Всяка всячина / Від четверга до четверга

25.03.2022 Романюк Аліна Петрівна

Від четверга

до четверга

Від четверга до четверга

25 березня-31 березня

Народні прикмети

- Якщо з берези тече багато соку – літо буде дощовим, і навпаки.

Місячні фази у березні

Третя чверть Місяця – 25 березня.

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 276

Всяка всячина / Від четверга до четверга

18.03.2022 Романюк Аліна Петрівна

Від четверга

до четверга

Від четверга

до четверга

Від четверга до четверга

18 березня - 24 березня

Народні прикмети

 Якщо 18 березня гарна погода – влітку градобиття не буде.

Місячні фази у березні

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 278

Повідомлення в номер / Якісну розсаду вирощуймо вдома

03.02.2022 Романюк Аліна Петрівна

Якісну розсаду вирощуймо вдома

Надворі ще зима, але, як ми знаємо, саме лютий є початком нового дачно-городнього сезону. Тож саме час висівати насіння на першу розсаду. Секретами вирощування перців та томатів з нами ділиться Тамара Ігнатюк, про яку ми раніше писали. Жінка із великим задоволенням займається городництвом, а її щедрий уражай завжди милує око, радує рідних та друзів протягом року. Фотосвітлини з архіву Тамари Євгенівни у нашому виданні та на її особистій сторінці у Фейсбук – яскравий приклад того, що любов до праці, до землі приносить багатий дорід культур.

– Тамаро Євгенівно, з яких основних заходів Ви розпочинаєте процес вирощування розсади?

– Варто пам’ятати, що висівати насіння слід із середини до кінця лютого. В цьому році я буду сіяти перець 8 лютого. Намагайтеся, щоб визначений день для сівби збігся з родючим знаком астрологічного календаря на «зростаючому» Місяці (саме 8 лютого Місяць зростаючий і перебуватиме в родючому знакові Тельця).

Не те, щоб я свято в це вірю, але щороку стараюсь дотримуватися цих народних прикмет. Принаймні, так вчили старші люди і батьки.

Хочу зауважити та наголосити, що пророщувати насіння варто тільки в тому випадку, якщо ви впевнені, що зможете до сходів підтримувати необхідну температуру, а це +250С. В іншому разі – паростки, що проклюнулись, загинуть.

За 10-12 днів до висівання я готую ґрунтосуміш. Основна її частина в мене була заготовлена з осені у такому співвідношенні: 60% землі з «кротовин», 35% – перегною або компостної землі та 5% – крупного піску. Також до цієї суміші додаю ще майже половину купленої універсальної землі та попелу (з розрахунку на 10 кг ґрунтосуміші 300 грамів попелу).

– З ґрунтом розібрались, а як обробляєте насіння перед висіванням?

– За днів два до висівання я намочую його в теплій воді на 2 години, після дезінфікую 1% розчином марганцевокислого калію (100мл води на 1 грам) впродовж 20-25 хв. Після цього ретельно знову промиваю його і просушую.

Далі насіння замочую у стимуляторі росту згідно з інструкцією (якщо купований). А я в якості стимулятора використовую натуральний мед – чайна ложка на 200 г води.

Після цього я закутую насіння у вологу тканину і кладу в теплому місці (біля батареї) на 10-12 годин. Обов’язково слідкую, щоб тканина не висохла.

Потім насіння знову промиваю під краном від стимулятора росту і кладу тканину з насінням в холодильник під морозильну камеру (в найбільш холодне місце) на добу (можна більше, а можна і менше, як виходить перед посівом).

У ящики, заповнені ґрунтосумішшю, висіваю насіння у борозенки на глибину 1-1,5 см з міжряддями 5 см, загортаю та поливаю теплою водою з марганцівкою. Ящики накриваю поліетиленовою плівкою і ставлю їх поблизу батареї, аби дотримуватись температурного режиму 25-280С.

– Який догляд далі необхідний культурі?

– Через 3-7 днів після висівання, коли починають з’являтися сходи, ставлю ящики на підвіконня і поступово знімаю поліетиленову плівку. Температура повітря, де знаходиться розсада, має становити 16-180С. Достатня кількість світла і помірна температура не дадуть розсаді витягнутись.

Важливо періодично 1-2 рази на день відкривати кватирку і провітрювати. При поливі використовую розчин попелу: 1 ст. ложка на півлітра рідини. Поливаю розсаду відстояною водою і водою з попелом почергово під корінь (як тільки підсохне верхній шар ґрунту): на початку розвитку рослин – рідко, а потім частіше.

Варто зазначити, що кращі якості має розсада перцю, вирощена на помірно зволоженому ґрунті, а не на сильно вологому.

– Ви розповіли про те, як висіваєте насіння перцю, а коли ж черга помідорів?

– Точнісінько за такою схемою я висіваю й насіння помідорів, тільки трохи пізніше. Планую це робити 12-13 лютого. Слід зауважити, що в кого південні сонячні вікна, то ці строки висівання насіння трохи заранні.

– Тамаро Євгенівно, дякуємо за поради! Сподіваюсь, що наші читачі ними обов’язково скористаються і восени зберуть не менш щедрий врожай, як у Вас.

Отож, очікуємо сходів розсади, а про подальші її обробку та догляд розповімо у наступних номерах газети.

Розмовляла

Аліна РОМАНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 371

Повідомлення в номер / Подвиг заради життя

09.12.2021 Романюк Аліна Петрівна

Подвиг заради життя

Тримаю у руках книгу "Грані подвигу. Слово про Волинських ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС". Мимоволі з очей котяться сльози. Чорнобиль… "Чорна" та непоправна сторінка в історії людства, найбільша техногенна катастрофа у світі. Це – біль, втрати і невиліковна рана тисяч сімей. Чорнобильський атом спопелив життя і душі, скалічив здоров'я не одному поколінню людей.

У вічному боргу ми назавжди перед тими, хто у 1986 році потрапив на передову в боротьбі з ядерним монстром. До кінця не розуміючи масштабів катастрофи, ліквідатори майже голіруч мужньо приборкували радіаційну стихію. Ціною власного життя та здоров'я, проявивши героїзм, стресостійкість, витривалість, "чорнобильці" вибороли нам безпечне майбутнє.

За даними Чорнобильського центру, понад 600 тисяч осіб ліквідовували наслідки аварії. Ковельчани теж залишили слід в історії ліквідації лиха на ЧАЕС. Серед них – Петро Лаврентійович Якимчук, заступник голови Ковельського міського осередку "Союз. Чорнобиль. Україна". Життєрадісний, турботливий він завжди спішить на допомогу близьким, відстоює права "чорнобильців" та їх сімей.

…Переді мною – усміхнений чоловік, та, відверто кажучи, розмову з ним починати було непросто. Адже важко згадувати ті події, особливо, коли розумієш всю повноту трагедії.

"Мені тоді було 38 років. Ми з дружиною, молоді й щасливі, мали трьох дітей: сини Руслан та Юрій і донька Алла. Я тоді працював у ВАТ "Ковельське АТП-10761" водієм ЗІЛу. Це була нова машина, яку я нещодавно отримав. Згодом із обласного автоуправління прийшов наказ про те, що потрібно відкомандирувати людей для перевезення вантажів (правда, ніхто не казав, що це для Чорнобиля). Тож 6 серпня я з товаришем Миколою Ліповським вирушили в теперішню зону відчуження", – розповідає Петро Якимчук.

Там їх завданням було доставляти щебінь, який звозили у великий бетонний вузол з усієї України. Реактор – поруч, адже саме для нього готували бетонну перегородку.

І хоч скільки років минуло, чоловік й донині зберігає путівки і талони на "заправку", адже це нагадування про те, що біда може статися в будь-який момент.

Петро Лаврентійович пригадує, як одного разу вивантажували щебінь і біля них приземлився вертоліт. Вийшло троє генералів: "Спека на дворі, вони в сорочках на короткий рукав але в респіраторах. Підійшли, поздоровались і питають: "Скільки тобі років, синку? Хто тебе сюди прислав? Ти знаєш, що таке атомна радіація? Це – війна! Через 20 років згадаєш генерала, а тепер бери маски і бережи себе!". Товаришеві Миколі теж ще 5 масок дали".

Ніхто тоді не думав про власне здоров'я та дози опромінення: люди виконували поставлені завдання, не усвідомлюючи героїзму своїх вчинків. "Неодноразово на КП по 2 дні стояли. Тільки під'їжджаємо, а світлофор вмить червоний. Забрали права, путівку, відправили на мийку. Вертаємось – знов червоним миготить, повторно на мийку. В результаті, одного разу я пробув там 2 дні доки радіація не спала", – ділиться спогадами чоловік.

Розповідає, що людей при виконанні було багато, кожен ніс свою службу. Часто почувалися погано: запаморочення, головний біль, нудота, подразнення в горлі, але не зважали, списували на втому та виснаженість.

"Ночував у машині – дружина мені з дому матрац та подушку дала. Милися (сміється) в річці Уж. Працювали для нас їдальні, де і з Волині були молоді дівчата. Нині це вже зрілі жінки. Та й мені – 74!

А, здається, лишень нещодавно в армію пішов. 2 роки і 3 місяці відслужив в ракетних військах у Стрию. Ех, молодість!.. Памятаю, як в Локачинському районі возив буряки. Там і познайомився зі своє дружиною Зіною" – з теплом в голосі пригадує Петро Лаврентійович.

Вона – з Ратнівського району (с.Жиричі), а він з Камінь-Каширського (с. Стобихівка). Після польових робіт Петро завіз дівчину додому і познайомився з її батьками, а вже згодом з родиною приїхав свататись.

"Красива, як лялька! І де він таку знайшов?" – часто говорили у селі. Та не вродою, а душею прикипіли один до одного молодята. Тому розлучатись завжди було важко.

Далі Петро Лаврентійович, з тривогою та сумом, ділиться про наболіле: "Шкода, але все життя перебуваємо в таких умовах, що потрібно виживати…Ці малі пенсії (в 50 років я отримував 64 руб. 66 коп.!), нині безробіття серед молоді, яке змушує заставляють людей їхати за кордон, щоб сім'ю прогодувати. Я особисто де лиш не був, а дружина з дітьми сама. Боляче, що не бачиш їх, але з радістю везеш і продукти, і смаколики чи іграшки дітям".

Повертаючись до теми Чорнобиля, чоловік згадує непорозуміння, коли не міг довести своєї участі у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Для цього потрібно було особливе підтвердження, тож він особисто брав путівки (добре, що зберіг) і їздив у зону відчуження за довідкою. Там дивувалися, що такі люди ще живі.

На жаль, історія забувається. Так, неодноразово, виникали конфліктні ситуації в "маршрутках", коли водії відмовлялись перевозити чоловіка пільговою категорією. Мовляв, вже 35 років минуло, й вистачить на жалість "тиснути".

Неодноразово писали звернення та збирались на мітинг в Києві (де, до речі, ніхто з високопосадовців так і не вийшов до "чорнобильців"), відстоюючи свої права та вимагаючи не "зрізати" пільги.

Та все ж Петро Лаврентійович ніколи не втрачає оптимізму, не падає духом, а радіє тому, що є. Зокрема, каже приємно, що надалі триває програма оздоровлення і щороку відправляють в санаторій на вибір (чоловік був в Київській, Черкаській та Одеській областях, але останні роки обирає "Лісову пісню" на Волині), є грошові компенсації за медикаменти.

Цього року завдяки ініціаторам преміюють шестеро людей по 300 гривень кожного, що так важливо для ліквідаторів. Не забувати хоча б 2 рази на рік - тих, хто вже відійшов у Вічність, і тих, хто досі несе біль пережитого. А таких в Ковельському осередку – 97 осіб (50 ліквідаторів, інші –вдови та потерпілі).

Петро Якимчук вже 30 років – заступник голови Ковельського міського осередку "Союз Чорнобиль Україна". Він вміє працювати та спілкуватися з людьми, допомагати у вирішенні тих проблем, з якими до нього звертаються.

"Це зараз ми маємо кабінет, а раніше збори проходили на лавочці в парку. Одного разу проходив повз Олег Кіндер (тоді був мером міста), здивувався, що ми просто неба зібрались і допоміг облаштувати кабінет. За що йому щиро вдячні", – розповідає чоловік.

Петро Лаврентійович – також член комісії з розподілу житла при міській раді. Опікуючись іншими, звісно цікавився долею "обіцяної" і йому квартири. Та, на жаль, рішення скасоване, бо його категорія тепер не потрапляє під наділення житла.

Активний Петро Якимчук і в просвітницькій сфері, адже часто виступає у школах, розповідаючи учням про Чорнобильську катастрофу та жахливі наслідки для суспільства.

Долучився пан Петро і до видання книги "Грані подвигу. Слово про Волинських ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС", зібрав інформацію про ковельських учасників тих подій, відшукав фото кожного, які, на жаль, не опублікували у виданні. Шкода, та й в описі про нього теж переплутали дані. Та він образи не тримає, і хоч книга – "чорна" згадка про минуле, радіє, що спільними зусиллями закарбували подвиг героїв на сторінках видання.

До речі, Петро Лаврентійович був ініціатором встановлення пам'ятника жертвам аварії на ЧАЕС у Ковелі (2008 р.). Саме він наполіг, щоб його розмістили в центрі міста.

Як відомо, сьогодні зона відчуження стала туристичною, тут намагаються відновити життя, а попит на екскурсії набирає обертів. Ставлення до цього у Петра Якимчука різко негативне: "Це як скло чи целофан закопати, який 300 років розкладається. Так і тут – це обман людей, щоб зробити видовище та ще й заробити на цьому грошей.

Запрошували якось мене повернутись, побачити. А навіщо? Ми тоді нахапались тієї радіації, що на все життя вистачить проблем зі здоров'ям. Машина, шматок заліза, була така заражена, що 3 дні не могли відмити по приїзді додому, дозиметри зашкалювали", – обурюється наш співбесідник.

І недарма, адже наслідки для організму в кожного ліквідатора лише негативні. Зокрема, він переніс 5 операцій. Були випадки коли температура сягала 41 градусів. Пам'ятає, як був на межі життя і смерті: нічого вже не їв, ходити не міг, та, дякуючи Богу й лікарям, одужав. Правда, після операційних втручань різко втратив зір. Нині має яскраво виражену пухлину, та після пережитого оперувати її не наважується. Окрім того, в Петра Якимчука – астма, гіпертонічна хвороба, ураження печінки і нирок. Регіональна комісія у Львові визнала це наслідком опромінення.

Наразі чоловік вагається, чи вакцинуватись, адже вже перехворів на коронавірус. І хоч сімейний лікар каже, що протипоказань нема, є певні сумніви, чи це не дасть ускладнення.

Незважаючи на пережите, очі Петра Лаврентійовича сяють. Особливо, коли говорить про своїх онуків, бо вірить, що, незважаючи на життєві страшні реалії, у них попереду – світле майбутнє.

Аліна Романюк.

НА знімку: Петро ЯКИМЧУК, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Фото автора.

ххх

"Мені тоді було 38 років. Ми з дружиною, молоді й щасливі, мали трьох дітей: сини Руслан та Юрій і донька Алла.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 411

Повідомлення в номер / Команда підтримки “Дії” – у Ковелі

09.12.2021 Романюк Аліна Петрівна

Команда підтримки “Дії” – у Ковелі

У Ковелі працюють офлайн-пункти “Команди підтримки “Дії” з отримання СOVID-сертифікатів. Щоб перевірити їх роботу, на Ковельщину з робочим візитом завітав Мстислав Банік, керівник із розвитку електронних послуг у міністерстві цифрової трансформації та Вікторія Левчук, заступниця голови ОДА з цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації (CDTO).

На зустрічі, яка відбулася у центрі вакцинації, що у стоматполіклініці, були Ковельський міський голова Ігор Чайка, перший заступник голови Ковельської райдержадміністрації Галина Коляда, заступник голови райдержадміністрації Роман Кульцман, заступник голови Ковельської районної ради Андрій Броїло, представники мас-медіа.

Медичні працівники розповіли присутнім про роботу пункту вакцинації, зазначили, що працюють в посиленому режимі. Щодо кількості щеплених, наявності вакцини та проблеми з внесенням та обробкою даних в електронній системі охорони здоров'я eHealth поінформував Олег Кубай, медичний директор Центру ПМСД Ковельського МТМО.

Під час спілкування з журналістами заступниця голови ОДА Вікторія Левчук відзначила, що приємно, коли люди з міністерства особисто цікавляться перебігом справ на місцях. "Адже міністерство – не лише той, хто генерує послуги, а й той, хто справді допомагає їх реалізувати. Це люди, які приїжджають не тільки перевірити, а й підказати кожному, зрозуміти як покращити надання послуг" – сказала Вікторія Левчук.

Так під час зустрічі керівник Мінцифри особисто допоміг ковельчанці завантажити сертифікат у застосунку “Дія”. "Ми намагаємось докласти максимум зусиль для того, щоб допомогти людям розібратися, адже багато хто перший раз встановлює “Дію”. І багато питань не в тому, як завантажити COVID-сертифікат, а як вперше скористатися застосунком", – зазначив Мстислав Банік.

Він подякував волонтерам, які працюють в пунктах, та керівництву ковельської міської і районної влади, які активно долучились до реалізації цього проєкту.

Адже, за словами, високопосадових гостей, саме така злагоджена робота та співпраця міністерства, Волинської ОДА, місцевої влади, волонтерів та громади допомагають створити ефективні та зручні для користувачів електронні послуги в державі.

Варто наголосити, що в “Команді підтримки "Дія" не просто підкажуть та проконсультують, а й нададуть практичну допомогу зі встановленням додатку “Дія” та завантаженням сертифікатів про вакцинацію від COVID -19.

Часто сертифікат не з'являється у додатку “Дія” через неправильно внесені дані."Якщо лікар допустив якусь помилку, то є можливість відразу це виправити на місці. Оскільки, щеплення є медичними даними і абсолютно кожен укол лікар підписує своїм особистим електронним підписом. Відповідно, ні я, ні мер чи губернатор, чи міністр охорони здоров'я не можуть виправити чи змінити ці дані. Наші волонтери на місцях допоможуть це вирішити, скерують до кого звернутись" – пояснює керівник Мінцифри.

Тож що важливо знати? Якщо у вас є смартфон, ви можете створити міжнародний або внутрішній (“зелений”, що свідчить про повний курс вакцинації, та “жовтий” – щеплення лише однією дозою) COVID-сертифікат. Відрізняються вони тим, що міжнародний має більше інформації про саму вакцину (важливо для тих, хто збирається перетинати кордон, оскільки в світі діють різні вимоги до того, якою вакциною має бути щеплена людина).

Віднедавна до переліку можливих додали сертифікат про одужання. Тут важливо вказати, що перехворіли саме на COVID-19, а не пневмонію чи сильну застуду. Тому потрібно пересвідчитись у сімейного лікаря, що дані внесені правильно.

"За останніми даними Всесвітньої організації здоров'я, навіть, якщо ви перехворіли, є ризик повторно захворіти на коронавірус. Тож через 28 днів можна отримувати перше щеплення, і це буде безпечніше для вашого здоров'я", – зауважив Мстислав Банік.

Для тих, у кого немає смартфона, чи хто не хоче встановлювати мобільний застосунок, можна через веб-портал diia.gov.ua згенерувати паперовий сертифікат – він також матиме QR-код.

До речі, консультацію з отримання COVID-сертифікатів за допомогою застосунку “Дія” можна отримати й у місцевих ЦНАПах.

Довідково: проєкт запуску пунктів “Команди підтримки “Дії” по всій Україні реалізований за допомоги "Цифрові, інклюзивні, доступні: підтримка цифровізації державних послуг в Україні" (Проєкт підтримки “Дія”), що впроваджується ПРООН за підтримки Швеції, та за підтримки Програми EGAP Фонду Східна Європа, що фінансується урядом Швейцарії спільно з регіональними командами цифровізації України.

Аліна Романюк.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 387

Повідомлення в номер / Людина «відкритого» серця

28.10.2021 Романюк Аліна Петрівна

Кожна жінка на Землі особлива, за її тендітними плечима – історія, по-своєму цікава та унікальна. Є жінки красиві, а є розумні. Так от нещодавно я познайомилась з людиною, в якій ці якості вдало поєдналися. Тамара Ігнатюк – неймовірна жінка: відверта, прямолінійна, мудра, працьовита, легка в спілкуванні й з відмінним почуттям гумору. В минулому – постійний автор нашої газети.

Вона знана і шанована на Ковельщині податківець, двічі депутат районної ради. Державній службі віддала 37 років, а з 2011-го на пенсії, але досі "в темі" й з радістю консультує колег в цій галузі.

В Городищі у пані Тамари своя "Голландія". Це – райський куточок на землі, який милує око і радує душу. Тут безперервно цвіте понад 300 видів різноманітних квітів з ранньої весни до пізньої осені. Урожай та різноманіття культур теж вражають.

Кажуть, що роки прикрашають жінку. Це про Тамару Євгенівну. Їй – 64! Вона у прекрасній фізичній формі, зі стриманим макіяжем, стильною зачіскою та приємною зовнішністю. От лиш манікюру не має, і, як розповідає жінка, ніколи не мала, бо руки завжди трудяться на землі.

Пані Тамара любить рослини у різних проявах, а вони відповідають їй взаємністю. Так, наприклад, цього року, в квітні, на її день народження фіалки зробили подарунок і почали цвісти. А це, щоб ви розуміли, близько 35 штук! Хто мав такий вазон, то знає, як важко дочекатись цього моменту, адже вдома мають панувати любов та позитивна аура. Пишно квітнуть вони й донині.

І взагалі й квартира, й балкон, й хол загального користування – все у вазонах. "Зеленіли" у Євгенівни і кабінети, де вона працювала. Жінка ніколи не соромилась простої роботи і з радістю, у свій час, займалась облаштуванням клумби біля податкової інспекції.

Про свою роботу пані Тамара розповідає із захватом, але що це буде її справа життя – аж ніяк не думала. Адже мріяла працювати в поліції.

Навчалася у Ковельській школі №3, де закінчила математичний клас. Будучи школяркою, дівчина вже писала різні математичні задачі й надсилала їх у журнал "Квант". Після ряду публікацій обирали претендентів на вступ у ВУЗ. "І що ви думаєте? Мене без екзаменів запросили в Київський політехнічний інститут, – пригадує пані Тамара. – Але я не пішла, бо мама була категорично проти… Розумію, що їй було страшно відпускати так далеко мене одну. Ситуація дивна, але це можна зрозуміти".

Тож вчитися дівчина пішла у Кам'янець-Подільський сільськогосподарський інститут. Оскільки вступала з направленням, то мама сподівалась, що Тамара повернеться в село. Приїжджала студентка дуже рідко. "Адже простіше дібратися в Київ, ніж у Кам'янець, – каже жінка. – І ви знаєте, я ні разу не пошкодувала, що так склалося. Вірю, що там, "зверху", нам допомагають знайти свою дорогу. Я всі роки отримувала підвищену стипендію, адже вчитись було легко і весело. І місто мені дуже подобалось…".

Пригадала жінка ще такий курйозний випадок. Коли писали вступний екзамен з математики, то розв'язала все за 30 хвилин. Здала і побігла щаслива. За мить її наздоганяють: "Дитино, дитино! (А важила вона тоді лише 47 кг). Звідки ви така розумна до нас приїхали? Візьміть роботу і напишіть нормально!". Спочатку дівчина злякалась. А потім зрозуміла, що вирішити завдання потрібно було не інтегралами, а простішим способом.

Після закінчення ВУЗу в 1979 році за направленням юна Тамара повертається в село. Та вже через чотири місяці начальник управління сільського господарства запропонував їй місце в Ковелі. Відтоді вона стала начальником відділу праці.

Тамара Євгенівна зізнається: "Так, я працювала економістом, але це не моя робота. Я за покликанням податківець. Добре, що це вчасно зрозуміла. Згодом стала податковим консультантом".

Саме в Ковельській державній податковій інспекція і реалізувала себе молода та енергійна жінка. Щоденна праця та розум, вміння спілкуватись з людьми допомогли їй стати чудовим спеціалістом, якого любили й шанували за чесність та відмінне знання своєї справи.

Правда, мало хто спочатку вірив у таку амбітну юнку. Продемонструвала свою силу духу та голосу Тамара Євгенівна на першому об'єднаному семінарі для платників податків міста та району. Відбувалося це в Народному домі "Просвіта", в залі якого зібралось понад чотириста людей.

Дзвінкий голос, чітка дикція, проста мова про складне, вміння розрядити ситуацію гарячим слівцем зробили свою справу. "Завжди розмовляла на аудиторію без мікрофона, але в той момент я сама себе боялася – голос дзвенів, а в залі й муха не пролетіла. Всі були в захваті від зустрічі", – згадує Тамара Євгенівна.

Далі працювати було легше. Жінка відповідала за зв'язки з громадськістю. Тож її тиждень завжди був повністю розписаний. Вона консультувала, готувала всі доповіді, запрошувала до співпраці журналістів, адже потрібно було постійно презентувати роботу податкової. Та їй це імпонувало.

Так, за участю Тамари Євгенівни щосереди з повтором у п'ятницю виходила програма на ТЦК "Ми та податки", щопонеділка на радіо – "Інформує податкова", щомісяця – семінари.

Гарною відзнакою за відданість справі була нагорода Почесною грамотою від Державної податкової адміністрації України у 2008 році "За значний особистий внесок у розвиток податкової служби, забезпечення виконання завдань щодо мобілізації коштів до бюджетів усіх рівнів, сумлінну та самовіддану працю та з нагоди професійного свята".

Пані Тамара – це людина-гігант, проста й відверта водночас вимоглива й принципова, яка скрізь встигала, яку всі знають і поважають дотепер. Й нині люди часто приходять проконсультуватись з приводу податкового права. Жінка ніколи не відмовляє і робить все на совість, адже після себе мріє залишити лише хороший спомин: "Я місцева, тут народилася і виросла. Довірою людей я ніколи не нехтувала. А кінець у всіх один – із собою нічого не забереш: ідеш з порожніми кишенями, і хотілося б – з чистою совістю".

Слухаю цю жінку і дивуюся, що, перебуваючи на різних посадах, працюючи з різними людьми, їй вдавалось побудувати з усіма гарні стосунки – на її шляху всі хороші, нікого поганим словом не згадала. Ви таке бачили?

"Звісно, траплялись непорозуміння, але своєю рішучістю та правдою завжди брала гору, а за це іноді отримувала прочухана від керівництва. Одна людина лиш на моєму шляху зустрілась, яка трішки життя попсувала. Думаю, через заздрість у нас був конфлікт. Ми займали однакові посади, повагу і хороше ставлення теж мали, але він на 20 років старший, тож, певно, вважав, що я цього не заслуговую. Це був напружений, але й радісний водночас час, адже я вже була вагітна, і ми якраз отримали квартиру в Ковелі".

– Як же вдавалось поєднувати напружений графік та сім'ю? З такою сильною, вольовою, красунею чоловікові, певно, непросто було?

– Буду відверта: раніше восьмої вечора я не приходила, то ж картоплю Олександр смажив сам часто. А діти Юра і Юля теж були самостійними, вони самі знали що їм і коли робити, які ліки приймати в разі хвороби.

Бог так парує людей: один напористий, інший покладистий – інакше не вживуться.

Я завжди в захваті від розуму свого чоловіка, я його дуже поважаю за тактовність та мудрість по життю. Пристрасть швидко проходить, тож треба жити однаковими цінностями і поглядами на життя. Поруч кожної жінки має бути справжній чоловік: уважний, турботливий, порядний. Я в житті не носила сумок. Олександр завжди проводжає та допомагає.

Ніколи не варто шукати вигоду в своїх половинках, бо гроші ще нікого щасливим не зробили. Адже з часом ти стаєш рабом тих благ. Я живу за принцом: що заробила, те і маю, і мені цього вистачає”.

Практичність та мудрість – в кожному вищесказаному слові Тамари Євгенівни. Впевнена, якби більше людей так думало, то жило б щасливіше.

До речі, пара познайомилась на роботі. Вони часто бачились на різних нарадах, адже чоловік працював агрономом, а, зустрівши разом Новий 1982-й рік, більше не розлучались. "Олександр як впевнено посадив мене біля себе, так ніколи й не відпускав", – пригадує жінка.

Пара в любові й повазі один до одного виховала двох дітей, має трьох онуків, доля подарувала хороших сватів, тож у родині панують теплі стосунки.

(Закінчення

на 9-й стор.).

Людина "відкритого" серця

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 379

Повідомлення в номер / Сім’я, в якій панує любов

30.09.2021 Романюк Аліна Петрівна

Сім’я, в якій панує любов

Як відомо, у Ковелі в рамках відзначення 30-річчя Незалежності України відбувся конкурс вишиванок. За рішенням журі, переможцями стали: Валентина Василечко, Лілія Литвин, Соломійка Мацелик. Всі вони отримали грошові винагороди від управління культури, молоді та спорту.

Захопливі погляди в цей день ловила на собі й маленька україночка в яскраво-жовтій сукні Марта Крощук, з сім’єю якої ми поспілкувались на днях. Щира, енергійна, впевнена у собі, кмітлива трирічна дівчинка з радістю розповіла про своїх рідних, захоплення та дозвілля.

Цікаво, що про конкурс вишиванок сім’я нічого не знала, й за збігом обставин, саме в цей день донечці придбала вишиванку. А потім гуляли містом, слухали концерт і, за бажанням Марти, взяли участь у конкурсі, де виграли грошовий приз на проїзд у таксі «Морячок» та солом’яні дзвіночки, які для учасників заходу підготувала майстриня із соломоплетіння Інна Чонка.

Сім’я Ірини та Андрія Крощуків – це порядні люди, які є гідним прикладом для своїх дітей Дмитра, Михайла та Марти (10,7 і 3 роки). Жінка родом з с. Грабове (Старовижівщина), чоловік – з Волі-Ковельської, а познайомились вони на весіллі старшої сестри Ірини з однокласником Андрія. Пара разом вже 12 років і, незважаючи на час та випробування, змогла зберегти теплі стосунки.

Чоловік – підприємець, на привокзальному ринку продає запчастини та аксесуари до автомобілів. Жінка працювала майстром манікюру, а потім – декрет за декретом. А «робота» мами теж не проста, особливо, коли троє дітей. В сучасній сім’ї – це рідкість.

У свої 33 роки Ірина дуже мудра жінка, яка знайшла особливий підхід до кожного члена сім’ї. Звісно, тато в домі головний, але вона – берегиня сімейного вогнищі, як і має бути. Основні складові сімейного щастя, на її думку, –це взаєморозуміння, повага, підтримка, вміння чути один одного і поступатися в разі потреби.

Сім’я Крощуків раніше жила в Ковелі, а от вже близько півтора року – в Дубовому. Після переїзду стали ще більш згуртовані, адже роботи біля дому завжди вистачає.

На городі вирощують картоплю, огірки, квасолю, гарбузи, дині та іншу городину. За газон відповідає чоловік, а хлопці йому з радістю допомагають. Ну, а квітник та кухня – «на дівчатах». На клумбі розмаїття квітів, й творча Ірина завжди вдало скомпонує букет чи композицію на різні святкові події.

Діти матусю поважають та вважають її справжньою господинею. Особливо полюбляють коли вдома смачно пахне. Ірина каже, що рідним подобаються налисники, відбивні, піца. Хлопці ж в один голос кричать: «Голубці, фаршировані перці, гарбузовий суп!». Смакують й страви з грибами, які ж самі залюбки збирають.

Взагалі, для мами першою помічницею в домашніх справах є Марта. Її Ірина ніжно називає «Мартуся, зірочка, чудо». Дівчата разом проводять цілий день, тож донечка охоче допомагає мамі.

Марта дуже творча. Любить танцювати і співати. Наразі відвідує школу танцю «АХАТ». Керівник колективу Вікторія Шилюк про ученицю відгукується лише позитивно: «Вона дуже старанна, активна на заняттях, весела, комунікабельна, допитлива. З Мартою легко працювати, бо вона завжди йде на контакт. Найбільшою радістю для мене є те, що, лиш прокинувшись, дівчинка щодня просить маму завезти її на танці. Як тренер та вчитель, вірю, що в майбутньому нас чекають великі успіхи та досягнення»!

«А от у садочок Мартуся ходити не хоче, – каже мама, – «адже вона навчається у ковельському ДНЗ №4, брати – у Дубівській школі. А за ними вона часто сумує й охоче пішла б відразу в школу».

Трирічна дівчинка у цій сім’ї – справжнє «свято», сама вміє створити собі й близьким гарний настрій. Її впевненість і невпинна енергія, заряджають позитивом оточуючих. Спостерігаючи за нею, я зрозуміла, що нам, дорослим, цього дуже бракує у повсякденному житті.

Марта, як і кожна дівчинка, – мрійниця. В майбутньому хоче стати принцесою (це її улюблені персонажі) й обов’язково виступати на сцені. Ірина з посмішкою розповідає, що концерти в них щодня: «Доня одягає довгі пишні плаття, гучно співає й нас залучає».

На зустріч Марта, як сучасна дитина, взяла мамин телефон і почала ділитись фото та відео з сімейного архіву. Емоції переповнювали її, коли на екрані з’явилися знімки слонів, жираф, черепах, гієн із зоопарку в Миколаєві, де вони відпочивали цього року. Мама каже, що любов до тварин в доні особлива. Вони часто бувають в зоомагазині, де Марта скупила б усіх звірів, а тата часто просить купити коня і корівку.

Але поки що у господарстві лише домашні улюбленці: коти Сенді, Люсі й собака Бакс. Останній, до речі, цього року вирив із сином Михайлом рядок картоплі. Тож працелюбність, і взаємна допомога у Крощуків властиві не лише дорослим.

Осінь для цієї сім’ї – святкова пора, адже всі її члени народились восени. Річницю весілля також відзначають у цю пору.

А цей рік по-своєму особливий, бо син Михайло пішов у перший клас. Правда радісними для хлопця були лише перші дні, адже висидіти п’ять уроків не так і просто, як здавалось. Мишко зізнається, що наразі улюбленого заняття не має, але йому цікаво на уроці образотворчого мистецтва, бо любить малювати, клеїти, вирізати. Згодом батьки хочуть записати сина «на басейн», адже він дуже любить плавати.

Старший Дмитро – відвідує музичну школу по класу акордеона. Зізнається, що з усіх інструментів цікаво ще було б зіграти на органі. У школі хлопець вже п’ятикласник і його улюбленими предметами є українська мова та література, трудове навчання (особливо подобається різьба по дереву).

Сім’я Крощуків є прикладом того, як батькам варто підтримувати своїх чад, розвивати їх таланти. Головне – не перевантажувати, щоб не відбити бажання від захоплень. Вони дружно працюють і дружно відпочивають. Завжди знаходять час і на духовний розвиток, пізнання добра і зла зі сторінок Біблії.

Ірина та Андрій виховують дітей в шані до українських традицій і звичаїв, любові до праці та рідної землі. Вірять, що незабаром боротьба, ворожість та жорстокість цього світу будуть приборкані, і настане той ранок, коли ми прокинемось в мирній країні. Дай, Боже, щоб це сталося якомога швидше!

Аліна РОМАНЮК.

На світлинах: щасливі миті життя сім’ї Крощуків.

Фото автора.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 304