Приміщення, яке ви бачите на світлині праворуч, добре знайоме ковельчанам. І не тільки тому, що розміщене поблизу одного з «найжвавіших» перехресть міських вулиць – Грушевського та Міцкевича, а й тому, що має досить цікаву історію.
Про неї віднедавна нагадує меморіальна дошка, розміщена на одній із стін. Ось що там написано: «Будівля чоловічої семикласної гімназії. Роки побудови: кінець ХІХ – початок ХХ століття.
Споруда була зведена у характерному для того часу «цегляному стилі». За часів Російської імперії в цій споруді розміщувалася міська семикласна чоловіча гімназія.
У період Польської Республіки – у 1920-1930 роках – у цій же будівлі розташовувалася місцеве відділення пошти.
Під час Другої світової війни, у 1944 році, коли тривали запеклі бої за Ковель, у будівлю колишньої чоловічої гімназії влучив снаряд, унаслідок чого близько половини споруди було зруйновано.
За часів радянського союзу у вцілілій частині розміщувався суд.
Після здобуття Україною незалежності з 1994 року знаходиться релігійна громада «Стефан».
В кінці тексту зазначено, що меморіальну дошку створено з ініціативи названої громади, а також згадано Андрія Миронюка, депутата міської ради («Kovel/Vintag”).
Безперечно, можна лишень подякувати ініціаторам доброї справи і особисто благодійникам із «Стефана», а також невтомному пошуковцю і досліднику історії рідного краю Андрію Миронюку. Завдяки їм і багатьом іншим ентузіастам ми відкриваємо для себе не завжди знані сторінки не такого вже й далекого минулого, духовно збагачуючись і надихаючись.
Однак ці рядки як корінний ковельчанин і якоюсь мірою краєзнавець-любитель пишу не лише задля слів вдячності. Насмілюсь дещо доповнити наведену вище інформацію про історію згаданої споруди. Річ у тім, що її автори свідомо чи несвідомо випустили з уваги ще один період «життя» будинку- пам’ятника: у ньому в 70-90-их роках минулого століття знаходилося досить поважне товариство ковельських митців, об’єднаних в трудовий колектив підприємства із назвою «Художньо-оформлювальна майстерня».
Ця майстерня підпорядковувалась місцевій владі і Волинському художньо-оформлювальному комбінату, створеному 1975 року. Очолював його відомий на Волині Анатолій Санілевич. В теперішні часи його б назвали менеджером в галузі художньо-прикладного, декоративного і монументального мистецтва. Тоді ж він був просто директором. Але директором підприємливим, креативним, ініціативним, який зумів дати престижну роботу, пристойну зарплату десяткам талановитих волинян.
l
Досить сказати, що на комбінаті працювали відомі митці краю – членкиня Волинської обласної організації Національної спілки художників України Оксана Ядчук-Мачинська, відомий майстер пензля Володимир Жупанюк, «сонячний чорнобривець», як його називають, Василь Рижук та інші талановиті особистості.
Так, умови їх роботи були непростими: тодішня влада вимагала неухильного дотримання принципу соціалістичного реалізму, несприйняття ідей «українського буржуазного націоналізму» тощо. Наприклад, художникам було категорично заборонено поєднувати у своїх творах синій і жовтий кольори, ідеалізувати козаччину і, не дай, Боже, сумніватися в правильності комуністичних ідей.
Та, незважаючи на заборони, стеження КДБ, волинські митці творили, дерзали і працювали на користь рідного Волинського краю. Звичайно, доводилося багато часу витрачати на оформлення засобів так званої “наочної агітації”, оформлення святкових колон на 1 травня і 7 листопада, «червоних кутків» і «ленінських кімнат», але іскру Божого таланту у них загасити ніхто не міг.
Видатний майстер фотосправи з Луцька Віктор Чухрай, якому довелося співпрацювати з Анатолієм Санілевичем та його командою, одного разу сказав: «Нерідко буває, що сучасні ЗМІ період 70-их років зображають у негативному світлі. Але ж часи не вибирають, у них живуть і помирають. Як зауважував філософ Сенека, «найцінніше, що у нас є, — це час». Важко з ним не погодитися. 70-ті роки – це наше життя, це наша молодість».
l
Але повернімося до Ковеля. Тут у середовищі місцевих майстрів пензля теж вирувало цікаве життя. Ось як той час згадує колишній працівник художньо-оформлювальної майстерні, поет, творча і неспокійна людина, мешканець села Вербки, член літературно-мистецького товариства «Творчий світ» Федір Савлук:
«Художня майстерня була заснована у 1976 році. Її першим завідувачем став Анатолій Олексійович Чепеленко. Займалися ми художньо-оформлювальними роботами на підприємствах та в установах Ковеля. Це і магазини, і дитячі садочки, і школи, а також колективні господарства в районі.
Як і годилося, особливе навантаження лягало на наші плечі перед тодішніми державними святами. Не минали нас і виборчі кампанії. Починаючи з чергового нового року, оформляли стенди із так званими соціалістичними зобов’язаннями в кожному трудовому колективі. Але це було не головне. Найважливіше, що мали можливість займатись улюбленою справою, творити. Життя було активне, цікаве і навіть веселе.
В майстерні у той час працювали такі художники, як Павло Білик – талановитий майстер в царині образотворчого і прикладного мистецтва, Віктор Рудень і його дружина Галина, Петро Клівак, який славився фантазійними картинами на теми Космосу, що тоді було дуже актуально. Його роботи навіть друкувалися у всесоюзному журналі «Юний технік».
Творчо, ініціативно трудилися Петро Грицик, Віталій Жук, Віктор Бурчак, який згодом здобув міжнародне визнання і звання члена Національної спілки художників України, неперевершений майстер вітражу, Петро Грицик.
Був серед них і я, наполегливо переймаючи досвід колег. Цікавою була доля Миколи Черняка, який із сім’єю приїхав до Ковеля з Аргентини, повіривши у переваги радянського способу життя. Як він відчув ці «переваги», не знаю, але знаю, що за кордоном розмальовував автобуси, а у нас – скляні вітрини магазинів.
Другим нашим керівником став Володимир Остапович Купрійчук. Роботи тоді вистачало, адже ми працювали над створенням і оформленням музею відомого волинського художника Андроника Лазарчука в Уховецьку. Добрим словом хочу згадати Віктора Коцуру, Віру Бородуліну, Олександра Ткаченка, Василя Карпука, Галину Місікову, Наталію Шумік, Світлану Шевченко, Анатолія Андросюка.
Згодом нашим керівником (третім за рахунком) став відомий на Ковельщині і Волині Микола Григорович Цьомик. Пізніше «вписалась» у колектив і його дружина Олена Степанівна».
l
Тут я на кілька хвилин перерву нитку спогадів пана Федора, щоб згадати слова Олени Цьомик з інтерв’ю кореспонденту газети «Вісті Ковельщини» у січні 2020 року з нагоди її ювілейного дня народження: «З Миколою Григоровичем я познайомилася у Львові. Буквально в перший вечір знайомства він зробив мені пропозицію. Я зрозуміла, що від долі не втечеш, і поїхала з ним до Ковеля. Тут він повідомив, що потрібно ще їхати кілометрів 10 у село. Так я опинилась в Білині…
Спочатку разом з чоловіком працювали в Ковельській художньо-оформлювальній майстерні. Він був завідувачем, а я художником. Трохи згодом у Ковелі відкрили дитячу художню школу, яка розпочала свою роботу з трьох осіб – директора і двох викладачів, в тому числі і мого Миколи. Через деякий час я також прийшла працювати сюди спочатку викладачем, а через два роки – директором».
Про подружжя Цьомиків можна розповідати довго і багато, їх добрі справи заслуговують найщиріших слів. На жаль, пан Микола передчасно пішов у Вічність, а пані Олена й досі в активній роботі, багато сил, вміння, знань, досвіду віддає вихованню підростаючого покоління, є ініціатором багатьох цікавих заходів та акцій, виставок тощо.
l
Слухаємо Федора Савлука далі:
«Фантазією і креативністю відзначався Дмитро Потапчук – майстер на всі руки. Працював із нами Василь Кравець, талановитий скульптор, живописець. Мав неспокійну вдачу, організовував виставки своїх робіт в міському будинку культури (тепер – «Просвіта»).
Пан Василь став автором майстерно виготовлено герба Ковеля, барельєфа на стіні тодішнього кінотеатру імені Івана Франка, двох пам’ятних барельєфних чеканок на пероні залізничного вокзалу Ковель, присвячених Лесі Українці і учасникам партизанського руху.
З плином часу розпочався незворотний процес розпаду радянського союзу, який «зачепив» і Ковельську художню майстерню. Четвертим завідувачем її призначили відставного військового, але ситуації він уже не зміг порятувати. В колективі дух єдності і свободи почав занепадати, а згодом він взагалі перестав існувати. Прийшли нові часи, і для художників відкрилися нові «горизонти».
Скажу чесно: це були найкращі часи нашого життя, тому що ми були молодими, і все майбутнє було попереду».
l
Дехто із читачів може сказати: не настільки важливим підприємством була художньо-оформлювальна майстерня, щоб про неї згадувати на меморіальній дошці. Так, це не фабрика і не завод, які виробляли промислову продукцію.
Але:
— тут працював досить великий трудовий колектив, який об’єднував людей творчих, креативних, самобутніх, про яких, зокрема, згадав Федір Савлук. Не їх вина, що іноді доводилося працювати над виконанням замовлень, до яких, як-то кажуть, «не лежала душа».
При всьому тому внесок ковельських митців у розвиток і збагачення культурно-мистецького простору Ковельщини і Волині величезний (оформлені музеї, музейні кімнати, навчальні кабінети, твори живопису і скульптури тощо). Майстерня стала своєрідним осередком єднання творчої інтелігенції Ковельщини, студією живопису і графіки для початківців, трудового наставництва майстрів пензля над молоддю, адже художня школа розпочала свою діяльність пізніше;
— період роботи художньо-оформлювальної майстерні (1976-1990 р. р.) вартий того, щоб не бути викресленим з історії Ковеля, як, зрештою, період будь-якого підприємства нашого краю. Велике починається з малого.
Не всі тодішні працівники майстерні дожили до нашого часу. Наш обов’язок – берегти пам’ять про тих, що й робимо разом із паном Федором. А за ідею написання цих нотаток дякуємо Заслуженому працівнику культури України Івану Сидоруку.
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНАХ: член Національної спілки художників України, талановитий візажист Віктор БУРЧАК; Микола Цьомик і його дружина Олена Цьомик, нині очільниця художньої школи у Ковелі; Федір Савлук, громадський дописувач «Вістей Ковельщини», майстер живопису, поет, член літературно-мистецького товариства «Творчий світ»; будні і свята ковельських митців 70-80-их р. р.
Фото з архівних джерел.
P. S. До речі, всіх працівників художньо-оформлювальної майстерні знав особисто і пам’ятаю кожного в обличчя до цих пір. Чудові й креативні люди! Дякую, що були і є в моєму житті, адже я теж – поціновувач живопису і трохи займався ним в дитинстві та юності, хоча перевагу надавав графіці (в основному – сатирично-гумористичного змісту).
Добре малювала моя покійна мама Людмила Павлівна, членкиня турійської філії «Союзу Українок», яка з 1940 по 1945 р. р. перебувала у засланні в засніжених степах Казахстану.
М. В.
Приміщення, яке ви бачите на світлині праворуч, добре знайоме ковельчанам. І не тільки тому, що розміщене поблизу одного з «найжвавіших» перехресть міських вулиць – Грушевського та Міцкевича, а й тому, що має досить цікаву історію.
Микола ВЕЛЬМА.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 124
Четвер. Ясно. Температура: 15оС. Вітер західний сильний.
В українській історії, котру нині вперто заперечують і перекручують товстолобі ідеологи «руського міра» на чолі з біснуватим путіним, є постаті, велич яких з бігом часу не тільки не зменшується, а навпаки – зростає. 
ОВЕН. Необхiдно проявити милосердя, зробивши хоч якийсь безкорисливий вчинок. Це дозволить вiдчути себе важливим i потрiбним. Не варто затiвати нiяких суперечок.
«О, земле рідна і єдина,
На благодійному фестивалі «Різдво із Зірками», що відбувся у Львівському оперному театрі, ковельчанка Марійка Дятел заспівала дуетом із відомою українською артисткою М’ята, виконавши її пісню «Мамині лілії».
Приміщення, яке ви бачите на світлині праворуч, добре знайоме ковельчанам. І не тільки тому, що розміщене поблизу одного з «найжвавіших» перехресть міських вулиць – Грушевського та Міцкевича, а й тому, що має досить цікаву історію.