“Краса врятує світ”... –
ми часто чуємо цей вислів. А я ще додам: краса почуттів, особливо любові, людського милосердя й доброти. Бо те, про що повідаю, щасливо завершилось, дякуючи цим почуттям.
30 квітня 23 роки тому в сім'ї Дячуків Анатолія й Олени народився син. А всього в них – 5 діток: 2 хлопчики і 3 дівчинки. Назвати мали Сашком, але оскільки день народження був напередодні свята Георгія (Юрія), отець Анатолій, священик Свято-Георгіївської церкви запропонував назвати хлопчика Юрієм. Батьки були згідні. Малий ріс їм на радість – розумним й слухняним.
Це – дружна сім'я. Все роблять, дотримуючись взаємовиручки. Захворів чоловік – дружина бере в руки косу чи плуг і не гірше за господаря справляється з роботою. Нині, коли старший син після одруження живе окремо, а батько постійно на заробітках в Польщі, шестирічний Сашко вважає себе єдиним мужчиною в сім'ї і переймає на себе навіть непосильну працю (звичайно, з допомогою мами). Але й старший не забуває родинне гніздо, навідується і не чекає, щоб щось просила ненька зробити, сам шукає роботу і лагодить те, що потребує чоловічих рук.
Тут економлять кожну копійку, бо мама без постійної роботи, а у школу ж трьох дітей треба зібрати. Коли Ангелінка була випускниця після 4 класу, треба було сукню для такої події придбати, щоб, як у всіх дівчаток. То Олена Володимирівна не наймала власників коней заскородити картоплю, а вручну зробила, і за зекономлені гроші донька мала чудову обнову.
Ще як Анатолій Іванович служив військовим в армії, жили і в Німеччині, і в Росії (місто Чита), а як розпався Союз, нічого не заробив за свою службу. Повернулись на рідну Волинь. Тепер має сім'я і хату добротну, збудовану своїми силами, і в хаті все необхідне, бо не лінуються, стараються всі один поперед одного.
А ще треба згадати і стареньку матір Олени Володимирівни. Жінка до самої смерті мала велике господарство і підтримувала сім'ї 4 доньок. Всі у Свидники, де жила, їздили помагати у всьому.
Підростав Юрій, добре вчився у школі, вчителі любили його. Дружив зі спортом, особливо був затятим футболістом, жодне змагання без нього не відбувалось. З шкільної парти і до сьогодні, навіть після трагічної сторінки у житті, не розлучається з футболом, є членом голобської команди.
Після закінчення школи вступив до технічного університету в Луцьку. І там займався спортом. І коли вже завершувалось навчання, останній рік обіцяв дві важливі події в житті: захист дипломної і одруження з голобською дівчиною Яною Садовською, з якою зустрічався…
Того осіннього дня нічого надзвичайного не передбачалось. Запланували зрізати старий горіх, який уже не давав плодів. Юрій, як завжди, допомагав у роботі. Спрямували стовбур в одне русло, а дерево розвернулось – перекрутилось і впало зовсім в іншому напрямку, де перебував Юрій. І хлопець опинився під ним. Хтозна-що було б, якби в землі не було заглиблення. Але все одно кістки піддалися деформації.
В одну мить за викликом прибула "швидка", але як же витягти з під ваги дерева хлопця? Почали обережно підкопувати землю, роблячи заглиблення під юнаком. Машина медичної допомоги одразу помчала з потерпілим в Ковельську лікарню. Там лікарі на чолі із завідуючим травматологічним відділенням Ігорем Рибаком почали рятувати хлопця, згодом його направили до Луцька, де навіть із Києва професорів довелось викликати для консультації щодо операції. Майже 2 місяці довелось чекати деякої стабільності, бо кістки треба було складати з осколків.
Реабілітацію Юрій проходив вже вдома під наглядом і контролем місцевих лікарів, масажистів. Майже рік йшла боротьба за здоров'я.
Про матір, яка за сльозами світу не бачила, скажу, що й зараз умивалась ними, розповідаючи про цю трагедію річної давності. Вона підтримувала сина молитвами, а в Голобах її – добрі люди не тільки співчуттям, а й матеріально. З самого початку приніс кошти отець Ніфонт, настоятель Свято-Георгіївської церкви, він "підключив" благочинного з Ковеля, який теж долучився до допомоги.
А коли хлопця чекала дуже серйозна операція, священик Ніфонт знову підтримав грішми родину і цілий тиждень молився в церкві з прихожанами за здоров'я Юрія. Мама Олена не хотіла брати церковних грошей. Мовляв, як їх брати? Люди на церкву по гривні давали, а в храмі ж іде ремонт і на все треба кошти, то отець Ніфонт переконав згорьовану матір, що церква й існує для того, щоб допомагати тим, хто потрапив у біду.
Згодом у церкві під час служби Олена Володимирівна дякувала людям. Мабуть, ще й тому біда залишилася позаду, наголосила вона, що допомогло ім'я сина, бо Юрій – це Георгій-Побідоносець. Згадала і отця Анатолія, який нині служить в Канаді серед діаспори.
Коли біда Дячуків сколихнула жителів селища, вони прийшли на допомогу хлопцеві. Вулиця Котляревського, де раніше жила сім'я, зібрала кошти. Вчителі, учні, селищна рада, рідні, сусіди, друзі-футболісти, які часто відвідували його, взяли участь у цій ситуації, бо чужого горя не буває.
Мати з батьком по черзі не відходили від сина, сиділи біля нього, а у вихідні (бо в інші дні працювала в Ковелі) – наречена Яна. З першої хвилини, відколи дізналась про біду, дівчина стала на вахту у боротьбі за одужання коханого. Батьки її теж допомагали чим могли. І молодий організм пішов на поправку. Рятувався апаратом Єлізарова. Помалу почав учитися наново ходити. Кожного разу при зустрічі з лікарями, а найбільше з Михайлом Аршуліком, перше питання в Юрія було, чи зможе він грати в футбол? Відповідали схвально, хоч самі не дуже були впевнені, бо ж оформили йому ІІ групу інвалідності.
Після заручин півроку готувалися до весілля. Ще ж треба було нареченому закінчити навчання в університеті. Його, як хорошого студента, підтримали і там – морально й матеріально. Викладачі та куратори Оксана Безносікова, Світлана Пиріч, Ірина Олександрук допомагали складати сесію, ідучи до нього в лікарню приймати заліки й екзамени. А вже дипломну прийшов самостійно захищати, спираючись на ціпок. Допомагала також і Яна в усьому: вона теж тут навчалась, закінчивши вищий навчальний заклад з відзнакою.
Батьки вдячні Богові й людям за допомогу, особливо отцю Ніфонту, який підтримував молитвами і матеріально, не давав нікому впасти у відчай.
Раді Олена Володимирівна та Анатолій Іванович за дітей. Старша донька закінчила Національний Східноєвропейський університет імені Лесі Українки. Дві менші – школярки, найменший Сашко піде у підготовчу групу, а Юрію 12 липня справили весілля і благословили на щасливе сімейне життя.
Це була вершина їхньої спільної перемоги над бідою. Вінчались молодята у Свято-Георгіївській церкві, обряд виконував отець Ніфонт. Хоч всередині храму іде капітальний ремонт і стоїть риштування, урочистість відчувалась на кожному кроці – від квіткової доріжки до райдужної арки біля входу. Риштування теж було святково прибране.
Гостям із Заболоття це дійство дуже сподобалось. Голобчани раділи за наречених.
Молода сім'я вдячна всім, хто підтримав їх у тяжку хвилину. Таке не забувається.
Хай же більш нічого не затьмарює вашого щастя, Яно і Юро! Хай доброта людська продовжиться у ваших дітях і онуках!
Валентина ОСТАПЧУК,
смт Голоби.
ми часто чуємо цей вислів. А я ще додам: краса почуттів, особливо любові, людського милосердя й доброти. Бо те, про що повідаю, щасливо завершилось, дякуючи цим почуттям.
Валентина ОСТАПЧУК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1015
Міліція готова забезпечити порядок
Осінній ярмарок у Ковелі
Ковельське МТМО вкотре отримало нове обладнання
"Ковель-Волинь" знову серед переможців
Ковель приймав змагання з мотокросу
Призначення субсидії
18 жовтня — День працівників харчової промисловості