд в тому числі).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 207
Читати далі

Четвер, 11 січня 2024 року №2 (12905) / Повідомлення в номер / Митець із Залухова став відомим польським художником

18.01.2024
Відомий польський художник Броніслав Абрамович народився 22 грудня 1837 року у селі Залухів, що на Ратнівщині, у сім'ї шляхтичів. Освіту отримав в 1858-1861 роках у Варшаві, закінчивши школу образотворчих мистецтв. Потім навчався у Мюнхенській та Віденській академіях.
За картину "Коханий напій" отримав чудовий бонус у Відні. Малював історичні, жанрові, мисливські картини та портрети королів. Одним з найвідоміших є портрет баварського короля Людвіка ІІІ. Свою творчість презентував у Кракові з 1868 року. У 1876 році став почесним членом Віденського Кунстверейна. Згодом присвятив себе оновленню історичних творів та здобув визнання найвпливовіших експертів. 
У 1863 році був учасником Січневого повстання (ад'ютант генерала Маріана Лангєвича).
Твори художньої реставрації Абрамовича знаходяться в старих церквах Кракова, а його картини – в національній галереї.
Помер Броніслав Абрамович 17 липня 1912 року у Кракові, де й був похований на Риковицькому кладовищі.
Микола Денисюк.

1 Відомий польський художник Броніслав Абрамович народився 22 грудня 1837 року у селі Залухів, що на Ратнівщині, у сім'ї шляхтичів. Освіту отримав в 1858-1861 роках у Варшаві, закінчивши школу образотворчих мистецтв. Потім навчався у Мюнхенській та Віденській академіях.

Микола Денисюк. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 157
Читати далі

Четвер, 11 січня 2024 року №2 (12905) / Благодійність / Вони страждали за волю України

18.01.2024
Під час боротьби з українськими повстанцями, які воювали за вільну Україну, сталінська влада не гребувала жодними методами, щоб позбавити їх підтримки місцевих жителів. Одним із основних заходів було переслідування та висилка у віддалені райони рідних і близьких вояків УПА. 
Показовою у цьому відношенні є доля сім'ї одного з найбільш видатних діячів ОУН та УПА в нашому краї Андрія Михалевича "Коса", який народився на хуторі Хочево біля с. Замшани у 1918 р. Ще в 1939 р. його призначили керівником Седлищанського районного проводу ОУН. У період німецької окупації Андрій Михалевич став помітною постаттю у національно-визвольному русі як референт служби безпеки ОУН і керівник Седлищанського (з червня 1946 р. Старовижівського) районного проводу ОУН. З квітня 1947 р. він – Старовижівський надрайонний провідник ОУН, а з жовтня 1949 р. референт Служби безпеки і заступник провідника ОУН Ковельської округи. Тому радянські каральні органи за ним постійно, хоча і безуспішно, полювали. Значно простіше було розправитися з його рідними, які проживали на території Замшанівської сільради.
Виселення у Молотовську область
Вже в листопаді 1944 р. сім'я Михалевичів була заарештована для висилки в Сибір. По дорозі на станцію Ковель затриманих розмістили у школі с. Сереховичі. Незважаючи на охорону вони звідти втекли. Лише дід Йосип Данилович, який мав 87 років, був вивезений на спецпоселення у Молотовську (Пермську) область росії, де 26 березня 1945 р. помер від голоду. Цікаво, що чекісти називали його у своїх документах “дідусем” і звинувачували, що він "брав активну участь у ворожій роботі як розвідник та пособник бандформувань".
Через деякий час втікачі повертаються до свого дому на хуторі та продовжують господарювати. До 1945 р. батьки Андрія Михалевича – Сергій Йосипович та Мотрона Терентіївна – мали 14 га землі, одну пару коней, три корови, кінну молотарку, віялку, сільгоспінвентар та господарські будівлі. Найманої робочої сили ніколи не використовували. Батькам допомагали молодші діти та дружина Андрія – Наталія. На питання слідчих про соціальне походження Сергій Йосипович відповідав, що він селянин-середняк, але Замшанівська сільська рада написала у довідці, що він куркуль. 
Надії родини Михалевичів на те, що радянська влада про них забула, виявилися марними. Обласне управління НКВС оформило на них облікову справу і в жовтні 1945 р. затримало їх "як членів сім'ї учасника банди ОУН, які переховувалися". Три місяці тримали у Старій  Вижві у бліндажах. А 15 лютого 1946 р. були засуджені рішенням Особливої Наради при НКВС СРСР і вислані на Воткінське торфопідприємство Молотовської області. Вислані були батьки Андрія Михалевича  і троє їх неповнолітніх дітей – Юхимка, 1932 р. н., Григорій, 1936 р. н. і Анастасія, 1938 р. н. Умови життя в засланні були дуже суворі. У Михалевичів не було навіть можливості заробити на продукти для своїх дітей, тому вони вирішують втікати додому. Ймовірно, що на це їх рішення вплинули і попередні розмови із сином Андрієм та іншими повстанцями. 
В архівно-кримінальній справі Михалевича С. Й. та інших як речовий доказ збереглася листівка ОУН такого змісту: 
“За українську самостійну соборну державу!
ВОЛЯ НАРОДАМ! ВОЛЯ ЛЮДИНІ!
ДО НАСИЛЬНО ВИВОЖУВАНИХ НА СИБІР І НА БІЛЬШОВИЦЬКІ КАТОРЖНІ РОБОТИ
Московсько-більшовицькі окупанти, що насильно загарбали Україну, намагаються навіки закріпити її за собою шляхом масового фізичного  винищування українського народу. Одним із засобів фізично винищити український народ є широко застосоване масове вивожування українського населення на Сибір, на каторжні роботи в Донбас і т. д.                                                                                                     
Зокрема, масові вивози проводить окупант на західно-українських землях,   де найширше розгорнулася визвольна протибільшовицька боротьба українського народу. Московсько-більшовицькі імперіалісти думають, що, вирвавши Вас із рідного середовища і кинувши на люту каторгу, вони послаблять визвольну боротьбу на наших землях. Вони думають, що між чужими людьми Ви не зможете "бунтуватися", що, не маючи підтримки з боку своїх однодумців і близьких, Ви не відважитеся боротися проти СССР; що забудете на чужині про свій народ і його змагання. 
Вони думають, що в снігах Сибіру і темних підземеллях рудників і шахт зломиться Ваш волелюбний дух і згасне душений морозним вітром  Ваш патріотизм. Більшовицький  окупант задумує врешті Вашими  руками, руками тих, яких він жорстоко скривдив, позбавив рідних хат і яким помордував дітей, – будувати свою криваву імперію. Своєю непосильною працею, глибоко під землею, в понурих лісах і тундрі Сибіру Ви, як німі новітні раби, маєте будувати царство для ката Сталіна. На Ваших кістках і крові має ще більше зміцніти совєтська тюрма народів, щоб у найближчій війні ще більше поширитись коштом загарбання і поневолення нових народів.
Загрожені вивозом! Не давайте ловити себе й арештовувати! Якщо сподіваєтесь вивозу – втікайте й у всякий спосіб скривайтеся! Коли ж Ви, батьки дрібних дітей, старики чи не способні до втечі або не маєте змоги втекти, то насамперед не впадайте в розпуку. До вивозу, по можливості, підготовтеся. Не залишайте ворогові свого майна! Беріть зі собою те, що можете взяти, а решту знищуйте, роздавайте тим, що залишаються.  
У холодних, брудних вагонах, на далеких шляхах  Ви згадуйте тих, які вже довгі роки мучаться у тюрмах та інших більшовицьких катівнях і не ломляться, витримують. Ви згадайте там своїх дітей, братів і сестер - повстанців, що будучи вже цілі роки вічно гоненими і переслідуваними, часто голодними, без даху над головою і спокійного місця, де можна було б перев'язати завдану ворогом рану, – не падають на дусі, не кидають з рук зброї. Вони пам'ятають про Вас і за Вас борються. Будьте їх гідні.                
На місцях – у шахтах, рудниках і лісах, на "стройках" - будьте і далі тими українцями, героїчну боротьбу яких подивляє нині весь світ. У всіх, навіть найважчих умовах, Ви збережіть свою українську душу і вірте в нашу перемогу. Учіть своїх дітей української мови й українського Отченашу. Виховуйте в них безсмертну любов до України і закляту ненависть до її більшовицьких окупантів…                                        
Смерть Сталіну і його партійно-енкаведівській кліці – організаторам сибірських каторг!
Хай живе незнищимий український народ!”
Втеча і поневіряння по чужих людях
У червні 1946 р. Сергію Йосиповичу вдалося придбати квитки на пароплав, і вся сім'я Михалевичів вирушила додому. Спочатку по річках Камі і Волзі допливли до Саратова, а потім поїздами їхали до Ковеля. Тут жили старші дочки – Ольга і Тамара, які перевели своїх рідних у с. Колодяжне до Гаврила Бутрима. 
Його дружина – Домна Матвіївна була родом із с. Замшани. Протягом досить тривалого часу члени сім'ї Михалевичів жили в цьому селі, але з метою конспірації – у різних людей. Сергій Йосипович у серпні 1946 р. перейшов до Федчук Олександри, чоловік якої був арештований і засуджений до 25 років. Виконував у неї різні господарські роботи, потім пішов у с. Шайно Луківського району (нині с. Журавлине) до Яцика Севелія, в якого кілька тижнів молотив хліб. У серпні 1947 р. Сергій Йосипович вперше після втечі із заслання зустрівся зі своїм сином Андрієм. 
Свідчення Сергія Михалевича: "У серпні 1947 р. я проживав у с. Шайно Луківського району, в Яцика Петра. До мене прийшла моя дочка Тамара і сказала, щоб я разом з нею ішов на зв'язок до сина Андрія. Наступного дня в Труденському лісі біля с. Буцинь Старовижівського району до нас прийшов "Іван", який провів нас до інших повстанців. Там був син Андрій "Кос", "Сміливий", "Архип", "Ярий" та інші. Пізніше я дізнався, що "Ярий" є їх командиром (керівник Ковельського окружного проводу ОУН – Авт.). Там був ще один бандит, якого підозрювали у зв'язках з органами МГБ і в ту ж ніч вони його ліквідували… 
Зустрівшись із сином "Косом", поговорили з ним на різноманітні теми: як я втік з місць поселення, де до цього часу переховувався. Після бесіди Андрій сказав, що я буду переховуватися в с. Самари в Касянчука Михайла і буду допомагати йому по господарству в міру можливості”.
Але спочатку "Кос" наказав батькові зайти в с. Комарове Ратнівського району до Василя Шури. Останній  пізніше згадував: "Приблизно в серпні, під вечір, до мене в будинок прийшов старий, років до 70, на двох костилях, який мені заявив, що він є батьком "Коса" і що він у мене відпочине з тиждень. Я пояснив йому, що жити такий час у мене неможливо через нестачу продуктів харчування. На що батько "Коса" сказав, що в такому разі він побуде в мене не більше двох днів… Перед тим, як іти, батько "Коса" сказав, що на моє ім'я будуть приходити листи з Сибіру від жінки "Коса" до нього і ці листи я повинен буду віддавати Макару Антонюку, жителю с. Комарове. Через кілька днів туди прийшов "Зоренко" і перевів Сергія Йосиповича у с. Самари до Михайла Касянчука. Допомагав господарю будувати клуню та виконувати іншу роботу. Під час перебування у Самарах Сергія Йосиповича кілька разів відвідували повстанці, які приносили продукти та одяг”. 
Відтоді "Кос" постійно турбувався про свого батька. Мотрона Терентіївна також у різний час жила в селах Колодяжне, Шайно та Комарове. В останньому селі до неї кілька разів приходили повстанці, а Омелян Харлампович "Ясень" подарував хустку і чоботи. На початку 1948 р. від сина Андрія вона отримала 200 карбованців, щоб перевезти чоловіка Сергія, який зламав ногу, із Шайно у Комарове. Пізніше Сергій Йосипович переховувався також на хуторі Липовий біля с. Гірники та в с. Заброди у Параски Шмиговської. Іноді ходив по селах і просив продукти. Хто що міг –  те й давав. У літній час часто ловив рибу в річці Прип'ять. У жовтні 1949 р. пішов на хутір Ферма Видраницької сільради до Лахтюка Сазона, де і був затриманий оперативно-військовою групою. 
l
Мотрона Терентіївна на початку 1949 р. переховувалася в с. Лучичі, а потім у Забродах у Борецьких Євдокії і Терентія. Кілька разів зустрічалася з сином Андрієм і один раз із дочкою Марією. У березні "Кос" попросив матір піти в с. Гірники і забрати в одного жителя свого молодшого сина Федора, 1939 р. н., та перевести його до Марії Філіпчук. Марія, по-вуличному Бобелиха, жила на хуторі Вороничка Адамівської сільради. Одного разу, коли вона виходила з лісу, то зустріла групу повстанців, серед яких був "Кос". 
Свідчення Марії Філіпчук: "Після попереднього знайомства, "Кос" сказав, що він мене добре знає, тому він хоче у мене переховати свого сина Федора, якого я повинна годувати і вдягати. Я на це "Косу" дала свою згоду…  
На початку 1949 р. до мене в хату під вечір прийшла вже не молода жінка, яка назвала себе матір'ю "Коса", і з собою привела хлопчика на ім'я Федір віком 11-12 років". Оскільки перебувати на одному місці було небезпечно, Мотрона Терентіївна часто ходила по селах і ночувала у різних людей. Зрештою, вона втомилася від такого життя і на початку грудня 1949 р. прийшла в Замшанівську сільраду та сказала, що більше не буде переховуватися і хоче зустрітися зі співробітником МГБ. До неї прийшов лейтенант Босий і відвіз у Ратне, де її допитували про зв'язки із повстанцями. Потім відвезли в Луцьк, де також допитували про зв'язки із сином Андрієм та зятем "Панасом", але вона заявила, що з ними ніколи не зустрічалася і її відпустили на проживання в с. Замшани. Чекісти за нею слідкували, щоб вийти на "Коса", але це нічого не дало. Потім підіслали до неї агентурно-бойову групу, члени якої повідомили, що син запрошує її на зустріч. Завели в ліс у якусь криївку. Мовляв, з хвилини на хвилину має підійти "Кос", а самі стали задавати різні запитання. Але мати здогадалася, з ким має справу, і відмовилася відповідати.Через кілька місяців її знову затримали і судили разом із чоловіком. 
Ще під час допиту 9 грудня лейтенант Босий запитав Мотрону Терентіївну: "Де проживають і чим займаються ваші діти: син Михалевич Григорій і дочка Анастасія?". 
Вона відповіла: "Син Михалевич Григорій, 1936 р. н., у 1946 р. переховувався на території Ковельського р-ну, с. Колодяжне у Бутрим Домни, а потім із 1947 р. по даний час переховується в с. Волошки Ковельського р-ну в одинокої жінки, імені її не знаю. В сина була, приблизно, у вересні 1949 р. Дочка Анастасія, 1939 р. н., у 1945 р. проживала в с. Колодяжне у жінки на ім'я Параска, недалеко від Бутрим. В даний час проживає в с. Шайно Луківського р-ну, у колишнього учасника банди ОУН Зуб Григорія. Дочку Анастасію я бачила приблизно у серпні 1949 р.".
(Закінчення на 6-й стор.).

Зустріч з рідними Коса в Кортеліському історичному музеї 18. 05. 2018 р. Під час боротьби з українськими повстанцями, які воювали за вільну Україну, сталінська влада не гребувала жодними методами, щоб позбавити їх підтримки місцевих жителів. Одним із основних заходів було переслідування та висилка у віддалені райони рідних і близьких вояків УПА. 

Микола Михалевич, 

завідувач Кортеліського історичного музею.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 200
Читати далі

ВІСТІ КОВЕЛЬЩИНИ

  • Редактор
    Вельма Микола Григорович
  • Перший заступник редактора
    Ляшук Світлана Олександрівна
  • Головний бухгалтер
    Шостацька Ірина Іванівна

Громадсько-політична газета "Вісті Ковельщини" 2012-2025