Організація «Американці за демократію в Україні», сподвижники української ідеї, серед яких Лідія Тарнавська, Уляна Береза, Ірена Петріна, Еммануїл Притула, вирішили зберегти для нащадків свої домашні бібліотеки, наповнені унікальними для нас книгами, адже це видання, які були заборонені в колишньому Союзі. 

Так, протягом року Ковельська гімназія отримала з-за океану 16 коробок, наповнених родинним книжковим скарбом. Кожне видання складає цінність, адже паперових аналогів окремих книг в наших бібліотеках немає, тому ми вирішили презентувати випускникам, батькам, громадськості міста те багатство, яке поповнило полиці нашої гімназійної бібліотеки. 

Спільно з Є.О. Мочарською, бібліотекарем гімназії, ми реєстрували та відбирали книги за тематичними напрямками. Таким чином на святі були представлені рубрики «Унікальні книги», «Книги з іменними дарчими підписами», «Літературні знахідки», «Історична література», «Підручники», «Дитяча література»,  «Шевченківський скарб». Організувати свято діаспорної книги мені допомогли учні 10-А класу, які не тільки обробляли саму літературу, а й прикрашали актову залу, читали вірші поетів-емігрантів, готували мультимедійні презентації.

Сьогодні нам хочеться поділитися радістю й представити  ті унікальні книги, які ми отримали в подарунок від діаспори.  Книгу Н. Королеви «Що є істина?» отримала в подарунок Лідія Тарнавська у 1967 році як пам’ятку про складання п’ятого іспиту зрілості в школі українознавства Товариства «Рідна школа» в Детройті. 

Заслуговує на увагу книга «Іван Мазепа. Людина і меценат» В. Січинського. Ми довідалися, що такі книги дарувалися пластунам-учасникам ювілейного мазепинського року за найбільшу кількість прочитаних українських книжок на святі Весни у Балтиморі у 1954 р. Таку книгу отримала Ірина Притула.

Ми пишаємося тим, що сьогодні можемо показати вам унікальну книгу «Кобзар» Т. Шевченка, видання 1921 року, де зазначено, що це народне видання з примітками В. Сімовича, яке зареєстроване у Катеринославі-Кам’янці- Лейпцигу.

У видавництві «На чужині», яким опікувалося книжкове товариство «Універсальна бібліотека», у 1947 р. вийшла друком новела М. Хвильового «Я», про яку ми в Україні дізнаємося лише після проголошення Незалежності.  Знаковим виданням є комедія Івана Багряного «Генерал» 1948 року, яка вийшла у видавництві «Україна» при МУРі, де автор пророкує майбутнє України, починаючи розповідь словами: «Був 2041 рік…».

Варто звернути увагу на книги Володимира Винниченка. Виявляється, що в Нью-Йорку була створена Комісія для вивчення та охорони спадщини цього письменника та політичного діяча, яка прийняла рішення вперше представити його рукописну спадщину. Знаменним є те, що в редакційній колегії видання п’єси «Пророк» працювали Григорій Костюк та Володимир Міяковський, відомий літературознавець, архівіст, який народився в нашому Ковелі.  

Цікавим є видання «Сестричка Мелася» Марка Вовчка із особистої бібліотеки Уляни Климишин видавництва «Нашим дітям», що в Торонто. Емігранти організували бібліотеку юного читача, яку назвали «Євшан-зілля», щоб навчити дітей захищати своїх рідних, свій народ і рідну Батьківщину.

Щоб рідну землю не забувати, української материнської мови не цуратися, діаспора, в першу чергу, подбала про навчання дітей та молоді й створила підручники. Вражає «Читанка» І. Бондарчука для 4 року навчання, видана у Торонто в 1975 р., вона починається молитвою «Ласкавий наш Боже». Читанка укладена так, щоб діти не тільки вчилися читати, а й знали історію, географію України, визначні постаті, серед яких Тарас Шевченко, Леся Українка. Діти мали ще й читанку з українознавства «Слово рідне», яка обов’язково вміщувала  розділи «За соборну Україну», «Т. Шевченко – геній України», «Лихоліття на Україні», «Праця і пильність – основи життя». Кілька слів про підручник з історії України, виданий у Філадельфії у 1959 р., він містить три розділи: княжі, козацькі та нові часи, тобто утворення УНР. У підручнику вміщені світлини, до нього додається дитяча енциклопедія «Слава не поляже» та «Історія України» І. Крип’якевича.

Нас зацікавили «Повстанські нариси» Є. Дмитрука, видані у Мюнхені 1951 р. з присвятою, науково-популярний нарис І. Павелка «Україна-Русь і Московізм», виданий у Буеносі-Айресі в 1952 р.,  книга М. Марунчака «Система німецьких концтаборів і політика винищування в Україні» з присвятою, де згадується Ковельщина.

 Література, яку ми отримали з-за океану, вражає своїм тематичним багатством та жанровою різнобічністю. Багато є книг з мистецтвознавства, духовної літератури. Сьогодні хотілося б згадати «Співаник УПА», який був власністю Я. Тарнавського. Тут вміщені ноти та текст пісні «На Волині».

Не можемо не пишатися, що наша Шевченківська полиця поповнилася унікальними книгами, серед яких «Заповіт» 45 іноземними мовами,  він побачив світ у видавництві Ю. Середяка у Буенос-Айресі та переклади творів Шевченка за редакцією Б. Кравціва з Чикаго у видавництві М. Денисюка. Отримали цікаву книгу Василя Барки «Правда Кобзаря», яка вийшла у видавництві «Пролог», а також факсимільне видання рукописної збірки 1847-1860 рр.

Зрозуміло, що представити весь діаспорний книжний скарб, який ми отримали, неможливо, адже це лише перші кроки. Маємо намір створити в гімназії бібліотеку-музей унікальної книги, проводити тематичні презентації, громадські обговорення, запрошувати науковців, про це вже домовлено з директором Музею лесезнавства при СНУ Давидюк Тетяною.

Ці книги врятували нашим землякам життя, бо вони були тією ниточкою, яка зв’язувала їх із втраченою батьківщиною, вони стали духовними орієнтирами, котрі направляли на шлях українства. Нам залишається вклонитися та щиро подякувати родині Касянчуків, Лідії Тарнавській, Ірені та Анні Петріним, Уляні Березі, родині Еммануїла Притули та всім тим, хто долучився до повернення української книги на терени рідної землі. 

На святі мали слово Анатолій Семенюк, Ніна Габрилевич, Ольга Бичковська, Олена Вальчук (на знімку), які  поділилися своїми враженнями, оглянули тематичну книжкову виставку та творчий доробок нашої майстрині-вишивальниці.  

Людмила Барановська, 

заступник директора з навчально-методичної роботи  з обдарованими

дітьми Ковельської гімназії.

Організація «Американці за демократію в Україні», сподвижники української ідеї, серед яких Лідія Тарнавська, Уляна Береза, Ірена Петріна, Еммануїл Притула, вирішили зберегти для нащадків свої домашні бібліотеки, наповнені унікальними для нас книгами, адже це видання, які були заборонені в колишньому Союзі. 

Так, протягом року Ковельська гімназія отримала з-за океану 16 коробок, наповнених родинним книжковим скарбом. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 606

Довгими стали поневіряння громади пайовиків села Ворони, які змушені оббивати пороги чиновників різних інстанцій з вимогою повернути їхнє нерухоме майно з магазину, яке незаконно й безпідставно вилучене. Скільки звернень, відписок отримано, а праведний "віз" не рухає з місця ні на йоту, ніби оціпенів… І стала болючою раною проблема села тривалістю в часі не один рік. Лякає громадян те, що Правда і Справедливість не спроможні перемогти  перекручення дійсності та волю власників. Букви Закону губляться, переставляються, замовчуються, не звіряються зі Словником Права.

Знаючи законні інтереси громади, потреби жителів мого рідного села, боляче сприймаю приниження людей та махінації навколо їхніх статутних прав. І тому на одній із сесій районної ради вніс пропозицію створити тимчасову комісію по розгляду майнового  питання щодо незаконного вилучення опалювального котла, металевої огорожі, батарей, труб з сільського магазину. Депутати підтримали мене і створили комісію, у яку ввели і мою кандидатуру (прізвище), хоча  у мене були зауваження з приводу того, що я родом із цього села.

І ось тут, в комісії, я відчув і побачив ряд маніпуляцій у Любитівському СТ, через що потужна  колишня інституція в районі виведена з діяльності, а нагріли руки ділки, забувши про покупців окремих сіл  взагалі.

Але демократія дає нам право на боротьбу з черствістю та покровительством у всіх сферах нашого життя. І мене, як депутата, не лякають скарги і претензії  за моє ініціювання розгляду цього питання, за роботу в комісії і незгоду з такими рішеннями, які приймають правоохоронні структури. Я стовідсотково за те, щоб у селах була торгівля, були магазини і в с. Вороні, і Грушівці, і Гончому Броді. А нищити їх, грабувати не дано права нікому. Мене до глибини душі обурює те, що на пайовиків ніхто не звертає уваги.

l

Був собі у повному розумінні цього слова прекрасний новозбудований магазин для обслуговування жителів села Ворони. Великий, добре оснащений, вірно слугував всім своїм покупцям у складі Любитівського СТ. Все - від цвяха та голки до хліба, макаронів і промислових товарів – кожен міг собі придбати тут. Не забували про малечу та учнів школи. Часи "прихватизації" не оминули населеного пункту, як і всього споживчого товариства.

Як усе відбувалося на теренах Любитівського СТ, повідомила читачам газета "Волинь-нова" у вересні 2001 року в статті під заголовком "Пайовики залишилися ні з чим". Там йшла мова про те, як споживче товариство (юридична особа – М. Ч.) стало пайовиком СТ "Каскад Плюс". До газети звернулось тоді 90 пайовиків села Любитова про незаконність подібних дій. Так почалася цікава перереєстрація, де деякі магазини зазнали руйнації і знищення. Але хто тоді думав про людей? Власні кишені є у кожного, в одних, мабуть,  вони "росли", в інших - порожніли. Майно СТ на суму майже 200 тис. гривень, як стверджувалося у статті, безоплатно опинилось як внесок у статутному фонді "Каскаду Плюс".

Внаслідок такої реорганізації, на яку повинна  була б зреагувати тодішня прокуратура, влада району, засновники "Каскаду Плюс", а це – 9 громадян, стали власниками майна, яке їм, мабуть, не мало б належати, м'яко кажучи.

Прихована "перереєстрація" не проведена гласно, не вжито заходів щодо надання інформації шляхом направлення письмових повідомлень пайовикам про час та місце проведення  перереєстрації, як цього вимагають нормативні документи Укооспілки.

Збори на окремих дільницях не були проведені, а в окремих, як повідомляється в статті, підроблені. У Вороні їх теж не було.

Цікаві факти наводить автор статті. Зокрема, такий: 240 пайовиків на лютий 2001 року виявилися "формальними", бо Любитівське СТ "стало колективним членом "Каскаду Плюс", а для простого розуміння – з правом 1 голосу, незалежно від суми внеску по паю.

Тривожить й інший факт: майно у випадку реорганізації чи ліквідації буде ділитись порівну між 9-ма фізичними особами та двома юридичними – Любитівським СТ і підприємством, директором та співзасновником якої є одна й та ж особа.

Не тільки автор згаданої вище статті переймався долею товариства та їх пайовиків, покупців. Були ще публікації з приводу долі магазину с. Ворони на шпальтах газет - обласної  та міськрайонної.  

Особисто мені незрозуміло, чому з 37 торгових точок у товаристві на час його  пограбування, магазин при первісній вартості у 30583 грн. та залишковій в 11805,33 грн. не становив цінності для того, хто підняв руку його руйнувати у Вороні? Була спроба розібрати магазин. Але село вистояло: не дозволило розбійникам приступити до роботи. 

Байдужість до пайовиків, зволікання їхніми правами, втручання в їхнє майно спонукало направити колективне звернення (підписали більше 100 чол.) до місцевої прокуратури. Люд знав, що нічим не завинив. Протягом десятиліть збирав кошти, щоб мати добротний магазин. Силами односельців його звели, надійно за всіма правилами і вимогами. Жвава торгівля свідчила про виконання і перевиконання планів. Воронці не менше купували всього, що і в інших селах СТ. Але швидко попали в немилість.

Торгівля зупинилась. Добротне приміщення в даний час пустує. Влада радіє, що є ларьочки. "Хай би самі в них купували", – можна порадити.

Ті, хто мав би виправити ситуацію, не робили практичних дій  назустріч. І почалась довга тяганина біля своєрідного  кривого дзеркала. Громада висловлювала своє бачення розв'язання проблеми всім представникам влади, не нехтувала своїми ходоками до їхніх кабінетів.

Час ішов, керівники змінювалися, і все починалось знову. Відповіді давали суперечливі, навіть протилежні з тих самих інституцій, до кого звертались. Йшли звичайнісінькі відписки.

Тимчасовій комісії документів на правильність дій з боку прониклих до магазину не було представлено. Пайовики і їх спадкоємці вважали неправомірними дії із розкрадання майна і вимагали його повернення. Згоди на дії пайовики не давали. Підприємці не визнавали справедливості звернень пайовиків, називали себе орендарями.

В справі магазину  багато допущено серйозних протиправних дій. І слід не забувати зміст статті 48 Статуту споживчого товариства: "Власність споживчого товариства є недоторканною і перебуває під захистом держави";  "Забороняється відволікати майно споживчого товариства на цілі, не пов'язані з його статутною діяльністю". Але проникли й вирвали, і забрали.

Тому райраді, райдержадміністрації, сільській раді, прокуратурі й поліції  слід бути наступальними у вирішенні проблем народу, ініціювати правовий захист  скривджених, а не шукати шляхи замовчування проблеми.

l

А тепер щодо думок про те, що магазин "аварійний", "непридатний", "протікає" т. п. Підтверджувальні  документи відсутні, як і всі документи. Тут є багато упередженості. Подібними були думки, коли вирішувалося питання по сільському клубу села. Тепер цей клуб – красень. Але скільки сил і коштів витрачено! Винуватці руйнації невідомі, а держава відшкодовує збитки.

Хто може заборонити пайовику боротись за магазин, навіть тоді, коли він звертається особисто (індивідуально)? Хто може його, інваліда і учасника бойових дій, того, хто будував магазин, залякувати тим, що "посадив би" за оббивання порогів із заявами? 

Старенькому дідусеві магазин особисто потрібен, як солов'ю цимбали. Пора заглянути автору залякувань до своєї пайової книжки, а також пояснити пайовикам те, скільки вони отримали дивідендів. Легко подібне говорити тим, хто ні копійки не вніс у статутний фонд, щоб магазин був у селі. Зате після реорганізації він хоче, щоб люди змирились з тим, що має ті самі права, як 240 пайовиків, разом узяті вкупі на час реорганізації. Звичайно, цьому спротивились любитівці, також і донині за своє майно борються воронці, втомлюючись і втрачаючи надії.

Вірю я, що Правда і Буква Закону встановить справедливість, а це буде великим успіхом нашого краю у такій маленькій, але важливій справі для  нашого люду. І, звичайно, буде недоречно порівнювати цінність різного  виду майна: вивезеного пряника – з вирваною опалювальною батареєю; пива – з опалювальним котлом (який планували підключити й до приміщення медпункту та школи); огорожі – з гречкою і багато чого іншого.

Дії тут різні, але одне очевидне: руйнація нерухомості без права і дозволу на те громади. Слідчий цього не хоче помітити, а прокурор – визнати дії неправомірними.

Пригадую, як на одній із сесій я заявив протест на адресу поліції і прокуратури з приводу необ'єктивності в розслідуванні і простояв всю сесію біля президії. І що вийшло з того? Мовчанка. А далі – одні й ті ж відписки. Часи міняються, нове доповнюється, оцінки теж міняються. Життя має покращуватися.

А тому роблю чергове звернення на сторінках газети до поліції та прокуратури і через газету прошу:

1. Назвати тих, хто вилучив нерухоме майно з магазину с. Ворони без згоди на те пайовиків, заново провівши розслідування.

2. Повернути майно і встановити на робоче місце справним через  неправомірність дій окремих осіб і заподіяні ними збитки.

3. Покарати винуватців вилучення і нанесення моральних збитків.

А читачів нашої газети прошу висловити свої думки (підтримку чи осуд) з приводу даної проблеми по магазину с. Ворони.

Микола ЧУЛЬ,

депутат Ковельської районної ради, член тимчасової комісії із розгляду майнового питання по магазину с. Ворони.

Довгими стали поневіряння громади пайовиків села Ворони, які змушені оббивати пороги чиновників різних інстанцій з вимогою повернути їхнє нерухоме майно з магазину, яке незаконно й безпідставно вилучене. Скільки звернень, відписок отримано, а праведний "віз" не рухає з місця ні на йоту, ніби оціпенів… І стала болючою раною проблема села тривалістю в часі не один рік. Лякає громадян те, що Правда і Справедливість не спроможні перемогти  перекручення дійсності та волю власників. Букви Закону губляться, переставляються, замовчуються, не звіряються зі Словником Права.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0

Сумніших оповідей не

 знайдете,

Ніж про любов Ромео 

і Джульєтти.

      Вільям Шекспір. "Ромео і Джульєтта".

Вже навіть вченими доведено, що кохання – велика сила. Вона може підносити людину до вершин блаженства, а може кидати у вир чорних пристрастей і злих вчинків. Все залежить від того, хто стоїть за почуттями, які дехто називає невиліковною хворобою, – Бог чи диявол.

Якщо Бог, кохання приносить щастя, небувалий злет творчих сил і можливостей, наповнює кожен день закоханих радістю, миром і добром.

Якщо  ним або нею керує диявол, то рано чи пізно все закінчується дуже сумно і навіть смертю або одного із закоханих, або обох одразу. І найвідоміший приклад цього – історія любові Ромео і Джульєтти, відтворена в однойменній драмі Вільяма Шекспіра.

Звичайно, сьогодні бурхливі пристрасті і високі почуття не зовсім "в моді". Сучасна молодь більш прагматична і розкута. Здебільшого нею керують не емоції й переживання, а бажання мати гроші в кишені, гарно погуляти, або, як кажуть, "відірватися", не надто перейматися проблемами, а намагатися обійти їх "боком". Говорити про силу кохання не доводиться – її замінюють короткочасні зустрічі без взаємних зобов'язань або послуги сексуальної сфери (як для жінок, так і для чоловіків).

І все ж таки трапляються випадки справжнього кохання – навіть у зрілому віці, коли вчинками людини керує не розум, а пристрасть. Подібне можна засуджувати або  зневажати, критикувати або ігнорувати, та це нічого не змінює – люди божеволіють лише від однієї думки про коханого чи кохану, забувають про всі заборони і застереження, впадають у справжній екстаз.

Про одну з подібних історій, яка мала місце у наших краях, і хочу розповісти.

l

Борис Іванович працював на одному з великих промислових підприємств, мав гарну посаду і  непогану зарплатню, не дуже розкішну, але власну квартиру. Не мав він тільки особистого щастя.

З дружиною довелося розлучитися – любила гамірливі компанії, танці-шманці і, звичайно, спиртне. Бо як же без нього на вечірках чи  корпоративах, де забуваєш про всі проблеми, відчуваєш себе вільною і розкутою?

Спочатку Борис Іванович ставився до випивок дружини поблажливо. Ну, молода, ну, симпатична – хай погуляє. Але молода і симпатична стала не тільки гуляти, а й загулювати – частенька з'являлася вдома далеко за північ. Так тривало рік, два, але згодом у чоловіка терпець урвався. Подумав: а чому це я повинен марнувати життя з п'яничкою і гультяйкою?

Оскільки дітей у них не було, то процес розлучення відбувся швидко й  цивілізовано. Колишня дружина на квартиру не претендувала, а тому розрахувалася з роботи і поїхала до батьків у віддалене село. Там, кажуть, вийшла заміж за холостяка-фермера, змінила поведінку і навіть стала ходити в церкву.

Борис Іванович залишився сам. Особливо не нудьгував, бо займався спортом, не пив, не курив, але гарних друзів, які не дозволяли нудьгувати, мав. Досить часто гуртом виїжджали, як-то кажуть, на лоно природи: купалися, засмагали, грали у волейбол або футбол, смажили шашлики.

В один із таких виїздів наш герой познайомився із  жіночкою, яка мала приблизно стільки років, як і він. Правду кажучи, ініціатором знайомства була симпатична брюнетка, котра, як-то кажуть, за словом у кишеню не лізла, знала багато дотепних анекдотів і вміла так чарівно усміхатися, що аж мороз ішов поза шкірою.

– Звати мене Віра, – без зайвих передмов сказала, коли в якусь мить опинилися наодинці. – Чула про вас багато.

– Чули? Про мене? Багато? – здивувався Борис Іванович. – І що ж вам таке розповідали?

– Тільки хороше, – улесливо заглядаючи в очі, защебетала Віра. – Що ви гарний  спеціаліст, вас шанує керівництво заводу. І просто добра людина, яку зрадила дружина.

Чоловік зацікавлено подивився на співрозмовницю. Чому це її раптом так заінтригувала його доля?

Віра не розгубилася:

– Ви мені дуже симпатичні. Я давно за вами спостерігаю. Теж розлучена, без дітей. Може, нам варто подружитися ближче?

Таких "бурі і натиску" Борис Іванович не чекав. Але щось таємниче і незбагненне в очах жінки змусило його сказати покірно:

– Може, й варто…

З тих пір вони стали зустрічатися з Вірою майже щодня. Виявилося, що вона теж розлучена, живе на орендованій квартирі і не задоволена посадою комірниці, бо має багато роботи і малу зарплату.

Борис Іванович, як щира людина, запропонував перебиратися до нього на квартиру, де згодом ще й прописав. Допоміг з працевлаштуванням, вирішенням інших малих і великих проблем. Десь через півроку офіційно зареєстрували шлюб. І ось після цього почалося те, чого чоловік не чекав і чого аж ніяк не сподівався.

То одна, то друга сусідки почали нашіптувати Борису Івановичу, що його дружина не така вже й добропорядна людина, за яку себе видає. Виявляється, вже тривалий час вона "крутить роман" із начальником цеху, з яким працювала раніше.

Борис Іванович спочатку не дуже вірив сусідам, не брав близько до серця поширювану ними інформацію, аж доки особисто не переконався у правдивості їх слів. Одного вечора, коли Віра затрималася, як вона вранці попередила, на дні народження подруги, чоловік вийшов на подвір'я будинку і сів на лавці в темному місці. Серце було не на місці, адже переживав за кохану, щоб, бува, чого не трапилося із нею поганого.

Чекав годин зо дві. І ось опівночі до під'їзду будинку підкотила біла "Волга", а з неї, похитуючись, вийшла Віра. Її запопадливо підхопив під руку високий мужчина, в якому Борис Іванович, незважаючи на темряву, розпізнав начальника цеху. Вони стали довго і  смачно цілуватися, не помічаючи нікого й нічого довкола…

Борис Іванович, у якого голова пішла обертом і серце загримотіло в грудях, піднявся з лави і мовчки пішов у квартиру. Не сказав він ні слова й тоді, коли Віра, розпашіла і щаслива, стала згодом тарахкотіти про те, як гарно, цікаво і змістовно провела день народження подруги.

В ту ніч Борис Іванович не заснув ані на хвильку. Йому хотілося до ранку померти, щоб ніколи більше не бачити жінки, якій повірив і яку по-справжньому покохав. Однак, коли на дворі почало світати, в голову чоловікові прийшла думка: він повинен їх убити! Не можуть жити на світі брехуни і лицеміри, розпусники і негідники. Смерть і тільки смерть!

О 6-й ранку він розбудив Віру, яка з перепою довго не могла прийти до тями, і рішуче сказав: "Через годину ти маєш бути на тому місці, де ми з тобою познайомилися!". Коли жінка стала заперечувати, він гаркнув: "Не сперечайся, бо заб'ю!". Та зрозуміла, що справи кепські, почала швиденько одягатися. Борис Іванович тим часом вибіг із квартири і попрямував до будинку, де мешкав любчик дружини. Він теж підняв його просто з постелі і наказав іти за ним.

Рівно за годину всі троє були  на місці, де почалася історія кохання Бориса Івановича. В голові у нього стугоніла  лише одна думка: "Вбити! Вбити! Вбити!". А те місце вибрав тому, що поруч текла річка, в яку збирався викинути трупи, після чого піти у міліцію з повинною.

На Віру і її невдаху-коханця було страшно дивитися. Вони тремтіли, наче осикове листя. Обличчя ставали то білими, як  стіна, то червоними, як кров.

– Поговоріть перед смертю, покайтесь перед Богом, а я почекаю, – наказав Борис Іванович, відійшовши убік і міцно стискуючи рукоятку ножа. Раптом в очах у нього потемніло, у вухах загуло і він, непритомний, впав на землю.

Скільки пролежав, не знає. Але коли прийшов до тями, не побачив ані дружини, ані начальника цеху. Вони, скориставшись  моментом, втекли.

Борис Іванович підвівся із землі. Голова ще трохи паморочилася, але серце заспокоїлося, і душа відчула неймовірне полегшення. Відчуття було таке, ніби важкий камінь упав з плеч. І тоді чоловік зрозумів, що його від важкого злочину вберегла Божа сила. Бо вбивство, якими б причинами його не виправдовувати, – це великий гріх, прощення якому нема і не може бути.

Заспокоєний і морально очищений, повертався Борис Іванович додому. У його непростому і складному житті розпочався новий етап. Чомусь на пам'ять спливли рядки Ліни Костенко:

"І все на світі треба

 пережити,

І кожен фініш – це, по суті,

 старт.

І наперед не треба

 ворожити,

І за минулим плакати 

не варт".

З тих пір Борис Іванович знову живе сам. Як і раніше, не нудьгує. Займається спортом, відпочиває з друзями, продовжує працювати. Рани, заподіяні двома попередніми дружинами, поступово зарубцювалися. Знайомитися з новими представницями прекрасної статі не поспішає, хоч в душі жевріє надія: справжнє кохання – ще попереду.

l

Вкрадена любов не пішла на користь  ані Вірі, ані її симпатії. Вона, як кажуть у народі, спилася і потрапила згодом у психлікарню. Він важко захворів, і після операції невдовзі помер.

Олекса ДОСВІТНІЙ.

      Вільям Шекспір. "Ромео і Джульєтта".

Вже навіть вченими доведено, що кохання – велика сила. Вона може підносити людину до вершин блаженства, а може кидати у вир чорних пристрастей і злих вчинків. Все залежить від того, хто стоїть за почуттями, які дехто називає невиліковною хворобою, – Бог чи диявол.

Якщо Бог, кохання приносить щастя, небувалий злет творчих сил і можливостей, наповнює кожен день закоханих радістю, миром і добром.

Якщо  ним або нею керує диявол, то рано чи пізно все закінчується дуже сумно і навіть смертю або одного із закоханих, або обох одразу. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1006

В пошуках істини

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 399

«Родина, родина, від батька й до сина, від матері до доні добро передам.

Родина,  родина – це вся Україна, з глибоким корінням, з високим гіллям», – так співається у пісні.

Родина завжди була, є і буде берегинею людських цінностей, культури та історичного минулого поколінь. Завдяки їй міцніє і розвивається держава, зростає добробут народу.

«Родина», «Рід» – які святі слова! Вони потрібні кожному в житті, тому що всі ми – гілочки на дереві, яке стоїть століття. Це  дерево – наш славний рід, це батько і мати, прадід твій і дід.

Недаремно родина в Україні для кожного з нас – це святе. Український день родини відносно молоде свято і відзначається з 2012 року.

Нещодавно у день Первоверховних  Св. Петра і Павла зібралось чимало дорослих і малих на свято великої родини, що відбулося у Поповичівському будинку культури. Вела свято його директор Тамара Крицко, а їй допомагали учасники художньої самодіяльності – гурт «Оберіг», учні школи.

Куди в хвилини радості чи горя ми линемо?  До батьківського рідного порогу, де нас завжди зрозуміють, скажуть теплі слова, де знайдемо підтримку, де почуємо мудру батьківську пораду, пригорнемось до рідного маминого плеча. І добре, коли є батьки, є до кого поспішати. Коли є старійшини роду, на гостини до яких збираються діти уже із своїми дочками і синами.

У Поповичах теж живуть міцні, дружні родини, що зберігають свої традиції. Вони сильні любов’ю, повагою, підтримкою та допомогою одне одному. Зокрема, хочеться згадати родини Москалюків, Простопчуків – Стасюків – Щесюків, Сахарчуків, Якобчуків – Мирончуків, Євтушків, Байд.

Коли селом лунає дзвінкий спів, мелодія гармошки, – це на «П’ятихатках» запалюють родинний вогонь Анатолій та Зінаїда Москалюки. Без них і їх синів та невісток, онуків у Поповичах не обходиться жодна подія. Бо батько і мати завжди на почесному місці, вони мають вагу слова і вчинку. Так і на святі разом із онуками були активними.

Як приємно спостерігати, коли  до 90-літньої берегині роду Стасюків – Галини Григорівни з’їжджаються онуки, правнуки не лише у свята, а й для того, щоб допомогти з господарськими клопотами. Бо саме вона для них та й для усіх односельчан є прикладом працьовитості, людяності, доброти.

Для усіх поповичівських родин в той день звучали задушевні пісні, лунали теплі слова. Діти читали вірші для своїх батьків, бабусь та дідусів. Сльози радості та щастя від   щемних спогадів виступали на очах присутніх, коли учасники свята дарували їм пісні – «Рідна мати моя», «Мамина коса», «Очі сині», «Діалог матері із сином».

Усе, що було сказано ведучою на святі, стосувалося кожного: і сім’ї, і громади, і наших дітей – майбутніх громадян держави.

Нехай же свято об’єднає нас усіх у найважливішій справі – вихованні нового  покоління.

Родинний захід у селі, за відгуками поповичівців, дав початок ще одному улюбленому святу, яке, сподіваємось, буде відзначатись і надалі. А на завершення ведуча побажала усім родинам жити у мирі, злагоді та добрі, цінувати кожен прожитий день, підтримувати і не забувати прадавніх дідівських звичаїв і традицій. Щоб ми, як лелеки, завжди поверталися до рідного гнізда.

Алла ТЕРЕЩУК,

 зав. бібліотекою 

с. Попович.

«Родина, родина, від батька й до сина, від матері до доні добро передам.

Родина,  родина – це вся Україна, з глибоким корінням, з високим гіллям», – так співається у пісні.

Родина завжди була, є і буде берегинею людських цінностей, культури та історичного минулого поколінь. Завдяки їй міцніє і розвивається держава, зростає добробут народу.

«Родина», «Рід» – які святі слова! Вони потрібні кожному в житті, тому що всі ми – гілочки на дереві, яке стоїть століття. Це  дерево – наш славний рід, це батько і мати, прадід твій і дід.

Недаремно родина в Україні для кожного з нас – це святе. Український день родини відносно молоде свято і відзначається з 2012 року.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 709

Катерина Пилипівна ніколи не знала батьківської любові, бо її тато, як та зозуля, що літає по чужих гніздах. Так і він: "зробив" одній дитину, потім – другій, та ще й встиг і третій. І кожна з дівчат народила по доньці. Але ні одну дитину він не колихав і не виховував, бо ніколи не жив з їхніми матерями.

 Катерина – "байстрючка". А знаєте, як то бути "байстрюком"? Кожен тебе кольне тим лихим і образливим словом, на яке дитина не заслуговує. І хоч Катерині було всього 4 рочки, та вона добре пам'ятає, як батько привіз гній на своє поле і забіг до їхньої хати попрощатися – наче відчував, що більше ніколи не побачиться з донечкою. Почалася війна, всіх чоловіків забирали на фронт.

– Прощай, доню, – міцно притиснувши до грудей дитя, сказав батько. Дівчинка, обійнявши татову шию, притулилась до щоки, і вперше та востаннє відчула батьківську ласку. Батька забрали на війну, з якої він не повернувся.

…Гловацька (Марчук) Катерина Пилипівна народилась у 1937 році в с. Хворостові Любомльського району на Волині. Маленьку "байстрючку" гляділи всі гуртом: мама, бабуся і мамин брат. Тяжко працювали. Катрусю мати покладе під копою, а сама – серпа в руки і ну жати нивку. 

Так дитина під копою і пролежить в холодочку цілий день мокра і заплакана. Ніхто на це не звертав уваги, бо треба було робити роботу, а не сидіти над дитиною. Колись же повзунів не було. Замотають в полотняну радющину, а воно розмотається і мелькає голими ноженятами.

Сосок і пустушок теж ніхто не знав, що вони є на світі. Замість них дитині клали в рот полотняний вузличок, у який замотували пожований житній хліб, перемішаний з перетертим у макітрі маком. 

Той вузличок був величенький – на весь ротик дитини, щоб вистачило смоктати на цілий день  до самого вечора. А вже ввечері, коли приходили з поля, то давали Каті якісь токмачі або супчик, що були  зварені для дорослих. Ніхто дітям окремо нічого не варив. І при такому "харчуванні" бабуся Катерина дожила до 80 років і вже розміняла дев'ятий десяток.

Марчук Горпина (мати Катерини Пилипівни) з бабусею і братом жили на хуторі під самим лісом. Колись всі жили по хуторах.

Коли почалась війна,  німці захопили село Хворостів, у якому жила сім'я і прийшли до них на "квартиру". Поставили на подвір'ї польову кухню і варили собі їсти. Ночували, звичайно, в хаті,  а хазяї – у клуні. В якості "плати" німці розраховувались продуктами: давали м'ясо, приносили хліб, підтримували сім'ю, щоб не голодувала. А Катя з бабусею допомагали їм чистити картоплю. Німці були молоді солдати, не знущалися з населення. 

Жодної хати не спалили і нікого не вбили, хоча і жили в Хворостові до кінця війни. Є й серед ворогів добрі люди. Бабця поганого про них нічого не казала, бо добре німці ставились до людей всього села. А їхній сім'ї помогли закопати на городі зерно і одяг, щоб свої не знайшли і не забрали. Навіть все поле переорали і заскородили на тому місці, де було закопано. Корова і кінь у сім'ї були, то орати було чим. 

Після війни люди впізнавали свої кожухи на чужих – тих, хто знаходив схованки і все забирав. Отакі були "свої"! А Марчуки все своє закопане забрали, то мали що їсти й у що вдягнутись. Правда, німці дуже любили молоко і яйця. Марчуки сховали в скриню курей, але "квартиранти" – знайшли і забрали, щоб кури їм несли яйця. 

– А так не обіжали нічим, – розповідає бабуся Катя.

Коли війна вже йшла до завершення, чути було, як недалеко від Хворостова бомблять, рвуться снаряди,  німці наказали своїм господарям іти за ними в ліс, щоб сім’я залишилась живою. Їх в дорозі охороняли, накривали в окопах периною, щоб не змерзли. Так Марчуки пробули цілу ніч в лісі і залишилися всі живі. А німці пішли в ліс, і більше їх ніхто не бачив. А на ранок  стало тихо, не чути пострілів. І мама Катерини пішла по лісу шукати односельців, щоб повернутися разом з ними у село. Хати стояли цілі – німці не знищили нічого.

А ще Катерина Пилипівна пам'ятає, як поляки вели понад їхньою хатою до лісу двадцять вісім чоловік, щоб їх знищити. Кого сокирою по голові, кому пилкою горло перерізали. Була дуже місячна ніч, і з вікна було дуже добре видно тих людей із зав'язаними назад руками, що йшли на страшну смерть. А в той час у хаті, де жила Катя, тремтячи від страху, під столом двоє чоловіків, шепочучи молитву, ховалися, щоб і їх часом не забили поляки. Та дякуючи Богу, до хати не зайшли,  і люди залишилися живі.

 Після війни Катя пішла в школу, закінчила чотири класи. В школу йти було далеко – сім кілометрів. Дядько Каті підводою возив сільських дітей у школу. Дівчинка навчилася рахувати, ще не йдучи до школи. Її першими вчителями були сусідські бабусі та дідусі, які приходили на вечорниці плести постоли та прясти пряжу. Вчили рахувати на пальцях: коли не вистачало пальчиків дитини,  добавляли свої.

Бабуся шкодувала онучку і не заставляла пасти корову. Її пасли сусідські діти, яким платили мішком зерна. "Колись ділились останнім шматком  хліба, а тепер просимо в держави милостиню. Така власть нині настала", – каже Катерина Пилипівна.

 Згодом з хуторів почали зганяти всіх людей у село. Мама Каті жила в родичів, поки збудували хату. А тітка забрала дівчинку в Ковель, де вона пішла навчатись в школу №5 і закінчила сім класів. Потім пішла працювати на Ковельський м'ясокомбінат аж до виходу на пенсію. І пенсію отримує таку, як і ті,  хто ніколи не робив. Зняли статус "дитина війни", і немає ніяких пільг. 

28 років,  як помер чоловік. Та Катерина Пилипівна радіє життю, бо має дві дочки, четверо онуків і правнучку. Два онуки були в АТО. Бабуся за них молилася, щоб вернулися живі додому.

 Незважаючи на поважний вік, Катерина Гловацька весела та  жвава. І хоча трохи підводить зір, ще ходить в ліс по гриби та ягоди. Не падає духом і дякує Богові за те, що Він подарував довгі роки життя в силі і здоров'ї. 

Галина ОЛІФЕРЧУК.

 смт Люблинець.

На знімках: Катерина ГЛОВАЦЬКА у різні періоди свого життя.

Фото з домашнього архіву.

Катерина Пилипівна ніколи не знала батьківської любові, бо її тато, як та зозуля, що літає по чужих гніздах. Так і він: "зробив" одній дитину, потім – другій, та ще й встиг і третій. І кожна з дівчат народила по доньці. Але ні одну дитину він не колихав і не виховував, бо ніколи не жив з їхніми матерями.

 Катерина – "байстрючка". А знаєте, як то бути "байстрюком"? Кожен тебе кольне тим лихим і образливим словом, на яке дитина не заслуговує. І хоч Катерині було всього 4 рочки, та вона добре пам'ятає, як батько привіз гній на своє поле і забіг до їхньої хати попрощатися – наче відчував, що більше ніколи не побачиться з донечкою. Почалася війна, всіх чоловіків забирали на фронт.

– Прощай, доню, – міцно притиснувши до грудей дитя, сказав батько. Дівчинка, обійнявши татову шию, притулилась до щоки, і вперше та востаннє відчула батьківську ласку. Батька забрали на війну, з якої він не повернувся.

…Гловацька (Марчук) Катерина Пилипівна народилась у 1937 році в с. Хворостові Любомльського району на Волині. Маленьку "байстрючку" гляділи всі гуртом: мама, бабуся і мамин брат. Тяжко працювали. Катрусю мати покладе під копою, а сама – серпа в руки і ну жати нивку. 

Так дитина під копою і пролежить в холодочку цілий день мокра і заплакана. Ніхто на це не звертав уваги, бо треба було робити роботу, а не сидіти над дитиною. Колись же повзунів не було. Замотають в полотняну радющину, а воно розмотається і мелькає голими ноженятами.

Сосок і пустушок теж ніхто не знав, що вони є на світі. Замість них дитині клали в рот полотняний вузличок, у який замотували пожований житній хліб, перемішаний з перетертим у макітрі маком. 

Той вузличок був величенький – на весь ротик дитини, щоб вистачило смоктати на цілий день  до самого вечора. А вже ввечері, колиприходили з поля, то давали Каті якісь токмачі або супчик, що були  зварені для дорослих. Ніхто дітям окремо нічого не варив. І при такому "харчуванні" бабуся Катерина дожила до 80 років і вже розміняла дев'ятий десяток.

Марчук Горпина (мати Катерини Пилипівни) з бабусею і братом жили на хуторі під самим лісом. Колись всі жили по хуторах.

Коли почалась війна,  німці захопили село Хворостів, у якому жила сім'я і прийшли до них на "квартиру". Поставили на подвір'ї польову кухню і варили собі їсти. Ночували, звичайно, в хаті,  а хазяї – у клуні. В якості "плати" німці розраховувались продуктами: давали м'ясо, приносили хліб, підтримували сім'ю, щоб не голодувала. А Катя з бабусею допомагали їм чистити картоплю. Німці були молоді солдати, не знущалися з населення. 

Жодної хати не спалили і нікого не вбили, хоча і жили в Хворостові до кінця війни. Є й серед ворогів добрі люди. Бабця поганого про них нічого не казала, бо добре німці ставились до людей всього села. А їхній сім'ї помогли закопати на городі зерно і одяг, щоб свої не знайшли і не забрали. Навіть все поле переорали і заскородили на тому місці, де було закопано. Корова і кінь у сім'ї були, то орати було чим. 

Після війни люди впізнавали свої кожухи на чужих – тих, хто знаходив схованки і все забирав. Отакі були "свої"! А Марчуки все своє закопане забрали, то мали що їсти й у що вдягнутись. Правда, німці дуже любили молоко і яйця. Марчуки сховали в скриню курей, але "квартиранти" – знайшли і забрали, щоб кури їм несли яйця. 

– А так не обіжали нічим, – розповідає бабуся Катя.

Коли війна вже йшла до завершення, чути було, як недалеко від Хворостова бомблять, рвуться снаряди,  німці наказали своїм господарям іти за ними в ліс, щоб сім’я залишилась живою. Їх в дорозі охороняли, накривали в окопах периною, щоб не змерзли. Так Марчуки пробули цілу ніч в лісі і залишилися всі живі. А німці пішли в ліс, і більше їх ніхто не бачив. А на ранок  стало тихо, не чути пострілів. І мама Катерини пішла по лісу шукати односельців, щоб повернутися разом з ними у село. Хати стояли цілі – німці не знищили нічого.

А ще Катерина Пилипівна пам'ятає, як поляки вели понад їхньою хатою до лісу двадцять вісім чоловік, щоб їх знищити. Кого сокирою по голові, кому пилкою горло перерізали. Була дуже місячна ніч, і з вікна було дуже добре видно тих людей із зав'язаниминазад руками, що йшли на страшну смерть. А в той час у хаті, де жила Катя, тремтячи від страху, під столом двоє чоловіків,шепочучи молитву, ховалися, щоб і їх часом не забили поляки. Та дякуючи Богу, до хати не зайшли,  і люди залишилися живі.

 Після війни Катя пішла в школу, закінчила чотири класи. В школу йти було далеко – сім кілометрів. Дядько Каті підводою возив сільських дітей у школу. Дівчинка навчилася рахувати, ще не йдучи до школи. Її першими вчителями були сусідські бабусі та дідусі, які приходили на вечорниці плести постоли та прясти пряжу. Вчили рахувати на пальцях: коли не вистачало пальчиків дитини,  добавляли свої.

Бабуся шкодувала онучку і не заставляла пасти корову. Її пасли сусідські діти, яким платили мішком зерна. "Колись ділились останнім шматком  хліба, а тепер просимо в держави милостиню. Така власть нині настала", – каже Катерина Пилипівна.

 Згодом з хуторів почали зганяти всіх людей у село. Мама Каті жила в родичів, поки збудували хату. А тітка забрала дівчинку в Ковель, де вона пішла навчатись в школу №5 і закінчила сім класів. Потім пішла працювати на Ковельський м'ясокомбінат аж до виходу на пенсію. І пенсію отримує таку, як і ті,  хто ніколи не робив. Зняли статус "дитина війни", і немає ніяких пільг. 

28 років,  як помер чоловік. Та Катерина Пилипівна радіє життю, бо має дві дочки, четверо онуків і правнучку. Два онуки були в АТО. Бабуся за них молилася, щоб вернулися живі додому.

 Незважаючи на поважний вік, Катерина Гловацька весела та  жвава. І хоча трохи підводить зір, ще ходить в ліс по гриби та ягоди. Не падає духом і дякує Богові за те, що Він подарував довгі роки життя в силі і здоров'ї. 

 смт Люблинець.

На знімках: Катерина ГЛОВАЦЬКА у різні періоди свого життя.

Фото з домашнього архіву.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 671

Полісся завжди славилося грибами. Про їх властивості знають не лише дорослі, а й малі діти. Використання дарів лісу у великій мірі сприяло здоров’ю людей. Уникати тяжких недуг й вживання лікарських грибів, про які сьогодні майже забуто.

Так, тоді не було Чорнобильської катастрофи, мало використовували хімію. Жили у ті часи бідно, переважно збирали ягоди, гриби, ходили в ліс, який годував і лікував. Застосовували й дикі трави. Але гриби в хаті ніколи не переводилися. Не лише, як їжа, а й від усіх хвороб. І ніколи ніхто не знав, що то за хвороба – рак.

Розмовляю з однією жінкою, яка прожила у поліському селі до глибокої старості.

– Перші ліки, які я запам’ятала з дитинства, були сирі лисички. Ці гриби ніколи не бувають червивими, бо містять, як кажуть, якісь особливі речовини. От і в народі вживали їх як протиглисний засіб.

Згадує жінка: влітку, коли була ще мала, бабуся давала їй вранці й увечері по два невеличкі грибочки, які були гіркуваті на смак. А на зиму заготовляли ліки із сушених лисичок.

Сушили їх зверху на теплій печі, щоб температура не було вищою тридцяти градусів. Потім гриби товкли, і їх треба було пити по чверті чайної ложки двічі на день. А дехто просто посипав страви.

– Завдяки лисичкам, — пригадує бабуся, — жоден  паразит в організмі людини не втримувався. Були випадки, коли так  позбавлялися від лямблій в печінці, інших паразитів.

Бабуся радить вживати сушені лисички, щоб, мовляв, було спокійно на серці. Хоча зізнається, що в її раціоні сирі гриби були змалку. Брала до лісу шматок хліба, сіль, замість м’яса чи сала йшли в хід молоденькі сирі сироїжки. Звичайно, зараз ніхто не наважиться вживати  такі гриби. В той час їх  не  лише їли, а вживали навіть, як ліки. Жінка стверджувала, що страви з грибів – найкраща профілактика раку.

Давайте згадаємо про гриба «веселку», який росте в наших лісах  і використовується в народній медицині. Він не належить до їстівних, але й не отруйний. Готують з нього ліки від багатьох недуг.

Мені вдалося познайомитися із сім’єю з віддаленого села, яка відкрила таїнство приготування  лікарського засобу з цього гриба як знак Божої милості.  Якось одній жінці приснився сон, з вуст якої й довідалася про чудо-гриб, що став першими ліками у їхній сім’ї, порятунком від хвороб, які  все більше дають про себе знати.

Я, звичайно, здивувався, коли побачив гриба, якого раніше оминав у лісі, вважаючи його отруйним.

– Оце і є  «веселка», – зрадів я, коли мені показали гриб.  Сприйняв це, як зустріч з чимось рідним і близьким, бо гриб був поселенцем лісу, який я добре знав.

Банка з настоянкою, яку побачив, теж здивувала не менше. Адже в ній була таємниця, якою відвертають недуги. «Яйця» гриба – найцінніші. Хто не знає, що це таке, той їх і не помітить. Хіба, коли оболонка яйця лопає і з нього буквально «вистрілює» гриб. Тоді вашу увагу обов’язково приверне специфічний запах.

Сам гриб схожий на фалос, через  що його й називають «соромітником».

У поліських хатах стояли бутлі, наповнені цим грибом. На ньому настоювали горілку, але не міцну – від 20 до 40 градусів. Це були найкращі ліки від шлунково-кишкових розладів. Настоянку використовували і для компресів при артритах, інших захворюваннях суглобів, прикладали, коли десь з’явиться, не дай Боже,  пухлина, допікала рожа чи трофічна виразка.

Хто не міг вживати настоянку на горілці, той пив з водою суху потовчену веселку. Гриб, як відомо, має протиракову дію.

Цей гриб був надзвичайно популярним у європейських знахарів ХІХ століття. Ним лікували  незагоювані рани, шлунково-кишковий тракт, запалення нирок і печінки.

Саме цей гриб доставляли в Англію, де з нього готували настоянки й лікували подагру в монахів. Відомий письменник Оноре де Бальзак вилікував такою настоянкою виразку, а російський поет Олександр Пушкін завдяки «веселці» позбувся тромбофлебіту. Та найважливіше, що цим грибом європейські знахарі успішно лікували рак на різних стадіях.

Мазь із гриба «веселка» застосовується для  розсмоктування доброякісних та злоякісних пухлин. Зокрема, кісти яєчників, раку легень, матки, фіброми. Для повного одужання треба до літри мазі. Її варто втирати в шкіру, а у випадках кісти та фіброми – у нижню частину живота.

Народні цілителі рекомендують використовувати також горілчану настоянку гриба. Для цього беруть із соком (слизом) очищають від землі, наповнюють ними половину скляної банки. Банку закривають щільно і закопують у землю на 30–40 діб, заливши доверху 40-градусною горілкою.

Потім рідину зливають і зберігають у пляшках коричневого кольору в темному місці. А ту масу, що залишилася, використовують свіжою для зовнішніх і внутрішніх потреб.

Настоянку вживають по 1 столовій ложці за 20 хвилин до приймання страви раз на день. 

Вживати місяць, потім зробити перерву на два тижні і знову повторити. І так до цілковитого одужання. Тільки перерву з кожним циклом збільшувати на тиждень.

Степан СКОКЛЮК.

Полісся завжди славилося грибами. Про їх властивості знають не лише дорослі, а й малі діти. Використання дарів лісу у великій мірі сприяло здоров’ю людей. Уникати тяжких недуг й вживання лікарських грибів, про які сьогодні майже забуто.

Так, тоді не було Чорнобильської катастрофи, мало використовували хімію. Жили у ті часи бідно, переважно збирали ягоди, гриби, ходили в ліс, який годував і лікував. Застосовували й дикі трави. Але гриби в хаті ніколи не переводилися. Не лише, як їжа, а й від усіх хвороб. І ніколи ніхто не знав, що то за хвороба – рак.

Розмовляю з однією жінкою, яка прожила у поліському селі до глибокої старості.

– Перші ліки, які я запам’ятала з дитинства, були сирі лисички. Ці гриби ніколи не бувають червивими, бо містять, як кажуть, якісь особливі речовини. От і в народі вживали їх як протиглисний засіб.

Згадує жінка: влітку, коли була ще мала, бабуся давала їй вранці й увечері по два невеличкі грибочки, які були гіркуваті на смак. А на зиму заготовляли ліки із сушених лисичок.

Сушили їх зверху на теплій печі, щоб температура не було вищою тридцяти градусів. Потім гриби товкли, і їх треба було пити по чверті чайної ложки двічі на день. А дехто просто посипав страви.

– Завдяки лисичкам, — пригадує бабуся, — жоден  паразит в організмі людини не втримувався. Були випадки, коли так  позбавлялися від лямблій в печінці, інших паразитів.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 3398

Збереження корисної флори і фауни, недопущення пошкодження рослин, погіршення їх стану та забруднення продукції рослинного походження і довкілля засобами захисту рослин повинні бути одним з пріоритетних елементів безпечного поводження із засобами захисту рослин. У практиці зустрічаються випадки нехтування цими вимогами, що призводить до важких наслідків: забруднення навколишнього середовища та загибелі бджіл.

Кожне використання засобів захисту рослин повинно бути обґрунтованим та доцільним. Асортимент пестицидів, час застосування та кратність обробок має відповідати «Переліку пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні». Працівники, які працюють з пестицидами та агрохімікатами, зобов’язані пройти медичний огляд і мати допуск і посвідчення на право роботи з даними речовинами.

Взаємовідносини між суб’єктами господарювання та власниками бджіл регламентуються Законом України „Про бджільництво”,Інструкцією щодо попередження та ліквідації хвороб і отруєнь бджіл, Державними санітарними правилами “Транспортування, зберігання та застосування пестицидів у народному господарстві” ДCанПіН 8.8.1.2.001-98, іншими нормативно-правовими документами. Відповідно до чинного законодавства забороняється проводити оранку та будь-яким іншим чином руйнувати медоносні угіддя, застосовувати засоби захисту рослин, стимулятори росту, мінеральні добрива, інші препарати та здійснювати будь-які роботи, що можуть призвести до фізичного знищення бджіл під час медозбору.

Юридичні та фізичні особи, які застосовують засоби захисту рослин, зобов’язані дотримуватися діючих нормативно-правових актів, що передбачають охорону бджіл від отруєнь. Слід  не пізніше, ніж за три доби до початку обробки попередити про це пасічників, пасіки яких знаходяться на відстані до 10 км від оброблених площ, письмовим повідомленням, а також через місцеві ЗМІ, розмістити в місцях масового скупчення людей (біля магазинів, зупинок транспорту тощо) на дошках об’яв відповідні оголошення, в яких необхідно повідомити точну дату обробки, територію і культури, що будуть оброблюватися, назву препарату, форми і методи його застосування, ступінь і строки дії токсичності препарату та вказівку щодо строку ізолювання бджіл.

Власники пасік, в свою чергу, повинні обов’язково зареєструватись в сільській раді, на території якої вони знаходяться, своєчасно інформувати сільські ради, сусідні господарства про місця перебування своїх пасік. Під час реєстрації пасік проводиться їх обстеження спеціалістами державної ветеринарної медицини та видається ветеринарно-санітарний паспорт пасіки. Паспорт пред’являється при продажі і обміні воскосировини, купівлі вощини і є підставою для видачі ветеринарних документів при вивозі (продажу) бджіл і продуктів бджільництва відповідно до правил видачі ветеринарних документів на вантажі, що підлягають обов’язковому ветеринарному контролю.

Після отримання повідомлення про майбутню хімічну обробку, бджоляр повинен до її початку вивезти пасіку в безпечне місце або забезпечити ізоляцію бджіл у вуликах на відповідний термін токсичної дії конкретного пестициду.

Обробку сільськогосподарських угідь проводять у період відсутності льоту бджіл у ранкові та вечірні години.

Порушення законодавства України в галузі бджільництва тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність.

Особлива небезпека для бджіл виникає під час цвітіння ріпаку, соняшника на полях та окремих видів дерев у садах та лісових насадженнях (акації, липи та ін.). В цей час активно використовують пестициди, особливо за допомогою авіації. Нехтування інтересами бджолярів, і, водночас, нехтування попередженнями господарників про проведення захисних заходів на сільськогосподарських угіддях може призвести до вкрай негативних наслідків: загибелі бджіл, погіршення якості меду, конфліктів, судів, адміністративної та кримінальної відповідальності.

Пам’ятайте: взаємоповага господарника до інтересів бджоляра та бджоляра – до інтересів господарника  є найкращою гарантією унеможливлення пошкодження медоносних бджіл та отримання великого та якісного врожаю сільськогосподарських культур.

Микола КОРОЛЬ,

начальник Ковельського міськрайонного управління Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області.

Збереження корисної флори і фауни, недопущення пошкодження рослин, погіршення їх стану та забруднення продукції рослинного походження і довкілля засобами захисту рослин повинні бути одним з пріоритетних елементів безпечного поводження із засобами захисту рослин. У практиці зустрічаються випадки нехтування цими вимогами, що призводить до важких наслідків: забруднення навколишнього середовища та загибелі бджіл.

Кожне використання засобів захисту рослин повинно бути обґрунтованим та доцільним. Асортимент пестицидів, час застосування та кратність обробок має відповідати «Переліку пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні». Працівники, які працюють з пестицидами та агрохімікатами, зобов’язані пройти медичний огляд і мати допуск і посвідчення на право роботи з даними речовинами.

Взаємовідносини між суб’єктами господарювання та власниками бджіл регламентуються Законом України „Про бджільництво”,Інструкцією щодо попередження та ліквідації хвороб і отруєнь бджіл, Державними санітарними правилами “Транспортування, зберігання та застосування пестицидів у народному господарстві” ДCанПіН 8.8.1.2.001-98, іншими нормативно-правовими документами. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 501

Помідори не тільки смачні й низько калорійні, вони дуже корисні для здоров’я. Червоні плоди є багатим джерелом сильного антиоксиданту лікопену, який допомагає боротися з раковими пухлинами. 

Суперечка щодо того, овочем чи фруктом є помідор, усе ще не вирішена. Ботаніки переконані, що за всіма параметрами помідори все ж є фруктами. А смак і кулінарні властивості цих червоних плодів дозволяють віднести їх до овочевих культур. Та в одному обидва табори згідні: помідори корисні для здоров’я. І ось чому.

1. Підтримують здоров’я кісток.

Одна чашка помідорів містить майже 18% рекомендованої денної дози вітаміну К, який сприяє здоров’ю кісток. Вітамін К є жиро розчинником і має важливе значення для процесу мінералізації кісток.

2. Запобігають утворенню тромбів.

Помідори сприяють зниженню щільності крові, а це, у свою чергу, ускладнює утворенню тромбів. В організмі вітамін К зберігається тільки у невеликих кількостях, і без регулярного щоденного споживання швидко вичерпується. Нестача вітаміну К зазвичай проявляється синцями, кровотечами з носа і ясен і навіть кров’ю в сечі та фекаліях.

Якщо помідори не ваші улюблені овочі, то є й інші хороші джерела цього вітаміну: шпинат, капуста, броколі, соя, буряк, петрушка.

3. Сприяють зниженню кров’яного тиску.

Як джерело калію, помідори допомагають знизити кров’яний тиск, підтримують правильне функціонування нервової та м’язової систем і відіграють важливу роль у серцевій діяльності.

Нестача калію провокує головний біль, сонливість, м’язові спазми і навіть аритмію. Одна чашка помідорів містить до 11,4% рекомендованої добової дози калію. Таким чином, помідори – простий спосіб боротьби з високим кров’яним тиском без ліків. Інші продукти, збагачені калієм, – це банани, цитрусові, лосось, тунець, шпинат, картопля, йогурт і м’ясо птиці.

4. Знижують рівень холестерину.

Рослинний пігмент лікопен, який дає червоний колір помідорам, належить до групи каротиноїдів, які відомі своїми антиоксидантними властивостями. Лікопен також допомагає знизити рівень шкідливого холестерину LDL і, навпаки, збільшити вміст хорошого холестерину HDL, хоч учені досі не знають точний механізм цього явища.

Великою перевагою є те, що помідори, порівняно з іншими овочами, зберігають деякі важливі фіторечовини і після приготування їжі. Тому оброблені помідори навіть поживніші, ніж свіжі, оскільки після термічної обробки ще більша кількість лікопену стає активною. Томатний соус і кетчуп, якщо вони без консервантів і цукру, можна зарахувати до здорової дієти.

5. Підтримують здоров’я очей.

Помідори багаті корисними для зору вітамінами та мінералами. Якщо ви хочете знизити ризик захворювань очей, таких, як катаракта, то включіть помідори у ваш раціон.

6. Рятують від прищів.

Речовини, що містяться в стиглих помідорах, активно знімають запалення на шкірі, включаючи вугровий висип. Особливо корисна томатна м’якоть для жирної шкіри. Спробуйте скористатися помідорами, перш ніж витрачати гроші на косметолога.

Користь помідорів для здоров’я людини очевидна. Споживайте їх і будьте здорові!

Ігор ВИЖОВЕЦЬ.

Помідори не тільки смачні й низько калорійні, вони дуже корисні для здоров’я. Червоні плоди є багатим джерелом сильного антиоксиданту лікопену, який допомагає боротися з раковими пухлинами. 

Суперечка щодо того, овочем чи фруктом є помідор, усе ще не вирішена. Ботаніки переконані, що за всіма параметрами помідори все ж є фруктами. А смак і кулінарні властивості цих червоних плодів дозволяють віднести їх до овочевих культур. Та в одному обидва табори згідні: помідори корисні для здоров’я. І ось чому.

1. Підтримують здоров’я кісток.

Одна чашка помідорів містить майже 18% рекомендованої денної дози вітаміну К, який сприяє здоров’ю кісток. Вітамін К є жиро розчинником і має важливе значення для процесу мінералізації кісток.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0

Помідори не тільки смачні й низько калорійні, вони дуже корисні для здоров’я. Червоні плоди є багатим джерелом сильного антиоксиданту лікопену, який допомагає боротися з раковими пухлинами. 

Суперечка щодо того, овочем чи фруктом є помідор, усе ще не вирішена. Ботаніки переконані, що за всіма параметрами помідори все ж є фруктами. А смак і кулінарні властивості цих червоних плодів дозволяють віднести їх до овочевих культур. Та в одному обидва табори згідні: помідори корисні для здоров’я. І ось чому.

1. Підтримують здоров’я кісток.

Одна чашка помідорів містить майже 18% рекомендованої денної дози вітаміну К, який сприяє здоров’ю кісток. Вітамін К є жиро розчинником і має важливе значення для процесу мінералізації кісток.

2. Запобігають утворенню тромбів.

Помідори сприяють зниженню щільності крові, а це, у свою чергу, ускладнює утворенню тромбів. В організмі вітамін К зберігається тільки у невеликих кількостях, і без регулярного щоденного споживання швидко вичерпується. Нестача вітаміну К зазвичай проявляється синцями, кровотечами з носа і ясен і навіть кров’ю в сечі та фекаліях.

Якщо помідори не ваші улюблені овочі, то є й інші хороші джерела цього вітаміну: шпинат, капуста, броколі, соя, буряк, петрушка.

3. Сприяють зниженню кров’яного тиску.

Як джерело калію, помідори допомагають знизити кров’яний тиск, підтримують правильне функціонування нервової та м’язової систем і відіграють важливу роль у серцевій діяльності.

Нестача калію провокує головний біль, сонливість, м’язові спазми і навіть аритмію. Одна чашка помідорів містить до 11,4% рекомендованої добової дози калію. Таким чином, помідори – простий спосіб боротьби з високим кров’яним тиском без ліків. Інші продукти, збагачені калієм, – це банани, цитрусові, лосось, тунець, шпинат, картопля, йогурт і м’ясо птиці.

4. Знижують рівень холестерину.

Рослинний пігмент лікопен, який дає червоний колір помідорам, належить до групи каротиноїдів, які відомі своїми антиоксидантними властивостями. Лікопен також допомагає знизити рівень шкідливого холестерину LDL і, навпаки, збільшити вміст хорошого холестерину HDL, хоч учені досі не знають точний механізм цього явища.

Великою перевагою є те, що помідори, порівняно з іншими овочами, зберігають деякі важливі фіторечовини і після приготування їжі. Тому оброблені помідори навіть поживніші, ніж свіжі, оскільки після термічної обробки ще більша кількість лікопену стає активною. Томатний соус і кетчуп, якщо вони без консервантів і цукру, можна зарахувати до здорової дієти.

5. Підтримують здоров’я очей.

Помідори багаті корисними для зору вітамінами та мінералами. Якщо ви хочете знизити ризик захворювань очей, таких, як катаракта, то включіть помідори у ваш раціон.

6. Рятують від прищів.

Речовини, що містяться в стиглих помідорах, активно знімають запалення на шкірі, включаючи вугровий висип. Особливо корисна томатна м’якоть для жирної шкіри. Спробуйте скористатися помідорами, перш ніж витрачати гроші на косметолога.

Користь помідорів для здоров’я людини очевидна. Споживайте їх і будьте здорові!

Ігор ВИЖОВЕЦЬ.

Помідори не тільки смачні й низько калорійні, вони дуже корисні для здоров’я. Червоні плоди є багатим джерелом сильного антиоксиданту лікопену, який допомагає боротися з раковими пухлинами. 

Суперечка щодо того, овочем чи фруктом є помідор, усе ще не вирішена. Ботаніки переконані, що за всіма параметрами помідори все ж є фруктами. А смак і кулінарні властивості цих червоних плодів дозволяють віднести їх до овочевих культур. Та в одному обидва табори згідні: помідори корисні для здоров’я. І ось чому.

1. Підтримують здоров’я кісток.

Одна чашка помідорів містить майже 18% рекомендованої денної дози вітаміну К, який сприяє здоров’ю кісток. Вітамін К є жиро розчинником і має важливе значення для процесу мінералізації кісток.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0