Пам’ятаймо уроки історії
За підрахунками учених, на початку 1937 року в тюрмах і таборах срср знаходилось 5 млн. людей. Між січнем 1937 року і груднем 1938 було арештовано ще 7 млн. Із них розстріляно – 1 млн., померли в таборах – 2 млн. Не всі повернулись після амністії.
Не забували про політв’язнів на початку Другої світової війни. Коли відступали, то не знали, що з ними робить: і не залишити німцям і евакуювати пізно. Розстрілювали й поспіхом кидали в криниці або закопували. А в Таганрозі швидше зробили. Там, на станції залишились в’язні, підготовлені на евакуацію, але фашисти вже відрізали місто до відступу. Товарні вагони переповнені, не залишати ж німцям: підвезли цистерни з нафтою, полили вагони, потім підпалили, і всі згоріли заживо.
А які катування застосовували під час допитів! Із джерел книг «Діти Арбату» Анатолія Рибакова і «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина відомо: стискали череп залізним обручем, опускали людину у ванну з кислотами, голого прив’яували біля мурашника, повільно роздавлювали статеві органи, по тижнях не давали спати, мучили спрагою, били в кроваве місиво, кидали в яму 3х2 м на кілька днів під відкритим небом, ламали ребра і кістки… Це – геноцид.
Я вже не кажу про голодомор 1932-1933 р. р., коли вимирали цілі сім’ї, села, займались людоїдством, бо вже все було з’їдено: миші, хом’яки, собаки, коти, дохлі коні… Це гинули безневинні. А за що ж винні страждали? Наведу кілька прикладів (з тих же джерел).
Якось моряків стихія занесла у Швецію, там їм створили комфортне життя. Коли повернулись додому, їх як шпигунів прийняли і в тюрму засадили, бо ж вони розкажуть, що там краще живеться. Шведи «пронюхали» і вирішили перевірити, як з моряками вчинили. Їх відкормили, одягли гарно і представили на пресконференцію, взявши підписку про нерозголошення правди ні в якому разі, інакше – розстріл. Моряки «не підвели». Після конференції переодягнули – і в тюрму.
У колгоспі чоловік так трудився, що нагородили орденом. А він подякував і сказав, що краще б дали пуд борошна: всю сім’ю з шістьма дітками заслали в сибір. А один колгоспник наважився районне начальство спитати, чи знає воно, що вже кілька років, крім соломи, не дають нічого на трудодні: 10 років одержав. Відкривали завод після будівництва. Радість, зібрались на торжество, після урочистої промови – аплодисменти 5 хвилин, 10 хвилин, – ніхто перший не міг зупинитися: боялися. Нарешті, зробив це директор заводу – «загримів» у ГУЛАГ. Написав чеченський поет вірш, присвячений Орджанікідзе посмертно, його похвалили. А він візьми й скажи: «Як умре сталін, я ще кращий напишу», – розстріляли. А хто був у полоні під час Другої світової війни –10 років або розстріл.
А скільки ж людей замордували в застінках катівень! Не всі витримували, але не всі й корились. Н. Столярова, що вижила, згадує свою сусідку по тюремних нарах в 1937 р. стареньку жінку. Її допитували кожну ніч (зауважу, що допити, як каже Солженіцин, проводили вночі). У 1935 р. у неї в москві проїздом ночував втікач із заслання колишній митрополит (тоді масово священників висилали в сибір). Стали допитувати: «А до кого він далі поїхав із москви?» – «Знаю, але не скажу» (він пробрався за сприяння віруючих у Фінляндію). Кулаками махали перед нею, але нічого не могли зробити старенькій. «Нічого ви зі мною не зробите, хоч на шматки ріжте. Ви ж начальства боїтесь, один одного… А я нікого не боюсь. Хоч зараз до Бога на звіт».
Тих, хто, ризикуючи життям, втікали, ловили, повертали і добавляли новий строк. Один втікач пробрався через тайгу, через Казахстан, через Кавказ, через всі перешкоди, добрався до Карпат, де його повстанці переправили через кордон у Чехію. Пройшло більше десятка літ, але й там розшукали його агенти, повернули назад і… розстріляли.
Протягом 1944 – 1953 рр. за участь у визвольному русі чи його підтримку було репресовано близько пів мільйона українців. З них 153 тис. вбито, 134 тис. – ув’язнено і понад 200 тис. депортовано до віддалених районів срср: Норильск, Магадан, Казахстан, Мордова. «Воркута» і «Соловки» – це були найстрашніші слова, їх боялись вимовити, щоб не потрапити туди, адже це було рівнозначне смерті. Звідти ніхто не повертався, бо не тільки непосильна праця нищила здоров’я людей, а й умови жорстокі: голод, холод.
З болем у серці читала статтю Миколи Михалевича «Повстанці загинули, але ворогу не здалися» у газеті «Вісті Ковельщини» за 13 лютого цього року. Вони були молоді, красиві, здорові – тільки жити й жити, розбудовувати державу, продовжувати рід людський!
сталін арештовував, катував і вбивав будь-кого, хто ставав у нього на шляху, тому громадська думка не мала значення. І карав тих, хто насмілився все-таки протистояти, жорстоко: розстріл. Тож судили прославлених командирів, героїв громадянської війни, судили цвіт армії, яку народ любив, якою гордився, про яку складали пісні, в якій проходив службу майже кожен молодий солдат, знав і проймався повагою до тих імен. І як наслідок, 40 тисяч найбільш освічених, досвідчених і талановитих людей, які складали більше половини вищого і старшого командного складу червоної армії, було розстріляно.
Отак він готував радянський союз до майбутньої війни. Але народ, не зважаючи на терор і злочини, вистояв у боротьбі з фашизмом і гинув «за Батьківщину, за сталіна». Отака була пропаганда, отака була політика. Кожен боявся голос подати, хоч розумів, що так не повинно бути.
l
І як же боляче і прикро, що й сьогодні через кляту війну ллється кров, руйнується все, у що вкладено багато праці і коштів, обривається життя найкращих синів і дочок України – цвіту землі!
Щодня у всіх новинах повідомляють про наших Героїв, які повертаються додому в останню дорогу. Повертаються з того пекла молоді, здорові, красиві, розумні, щоб залишитися в пам’яті навічно. Серед них хочу згадати найсвіжіший факт.
У 28 років віддав Володимир Левчик з Маневич своє життя в цій війні. Після 11 класу вступив на факультет підготовки лікарів для ЗСУ медуніверситету імені Богомольця, який закінчив у 2020 р. Проходив інтернатуру як лікар-уролог у Маневицькій лікарні та медзакладах Луцька і Львова й вступив в Українську військово-медичну академію. Із Києва поїхав на Запорізький напрямок. Навіть додому не навідався, тільки речі переслав.
Володимир робив усе можливе й неможливе для порятунку поранених. Його побратими розповідали, що він, як приїжджав евакуатор, не тільки поранених рятував, а й перебирав усіх «200-х» із чорних мішків. Казав, що санітари могли помилитися, що когось ще можна повернути до життя, і таки знаходив хлопців, яких буквально оживляв. 13 вересня 2024 р. під час виконання бойового завдання отримав мінно-вибухову травму. «Світла і нетлінна пам’ять нашому Герою Володимиру Левчику!» – пише газета «Вісник+К» за 20 лютого цього року.
Ворог не тільки військових, а й цивільних убиває. І все менше й менше, каже статистика, залишається українців. Спочатку було 52 млн., потім 33, а всього у світі українців 46 млн. Коли ж ви вернетесь на свою багатостраждальну Україну, дорогі земляки? Може, й звідусюди вернеться частина, хто не прижився на чужій землі, після закінчення війни (дай, Боже, щоб так і було), тільки не з росії. Бо там, величезна українська діаспора мовчить. А Україна 3 роки вмивається кров’ю і слізьми. Раз мовчить, значить боїться або погоджується, що їх рідних, дітей убивають.
На зібранні біженців у Варшаві одна жінка сказала, що її молодщий брат живе й працює в тюмені. По телефону на початку війни спитала: «Чому мовчиш? Вбивають ваших рідних, друзів. Вас же там багато прижилося?» – «Нема організаторів. А, по-друге, це нічого не дасть, тільки нам зашкодить.» (Із газети «Наше життя» Любомль).
Великі кошти витрачаються на зброю, а це ж – смерть, каліцтво щодня, щогодини, щосекунди. А чому б не використати їх на боротьбу зі страшними хворобами, на благоустрій, на добробут? Скільки праці вкладено, а й досі вороги все нищать. Хто ж зупинить те кровопролиття, хто ж увійде в історію планети не як нищівник, а як рятівник, благодійник? Невже всі президенти тих країн, хто на нашій стороні й допомагає нам, безсилі проти одного агресора?
Але віриться, що все погане рано чи пізно закінчиться. Від усього можна втекти: від кулі, смерті, а від совісті нікуди не втечеш. І розплата не за горами. Бо що посіяв, те й пожнеш. Горе повертається до тих, хто його породжує. Так і ворогам буде.
«Як же прагне кожен із нас, щоб молодь жила в мирі! Без молоді не може розвиватись й існувати держава. Молодь України – це кисень, яким вона дихає. Без молоді життя країни зупиняється», – це слова Олени Зеленської, першої леді, яка теж робить великий вклад у Перемогу.
Всі чекають того дня, коли настане Перемога і почнеться нове життя. А наш народ не лінивий, навіть у війну не збавляє темпи на всіх ділянках виробництва. І ми з хлібом завжди, ще й іншим народам допомагаємо.
Дайте мир на Землі, на стіл добрий, мов Сонце, хліб, та милу працю в руки, та любов у груди – і людина не зігнутою тінню, а напівбогом піде по Землі.
А скільки фільмів, пісень, книг народилось за роки страшної війни! Мистецтво розвивається без огляду на політику, війну. І таланти народжуються, і діточки, навіть, коли палає земля.
Життя продовжується.
Валентина Остапчук.
За підрахунками учених, на початку 1937 року в тюрмах і таборах срср знаходилось 5 млн. людей. Між січнем 1937 року і груднем 1938 було арештовано ще 7 млн. Із них розстріляно – 1 млн., померли в таборах – 2 млн. Не всі повернулись після амністії.
Валентина Остапчук.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 97
Погода в Ковелі 3 – 9 квітня
"Подаруйте газету воїну!"
Пам’ятаймо уроки історії
Благословляюча Мадонна України
Людина будує державу і саму себе
Сповідь – ключ до прозріння
Дотримуймось вимог Закону!
Мирний бій – до перемоги!
ГОРОСКОП з 7 по 13 квітня