Погода в Ковелі 

13 – 19 липня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 496

Примхам  цьогорічної липневої погоди організованість і злагодженість в роботі протиставляють трудівники СТзОВ імені Лесі Українки, яке очолює досвідчений господарник   Сергій Герез. Нині у товаристві в розпалі заготівля кормів, адже тут утримують досить чисельне поголів’я худоби, яке необхідно забезпечити високопоживним фуражем на зимово-стійловий період. З цією метою тут ведуть косовицю викосуміші, з якої закладають сінаж.

На фотосвітлинах ви бачите керівника господарства Сергія Гереза з механізаторами Віталієм Котом і Володимиром Бляшуком; механізаторів Миколу Журавського і Андрія Мельника; заготівлю кормів у товаристві.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Примхам  цьогорічної липневої погоди організованість і злагодженість в роботі протиставляють трудівники СТзОВ імені Лесі Українки, яке очолює досвідчений господарник   Сергій Герез. Нині у товаристві в розпалі заготівля кормів, адже тут утримують досить чисельне поголів’я худоби, яке необхідно забезпечити високопоживним фуражем на зимово-стійловий період. З цією метою тут ведуть косовицю викосуміші, з якої закладають сінаж.

На фотосвітлинах ви бачите керівника господарства Сергія Гереза з механізаторами Віталієм Котом і Володимиром Бляшуком; механізаторів Миколу Журавського і Андрія Мельника; заготівлю кормів у товаристві.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 452

6 липня ц. р. на Меморіалі Слави у Ковелі відбувся мітинг, приурочений до 73-ї річниці визволення міста від фашистських загарбників.

Участь у ньому взяли Ковельський міський голова Олег Кіндер, голова райдержадміністрації, депутат обласної ради Віктор Козак, декан міського деканату УПЦ КП, настоятель храму Святого Дмитрія Солунського о. Анатолій Александрук, представники трудових колективів, громадськості, ветерани війни і праці.

До присутніх з промовою звернувся Олег Кіндер, який висловив шану й подяку воїнам, котрі, не шкодуючи свого життя, мужньо дивились смерті у вічі, визволяли українську землю від нацистів. 15 тисяч їх полягло в боях за Ковель.

Сьогодні на подвиги дідів і прадідів рівняються воїни Збройних Сил, добровольчих батальйонів, котрі захищають рідну державу, її народ на Сході країни.

Оплесками зустріли ковельчани виступ голови ради ветеранів міста Віталія Подолянчука, який закликав сучасне покоління берегти священну пам’ять про Героїв війни, на їх прикладі вчитися мужності, незламності, готовності у будь-який момент стати на захист Батьківщини.

Пам’ять полеглих у боях за Ковель вшанували хвилиною мовчання.

На закінчення учасники мітингу поклали квіти до підніжжя Меморіалу Слави.

Наш кор.

6 липня ц. р. на Меморіалі Слави у Ковелі відбувся мітинг, приурочений до 73-ї річниці визволення міста від фашистських загарбників.

Участь у ньому взяли Ковельський міський голова Олег Кіндер, голова райдержадміністрації, депутат обласної ради Віктор Козак, декан міського деканату УПЦ КП, настоятель храму Святого Дмитрія Солунського о. Анатолій Александрук, представники трудових колективів, громадськості, ветерани війни і праці.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 678

Івана Купала  мабуть, найнеординарніше українське свято, в якому переплелися язичницькі і християнські традиції. Церква святкує народження Івана Хрестителя (або ж Іоанна Предтечі) 7 липня (24 червня за старим стилем). Відповідно, язичницьке обрядове святкування перенесли у ніч з 6 на 7 липня. Згідно з легендою, саме Іван Хреститель охрестив перших вірян у водах Йордану.

Тож 6 липня наша бібліотека вирішила об'єднати найкращі традиції свят у тематичний захід під назвою "Пливи, пливи віночку".

А розпочалося все із збору запашних польових квітів і трав, які стануть основою віночків. Далі у книгозбірні юні дівчатка подивилися цікаве відео, яке розповідало про обряди, традиції, прикмети та поради знавців, що безпосередньо відносяться до свята Івана Купала. Також тут наочно була продемонстрована техніка плетіння українських віночків.

Ну, а згодом діти ознайомились із 12-ма рослинами, які повинні бути складовою частиною будь-якого купальського віночка, їх властивостями та символікою.

І нарешті настав час й для створення незамінної прикраси справжньої україночки – віночка. Зібравшись на мальовничій місцевості, дівчата заходилися старанно відбирати найкращі та найароматніші квіти.

Коли дбайливо створені віночки були готові, то їх можна було сміливо пускати на воду і спостерігати таким чином за власною долею. Бо як говорить повір'я, куди віночок повернеться, з тієї сторони й жениха чекати, а ще кажуть, що якщо він буде плавати рівно і спокійно, то щасливою буде доля тієї дівчини.

Та не всі дівчата довірились цим прикметам, дехто забажав зберегти віночка для освячення його вранці у храмі Покрови Пресвятої Богородиці УПЦ КП. Адже в Різдво Іоанна Предтечі, після освячення, віночок набуває нового значення, він може стати щасливим оберегом дому і тієї родини, яка в ньому проживає. 

Та варто зазначити, що не сам віночок набуває особливої сили, а через нього ми наближаємо Бога до себе, віримо, що Він може через той віночок нас оберігати чи допомагати, – саме так пояснює місцевим парафіянам наш отець Іван Оринчак, і саме йому ми завдячуємо за цю добру та гарну традицію, яка, сподіваємось, стане щорічною.

Після церковної відправи віруючі парафіяни вирішили ще й сфотографуватись на добру згадку поблизу Любитівського озера.

Юлія ВОЙТЮК, бібліотекар. 

с. Любитів.

НА ЗНІМКАХ: під час заходу у Любитівській бібліотеці; отець Іван Оринчак під час святкової відправи на честь Івана Хрестителя; парафіяни храму Покрови Пресвятої Богородиці на березі озера.

Фото з архіву автора.

Івана Купала  мабуть, найнеординарніше українське свято, в якому переплелися язичницькі і християнські традиції. Церква святкує народження Івана Хрестителя (або ж Іоанна Предтечі) 7 липня (24 червня за старим стилем). Відповідно, язичницьке обрядове святкування перенесли у ніч з 6 на 7 липня. Згідно з легендою, саме Іван Хреститель охрестив перших вірян у водах Йордану.

Тож 6 липня наша бібліотека вирішила об'єднати найкращі традиції свят у тематичний захід під назвою "Пливи, пливи віночку".

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 2020

Благодійній організації 

"Допомога дітям Ковеля" – 25 років

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 563

Небагато на Ковельщині є таких осередків науки, культури, просвітництва, як музеї. Один із них – літературно-меморіальний музей Лесі Українки в Колодяжному, якому 10 липня виповнилося 68 років від дня його заснування. Головними його цінностями є меморіальні будинки, родинні речі, якими з року в рік поповнюється експозиція. 

Важливим джерелом надходжень є українська діаспора у США, Канаді, нащадки родини, котрі мешкають за кордоном, і щирі українці, зацікавлені у поверненні  духовних скарбів в Україну – речей, котрі зберігають косачівську ауру. Ці українці – доктор філологічних наук, академік НАН України Микола Жулинський, лесезнавець, волинянка, Тамара Скрипка. У 90-х роках ХХ сторіччя вони були вхожими в Америці у дім Ольги Сергіїв – дочки Ізидори Косач, сестри Лесі Українки. 

У 1990 - 1991 роках до музею було передано близько 80 експонатів – світлин, документів, речей, серед яких, наприклад, ніж для розрізання паперу (належав Лесі Українці), рамочка з бісеру, розшита Оленою Пчілкою, узори Ольги Косач-Кривинюк, передані з Канади родиною сестри Лесі Українки, тощо. Всі вони  зберігаються і експонуються в музеї. 

Новий "транш" відбувся нещодавно, напередодні Дня народження музею. Тамара Скрипка передала на зберігання скатертину на стіл, яка належала Ізидорі Косач, вишитий хрестиком футляр для книги чи записника, папку для книг "Віночок" з серії "Твори рідних письменників" ("видано року Божого 1917 у Полтаві") із списком книжечок, які мали бути уміщені в папці, серед яких фігурує відомий на Волині і у Ковелі  лікар, письменник, громадський діяч Модест Левицький. 

Оригінал фотографії  "Модест Левицький серед знайомих" також переданий до музею, і є його цінним здобутком, адже ця людина була близькою родині Косачів. Про історію Волині, побут людей розповідають фотолистівка "Виселені Поліщуки на Волині", світлина молодого чоловіка у свиті з березовими віниками під рукою (очевидно, основним джерелом доходів), фотолистівка торгу худобою на ринку на Поліссі (1935 рік, коли ще у Колодяжному господарював Микола Косач), кілька фотолистівок Києва та інше.

Це ще й ще раз доводить, як діаспора дорожить пам'яттю про Україну, везучи з собою, зберігаючи на чужині крупинки нашої історії. Передані матеріали опрацьовуються і займуть належне місце у колекціях та експозиції музею. 

Тамара Скрипка – автор багатьох видань про життя та творчість Лесі Українки, її рідних. Кілька днів тому вийшов друком перший том двотомного видання "Спогадів про Лесю Українку", де вона є автором проекту та відповідальним редактором. В анотації розкривається значимість нового видання: "Це свого роду зведення фамільного архіву, яке не лише подає живий образ письменниці, а й розповідає історію великого і славного роду Драгоманових-Косачів у його традиціях, духовних цінностях, що передавалися з покоління в покоління. Родинний компендіум матеріалів, суджень і вражень показує особистість поетеси – цілісну, привабливу, представлену в живому історичному контексті громадсько-політичного, культурного життя України, побачену і змальовану в найрізноманітніших ситуаціях і під різними кутами зору – крізь призму сприйняття її рідними і близькими.

Серед тих, чиї голоси "звучать" у книзі, – мати Лесі Українки Ольга Косач (Олена Пчілка), рідні сестри Ольга Косач-Кривинюк, Ізидора Косач-Борисова, Оксана Косач-Шимановська, чоловік Климент Квітка, брат і сестри у других – Світозар Драгоманов, Лідія Драгоманова-Шишманова, Аріадна Труш, Оксана Драгоманова, братова Наталія Косач, племінниця Євгенія Косач-Мільська, дочка сестри у третіх Олена Садовська, вихованка названих батьків К. Квітки Марія Собіневська-Бешкурова". Презентація книги відбудеться у серпні, у наступний приїзд автора проекту з Америки в Україну.

Любов Мержвинська, науковий співробітник.

Небагато на Ковельщині є таких осередків науки, культури, просвітництва, як музеї. Один із них – літературно-меморіальний музей Лесі Українки в Колодяжному, якому 10 липня виповнилося 68 років від дня його заснування. Головними його цінностями є меморіальні будинки, родинні речі, якими з року в рік поповнюється експозиція. 

Важливим джерелом надходжень є українська діаспора у США, Канаді, нащадки родини, котрі мешкають за кордоном, і щирі українці, зацікавлені у поверненні  духовних скарбів в Україну – речей, котрі зберігають косачівську ауру. Ці українці – доктор філологічних наук, академік НАН України Микола Жулинський, лесезнавець, волинянка, Тамара Скрипка. У 90-х роках ХХ сторіччя вони були вхожими в Америці у дім Ольги Сергіїв – дочки Ізидори Косач, сестри Лесі Українки. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 654

"Невже ти так-таки й не приїдеш до нас, а вже в нас позюмки настали! Ліси наші гомонять, жита наші хвилюють, садки буйно зеленіють, у нас тепер чистий рай!.. Ой не втерплю – заспіваю!.." – писала Леся Українка у листі до брата Михайла Косача 30 травня 1890 р. з Колодяжного, де 10 липня 1949 р. у Лесиному "білому" будинку було відкрито музей. 

Цей будиночок збудовано у 1890 р. Він будувався для трьох старших дітей Косачів – Лесі, Ольги та Михайла. Збудували дім за дуже короткий час – два тижні. Він мав три кімнати: рожеву, блакитну та білу, а також літню веранду, балкон-солярій та підвал. Веранда була змайстрована з берези, і в місячні ночі відсвічувала білим кольором, а на балконі-солярії був насипаний білий пісок, і Леся, коли були сонячні дні, вигрівала у ньому свої хворі руку та ногу. Про свій будиночок Леся казала: "Почуваю себе "як не може бути" (себто – як слід) в своїй новій маленькій рожевій хатинці з білими меандрами".

На сьогоднішній день будинок має дві кімнати: рожеву та блакитну. Рожева – спальня та робочий кабінет Лесі Українки.  Зараз у рожевій кімнаті знаходяться ліжко письменниці, її робочий стіл, етажерка для книг, особисті речі: шовкова стрічка, намисто, запонки. У іншій (блакитній) кімнаті є коминок, біля якого любила відпочивати Леся, а також рояль, виготовлений французькою фірмою "PLEYEL" 1860 року. "Там у них і Ваш, Людмило Михайлівно, рояль, обновлений і настроєний",  –  повідомляв Петро Антонович  Л. М. Драгомановій. 

На жаль, із часом цей рояль втратив якість гри. Тоді у травні 2008 року народна артистка України, професор, клавесиністка, експерт-музикознавець, начальник лабораторії "Тон" Наталія Свириденко та реставратор з Києва Ярослав Пінчук за кошти, які виділила Волинська обласна рада, повернули рояль Лесі Українки до життя. Останнім власником "білого" Лесиного будинку був брат письменниці Микола. 

Деякий час у будинку містився штаб північно-західної групи української армії, у 1920 р. тут знаходився місцевий виконком, а згодом його викупив житель с. Колодяжного Пилип Силюк. Ще у травні 1941 р. виконком Волинської обласної Ради ухвалив організувати в "білому" будиночку музей, але війна зруйнувала ці плани. Сам же будинок зміг вистояти усі лихоліття, і у ньому все ж таки відкрили музей Лесі Українки. 

Цікавим фактом є те, що під час проведення осушувальних робіт біля підвалу будинку, у якому Косачі зберігали варення та різні закрутки, у 2015 р. було знайдено металевий кинджал (дитячу забавку Миколи Косача), чайну посріблену ложечку, надверний  навісний  замок та  маленьку підківку.

У 1963 році на території музею, за кошти держави, було відбудовано батьківський "сірий" будинок Косачів. Він має назву "сірий" через те, що віконні рами та двері пофарбовані у сірий колір. Будував його Петро Антонович для дружини – Олени Пчілки. "Постройка уже много подвинулась: твоя комната наверху уже сделана, кладем печи, а там примемся за полы, потолки и щекатурку, все рассчитываем недільки за 3 сделать". 

Будинок має три кімнати: спальню, робочий кабінет Петра Антоновича, вітальню (побудовану за проектом Олени Пчілки) зі сценою.  У буфеті – посуд  з села Запруддя Камінь-Каширського району,  у якому мешкала сестра П. А. Косача – Олена, шкатулка поетеси з ґудзиками та голками.  У цьому домі є біла спальня кінця ХІХ ст., книжкова шафа, плетене крісло-гойдалка,  фізгармонія та інші меморіальні та автентичні речі, які відтворюють побут та спосіб життя дворянської аристократичної родини.  Дім має дві  веранди.

У 1980-х р.р. на місці ще одного "великого" Косачівського дому, який мав шість кімнат і під час  Другої світової війни був розібраний й вивезений на десяти підводах у невідомому напрямку, було збудовано будівлю літературного музею Лесі Українки. 

Експозиція складається із чотирьох залів: "Волинськими стежками Лесі Українки", "Колодяжне – колиска Лесиного таланту", "Крізь усе життя – до "Лісової пісні", "Історія музею. Трагедія родини Косачів". Ці зали розповідають про життя Лесі Українки, її рідних, творчість письменниці.

На території музею є ставок, біля якого любили відпочивати Косачі і у якому ловив рибу Іван Франко, коли  гостював у Колодяжному.

Кожного року музей відвідує велика кількість шанувальників творчості Лесі Українки. За цей рік до музею вже завітало  майже сімнадцять тисяч чоловік.

Фонди музею налічують: 108 меморіальних речей, 6700 предметів основного фонду та 6831 – допоміжного.

На базі музею проведено 8 науково-практичних конференцій. Постійно відбуваються різноманітні музейні заходи та відкриття виставок.

У музеї працює програма "izi TRAVEL", про роботу музею повідомляє сайт http://kololesi.at.ua.

Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки є філіалом Волинського краєзнавчого музею, до його складу входить сектор музею "Лісової пісні" в урочищі “Нечимне”.

Ольга Бойко, 

завідувач філіалу.

"Невже ти так-таки й не приїдеш до нас, а вже в нас позюмки настали! Ліси наші гомонять, жита наші хвилюють, садки буйно зеленіють, у нас тепер чистий рай!.. Ой не втерплю – заспіваю!.." – писала Леся Українка у листі до брата Михайла Косача 30 травня 1890 р. з Колодяжного, де 10 липня 1949 р. у Лесиному "білому" будинку було відкрито музей. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 734

Душпастир 

Іван Оринчак

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 757

Дата 6 липня особлива в історії Ковеля: у цей день його мешканці були визволені від нацистів. І хоч місто лежало в суцільних руїнах, люди раділи, як діти. Бо, нарешті, закінчилися їх страждання, німці поспіхом залишили, здавалося б, неприступні фортифікаційні укріплення, припинився гуркіт  артилерійських канонад. Щоправда, до остаточної перемоги над гітлерівським рейхом залишався ще майже рік. Однак фронт просувався на Захід досить швидко, тому ковельчани твердо вірили, що повторень фашистських жахіть уже не буде. Так і сталося, бо Червона Армія громила ворога вправно і безжально, дотримуючись  старозавітного "око за око, зуб за зуб".

Сьогодні дедалі поширенішою є думка деяких політиків, краєзнавців, істориків, журналістів про те, що ніякого визволення тоді не відбулося, а "одна окупація змінила іншу".

Не буду сперечатися, бо резон у цих твердженнях є. Однак є й інше: ті молоді і старші віком радянські солдати, серед яких було чимало українців, ні про яку окупацію не думали і аж ніяк не почувалися окупантами (за винятком хіба деяких, грубо кажучи, нечестивців). Вони просто виконували свій військовий обов'язок,  знаючи, що назад ходу не може бути – їх одразу б зупинили комісари і так звані  загороджувальні загони – "заградотряды". 

Окрім того, до щему у душі  хотілося швидше завершити цю кровопролитну і жорстоку війну, повернутися додому, обійняти батьків, дружину, дітей, насолодитися мирним, щасливим, як їм тоді уявлялося, життям.

Сотні, тисячі їх полягли в боях за Ковель, як і за інші міста і села. Дехто вижив і дійшов до Берліна, Праги, Відня. Дехто отримав важке  каліцтво й до скону віку залишився інвалідом. Сьогодні на Ковельщині  залишилося живих учасників тих жахливих боїв дуже й дуже мало.

6 липня я разом з іншими ковельчанами, яких прийшло зовсім небагато, був на меморіалі Слави. Я дивився на портрети Героїв Радянського Союзу Вадима Олійника, Гаврила Зелінського, Вадима Смирнова, Чічіко Бенделіані, Віктора Подколоднова, і непрохані сльози з'являлися на моїх очах. Ці хлопці різних національностей знайшли свій вічний спочинок на волинській землі. Чим вони завинили перед тими "мудрими" і "крутими" сьогоднішніми реформаторами, які своїми недолугими діями розколюють суспільство, сіють розбрат і ворожнечу? В чому їх "окупаційність"? В самопожертві? Усвідомленні неминучості смерті? Вірності військовій присязі?

А хіба не приклад цих героїв, як, зрештою, вояків УПА, яких десятки років не визнавала тогочасна влада, є тим моральним фундаментом, на якому базуються мужність, відвага, патріотизм хлопців, які зі зброєю в руках сьогодні відстоюють честь і гідність українського народу на Сході України? Щось не чув і не читав про те, що разом із ними воюють в зоні АТО різного роду демагоги і популісти.

Не треба чіпати пам'ять! Загальновідомо: народ, який  очорнює свою історію та її творців, не матиме доброго майбутнього. Можливо, всі наші негаразди від того, що дехто з національних поводирів, починаючи  з сивого минулого, періодично, на догоду кон'юктурі, змінював свою віру, політичні уподобання, ідеологію, змушуючи це робити все суспільство.

Історія будь-якого народу – складна й суперечлива. Не буває історій стерильно чистих. Маємо, однак, відділяти зерно від полови, шанувати тих, хто віддавав свої життя в ім'я майбутніх поколінь. Саме ці життя віддавали і бійці-червоноармійці, й учасники національно-визвольної боротьби. І не вина їх, що подвиг патріотів пізніше "приватизували" нечесні на руку політики-перевертні, котрі  гарними словами намагаються замаскувати підлі вчинки.

Зрештою, давайте не забувати того, що якби не наші батьки, діди й прадіди, то незалежної України в теперішніх межах ніколи не було б. Адже саме в результаті Другої світової війни наша держава відбулася. І хоч нині її кордони змінилися не на нашу користь, вірмо, що це тимчасово – перемога  буде за нами. Але для цього потрібні єдність влади і народу, консолідація зусиль всіх політичних сил. 

Саме цю єдність мали би продемонструвати 6 липня депутати рад різного рівня, громадські активісти, декотрі з яких занадто діяльні і галасливі не там, де, грубо кажучи, потрібно, керівники установ, організацій. Відверто здивувало мене, що духовенство Ковельщини представляв лише священик УПЦ КП – декан міського деканату, настоятель храму Св. Димитрія Солунського, шанована і поважна людина о. Анатолій Александрук. 

– Збідніло свято визволення, – з гіркотою сказав, привітавшись, знайомий. – Невже не варті уваги й поваги ті, хто у липні 1944-го проливав кров на ковельській землі?

Що я міг сказати, коли сам не знаю причин такої байдужості людей? Очевидно, свою роль відіграла й та причина, про яку написав вище – очорнювання (свідоме чи несвідоме) не такого вже й далекого минулого, інтерпретація тих подій у світлі "новацій", які нині дехто нав'язує суспільству.

А, можливо, ми просто впадаємо у безпам'ятство? Адже згадаймо, як широко, масово і піднесено у 90-их роках минулого століття ковельчани відзначали і День міста, і день його визволення від нацистів. Органічно вписувалося у це свято й Купальське дійство. Десятки тисяч наших земляків сім'ями, з друзями, знайомими приходили у вечірню пору на берег річки Турії, насолоджувалися красою українських національних традицій, пісень, танців, обрядів. Очі розбігалися від розмаїття делегацій з далекого і близького зарубіжжя, тамтешніх фольклорних гуртів. Майже до самого ранку Ковель шумів, веселився, співав.

А починалося завжди все з меморіалу Слави, де збиралася сила-силена людей. Йшли з вінками, живими квітами, вклонялися полеглим на полях битв з ворогом. Був час, що рішенням сесії міської ради 6 липня зробили вихідним, перенісши робочий день на інший час.

Потім з ініціативи тогочасних "реформаторів" і за підказкою деяких занадто цнотливих і правовірних земляків святкування Івана Купала відмінили, бо то, мовляв, "поганське", "язичницьке"  дійство. Це тим більш дивно, що у багатьох країнах Європи (Польщі, Білорусі, Литві, Швеції та ін.) "купальська" традиція збереглася й донині.

Далі "розділили" День міста і відзначення річниць його визволення, що призвело в кінцевому підсумку до того, що довелося спостерігати на меморіалі Слави 6 липня ц. р. Дякувати Богові, що наша влада – як міська, так і районна – не втратила здорового глузду і не "впала" у безпам'ятство: присутніми на мітингу були та міський голова Олег Кіндер, і голова райдержадміністрації Віктор Козак, й інші  порядні і достойні ковельчани.

Але чи буде хоча б так наступного року? Чи не підемо ми далі шляхом забуття своїх "ковельських" традицій? Про це з  тривогою говорила мені по телефону читачка газети, яка, побувавши 5 липня біля Братської могили на "старому" міському кладовищі, до болю в серці була вражена безладом, який побачила там. А проте ще зовсім недавно  кожну могилу похованих воїнів дбайливо доглядали учні шкіл і навчальних закладів, як, зрештою, пам'ятник  на Братській могилі і обеліски  п'яти Героїв Радянського Союзу. Традиційно тут 9 травня і 6 липня відбувалися мітинги-реквієми молоді.

l

Я розумію, що написане навряд чи щось змінить. Ба, більше: знаю, що знайдуться критики висловлених мною думок.

Однак як  син фронтовика, котрий пішов у Вічність ще 1985 року, знаю інше: з пам'яттю жартувати небезпечно. У того, хто стріляє в минуле з рушниці,  мийбутнє може згодом вистрелити з гармати.

Маркіян ІВАЩИК.

Дата 6 липня особлива в історії Ковеля: у цей день його мешканці були визволені від нацистів. І хоч місто лежало в суцільних руїнах, люди раділи, як діти. Бо, нарешті, закінчилися їх страждання, німці поспіхом залишили, здавалося б, неприступні фортифікаційні укріплення, припинився гуркіт  артилерійських канонад. Щоправда, до остаточної перемоги над гітлерівським рейхом залишався ще майже рік. Однак фронт просувався на Захід досить швидко, тому ковельчани твердо вірили, що повторень фашистських жахіть уже не буде. Так і сталося, бо Червона Армія громила ворога вправно і безжально, дотримуючись  старозавітного "око за око, зуб за зуб".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 576

Пожежі – одвічний ворог лісу. І це знають у всьому світі. Грізне море вогню нищить на своєму шляху все, що тільки може горіти. З різних континентів щодня доходять тривожні повідомлення про руйнівну силу вогню. І,  як показує аналіз, майже на 90% причиною лісових пожеж є люди з їх безпечністю та байдужістю.

«Поживою» вогню є органічна маса, найбільше якої на поверхні суші сконцентровано в лісах. Приємно нам у них бувати чи милуватися їх красою з висоти пташиного польоту. Але вогонь перетворює цю природну велич в жовті чи почорнілі стовбури. Був ліс, а стало лісове кладовище. Пожежа – перший ворог лісів. А ми нерідко ще й «допомагаємо» стихії. 

Рано-навесні ми якось навідалися в Білашів, і з сільським начальством проїхалися по його околицях. Біля останньої крайньої хати помітили чорну пляму, що зачепила і ліс. Тут мешкає престарілий  одинокий чоловік Микола Іванович. Підпалив стерню одразу за хлівом. Вогонь проник і в ліс. «Пожежа прийшла звідкілясь далеко», — пояснював Микола Іванович,  виправдовуючись. Штрафи за підпали дуже великі, тому сільська влада просила обмежитися виховною роботою, бо шкодувала старого. На жаль,  таких недбайливців у нашому краї чимало.

Липень та серпень – спекотні місяці, і з цього приводу хотілося б нагадати дещо з правил пожежної безпеки в лісах. В пожежонебезпечний період забороняється:

– розведення багать у лісі (крім тих, що пов’язані з технологічними вимогами лісогосподарських заходів);

– заїжджати на територію лісового фонду (крім транзитних шляхів) транспортних засобів та інших механізмів, окрім тих, що використовуються в лісогосподарських цілях);

– залишати в лісі просочене паливно-мастильними речовинами ганчір’я;

– палити або користуватися в лісі відкритим вогнем, переливати пальне, заправляти двигуни тощо.

Нерідко можна почути (навіть від посадових осіб), що вогнища можна розводити, але їх слід обкопувати. Хочемо застерегти від таких вчинків, бо це суворо забороняється правилами безпеки.

Шановні земляки! Наші ліси в небезпеці, і від вашої свідомості залежить їхнє благополуччя. Самі стримуйтеся від нерозумних вчинків і застерігайте інших.

Сьогодні села, узлісся, луки подекуди завалені сміттям. Відходи нерідко стараються спалити. Часто вже в серпні цілі округи вкриваються димом. Я зовсім не хотів би погрожувати паліям штрафами, але звертаються до їхньої свідомості: не підпалюйте сухих решток, не випалюйте стерні!   Все це загрожує лісовими пожежами. 

Літо – благодатна пора. Великі групи збирачів ягід та грибів подекуди переповнюють ліси. Приємний і корисний відпочинок, нічого скажеш. Тільки якби ще відвідувачі не розводили в лісах вогнищ, не «пускали дим від комарів» та не знищували малих архітектурних споруд! Адже, щоб зробити більш приємне ваше перебування в лісах, допомогти сховатися від негоди, нами організовані так звані рекреаційні пункти. Там – будиночки, лавки, столи  і навіть є обладнані місця для розведення вогнищ. Дихайте свіжим повітрям, милуйтеся природою. 

Один з таких пунктів «Пролісок» облаштований на автотрасі Ковель-Київ.  Інколи завітаєш вранці сюди, а тут гори сміття, десятки пляшок, пошкоджені та обпалені дерева, порубані лавки і столи. Вміє народ «веселитися». За останні три роки з цього пункту було викрадено будиночки на суму близько 30 тисяч гривень.

Сьогодні всі ми прагнемо в Європу, а дехто регулярно  у ній буває. От і порівняймо, який порядок у лісах там і який тут. Любов до природи, культуру поведінки в країнах Європи прищеплюють з дитинства. Формально і в нас такого вчать. Але не завжди наука йде на користь, особливо нашій славній молоді.

Хочу звернутися до читачів газети з такими словами: всі ми живемо на одній землі, під одним небом, дихаємо одним повітрям. Те, яким буде це повітря,  залежить і від стану лісів – своєрідних легень планети. Тож берегти кожне дерево, кожен кущик – наш  спільний обов’язок!

Василь КОЗАК,

інженер охорони і захисту лісу.

НА ЗНІМКАХ: так іноді в лісах виглядають місця нашого “відпочинку”.

Фото автора.

Пожежі – одвічний ворог лісу. І це знають у всьому світі. Грізне море вогню нищить на своєму шляху все, що тільки може горіти. З різних континентів щодня доходять тривожні повідомлення про руйнівну силу вогню. І,  як показує аналіз, майже на 90% причиною лісових пожеж є люди з їх безпечністю та байдужістю.

«Поживою» вогню є органічна маса, найбільше якої на поверхні суші сконцентровано в лісах. Приємно нам у них бувати чи милуватися їх красою з висоти пташиного польоту. Але вогонь перетворює цю природну велич в жовті чи почорнілі стовбури. Був ліс, а стало лісове кладовище. Пожежа – перший ворог лісів. А ми нерідко ще й «допомагаємо» стихії. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 848