Четвер. Мінлива хмарність, невеликий дощ. Температура: 20 о С. Вітер західний помірно сильний.

В ніч на п’ятницю. Ясно.  Температура: 13оС. Вітер західний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність.   Температура: 23оС. Вітер  західний  помірно сильний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність.  Температура: 15оС. Вітер південний слабкий.

Субота. Мінлива хмарність, можлива гроза.  Температура: 25оС. Вітер  південно-західний слабкий.

В ніч на неділю. Ясно.   Температура: 15оС. Вітер південний слабкий.

Неділя.  Ясно.  Температура: 27оС. Вітер  південний помірний.

В ніч на понеділок. Мінлива хмарність, можливі дощ, гроза. Температура: 19оС. Вітер південно-західний помірний.

Понеділок. Мінлива хмарність, можливі дощ, гроза. Температура:  24оС. Вітер північно-західний помірний.

В ніч на вівторок. Ясно.  Температура: 18оС. Вітер  північно-західний помірний.

Вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 23оС. Вітер північно-західний помірно сильний.

В ніч на середу.  Ясно.  Температура: 18оС. Вітер північно-західний помірно сильний.

Середа. Мінлива хмарність, можливий дощ. Температура: 25оС. Вітер північний   помірно сильний. 

Четвер. Мінлива хмарність, невеликий дощ. Температура: 20 ^о С. Вітер західний помірно сильний.

В ніч на п’ятницю. Ясно.  Температура: 13^оС. Вітер західний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність.   Температура: 23^оС. Вітер  західний  помірно сильний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність.  Температура: 15^оС. Вітер південний слабкий.

Субота. Мінлива хмарність, можлива гроза.  Температура: 25^оС. Вітер  південно-західний слабкий.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 361

Поліція просить відгукнутися свідків злочину

Поліція проводить досудове розслідування за фактом розбійного нападу на жительку міста Ковеля.

Злочин було скоєно 16 липня о 05 - ЗО ранку в тунелі залізничного вокзалу міста Ковеля.

Просимо відгукнутися свідків злочину, в тому числі чоловіка старшого віку, який у цей час проходив у тунелі.

Якщо у цей час ви перебували неподалік від місця злочину або маєте інформацію, яка допоможе в розкритті вказаного злочину, повідомте про це на лінію 102 або за телефонами: 0952426775, 61-6-45

Конфіденційність гарантовано.

Ковельський відділ поліції Волинської області

•.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 328

Де ще знайти таку красу,

Як в казці намальовану?

«Пісня про Волинь».

Якось, шукаючи одне, натрапила на більш важливе для душі. Це були спогади чоловіка про перші кроки вчителювання у селі Ветлах Любешівського району. Чоловіка вже давно немає в живих, але там не забули про юного вчителя учні та старожили. А це було 65 років тому.

Констянтин Кирилюк готує книжку про село, а в школі є музейний куточок. Тож все, що вдається, збирають для історії.

Колишній директор Ветлівської  школи І-ІІІ ступенів і учень мого чоловіка приїжджав у Голоби із запрошенням відвідати село кого-небудь із рідних Віталія Марковича Остапчука. Звичайно, і спогади, і запрошення викликали інтерес,  і ми (дві доньки, я  і зять) вирушили в дорогу. Із Ковеля їхали легковиком через Доротище, Тойкут, Сошичне, Камінь-Каширський, Велику Глушу, Видерту, Невір і ось, нарешті, дісталися до Ветлів. Дорога важка, з вибоїнами, яких через переповнені дощами калюжі не було видно. 

Але як там не було – дві години їзди. А тоді, у 50-х роках минулого століття, троє вчителів добирались 2 дні з ночівлею у добрих людей, які траплялися в  дорозі. У Любешівському райвно одержали направлення. 

Рейсового транспорту туди не було (зараз є пряме сполучення Луцьк-Ветли щодня автобусом). Їм підказали вантажну колгоспну машину, яка в районному центрі була у справах.

У кузові вмостились на соломі.   Всі троє були із Жмудчого Голобського району (нині Ковельського). Кожен думав: як же далеко від рідного дому закинула доля! Але були до цього підготовлені, бо в кишенях лежав наказ про призначення на роботу вчителя. Давня мрія збулась.

У селі підказали де школа. Немов сирота, вона стояла край села, обсаджена акацією і верболозом, щоб не видував вітер піскової землі. Директор був ще у відпустці, тож техробітниці допомогли влаштуватись на квартирі. Так і пройшли тут 3 роки до армії. Часто потім згадував чоловік хороших людей, вчительський дружний колектив  учнів, яких було тоді в школі 500, тепер 378. Це спогади… 

l

Зупинилися ми в Гаця Петра Олександровича, вчителя географії і колишнього директора школи. Він та його дружина Василина Єфремівна – дуже гостинні люди. А Петро Олександрович виявився ще й чудовим співрозмовником і екскурсоводом,  з гордістю показував нам окремі об’єкти. Він – справжній патріот. 

 Все оглянули, кожен куточок. Школа стоїть як пам’ятник старовини вже без вікон і дверей, але ще в ній міцні дерев’яні  стіни, бо побудована майстрами колись на совість. Петро Олександрович бідкається, що занехаяли  таке приміщення, а можна було б дитсадок облаштувати.  

Не порівняти, звичайно, з нею сучасну нову двоповерхову красуню-школу. У ній є все необхідне для сьогоднішнього учня. А поруч – новозбудована церква, ще не повністю завершені всі роботи, але вона,  каже наш гід,  найкраща на Волині. «Школа, — зауважив Петро Олександрович, — теж одна з найкращих в Україні». Звичайно, похвально.

Село досить велике. Його протяжність не менше 5 кілометрів.  Дітей до школи підвозять автобусом. Все сконцентроване в центрі. Тож здавалось, що це не село, а містечко  з  чудовими новобудовами. Відвідали і кладовище, яке доглянуте, впорядковане, а на ньому  капличка стоїть. Є в селі і дім молитви для  вірян. Все тут в зразковому порядку: сільрада, будинок культури, дороги. А яка чудова лікарня! Один її вигляд зовні і всередині може сприяти одужанню. І згадалась стаття у газеті «Волинь-нова» про подружжя лікарів Андрія й Іванну Костюків під заголовком «Колись однокурсники співчували, а  тепер заздрять». 

Бо умови праці і життя були непростими. Спочатку вони жили в хатині старенькій, де стіни й одна кімната з піччю у кутку (і це в 2000 році). Ми з чоловіком теж так починали, але це було в 1959 р. Тепер же Костюки живуть, після 8-річних поневірянь, в добротному будинку і працюють в сучасній лікарні з усім необхідним.

l

Відвідали й будинок, в якому квартирувався чоловік, – без сліз не обійтись. Правда, тут вже інші живуть господарі, молоді. Тому зовні хатина має колишній вигляд, а всередині по-сучасному: меблі, килими. Ще живе син господарів у Харкові. Це Зуйсько Кіндрат Володимирович. 

Після служби чоловікові випала нагода працювати в Голобському районі, а Кіндрат ще попомандрував   по світу. В армії був радистом. Тож після неї вступив в Ульянівське  військове училище зв’язку. Працював після навчання (закінчив з «відзнакою») в Підмосков’ї в головному управлінні зв’язку. Ще були Ташкент, Німеччина, Харків, заочне навчання у вузах, викладання військової справи. 53 роки віддав армії, пішов у відставку полковником запасу. В рідне село приїжджає на могилу батька. А мама в Харкові і похована.

Передбачав учитель Віталій Остапчук і велике майбутнє свого учня і найкращого математика в класі. Юхимук Адам Корнилович став доктором фізико-математичних наук, професором, завідувачем відділу фізики космічної плазми  ГАО НАН України.

Отож, під враженням побаченого зробили висновок: Ветли – райський куточок Полісся. Бо не кожне село може похвалитися тим, що ми тут побачили. І газ, і дороги, і будівлі – все це справа рук колишнього  нардепа,  Почесного  громадянина Ветлів Адама Мартинюка, уродженця цього села. Він серцем і душею завжди біля батьківської землі. 

Валентина ОСТАПЧУК. 

«Пісня про Волинь».

Якось, шукаючи одне, натрапила на більш важливе для душі. Це були спогади чоловіка про перші кроки вчителювання у селі Ветлах Любешівського району. Чоловіка вже давно немає в живих, але там не забули про юного вчителя учні та старожили. А це було 65 років тому.

Констянтин Кирилюк готує книжку про село, а в школі є музейний куточок. Тож все, що вдається, збирають для історії.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 456

…Післяфестивальна ніч була безсонною. Роїлися думки, прилітали птахами переживання. І все ж на небокраї світилася надія. Так театралізоване дійство під назвою «Червона калина» у виконанні вихованців ковельської колонії проникало в серце.

В уяві поставала фатальна картина: юнак-красень, повен сил, тоне в трясовині. Мама подає руку, а він чи то не дістає, чи то не хоче брати й продовжує занурюватися в багнюку, ніби за покликом лихого.

За що? Чому? Хто прийде на поміч?

Мама з трибуни актового залу промовляє:  «Шануйте вихователів-наставників…»! А сама? Коли не догляділа, не зупинила шлях у болото?

Пригадалася  повчальна притча. В переддень свята міста до Ковеля завітав  Ісус Христос і зайшов до магазину, що неподалік виховної колонії. Почула  мама і чимдуж побігла до Спасителя. «Ісусе, Господи, продай мені щастя  і радості, добра і благополуччя, а ще своєї благодаті, щоб вона допомогла моєму синочку на путь праведний стати».

Ісус вислухав і подав маленьку скарбничку.

– Господи, а чому так мало? Хіба я така грішна?

– Я дав тобі зернини, а далі ти мусиш сіяти, ростити, підживлювати, бур’ян колючий полоти.

Притча на те й притча, щоб у собі приховувати ключ до розгадки. Господь мудрий. До спасіння сина, який опинився в біді, Він рятівників долучив. Вони щохвилини, щоднини цілий Божий рік простягають руку, витягують із багнюки і її, й інших батьків дітей.

У тих рятівників є багато всілякого виховного та педагогічного знаряддя й знань. І цей фестиваль – це не просто концерт, де розважальні пісні та танці буйним вітром на сцені в’ються, а, насамперед,  –    культурологічний, духовний захід не тільки для засуджених, але й для мам і тат, і… для мене, сивочолого.

Більше того, фестивально-концертне дійство позначене синьо-жовтою стрічкою українства і вишите нашим рідним, народним мереживом.

l

«Традиції об’єднують окремих людей в єдиний народ», – нагадує крилате гасло над сценою. Написане закликає до роздумів. Та не надовго, бо організатори, режисери, сценаристи та аматори-артисти беруть вас у свої «обійми», ні на мить не відпускають. Гарно розпочали зі свята Івана Купала. Хороводили, співали і квітку щастя поночі шукали, через вогнище стрибали, вінки на воду кидали, які єднали долі    закоханих. Скажу, що вихованці грали свої ролі, мов у студіях театральних навчались.

А козацькі звичаї! Подумалося: збирай кандидатів у народні депутати України в палац «Україна», хай кожен пройде тест на козацтво.

Повчальні речі: «Руки покажи – мозолі? Душу відкрий – в Бога віруєш? Україну  йдеш спасати – а мову українську знаєш?». Мудрі та практичні традиції і корисні. Це вам не просто нові обличчя, а люстрація душі і серця.

А сцена вже хороводить – аматори виконують композицію «На білих крилах рушників». Всіх запрошують на давні, але такі сучасні вечорниці.

Пісні, дотепні, крилаті забави, рукоділля – знову все рідне та дороге серцю. Молодці!

l

А режисери не дають розслабитись. За веселощами і піснями присутніх змушують  думати разом із акторами на філософські повчальні та життєво мудрі теми. Вслухайся і шукай відповідь у своєму єстві: у чому сенс буття у цьому жорстокому шаленому світі? Посади деревце і залиш слід після себе! Бо якщо той слід з дитинства пустопорожній, то хто ти у цьому світі? А життя – то мрія. Життя – це любов. Не загуби його,  бережи його!

А сцена заставляє глядача слухати і дивитися дійство. Його учасники ніби запитують: яка мова найкраща – англійська, німецька, італійська? Про що ви – тільки українська! І вам на «десерт» – оповідання про «Перший поцілунок». У ньому всі слова, без винятку, на одну літеру.

Спробував і собі:

Калино… Калино…

Королівська корона.

Козацьке  коріння.

Колонія. Ковель…

Смуток навіявся… «Це твоє життя», – ще  раз нагадують вихованці.

А за тим – мов весняна повінь «Мелодія весни». Потому вихованці-козаки лист турецькому султану писали, вірші змістовні читали і «Традицій древо життєдайне» здобутками прикрашали.

І, нарешті, вінець – флешмоб  «Нас єднає традицій сила». Це було щось магічне. Передати показане на сцені словами неможливо – треба бачити та чути! Лунало  громоголосе  «Браво!»,  злітали бурхливі оплески до неба.

l

Коли з’являється зоря ясна на небі – це не випадково: вона  показує шлях іншим. Бо світити всім і всюди – це стан душі, потреба.

Не помилюсь, коли скажу, що найяскравішою зіркою фестивалю була чарівна Оксана Мизовець. Вона організовувала. Вона співала, концертну програму вела  – тому подяки та квіти заслужені. Вони – за талант і працю в ім’я навернення засуджених хлопців до нового життя.

Один у полі не воїн, тому біля неї креативне, талановите і так само працьовите сузір’я. Яскраво світить на небосхилі Ковеля Альона  Малюга-Мельникова, режисер-постановник аматорського театру-студії «10 ряд   10 місце», а з нею актори Ірина Зінчук, Ольга Ковальчук, Ірина Миколишина та інші керівниці, ті, що вміють зворушувати людські душі.

Гарним цвітом калиновим виглядали аматори студії естрадного співу «Зорепад» (керівники Руслана та Дарія Шацькі).

А як без танцю? Зворушили своїм рухом і духом танцюристи Зразкового аматорського ансамблю народного танцю «Дзвіночок» (керівник Інна  Темрук). Лилася, переливалася мелодія пісні із вуст Ольги Середи. В загальний колорит гарно вписалося інструментальне тріо «ELITE MUSIC» (керівник Олександр Середа).

Кожен виконавець заслуговує на похвалу й пошану. І я не помилюсь, коли від імені залу,  всіх глядачів поставлю 12 балів.

Маємо сказати подячне слово тим, хто біля керма виховного процесу. Найбільше відповідальності та переживань – на мужніх плечах начальника виховного закладу Івана Абрамчука. Він виголошує напутні слова вихованцям. Як вінець свята, – 3 вихованці отримали паспорти, а ще 2 – довідки про звільнення. Від імені колективу колонії  нагородили  подяками всіх, хто енергію, дух і душу вклав в організацію та проведення фестивалю «Червона калина».

Журі відзначило кращих аматорів сцени у різних номінаціях. Нагороди переможцям вручила начальник відділу культури РДА Тетяна  Матяшук. Серед кращих –  переможець в номінації образотворчого мистецтва. Журі визначило, що і там – майстерність вищого класу.

Щиросердечно і з хвилюванням вітала вихованців та учасників фестивалю заступник начальника  Західного міжрегіонального управління  з питань  виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту, Тетяна Кушнір:

– Все на найвищому рівні. Цей час залишається не тільки в спогадах. Адже головна мета фестивалю – повернути вихованців на волю добрими, скромними та доброчесними.

Привітали учасників фестивалю працівники згаданого управління  Іван Слопак і Андрій Скіць, які подарували вихованцям колонії тренажер та велотренажер.  Було повідомлено, що  Юрію Філаретову присвоєно чергове звання підполковника пенітенціарної   служби; Оксані Мизовець вручено Подяку.

Серед гостей були Віра Федосюк – секретар міськради та Жанна Вельма – начальник служби у справах дітей міськвиконкому. «Найвищий бал» – так оцінила Віра Іванівна фестиваль і разом з тим привітала всіх із 75-ою річницею визволення Ковеля від нацистів.

Від міської ради – теж подарунки: сучасні мікрофони, які справно і якісно працювали на святі. Вітальне слово мала Наталія Наконечна (ГО «Найщасливіша»). Настановчі слова вихованцям лунали від колишнього засудженого, а тепер успішного працівника промисловості.

Спонсорами свята виступили Сергій Дружинович – голова Волинського обласного центру військово-патріотичного виховання «Волинська Січ», Георгій Корнієвський – депутат районної ради, голова благодійного фонду «Реабілітація», Ігор Пініс – депутат міської ради, підприємець, за що їм – щира подяка від адміністрації і колективу колонії.

l

Фестиваль, урочистості, свята проходять. За ними – будні сірі, грізні з хмарами та випробуваннями. Ти залишаєшся наодинці із жорстокою реальністю. Тривога не меншає і не зникає, адже в цих хлопців – тонкі і вразливі душі.

Тому я промовляю: «Не будьмо байдужими до цієї часточки нашого реального буття! Хлопці наші, дорогі! Чекаємо вас на волі. Знайте: сонячні дні ще попереду!».

Анатолій СЕМЕНЮК.

…Післяфестивальна ніч була безсонною. Роїлися думки, прилітали птахами переживання. І все ж на небокраї світилася надія. Так театралізоване дійство під назвою «Червона калина» у виконанні вихованців ковельської колонії проникало в серце.

В уяві поставала фатальна картина: юнак-красень, повен сил, тоне в трясовині. Мама подає руку, а він чи то не дістає, чи то не хоче брати й продовжує занурюватися в багнюку, ніби за покликом лихого.

За що? Чому? Хто прийде на поміч?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 578

7 липня 2019 року, під час святкування Дня міста в Ковелі було проведено вже вдруге ФЕСТ КОВЕЛЬ-2019 осіб з необмеженими можливостями, в програмі якого відбувся фізкультурно-оздоровчий фестиваль «Перемагай себе» серед  осіб з інвалідністю і виставка-продаж робіт Hand Made. 

Ініціатором і організатором   виступила відома в місті і за межами України громадська організація “Асоціація осіб з інвалідністю “Добродія в дії” спільно з відділом фізичної культури та спорту виконавчого комітету Ковельської міської ради.

На відкритті учасників привітали заступник міського голови  Ігор Прокопів  та голова громадської організації “Асоціація осіб з інвалідністю “Добродія в дії”, він же  головний суддя заходу  Володимир Кравчук.

Участь у фестивалі взяли понад 70 учасників з Ковельського, Старовижівського, Рожищенського та Турійського районів, м. Рівного, м. Володимира-Волинського і, звичайно, з  Ковеля.

В програмі заходу — 3 види спортивних ігор: боча, дартс, кеглі. Учасники були поділені на 3 класи: перший – з ураженням чотирьох кінцівок (ДЦП і т. п.); другий – з ураженням чотирьох кінцівок («шийники», міопатія і т.п.); третій - зі здоровими руками (візочники-опенкласу, «ходячі» і т. п.). Змагання з  боча проходили на 3-х своєрідних кортах, в дартсі і кеглях віддалі для кидків були різні в залежності від класу.

Успіхи учасників з Ковельщини такі:

 БОЧА ВС-1/ВС-2 Сахарук Максим, Сколінчук Едуард (м. Ковель) – 3 місце;

БОЧА ВС-4/ВС-5 Набруско Євген, Яренчук Ольга (м. Ковель) – 2 місце; Панечко Григорій, Ющук Михайло (м. Ковель)  — 3 місце;

БОЧА опен-клас  Паталій Борис (Ковельський район) – 1 місце; Дружиніна Оксана, Дудка Олександр (м.Ковель), Абрамчук Олександр (Ковельський район) – 2 місце; Шворак Максим (Ковельський р-н), Савенюк Олександр, Клюнда Віктор (м. Ковель) – 3 місце;

 ДАРТС I категорія  (жінки) Білінець Тетяна (Ковельський р-н) – 1 місце. 

ДАРТС II категорія (жінки) Панчук Анастасія (м.Ковель) – 2 місце; Баюк Тетяна (м. Ковель) – 3 місце;

ДАРТС I категорія (чоловіки) Савенюк Олександр (м.Ковель) – 1 місце; Кравчук Володимир (м.Ковель) – 2 місце; Паталій Борис (Ковельський р-н) – 3 місце;

ДАРТС II категорія (чоловіки)  Набруско Євген (м. Ковель) – 2 місце; Вакульський Олександр (м. Ковель) – 3 місце.

КЕГЛІ I категорія (жінки)  Білінець Тетяна (Ковельський район) – 2 місце; Дружиніна Оксана (Ковель) – 3 місце;

КЕГЛІ II категорія (жінки)  Яренчук Ольга (м.Ковель) – 1 місце; Ринковська Катерина (м. Ковель) – 3 місце.

КЕГЛІ I категорія  (чоловіки) Шворак Максим (Ковельський район), Савенюк Олександр (м. Ковель) – 1 місце; Паталій Борис (Ковельський район) – 2 місце; 

КЕГЛІ II категорія (чоловіки) Вакульський Олександр, Сахарук Максим (м. Ковель) – 3 місце.

Суддівство провели: БОЧА – Аскеров Едуард, Паталій Богдана, Дружинін Андрій, Миронюк Юрій. ДАРТС, КЕГЛІ — Борусевич Валентина, Барщевський Олександр, Вакульська Наталія.

Незважаючи на примхи погоди, люди із задоволенням брали участь у змаганнях. Ось які записи лишили вони в книзі відгуків: «Щира подяка “Добродії в дії” за можливість взяти участь команді Турійського району у змаганнях, за чудову організацію змагань, гарну атмосферу. А особлива подяка — Кравчуку Володимиру Аврамовичу  за неймовірний позитив. Ви найкращі!!! Ми вас любимо! (Тетяна Яцюра  і команда Турійського району).

“Добродія в дії” – ДЯКУЄМО!!! Що ВИ Є!!!

Дякуємо, за тепло, за щирість, за турботу!!! Бажаємо вам усім  — доброго здоров’я, підтримки, розуміння, розвитку (щоб не заважали!).

Ми вас любимо!!!

Зустрінемось ще не один раз!

З любов’ю  — з Рівного».

Також учасники представили виставку ручних робіт, яка не залишилась без уваги  ковельчан і їх гостей. Свої роботи представили: Яренчук Ольга (Ковель), Набруско Євгеній (Ковель), Білінець Тетяна (Білин).

Усі учасники були нагороджені дипломами, подарунками і також посмакували смачним обідом.

А ще цього дня відбулась церемонія нагородження переможців конкурсу “Кращий”. Під час святкування Дня міста Ковеля на центральній сцені міський голова Олег Кіндер вручив пам’ятні відзнаки кращим представникам громади. Такою відзнакою був нагороджений голова громадської організації “Асоціація осіб з інвалідністю “Добродія в дії” Володимир Кравчук у номінації “Громадський діяч року”.

Дуже вдячні за допомогу у проведенні свята усім небайдужим благодійникам, які долучились до гарної справи!

Ольга ЯРЕНЧУК, 

прес-секретар громадської організації «Асоціація осіб  з інвалідністю  

«Добродія в дії». 

7 липня 2019 року, під час святкування Дня міста в Ковелі було проведено вже вдруге ФЕСТ КОВЕЛЬ-2019 осіб з необмеженими можливостями, в програмі якого відбувся фізкультурно-оздоровчий фестиваль «Перемагай себе» серед  осіб з інвалідністю і виставка-продаж робіт Hand Made. 

Ініціатором і організатором   виступила відома в місті і за межами України громадська організація “Асоціація осіб з інвалідністю “Добродія в дії” спільно з відділом фізичної культури та спорту виконавчого комітету Ковельської міської ради.

На відкритті учасників привітали заступник міського голови  Ігор Прокопів  та голова громадської організації “Асоціація осіб з інвалідністю “Добродія в дії”, він же  головний суддя заходу  Володимир Кравчук.

Участь у фестивалі взяли понад 70 учасників з Ковельського, Старовижівського, Рожищенського та Турійського районів, м. Рівного, м. Володимира-Волинського і, звичайно, з  Ковеля.

В програмі заходу — 3 види спортивних ігор: боча, дартс, кеглі. Учасники були поділені на 3 класи: перший – з ураженням чотирьох кінцівок (ДЦП і т. п.); другий – з ураженням чотирьох кінцівок («шийники», міопатія і т.п.); третій - зі здоровими руками (візочники-опенкласу, «ходячі» і т. п.). Змагання з  боча проходили на 3-х своєрідних кортах, в дартсі і кеглях віддалі для кидків були різні в залежності від класу.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 645

Спочатку трохи історії!

Влітку 1940 року війська нацистської Німеччини окупували країни так званого  Бенілюксу, незважаючи на проголошений ними нейтралітет. В результаті Гітлер  без особливих втрат завоював Бельгію, Голландію, Люксембург та Північну Францію.

В тій операції, яка носила назву «План Гельб», французи і англійці, знаходячись у складі союзницьких військових підрозділів у Бельгії,  були вщент розгромлені. Уряду Великої Британії не залишилося нічого іншого, як евакуювати свої експедиційні сили, а також кілька французьких дивізій.

Коли Францію союзники  полишили напризволяще, Німеччина розпочала другий етап операції, назвавши її «Рот». В таких  складних і вибухонебезпечних умовах ряд французьких політиків забажали миру з Гітлером. Скориставшись нестабільністю політичної ситуації в країні, німці обійшли лінію Мажіно, майже не відчуваючи військового супротиву. 14  червня 1940 року нацисти увійшли в Париж.

Завойовників з радістю зустріли прихильники “миру” з Німеччиною – впливові французькі політики на чолі з Філіппом Петеном, котрий публічно оголосив про перемир’я з агресором.

22 червня того ж року угода про таке перемир’я була підписана, що призвело до поділу Франції. Німеччина взяла під свій контроль північ і захід країни,  Італія, як її союзник, – південний схід, а решту (так звану «вільну зону») віддали маршалу Петену, голові режиму Віші (за назвою невеликого курортного містечка, куди перемістився французький уряд). І хоча Петен та його прибічники голосно запевняли про «національне відродження” Франції і свою турботу про мир та добробут французів,  реально уряд Віші залишався під абсолютним контролем Гітлера та його італійського друга – Муссоліні. Цей контроль, а фактично окупація, завершився тільки після висадки союзників у 1944 році.

l

Дехто запитає: «Для чого цей екскурс  в історію?». 

Поясню. Ситуація у Франції в далекому 1940 році особисто мені чимось нагадує нинішню ситуацію в Україні.

Справді-бо: путінська Росія анексувала український Крим, підтримала заколотників і сепаратистів на Донеччині і Луганщині, де воюють  бурятські  «трактористи» і  чеченські «добровольці», вільно розгулюють «відпускники» з російською зброєю. На кордоні з Україною Москва зосередила величезну кількість сучасного воєнного озброєння і тисячі військовиків особового складу.

Як нещодавно повідомив начальник управління верифікації  Генштабу ЗСУ Андрій Гудзь, загальна кількість особового складу, яку Росія утримує  вздовж кордону  з Україною в Луганській і Донецькій областях, а також в Криму, становить більше 80 тисяч військовослужбовців.

У Ростовській області дислокується понад 25 батальйонно-тактичних груп та продовжується активне формування 150-ої мотострілецької дивізії. Для керівництва військовими угрупованнями, у тому числі 1-им та 2-им армійськими корпусами, які розгорнуті на окупованій території України, функціонує оперативно-тактичний штаб у Новочеркаську  Ростовської області, що  входить до складу Південного військового округу.

До фактів, наведених паном Гудзем, додам ще один: за підрахунками наших спецслужб, кількість бойовиків, яких  інструктують і вчать росіяни, перевищує 50 тисяч чоловік.

l

Як на мене, перед реальною загрозою російської військової агресії, українські політики і державні чиновники мають зробити все, щоб зміцнити обороноздатність країни, захистити її кордони з півночі, сходу,  заходу й півдня, дати зрозуміти і Москві, і Берліну, і Парижу, і Лондону, і Вашингтону, що українці добре засвоїли уроки минулого й не дадуть повторитися трагедії, яка  мала місце у Європі всередині ХХ століття. Врешті-решт, не сваритися поміж собою, не обливати брудом один одного, що бачимо щодня на телеекранах у так званих «ток-шоу», які іноді нагадують бої гладіаторів, де перемагає не розум, а сила.

Аж ні: що не день,  то в Україні з’являється все більше політиків, серед яких значна частина  кандидатів в народні депутати, котрі закликають до перемир’я з Росією. Мовляв, народ, змучений війною,  прагне добросусідських стосунків з Московією,  відновлення економічних і політичних зв’язків із нею, а також відведення військ із зайнятих позицій. Характерно, що подібні заяви лунають і з боку кремлівських можновладців, мета яких – примусити нову українську владу вступити в прямі переговори із військовими злочинцями ОРДЛО, переконати світ, що трагедія на Донбасі – це внутріукраїнський  громадянський конфлікт, до якого Росія не має абсолютно ніякого стосунку.

Найстрашніше полягає у тому, що брехні Путіна та його оточенню вірить дедалі більша частина політикуму й населення Західної Європи, як, зрештою, інших країн світу. Вони наївно сподіваються, як і їх попередники  у часи  Другої світової війни, що новоявленого фюрера всія Русі-Московії вдасться задобрити, що він, дійсно, не хоче війни, а палко прагне допомогти українцям побудувати «мирне», «демократичне», «вільне» суспільство, яке буде хором скандувати: «Миру–мир!», «Україна – Росія: дружба навіки!» і тому подібні гасла.

Перейшовши в активний інформаційно-пропагандистський наступ на всіх фронтах ідеологічної (і не тільки!) боротьби за  світове панування, Москва під особливим прицілом тримає Україну. Це й зрозуміло: від результатів виборів до Верховної Ради, які відбудуться наступної неділі, 21липня ц. р., залежить подальша доля реалізації плану «Руській мір». Даремно дехто сподівається, що цей проект забуто. Ні, він живе у головах путінців, які тільки й мріють, щоб продовжити підступну війну проти української незалежності. Наразі – «холодну», а в разі потреби – й «гарячу». Недаремно ж бо президент Росії після телефонної розмови із Володимиром Зеленським терміново провів засідання ради національної безпеки й оборони. Головна тема – Україна, без якої відновлена російська імперія, про яку вдень і вночі мріє кремлівська крихітка Цахес, неможлива.

l

У цій війні Москва на повну потужність використовує українську «п’яту колону», яка цілодобово біснується на провідних телеканалах і галасує про потребу дружби з Росією, необхідністьперемогти на парламентських виборах «партію війни», до якої українофоби зарахували всіх, хто не скорився агресору і захистив Україну, підтримати «партію міра» в особі Медведчука, Бойка, Рабіновича, Шуфрича та іже з ними. Що за цими словами приховується, ми здогадуємося: капітуляція української влади на 28-му році Незалежності, поступова  політична й економічна окупація, а також відновлення русифікації і комунізації країни, до чого закликають кернеси, добкіни, королевські, ківи та їм подібні, як писав Володимир Винниченко, «українські гниди».

Мрії про мир, дружбу і співпрацю з Гітлером призвели до найкровопролитнішої війни у Європі і цілому світі у 1940-их роках, поневолення десятків цивілізованих країн, очільники яких були не найдурнішими людьми, але занадто довірливими і слабкодухими. Тому невипадково Франція, з якої ми почали наші нотатки, згодом жорстоко поплатилася за наївність і надмірну миролюбність маршала Петена та його однодумців, яких по війні спіткала заслужена кара.

Щоб не поплатитися й нам, не втрапити на «гачок» самозваних «патріотів» і «захисників» України, які в дійсності є агентами Кремля і його спецслужб, добре думаймо, за кого голосувати наступної неділі.

Як це жорстоко не звучить з моїх вуст, але кажу відверто: «Жарти закінчилися, панове! Маємо обрати  собі або славу, або безчестя. Третього не дано».

Гадаю, це розуміють і на Печерських пагорбах у Києві. Але ще більше, напевно, усвідомлюють небезпеку, яка нависла над державою, учасники АТО/ООС, ветерани бойових дій різних поколінь, представники національно-патріотичних сил. Хочеться вірити, що кров, пролита учасниками боротьби за незалежну Українську державу,  не виявиться звичайною водицею, яку деякі теперішні політикани готові легковажно проміняти на ілюзорний мир з агресором.

На них і надія.

Ярема ГОЯН.

Спочатку трохи історії!

Влітку 1940 року війська нацистської Німеччини окупували країни так званого  Бенілюксу, незважаючи на проголошений ними нейтралітет. В результаті Гітлер  без особливих втрат завоював Бельгію, Голландію, Люксембург та Північну Францію.

В тій операції, яка носила назву «План Гельб», французи і англійці, знаходячись у складі союзницьких військових підрозділів у Бельгії,  були вщент розгромлені. Уряду Великої Британії не залишилося нічого іншого, як евакуювати свої експедиційні сили, а також кілька французьких дивізій.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 434

Удень 7 липня, в рамках відзначення Дня міста Ковеля, наймасовішою локацією для ковельчан та гостей міста був  парк культури і відпочинку ім. Лесі Українки. Тут вже традиційно відбулася виставка-ярмарок “Містечко майстрів”, де народні умільці з Волині та інших куточків України демонстрували свою творчість і талант.

Передусім, увагу привертали вишукані в ряд новенькі автомобілі. Їх презентувало ТОВ «Богдан-Авто Луцьк» – офіційний дилер автомобілів Hyundai та Haval. Корисною була інформація від Ощадбанку про вигідне кредитування в разі купівлі цих транспортних засобів. 

У День міста ковельчани мали можливість продегустувати смачну натуральну продукцію торгової марки «Поліська м’ясна компанія» з Луцька. На ринку компанія уже четвертий рік, має крафтове виробництво м’ясної продукції  (крафтове виробництво – це не масовий товар, створений на великих потужностях, а невеликі підприємства, – авт.). Товари цієї торгової марки зустрічаються переважно на прилавках магазинів міст-мільйонників: Києва, Дніпра, Харкова, Одеси, Львова. Ковельчани на свій смак обирали сирокопчені чи в’ялені ковбаси, копчені реберця, ковбасу з прянощами чи італійським пармезаном, в’ялені м’ясні чіпси, бастурму та ін. 

Виставку доробків своїх вихованців широко розгорнув Палац учнівської молоді ім. Івана Франка. А гуртківці закладу організували для бажаючих майстер-класи. 

За одним із столиків працювали Ангеліна Мостика та Богдана Поліщук, які займаються у гуртку «Чарівна майстерня» (керівник Наталія Ткачук). Дівчата виготовляли ляльку-дзвіночок. Школярі охоче відвідують цей гурток, адже навчаються створювати ляльки-мотанки, вироби з фетру, вовни, декоративні вазони (ці вироби можна було побачити на представлених стендах). Наталія Адамівна каже, що й сама багато вчиться, знайомиться з новими методиками рукоділля, бере участь у тематичних семінарах.

На заняттях гуртка «Чарівний клубочок» (керівник Галина Леончук)  діти оволодівають різними техніками виготовлення виробів з ниток, зокрема, набивання голкою, плетіння гачком.

Майстер-класи настільки сподобалися юним ковельчанам, що багато з них теж  виявили бажання відвідувати гуртки Палацу учнівської молоді.

Станція юних техніків зібрала навколо себе юних конструкторів, любителів авіамоделювання. Керівники та вихованці гуртків СЮТ представили також майстер-класи з бісероплетіння, виготовлення повітряних зміїв, виробів в стилі орігамі. А дев’ятикласник Вербської школи Арсен Ковальчук власноруч змайстрував радіокерованого кораблика, якого гуртом запускали в міському фонтані.

Керівники гуртків станції юних натуралістів Ольга Кот та Олена Скрипіна презентували лікарські трави, які власноруч вирощують на лікарському городі закладу. Ковельчанам та гостям міста вони пропонували  лимонно-м’ятний напій «Мохіто натураліста», виготовлений за власним рецептом. До речі, журналісти теж високо оцінили тонізуючий нектар з чудовим смаком та ароматом. 

Наступні учасники свята, з якими ми познайомилися у «Містечку майстрів» – лучани. Надія представляла у Ковелі мило ручної роботи. Запашні, різної форми та кольорів вироби, зацікавили багатьох людей. Шматочки мила у вигляді бутерброда з ікрою, мандаринки  чи малинки стали чудовим сувеніром для близьких.

– Наше мило гарно пахне, не викликає алергії, безпечне для діток. До складу входить гліцерин, тож мило добре зволожує, – каже пані Надія, яка вже не вперше привозить свої роботи до Ковеля.

Її колега  – майстер Вікторія дивувала дерев’яними ключницями у формі будиночків, оздобленими різними позитивними написами.

Подружжя Тетяна й Віктор з Рівного (майстерня «Вісімка»), зацікавили присутніх дитячими іграшками ручної роботи. Вони настільки детально та філігранно виготовлені, що на маленькому столику можна розгледіти настільну лампу, а на вмивальнику – мініатюрну сантехніку. Лялькові будиночки, маленькі ліжечка, шафи, м’які куточки стали справжньою спокусою для дітей. 

Ряд торгових яток представляли вишукану біжутерію: намисто, перстні, сережки, браслети. Милували погляд яскраві вишиті сорочки та сукні, плетені кошики, різноманітні вироби з дерева, свічки ручної роботи та інші сувеніри. Бажаючі мали нагоду замовити портрет у вуличного художника. Окремо варто відзначити чудові роботи з бісеру вихованців громадської організації «Реабілітаційний центр». 

Популярними на ярмарку були й продукти бджільництва. Швидко розкупили ярмаркувальники духмяну випічку від торгової марки «Скиба». 

У глибині парку публіку приваблювала яскраво-червона машина від торгової марки «Забіяка». Цей фуд-трак часто подорожує Україною, представляючи смачні страви від «Забіяки». Тут можна було замовити сендвічі, бургери, ребра, хот-доги за оригінальними рецептами, популярні фірмові ковбаски.

А от «родзинкою» паркової локації, без перебільшення, можна назвати ресторан виїзної торгівлі “Козацька кухня зі Львова”. Масштаби вражали! У величезних казанах на вогні мліли апетитні запечені свинячі рульки, парував плов, на широкій пательні смажилась в олії картопля. Аромат шашликів та домашньої ковбаси лоскотав нюх кожному перехожому. Черга до цієї ятки не закінчувалася до вечора.

Нам було дуже цікаво поспілкуватися з власником закладу харчування Ігорем Малюгою, який особисто готував для ковельчан. Усіх таємниць приготування смаколиків пан Ігор, звичайно, не розкрив, але розповів, що уже багато років професійно займається організацією виїзного громадського  харчування. 

– Звичайно, маю власні оригінальні рецепти. Наприклад, у маринад для шашлику входить 28 спецій.  Раджу скуштувати наші печені рульки, які на вогні мліють в спеціальному соусі із спеціями, зокрема, солодкою паприкою, часником, смаженою цибулькою, тож дуже соковиті і ніжні. Ще у меню – квасоля по-мадярськи з м’ясом і овочами, плов, шашлики, домашні ковбаски, овочі гриль, свіжі салати.

Нашу “Козацьку кухню” добре знають в Україні, нас часто запрошують на різні фестивалі та загальноміські заходи. Ковель ми дуже любимо, тому уже кілька років поспіль їздимо до вас на свято, – зазначив Ігор Малюга.

Дітей у парку чекали неймовірно захоплюючі розваги. Величезні гірки, батути, фотозони, багато ігрових осередків, солодкі смаколики – все це подарувало юним чимало щасливих моментів. А ще малюки охоче каталися на рожевому паровозику та симпатичних маленьких поні.

Гарна атмосфера, позитивні емоції, цікаві зустрічі супроводжували наш День міста, тож можна впевнено сказати, що свято у Ковелі вдалося і надовго запам’ятається його учасникам незабутніми, яскравими враженнями. 

Світлана ЛЯШУК.

НА ЗНІМКАХ: учасники та гості «Містечка майстрів» під час Дня міста у Ковелі.

Фото автора та 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Удень 7 липня, в рамках відзначення Дня міста Ковеля, наймасовішою локацією для ковельчан та гостей міста був  парк культури і відпочинку ім. Лесі Українки. Тут вже традиційно відбулася виставка-ярмарок “Містечко майстрів”, де народні умільці з Волині та інших куточків України демонстрували свою творчість і талант.

Передусім, увагу привертали вишукані в ряд новенькі автомобілі. Їх презентувало ТОВ «Богдан-Авто Луцьк» – офіційний дилер автомобілів Hyundai та Haval. Корисною була інформація від Ощадбанку про вигідне кредитування в разі купівлі цих транспортних засобів. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1104

Про мужній вчинок М. Огнєва наша газета писала, пам’ятну дошку я бачив на власні очі, а от чи збереглася вона до наших днів, – не знаю. Сам шпиталь теж майже зруйнований. Наскільки мені відомо, споруда – це власність Міністерства оборони, очільники якого не захотіли передавати її у власність міської громади. От і стоїть чудове колись приміщення, руйнується від снігу й дощу. Як тут не згадати приказку: і сам не гам, і другому не дам.

Є серед листів і спогади людей в білих халатах, які не одному бійцю врятували життя. Цікаві факти, зокрема, згадав майор медичної служби у відставці Серафим Георгійович Мельошин, якому після невдалого штурму радянських військ, довелося нести службу у Секуні, Облапах, Несухоїжах (Тойкуті). Важко захворівши, він на собі відчув турботу й чуйність з боку місцевих мешканців:

«Лікували мене в хаті на хуторі кілометрів за два від Несухоїж. Прізвища господарів не пам’ятаю, але знаю, що були це глибоко віруючі люди, які безперестанно молилися Богові. Потім на поправку мене, справжнього «скелета», перевезли в іншу оселю, де жили чудові поліщуки – прізвище їх Зінчук. Може, й зараз хтось із них живий» (нагадаю: спогади писалися у 1984 році – авт.).

А ще Серафим Георгійович добрі слова адресував своїм колегам-медикам, які творили справжні чудеса. В Облапах у квітні 1944 року в палатках розмістили багато поранених солдатів. Одного дня німецька авіація стала їх бомбити. Довелося терміново виносити бійців, але врятувати вдалося не всіх. Величезну мужність і справжній героїзм виявила медсестра Ольга Сергіївна Серпанова (до війни – педагог), яка померла від ран в пекельних муках у вже згадуваному вище домі віруючих. Похоронили у Братській могилі в Несухоїжах.

Про дислокацію в Облапах під час боїв за Ковель розповів і військовий лікар 206-го медично-санітарного батальйону Федір Опанасович Гаразюк, який після війни працював у залізничній лікарні м. Хмельницького. Він теж написав про подвиг медичної сестри Ольги Серпанової, яка могла сховатися у траншеї під час обстрілу, але постійно перебувала біля поранених, через що й загинула. Одна з фашистських бомб влучила в будинок, де знаходилася операційна. Тут перебували лікарі Колкер Г. М., Баркова В. Д., медсестри Громико У. Ф., Соколова В. А. та інші. На щастя, бомба виявилася малого калібру. Втрапивши у дах, вона розірвалася, але всі медики залишилися живими.

Звичайно, неможливо навіть коротко згадати авторів спогадів про бої за визволення Ковеля так званого «першого періоду». Але навіть з того, що ми процитували, стає зрозуміло, в яких жорстоких і небезпечних умовах доводилося діяти радянським воїнам, серед яких було дуже багато українців. Тому безсоромною брехнею можна назвати слова російського президента В. Путіна, який в одному зі своїх виступів зневажливо відгукнувся про внесок України в загальну перемогу над нацизмом у Другій світовій війні, заявивши, що Росія і сама розгромила б ворога. В цьому він повторює слова Сталіна, котрий завжди відзначав  видатну роль у здобутій перемозі «могутнього російського народу», ніби українці, білоруси, грузини, інші нації  і народності  до перемоги ніякого стосунку не мали.

l

Роман Пономаренко у книзі «Битва за Ковель», яка вийшла друком у 2014 році і є, по суті, першим комплексним дослідженням битви за наше місто навесні 1944 року, наголошує:  причин, через які операція не досягла своєї мети  і Ковель радянським військам взяти не вдалося, є декілька: це і поспішна, «на швидку руку» підготовка операції, і незавершеність згрупування військ та їх недостатнє забезпечення,  несприятливі місцеві умови – ліси й болота, весняна спека вперемішку зі сніговими  завірюхами.

Варто додати ще один момент – надмірну самовпевненість радянського командування. Починаючи зі Ставки і штабу фронту й закінчуючи штабами корпусів і дивізій, всі були переконані в тому, що Ковель буде обов’язково взятий, а німці розбиті.

Через це радянське командування закривало очі на погану підготовку й забезпечення операції. У підсумку декілька регулярних радянських стрілецьких дивізій, які, на переконання  командування 47-ої Армії, були повністю готовими до битви, так і не змогли зламати супротив вкрай слабкої групи «Гілле», оточеної в Ковелі. Німецький бойовий дух  в черговий раз приборкав радянський наступальний порив.

Автор також вказує на неоперативне керівництво військами з боку штабу фронту і штабів армій. Факти свідчать про те, що армійські командні пункти в ході наступу знаходилися в 20-60 кілометрах, а командний пункт фронту – у 150 кілометрах від бойових порядків першого ешелону. Тобто фронт і армії перебували у наступі, а генерали сиділи далеко від своїх солдатів. До того ж, зв’язок на лінії фронт-армія підтримувався головним чином по телеграфу, а засоби радіо використовувалися недостатньо. Це не дозволяло командуванню оперативно дізнаватися про реальну ситуацію на полі бою, давати потрібні і добре продумані команди.

Як наслідок, бійці масово гинули у сутичках з ворогом, бо їх життям ніхто не дорожив. Діяло неписане правило, автором якого вважають Г. Жукова: «Людей не шкодувати. Баби ще народять». За архівними даними, які у книзі наводить Роман Пономаренко, за добу 2-й Білоруський фронт і, зокрема, 47-а Армія, якою командував генерал-лейтенант В. С. Полєнов і якого пізніше відсторонили від посади, втрачав понад 500 солдатів і офіцерів!

В загальному, як зазначає автор, 2-й Білоруський фронт втратив в період з 23 лютого по 5 квітня 1944 року 22,2 тисячі чоловік (1,6 тисячі офіцерів, 4,6 тисячі сержантів, більше 16 тисячі рядових), хоч ці офіційні дані не зовсім точні і не відображають всієї повноти радянських втрат.

l

Але повернемося до подій пекельного літа 1944 року, коли розпочався другий етап за оволодіння Ковелем. Як відомо, на початку липня 1944 року становище німецького гарнізону тут серйозно ускладнилося. Радянському командуванню став відомий наказ начальника гарнізону, який  вимагав економити боєприпаси. А вже згодом комендант Бессінг втік з міста на літаку. Згодом командуючий групою армій «Центр» фельдмаршал Модель, не чекаючи удару червоної армії, віддав наказ залишити Ковель, що й було зроблено у ніч з 5 на 6 липня 1944 року.

Про все це, звичайно, рядовим солдатам і молодшим командирам 1-го Білоруського фронту відомо не було. Вони знали одне: Ковель треба взяти, незважаючи на всі труднощі і перешкоди. А пізніше, вже у мирні роки, ті, що залишилися  живими, у своїх мемуарах дотримувалися «офіційної» точки зору, яка полягала у тому, що Ковель було визволено в результаті рішучого наступу радянських військ, про що йшлося у наказі Верховного Головнокомандуючого Маршалу Радянського Союзу К. Рокосовському, переданого по радіо ввечері 6 липня.

Так, Панас Степанович Степаненко (на знімку вгорі ліворуч)  зазначив: «6 липня 1944 року наша дивізія перейшла в наступ. Долаючи запеклий опір супротивника,  прорвали його оборону і у взаємодії з іншими бойовими частинами і підрозділами звільнили Ковель. На цьому другому етапі боїв за місто зв’язок здійснювався тільки по радіо. З найкращого боку себе зарекомендували начальники радіостанцій Хорнін, Андейко, радисти Бабуріна,  Гришина, Шипонова, яка була важко поранена. За належне забезпечення безперервного радіозв’язку в дивізії всі отримали подяку від командира дивізії генерал-майора Заікіна Митрофана Мойсейовича».

У ті гарячі липневі дні важко доводилося не лише військовим, але й мирному населенню. «Місто було оточене нашими військами, – згадував киянин Павло  Тимофійович Бабін, який теж воював у складі 1-го Білоруського фронту. –Пройти і вийти звідти можна було тільки через прохід шириною 400–500 метрів в глибокому болоті, який наскрізь прострілювався німцями. Я бачив, як місцеві жителі вночі йшли через цей прохід по пояс у воді, несучи на собі свої скромні пожитки. Запам’яталося, що навіть малі діти, виходячи із цього смертельного пекла, не плакали, притиснувшись до грудей своїх матерів і бабусь. Багато цивільного населення загинуло, багато було поранено”.

l

Нагадаю, що за роки фашистської окупації в Ковелі загинули тисячі людей. Окупанти влаштували в місті для військовополонених два концентраційних табори, в яких щоденно гинуло 150-200 чоловік. Всього за три роки фашистської окупації німці розстріляли 11 тисяч військовополонених, сотні громадян єврейської  національності. Це був справжній геноцид.

Можна цитувати листи учасників боїв за Ковель, як-то кажуть, до безкінечності. Але і з того, що написано вище, зрозуміло: люди воювали, не шкодуючи ані життя, ані сил, ані здоров’я. За архівними  даними, при визволенні Ковеля від нацистів у липні 1944 року загинули не менше 5 тисяч воїнів червоної армії. Сьогодні дехто каже: «А чи були потрібними ці жертви, коли згодом на зміну фашистській окупації прийшла більшовицька?».

Вважаю, що ставити так питання – значить грішити проти Бога і совісті. Ті, що гинули на полях битв Другої світової війни, вмирали не за Сталіна, не за комуністичний режим. Вони  виконували свій громадянський обов’язок, воювали за   завтрашній мирний день, щасливе майбутнє своїх дітей, онуків і правнуків. Їх приклад  наснажує сучасне молоде покоління мужньо боронити рідну землю від російських окупантів та їх вірних прислужників-сепаратистів на Сході країни.

 І коли дехто  кидає тінь на світлу пам’ять про воїнів, котрі загинули в боях за Батьківщину, в тому числі за Ковель, він применшує і значення  подвигу учасників АТО/ООС. Бо наші хлопці-ровесники учасників бойових дій Другої світової війни, захищають не інтереси «партії війни», як стверджують українофоби, а воюють проти агресії Росії, з благословення правителів якої анексовано Крим, окуповано частину Донеччини і Луганщини.

Нам потрібно пам’ятати: якби не вони, то вже давно окупанти були б у Києві, Харкові і навіть Львові. Агресор пощади не знає. Йому потрібен не мир, який сьогодні легковажно обіцяють недосвідчені політики, а поневолена і русифікована Україна. Агресор розуміє тільки силу – військову, політичну, моральну. 

Наші батьки, діди і прадіди не стали на коліна перед нацистським звіром. Не станьмо перед ворогами української Незалежності й ми, їх діти,  онуки,  правнуки,  шануймо світлу пам’ять полеглих в боях за Україну. 

Михайло КУЗЬМУК.

НА ЗНІМКАХ: вгорі праворуч –  учасники боїв за визволення Ковеля під час зустрічі у 1984 році; в центрі – карта бойових дій німецьких військ 18-30 березня 1944 року.

Фото з архіву редакції.

Про мужній вчинок М. Огнєва наша газета писала, пам’ятну дошку я бачив на власні очі, а от чи збереглася вона до наших днів, – не знаю. Сам шпиталь теж майже зруйнований. Наскільки мені відомо, споруда – це власність Міністерства оборони, очільники якого не захотіли передавати її у власність міської громади. От і стоїть чудове колись приміщення, руйнується від снігу й дощу. Як тут не згадати приказку: і сам не гам, і другому не дам.

Є серед листів і спогади людей в білих халатах, які не одному бійцю врятували життя. Цікаві факти, зокрема, згадав майор медичної служби у відставці Серафим Георгійович Мельошин, якому після невдалого штурму радянських військ, довелося нести службу у Секуні, Облапах, Несухоїжах (Тойкуті). Важко захворівши, він на собі відчув турботу й чуйність з боку місцевих мешканців:

«Лікували мене в хаті на хуторі кілометрів за два від Несухоїж. Прізвища господарів не пам’ятаю, але знаю, що були це глибоко віруючі люди, які безперестанно молилися Богові. Потім на поправку мене, справжнього «скелета», перевезли в іншу оселю, де жили чудові поліщуки – прізвище їх Зінчук. Може, й зараз хтось із них живий» (нагадаю: спогади писалися у 1984 році – авт.).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 466

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 390

20 липня в світі традиційно відзначається “найсолодше” свято — Міжнародний день торта. 

Це “солодке” свято присвячене миру і дружбі між людьми, народами й цілими країнами. Воно й не дивно, адже складно знайти людину від малого до великого, яка б не любила торт. Всі урочистості, дні народження, ювілеї, весілля та інші свята просто немислимі без нарядних, смачних, багатоярусних, листкових, кремових, бісквітних, величезних, солодких, позитивних тортів.

Але, мабуть, головне призначення — це можливість бути з'їденим в урочистій і святковій обстановці за чашкою чаю в колі друзів. Тому саме торт був обраний символом дружби і миру для багатьох країн, які й вирішили відзначати Міжнародний день торта. Це свято проходить під девізом "I CAKE YOU", що означає "Я прийду до тебе з тортом". І правда, важко придумати більш доброзичливий і демократичний символ для спілкування людей, аніж торт.

Вперше на міжнародному рівні День торта був проведений у 2011 році. Ініціатором цього солодкого і демократичного свята став "Міланський Клуб" Королівства Любові — міжнародне некомерційне співтовариство музикантів, кулінарів та інших захоплених творчих людей.

Мета свята була в поширенні по всій Землі ідей миру і дружби через культуру. У цей день було спечено перший у світі спільний багатонаціональний торт, у приготуванні якого взяли участь люди з цих країн.

Міжнародний день торта — свято молоде, але вже досить популярне. Щорічно зростає кількість країн, які беруть участь у цій солодкій традиції. Серед активних учасників святкування –  Україна, Білорусь, Грузія, Молдова, Азербайджан, Вірменія, Ізраїль, США, країни Європи та Близького Сходу.

Щороку Міжнародний день торта присвячений різним темам, наприклад, космічній, любовній, казковій. 

Серед найцікавіших заходів свята — виставки незвичайних і дивних тортів на задану тематику, а також ярмарки, аукціони, змагання кондитерів, музично-кондитерські виступи, паради Тортів, флешмоби та майстер-класи з виготовлення та прикрашання тортів, корпоративи і просто дружні чаювання.

Важко сказати, хто, де і коли вперше додумався до такого кулінарного шедевра, як торт. На сьогоднішній день існує кілька версій. Історія цього десерту налічує приблизно 2000 років. Однак точну дату виготовлення першого торта назвати неможливо, оскільки не вирішено головне спірне питання, які продукти мають входити до складу справжнього торта.

Рецепти перших тортів включали борошно, мед, горіхи, яйця, молоко. Оскільки одним із головних інгредієнтів торта вважалося борошно, то пальму першості можна віддати Греції. Саме тут у неолітичних селах під час розкопок були знайдені торти, що були спечені з пом'ятих зерен.

За іншою версією прийнято вважати, що пра-пра-пра-дідусь першого торта був виготовлений в Італії. Недарма відоме прислів'я "Про смаки не сперечаються" в італійському виконанні звучить, як "Про торти не сперечаються". А саме слово "торт" в перекладі з італійської означає "скрученість, звивистість". Приблизно такими кремовими візерунками і прикрашають цей десерт. Крім того, італійські кондитери називаються "тортайо", тобто виробники тортів.

Ще одна частина істориків припускає, що своєю появою торт зобов'язаний такому знавцю солодощів, як Схід. Стародавні кулінари східних країн виготовляли смачні десерти з суміші меду, молока і горіхів, які за формою нагадують сучасні тортики. А певну подобу торта було виявлено в гробниці фараона Пепіонха, що мешкав у Єгипті в 2200 році до н. е.

Але яким би не було походження торта, його подальше вдосконалення і вишуканий смак зобов'язаний майстрам-кондитерам із Франції. Саме тут, в країні кохання, романтики і десертів, одного разу з'явившись, торт підкорив увесь світ. Французькі кулінари і кондитери протягом століть були законодавцями моди із сервіровки й прикрашання цієї популярної і всіма улюбленої смакоти. Франція стала батьківщиною таких загальновідомих кондитерських назв, як безе, Наполеон, бісквіт, мус, крем, меренга, желе та інших.

Якими б бурхливими не були ці суперечки, важко придумати більш відповідний десерт, який прикрашає святковий і дружній стіл у всіх країнах світу.

Літній торт із ягідним суфле

Для бісквіту: 5 яєць, 200 г цукру, 210 г борошна, 30 г крохмалю (1 ст. ложка), 120 мл води, 80 мл олії, 1 ч. ложка розпушувача, 1 п. ванільного цукру.

Суфле: 2 п. сметани 20% (800 г), 0,5 л полуничного пюре (або будь-якого іншого ягідного: малинового, чорничного тощо), 30 г желатину, цукор до смаку.

Для декору: 1 пачка полуничного желе (70 г), 1 ч. ложка желатину, 200 г води, 300 мл сметани або вершків, 1 ст. ложка цукру.

Бісквіт. Білки збити. Додати поступово цукор збити до стійких піків, додати жовтки збити. Далі тоненькою цівкою влити воду та олію, ще раз збити. Міксер відставити, всипати маленькими порціями сухі складники, вимішувати лопаткою. Пекти 45-50 хв. до готовності. Відразу з духовки не діставати, хай трохи там полежить. Остудити перерізати на два коржі.

Суфле. В полуницю всипати желатин, щоб розбух, сметану збити з цукром. На вогонь поставити полуницю, легенько прогріти щоб розпустився желатин, влити до сметани, вимішати, поставити в холодильник, щоб трішки загусла маса.

Для декору. Желе з желатином залити гарячою водою дати схолонути. Сметану збити з цукром, змішати з ледь теплим желе.

Зібрати торт. На тарілку покласти кільце від форми, в якій пекли бісквіт, у нього покласти корж, залити сметанним суфле, покласти корж, залити желе для декору, викласти ягоди. Поставити в холодильник для повного застигання. 

Вікторія Солов’янчук.

20 липня в світі традиційно відзначається “найсолодше” свято — Міжнародний день торта. 

Це “солодке” свято присвячене миру і дружбі між людьми, народами й цілими країнами. Воно й не дивно, адже складно знайти людину від малого до великого, яка б не любила торт. Всі урочистості, дні народження, ювілеї, весілля та інші свята просто немислимі без нарядних, смачних, багатоярусних, листкових, кремових, бісквітних, величезних, солодких, позитивних тортів.

Але, мабуть, головне призначення — це можливість бути з'їденим в урочистій і святковій обстановці за чашкою чаю в колі друзів. Тому саме торт був обраний символом дружби і миру для багатьох країн, які й вирішили відзначати 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 987