“І знав би ти, що є в душі моїй!”
1 серпня – День пам’яті Лесі Українки. Поетеси, прозаїка, драматурга, літературного критика, публіциста, громадського діяча – борця за долю і волю України, люблячої доньки, сестри, тітки, вірної подруги, людини, яка хотіла кохати і бути коханою.
Спробуємо поринути у 120-річну давнину, коли у лютому 1897 року прекрасні почуття кохання, може й у передчутті зустрічі з людиною, яка докорінно змінить її життя, створеної тільки для неї, як сама напише у творі "Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами", ляжуть на папір словами "Романсу":
Не дивися на місяць
весною, –
Ясний місяць наглядач
цікавий,
Ясний місяць підслухач
лукавий,
Бачив він тебе часто
зі мною
І слова твої слухав колись.
Ти се радий забуть?
Не дивись,
Не дивися на місяць
весною.
Якою ж була 26-літня Леся Українка у цей час? Змалюємо частинку "її світу" з епістолярію письменниці. "Вчора я їздила до міста і одержала від Комарових "Perles de la po’sie" [Перлини поезії (франц.)]. Читаю їх сьогодні цілий день і насолоджуюсь! "Pauvres gens" [Бідні люди (франц.)] прочитала, постараюсь конечне їх перекласти. Дуже я була рада, коли знайшла-таки "Lucie" Alfred'a de Musset ["Люсі" Альфреда де Мюссе (франц.)], – ci вірші мені надто подобаються, більше всіх його віршів. Взагалі там єсть багато прехороших речей, і я дуже-дуже тобі вдячна за те, що ти мені швидко переслала сю книжку, бо я таки остатнього часу сиділа "на безкнижжі".
"..Мені самій трудно пересуватися з місця на місце, я от не представляю ще собі зовсім ясно, як се я буду подорожувати по Криму сама з своею подлою ногою, дарма що та нога тепер ніби поправляється. Що вона поправляється, то так, але поки ще настільки поправиться, щоб мені не заважати в житті, то ще море чимало хвиль перекотить.
О, якби мені не та нога, чого б я в світі натворила! Тепер в мені такий Drang und Sturm [натиск і буря] твориться, що, далебі, тісно жити на світі здається, а надто так жити, як мені тепер приходиться. Але бідкатись не маю чого, бо тепер все-таки не така я безнадійна, як була зимою, – од віденської подорожі моя доля починає ніби ласкавіше на мене поглядати. А тут саме Сонце та море своїм блеском та грою додає мені одваги і надії; якби тільки я не була тут сама-самісінька, то зовсім би мені було добре".
"А врешті, хто його розбере тепер, куди ми посуваємось, коли більшість наших людей і сама того не знає, а так якось бреде навмання, куди Біг дасть. Одно лиш мене тішить, що вже наші люди зачинають більше думати про власну освіту, а не вдовольняються самою казенною наукою, як то було ще недавно. Тільки все ж казенна обмежованість науки та крайній клерикалізм кладуть видиме клеймо на молодих людей, то й не диво, бо 8 - 10 літ quasi-научної лямки кого не змучать!
Не тямлю добре, від чого, тільки між нами всіма повстає думка, що такий стан речей, який тепер скрізь у нас панує, не може довго тривати, а мусить якось перепинитись, бо вже надто темно, тісно і глухо у нас на світі. Ну, та то "побачим, як там буде".
"Угнетенное состояние духа [дядька Михайла Драгоманова] немало увеличивается от сознания печального положения дел на Украине. Пассивность укр[аинцев], отсутствие энергичных заявлений и активной работы со стороны укр[аинцев] (по крайней мере ничего другого не видно из укр[аинской] печати в Галиции) способно действительно приводить в отчаяние и не только больных людей".
"Для неї [Лідії, дочки М. Драгоманова], по-моєму, велика шкода, що вона не пішла на ширшу дорогу, а зачинилась у сім'ї сливе виключно, – на дрібницях розтратить свою вдачу. Врешті, се, може, розумування старої дівчини in spe [в надії (лат.)], краще тих родинних справ не чіпати. Тільки не знаю, мені чогось шкода тих жінок, що приносять такі великі (і хто знає, наскільки потрібні) жертви. Я, здається, не могла б так офірувати себе, мого альтруїзму на се не стало б".
l
Відносно останньої цитати. Про сімейне життя так Леся Українка висловлювалася лише до того часу, поки до неї самої не прийшло справжнє кохання, якому й сама віддалася жертовно.
Лесі Українці і Сергію Мержинському доля подарувала зустріч улітку 1897 р. в передмісті Ялти Чукурларі, де поетеса тоді лікувалася. Пропагандист марксизму, зокрема "Капіталу", молодий чоловік прийшов тоді до Лесі на прохання і за рекомендацією свого київського друга, соратника по революційній боротьбі Павла Тучапського. "Він був російської культури, але читав і розумів добре українську мову і до українства був дуже прихильний, – згадувала пізніше сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк. – Була це людина високої інтелігентності, освічена, культурна, мила, симпатична... Тонкою, лагідною вдачею вони буди подібні один до одного".
Як свідчить справа про дворянське походження роду Мержинських, Сергій народився 1 лютого 1870 р. в родині поручика 6-го Понтонного півбатальйону Костянтина Васильовича та його дружини Віри Вільямівни Мержинських у Києві. Мати Сергія була хвора на туберкульоз, і незабаром після народження сина померла. В одній з Метричних книг Київської Духовної Консисторії за 1870 р. є запис про її смерть на двадцять першому році життя від туберкульозу легенів і поховання на Байковому кладовищі м. Києва у вересні 1870 р.
Сергійкові було тоді сім місяців. Хлопчик виховувався у бабусі по матері в Києві. 1889 року закінчив Київське реальне училище. Рівень викладання там був досить високим. Сучасниця В. Д. Александрова і сама Леся Українка говорили про велику обізнаність Сергія Костянтиновича з кращими здобутками вітчизняної та зарубіжної культури, його захоплення мистецтвом епохи Відродження. Навчання Сергія збіглося з часом, коли в царській Росії набули великого поширення соціал-демократичні ідеї. Молодий чоловік ознайомлюється в ці роки з марксистською літературою. А у 1891-1892 р.р. стає активним членом одного з перших марксистських гуртків у Києві – "Російської групи соціал-демократів".
Товаришами Мержинського по гуртку були П. Тучапський, Д. Лаврентьєв, І. Чорба, Я. Ляховський та інші. С. К. Мержинський входив у керівне ядро гуртка. Київські соціал-демократи за прикладом Петербурга створюють "Союз боротьби за визволення робітничого класу". Він бере активну участь у цій роботі. Але ж якось сам мусив забезпечувати себе матеріально. Так, у 1895 р., одержавши місце служби в Мінську, Сергій Костянтинович переїжджає до Білорусі, де жили на той час і його родичі, продовжує революційну діяльність, керує гуртком польських робітників-залізничників, стає зв'язківцем між київським і мінським підпіллям.
Поруч з Лесею Українкою була справді високоосвічена, талановита людина. Захоплювався творами Ібсена, Гауптмана, Мопассана, Бйорнсона, давав серйозні оцінки творам Достоєвського і Толстого, активно займався перекладами. У київській газеті "Жизнь и искусство" опубліковано переклад С. К. Мержинського з французького оповідання Сари Бернар "Різдвяна казка". Пробував свої сили в публіцистиці. Так, у газеті "Мінський листок" була видрукувана його стаття "Доброе дело", у якій він викриває жорстоку експлуатацію малолітніх учнів ремісників.
Знайомство Лариси Петрівни і Сергія Костянтиновича досить швидко й природно переросло у велику дружбу. Вони постійно листуються.
Сергій Костянтинович проводив у Косачів свої відпустки у Гадячі й Зеленому Гаю на Полтавщині, у Києві. А тоді, у перші дні знайомства у Криму, і море для обох стало ще красивішим, і гори, і кипариси…
До кипариса магнолія
пишная
Чолом заквітчаним ніжно
схилилася,
Як молода до свого
нареченого.
Білії квіти тремтять в темних
кучерях,
Але серпанку немає на їх.
Щире кохання не вкрите
серпанками…
(Леся Українка "Імпровізація").
На жаль, доля не поєднала цих людей шлюбом. Туберкульоз Сергія прогресував, і через неповні 4 роки після зустрічі з Лесею Українкою він у Мінську вже не підводився з ліжка, втратив голос, говорив мало і лише пошепки, втрачав останні сили, обличчя було бліде з жовтуватим відтінком, на ньому світилися лише великі сині очі, температура щодня 38-390С, часто горлом ішла кров. Поруч – друг-поет Лариса Косач, яка стала для нього в ті дні й сестрою милосердя.
До останньої миті свого спілкування ці люди зуміли зберегти красу і чистоту своїх стосунків, а у поетеси вони відбилися у чудовій інтимній ліриці:
To, може, станеться і друге
диво
Євангельське? Прийду,
як Магдалина,
Тобі віддать остатнюю
послугу,
І саме в ту хвилину, як у тузі
Я буду гірко плакать,
що навіки
Тебе втеряла, – раптом
я побачу,
Що ти воскрес і просіяв від
слави
Життя нового і нових надій.
Любов Мержвинська.
1 серпня – День пам’яті Лесі Українки. Поетеси, прозаїка, драматурга, літературного критика, публіциста, громадського діяча – борця за долю і волю України, люблячої доньки, сестри, тітки, вірної подруги, людини, яка хотіла кохати і бути коханою.
Спробуємо поринути у 120-річну давнину, коли у лютому 1897 року прекрасні почуття кохання, може й у передчутті зустрічі з людиною, яка докорінно змінить її життя, створеної тільки для неї, як сама напише у творі "Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами", ляжуть на папір словами "Романсу":
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 606