Ковель: 75 років тому
(Закінчення. Поч. у номері за 11 липня ц. р.).
Про мужній вчинок М. Огнєва наша газета писала, пам’ятну дошку я бачив на власні очі, а от чи збереглася вона до наших днів, – не знаю. Сам шпиталь теж майже зруйнований. Наскільки мені відомо, споруда – це власність Міністерства оборони, очільники якого не захотіли передавати її у власність міської громади. От і стоїть чудове колись приміщення, руйнується від снігу й дощу. Як тут не згадати приказку: і сам не гам, і другому не дам.
Є серед листів і спогади людей в білих халатах, які не одному бійцю врятували життя. Цікаві факти, зокрема, згадав майор медичної служби у відставці Серафим Георгійович Мельошин, якому після невдалого штурму радянських військ, довелося нести службу у Секуні, Облапах, Несухоїжах (Тойкуті). Важко захворівши, він на собі відчув турботу й чуйність з боку місцевих мешканців:
«Лікували мене в хаті на хуторі кілометрів за два від Несухоїж. Прізвища господарів не пам’ятаю, але знаю, що були це глибоко віруючі люди, які безперестанно молилися Богові. Потім на поправку мене, справжнього «скелета», перевезли в іншу оселю, де жили чудові поліщуки – прізвище їх Зінчук. Може, й зараз хтось із них живий» (нагадаю: спогади писалися у 1984 році – авт.).
А ще Серафим Георгійович добрі слова адресував своїм колегам-медикам, які творили справжні чудеса. В Облапах у квітні 1944 року в палатках розмістили багато поранених солдатів. Одного дня німецька авіація стала їх бомбити. Довелося терміново виносити бійців, але врятувати вдалося не всіх. Величезну мужність і справжній героїзм виявила медсестра Ольга Сергіївна Серпанова (до війни – педагог), яка померла від ран в пекельних муках у вже згадуваному вище домі віруючих. Похоронили у Братській могилі в Несухоїжах.
Про дислокацію в Облапах під час боїв за Ковель розповів і військовий лікар 206-го медично-санітарного батальйону Федір Опанасович Гаразюк, який після війни працював у залізничній лікарні м. Хмельницького. Він теж написав про подвиг медичної сестри Ольги Серпанової, яка могла сховатися у траншеї під час обстрілу, але постійно перебувала біля поранених, через що й загинула. Одна з фашистських бомб влучила в будинок, де знаходилася операційна. Тут перебували лікарі Колкер Г. М., Баркова В. Д., медсестри Громико У. Ф., Соколова В. А. та інші. На щастя, бомба виявилася малого калібру. Втрапивши у дах, вона розірвалася, але всі медики залишилися живими.
Звичайно, неможливо навіть коротко згадати авторів спогадів про бої за визволення Ковеля так званого «першого періоду». Але навіть з того, що ми процитували, стає зрозуміло, в яких жорстоких і небезпечних умовах доводилося діяти радянським воїнам, серед яких було дуже багато українців. Тому безсоромною брехнею можна назвати слова російського президента В. Путіна, який в одному зі своїх виступів зневажливо відгукнувся про внесок України в загальну перемогу над нацизмом у Другій світовій війні, заявивши, що Росія і сама розгромила б ворога. В цьому він повторює слова Сталіна, котрий завжди відзначав видатну роль у здобутій перемозі «могутнього російського народу», ніби українці, білоруси, грузини, інші нації і народності до перемоги ніякого стосунку не мали.
l
Роман Пономаренко у книзі «Битва за Ковель», яка вийшла друком у 2014 році і є, по суті, першим комплексним дослідженням битви за наше місто навесні 1944 року, наголошує: причин, через які операція не досягла своєї мети і Ковель радянським військам взяти не вдалося, є декілька: це і поспішна, «на швидку руку» підготовка операції, і незавершеність згрупування військ та їх недостатнє забезпечення, несприятливі місцеві умови – ліси й болота, весняна спека вперемішку зі сніговими завірюхами.
Варто додати ще один момент – надмірну самовпевненість радянського командування. Починаючи зі Ставки і штабу фронту й закінчуючи штабами корпусів і дивізій, всі були переконані в тому, що Ковель буде обов’язково взятий, а німці розбиті.
Через це радянське командування закривало очі на погану підготовку й забезпечення операції. У підсумку декілька регулярних радянських стрілецьких дивізій, які, на переконання командування 47-ої Армії, були повністю готовими до битви, так і не змогли зламати супротив вкрай слабкої групи «Гілле», оточеної в Ковелі. Німецький бойовий дух в черговий раз приборкав радянський наступальний порив.
Автор також вказує на неоперативне керівництво військами з боку штабу фронту і штабів армій. Факти свідчать про те, що армійські командні пункти в ході наступу знаходилися в 20-60 кілометрах, а командний пункт фронту – у 150 кілометрах від бойових порядків першого ешелону. Тобто фронт і армії перебували у наступі, а генерали сиділи далеко від своїх солдатів. До того ж, зв’язок на лінії фронт-армія підтримувався головним чином по телеграфу, а засоби радіо використовувалися недостатньо. Це не дозволяло командуванню оперативно дізнаватися про реальну ситуацію на полі бою, давати потрібні і добре продумані команди.
Як наслідок, бійці масово гинули у сутичках з ворогом, бо їх життям ніхто не дорожив. Діяло неписане правило, автором якого вважають Г. Жукова: «Людей не шкодувати. Баби ще народять». За архівними даними, які у книзі наводить Роман Пономаренко, за добу 2-й Білоруський фронт і, зокрема, 47-а Армія, якою командував генерал-лейтенант В. С. Полєнов і якого пізніше відсторонили від посади, втрачав понад 500 солдатів і офіцерів!
В загальному, як зазначає автор, 2-й Білоруський фронт втратив в період з 23 лютого по 5 квітня 1944 року 22,2 тисячі чоловік (1,6 тисячі офіцерів, 4,6 тисячі сержантів, більше 16 тисячі рядових), хоч ці офіційні дані не зовсім точні і не відображають всієї повноти радянських втрат.
l
Але повернемося до подій пекельного літа 1944 року, коли розпочався другий етап за оволодіння Ковелем. Як відомо, на початку липня 1944 року становище німецького гарнізону тут серйозно ускладнилося. Радянському командуванню став відомий наказ начальника гарнізону, який вимагав економити боєприпаси. А вже згодом комендант Бессінг втік з міста на літаку. Згодом командуючий групою армій «Центр» фельдмаршал Модель, не чекаючи удару червоної армії, віддав наказ залишити Ковель, що й було зроблено у ніч з 5 на 6 липня 1944 року.
Про все це, звичайно, рядовим солдатам і молодшим командирам 1-го Білоруського фронту відомо не було. Вони знали одне: Ковель треба взяти, незважаючи на всі труднощі і перешкоди. А пізніше, вже у мирні роки, ті, що залишилися живими, у своїх мемуарах дотримувалися «офіційної» точки зору, яка полягала у тому, що Ковель було визволено в результаті рішучого наступу радянських військ, про що йшлося у наказі Верховного Головнокомандуючого Маршалу Радянського Союзу К. Рокосовському, переданого по радіо ввечері 6 липня.
Так, Панас Степанович Степаненко (на знімку вгорі ліворуч) зазначив: «6 липня 1944 року наша дивізія перейшла в наступ. Долаючи запеклий опір супротивника, прорвали його оборону і у взаємодії з іншими бойовими частинами і підрозділами звільнили Ковель. На цьому другому етапі боїв за місто зв’язок здійснювався тільки по радіо. З найкращого боку себе зарекомендували начальники радіостанцій Хорнін, Андейко, радисти Бабуріна, Гришина, Шипонова, яка була важко поранена. За належне забезпечення безперервного радіозв’язку в дивізії всі отримали подяку від командира дивізії генерал-майора Заікіна Митрофана Мойсейовича».
У ті гарячі липневі дні важко доводилося не лише військовим, але й мирному населенню. «Місто було оточене нашими військами, – згадував киянин Павло Тимофійович Бабін, який теж воював у складі 1-го Білоруського фронту. –Пройти і вийти звідти можна було тільки через прохід шириною 400–500 метрів в глибокому болоті, який наскрізь прострілювався німцями. Я бачив, як місцеві жителі вночі йшли через цей прохід по пояс у воді, несучи на собі свої скромні пожитки. Запам’яталося, що навіть малі діти, виходячи із цього смертельного пекла, не плакали, притиснувшись до грудей своїх матерів і бабусь. Багато цивільного населення загинуло, багато було поранено”.
l
Нагадаю, що за роки фашистської окупації в Ковелі загинули тисячі людей. Окупанти влаштували в місті для військовополонених два концентраційних табори, в яких щоденно гинуло 150-200 чоловік. Всього за три роки фашистської окупації німці розстріляли 11 тисяч військовополонених, сотні громадян єврейської національності. Це був справжній геноцид.
Можна цитувати листи учасників боїв за Ковель, як-то кажуть, до безкінечності. Але і з того, що написано вище, зрозуміло: люди воювали, не шкодуючи ані життя, ані сил, ані здоров’я. За архівними даними, при визволенні Ковеля від нацистів у липні 1944 року загинули не менше 5 тисяч воїнів червоної армії. Сьогодні дехто каже: «А чи були потрібними ці жертви, коли згодом на зміну фашистській окупації прийшла більшовицька?».
Вважаю, що ставити так питання – значить грішити проти Бога і совісті. Ті, що гинули на полях битв Другої світової війни, вмирали не за Сталіна, не за комуністичний режим. Вони виконували свій громадянський обов’язок, воювали за завтрашній мирний день, щасливе майбутнє своїх дітей, онуків і правнуків. Їх приклад наснажує сучасне молоде покоління мужньо боронити рідну землю від російських окупантів та їх вірних прислужників-сепаратистів на Сході країни.
І коли дехто кидає тінь на світлу пам’ять про воїнів, котрі загинули в боях за Батьківщину, в тому числі за Ковель, він применшує і значення подвигу учасників АТО/ООС. Бо наші хлопці-ровесники учасників бойових дій Другої світової війни, захищають не інтереси «партії війни», як стверджують українофоби, а воюють проти агресії Росії, з благословення правителів якої анексовано Крим, окуповано частину Донеччини і Луганщини.
Нам потрібно пам’ятати: якби не вони, то вже давно окупанти були б у Києві, Харкові і навіть Львові. Агресор пощади не знає. Йому потрібен не мир, який сьогодні легковажно обіцяють недосвідчені політики, а поневолена і русифікована Україна. Агресор розуміє тільки силу – військову, політичну, моральну.
Наші батьки, діди і прадіди не стали на коліна перед нацистським звіром. Не станьмо перед ворогами української Незалежності й ми, їх діти, онуки, правнуки, шануймо світлу пам’ять полеглих в боях за Україну.
Михайло КУЗЬМУК.
НА ЗНІМКАХ: вгорі праворуч – учасники боїв за визволення Ковеля під час зустрічі у 1984 році; в центрі – карта бойових дій німецьких військ 18-30 березня 1944 року.
Фото з архіву редакції.
Про мужній вчинок М. Огнєва наша газета писала, пам’ятну дошку я бачив на власні очі, а от чи збереглася вона до наших днів, – не знаю. Сам шпиталь теж майже зруйнований. Наскільки мені відомо, споруда – це власність Міністерства оборони, очільники якого не захотіли передавати її у власність міської громади. От і стоїть чудове колись приміщення, руйнується від снігу й дощу. Як тут не згадати приказку: і сам не гам, і другому не дам.
Є серед листів і спогади людей в білих халатах, які не одному бійцю врятували життя. Цікаві факти, зокрема, згадав майор медичної служби у відставці Серафим Георгійович Мельошин, якому після невдалого штурму радянських військ, довелося нести службу у Секуні, Облапах, Несухоїжах (Тойкуті). Важко захворівши, він на собі відчув турботу й чуйність з боку місцевих мешканців:
«Лікували мене в хаті на хуторі кілометрів за два від Несухоїж. Прізвища господарів не пам’ятаю, але знаю, що були це глибоко віруючі люди, які безперестанно молилися Богові. Потім на поправку мене, справжнього «скелета», перевезли в іншу оселю, де жили чудові поліщуки – прізвище їх Зінчук. Може, й зараз хтось із них живий» (нагадаю: спогади писалися у 1984 році – авт.).
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 457