Чи варті ми кращого життя?
До написання цієї статті мене спонукала побачена нещодавно купа пакетів зі сміттям, які були викинуті просто біля під'їзду будинку, де мешкаю. Це мене дуже обурило. І ось чому.
До нас у двір три рази на тиждень приїжджає машина, яка забирає сміття о 6 год. 45 хв. Це – "жеківська". Ще три рази приїжджає машина забирати сміття з кафе о 10-12 годинах. Забирає різні відходи й вантажівка, що приїжджає до стоматполіклініки. О 19-й годині знову є можливість викинути сміття в належне місце, бо приїжджає машина до сусіднього 9-поверхового будинку. А ще щоденно курсує трактор, який збирає різний непотріб. І це, мабуть, так по всьому місту, принаймні – по центральних вулицях.
Але, як бачимо, цього деяким людям мало. Я не знаю, що вони думають і чи думають взагалі, коли так чинять. То хіба можна чекати від них якогось добра, в першу чергу – у своїй душі, у своїй хаті? Тож не прийшли люди з Польщі чи з Угорщини. Це роблять наші сусіди, які тут ходять, бачать, як сміття з тих пакетів розносять собаки по всій території навкруги.
Люди ведуть себе гірше тварин. Бо навіть тварини місця, де вони відпочивають, залишають чистими. То хто ми є після цього всього і чого нам чекати? А ці особи, мабуть, вважають себе культурними, грамотними, десь працюють і заробляють не так вже й мало, якщо подивитись на вміст розірваних пакетів. Та чи мають вони якусь людську гідність, совість чи це душевні "бомжі"?
Ми в усіх бідах своїх звинувачуємо, кого завгодно, тільки не себе. Правда, у великій мірі наше життя залежить від влади, але багато чого доброго можемо зробити й самі. Наприклад, навести лад біля свого будинку, на своїй вулиці. Знаєте, є такий вираз, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. Вже багато наших людей побували за кордоном і бачили, яка там скрізь чистота і порядок. То чому ж ми не наслідуємо приклад європейців?
Дехто заявляє: для того є прибиральниці, щоб прибирали. Але біля кожної людини не поставиш прибиральника. Потрібно нам починати з себе і привчати своїх дітей до того, що можна, а що заборонено. Я добре пам'ятаю (колись розповідав наш перший Президент), як їх, дітей, вчили. Казали, що цього не можна, бо Бог буде бачити і покарає. Але зараз у нас ніхто ні на що не звертає уваги. Хоч будують церкви і навіть дехто з високих чинів ходить до храму, але ніякого Божого страху в них немає.
Нерідко ідеш сквериком і бачиш: на лавці сидять молоді люди, лузають насіння (за цим сміттям у Польщі впізнають наших людей, про що я прочитала у пресі), а лушпиння кидають перед собою на землю, хоч зовсім поряд стоїть урна для сміття. Чому ж лушпиння не зібрати у жменю і не викинути в урну? А зроби зауваження, то ще наговорять тобі "матірщини".
Очевидно, вдома вихованням зараз не займаються рідні. "Виховує" вулиця і так звані друзі. Адже молодь дуже легко сприймає будь-який непотріб, нецензурні слова і вважає, що вона дуже "крута". Читають зараз мало, хоч нерідко і в пресі таке можна прочитати, що вуха в'януть і думаєш, як могли надрукувати подібне?
Викидають тепер все підряд. Іноді у під'їзді побачиш упаковку від дуже дорогих цигарок, обгортки від цукерків і всяку всячину. То хіба не можна зрозуміти і навчити людину, щоб цього не робила? Як почитаєш газету, то у нас і в садочках, і в школах ніби вчать всього необхідного (і етики, і ще подібних дисциплін), але культури у нас немає. Бо насправді видно, що дітей мало хто вчить жити по-Божому, справедливо.
Більшовики недаремно вирішили знищити українське село, бо бачили, що там – справжні культура, мораль, патріотизм. У селі завжди прибирали не тільки на своєму подвір'ї, а перед святами кожен підмітав навіть вулицю біля свого будинку. Тепер же чуєш нерідко, що люди живуть у одному під'їзді, але не вітаються із сусідами. А кажуть, що хороший сусід кращий, ніж далекий родич. То як ми можемо надіятися на добро?
Колись мені довелося бути в одному з сіл Рівненської області. Я була приємно вражена, коли на автобусній зупинці зі мною всі віталися – і дорослі, і діти. Значить, ще не вмерла Україна. Мабуть, і нам, дорослим, навіть тим, хто не має безпосереднього стосунку до виховання, потрібно дисциплінувати і себе, і звертати увага на такі негідні вчинки оточуючих.
Хочу ще сказати декілька слів стосовно вживання (переважно молодими людьми) нецензурної лайки. Іноді робиться погано від слів, які почуєш від гурту молодих людей. Ще гірше тобі стає, якщо бачиш в гурті особу жіночої статі. Як можна дозволити собі висловлюватися "багатоповерховими" матами в її присутності?
Мушу сказати, що подібна "культура" прийшла до нас від північно-східних сусідів. Колись прочитала в газеті, що в Росії вийшло аж 12 томів різного роду матірної лайки. А хочу підкреслити (теж надруковано в газеті), що в Україні матірні лайки ніколи не вживали.
Наші молоді люди ще не зовсім "пропащі", ними потрібно тільки більше займатися, і ми будемо схожі на наших західних сусідів, бо ми не гірші них, але нас завжди вчили не того, що нам потрібно.
Колись довелося їхати з Луцька до Ківерців. Поряд у купе електрички сиділо сім чи вісім молодих людей. Коли я почула їхню мову, то стриматися і не дати зауваження не змогла. Спочатку я їм запропонувала з такою лексикою піти в туалет і там розмовляти. Вони відразу почали грубіянити, але мені вдалося їх переконати, що вони розумні люди і повинні вести себе, як цивілізований люд. І допомогло. До самих Ківерців не було сказаного жодного нецензурного слова, за що я при виході їм подякувала.
А у нас як вчаться? Начальник часто може підлеглого не просто насварити за якусь провину чи без неї, а ще буде грубо матюкатися. Таке іде "виховання", бо нерідко саме начальство далеке від культури.
Тепер вже можна всім читати Біблію, яка навчає, що довіряти владу, доручати якісь посади потрібно людям чесним, розумним, порядним господарям, хто вміє керувати людьми. А у нас обирають чи призначають на посаду іноді тих, хто має гроші, а як вони нажиті – це вже інше питання.
Проте мені на закінчення хочеться звернутися до всіх людей з проханням бути в першу чергу людьми, не робити нікому того, чого не хотіли б, щоб робили вам, і життя наше наладиться, бо багато чого залежить і від нас самих. Дбаймо про державу так, як дбаємо про свою сім'ю. Пам'ятаймо про Божі заповіді. Кожен з часом їх силу відчує на собі. Вони не просто дані Богом. Будьмо людьми!
Любов КАРАСОВСЬКА,
ветеран охорони здоров'я Волині, кандидат медичних наук.
м. Ковель.
До написання цієї статті мене спонукала побачена нещодавно купа пакетів зі сміттям, які були викинуті просто біля під'їзду будинку, де мешкаю. Це мене дуже обурило. І ось чому.
Любов КАРАСОВСЬКА.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 933