Дорогі ковельчани!

Напередодні Дня визволення рідного міста від нацистських загарбників, яке ми відзначаємо 6 липня, прийміть найщиріші вітання і найкращі побажання. 

Ковель був окупований понад 3 роки та зруйнований майже вщент. 15 тисяч воїнів полягли в боях за його звільнення. Загинуло 9 тисяч мирного населення. 127 днів і ночей тривали бої за наше місто.   Супротивник прагнув будь-якою ціною втримати місто над Турією. 

Спливатимуть роки і десятиріччя, проте ми завжди з глибокою шаною пам'ятатимемо про мужність та героїзм славних воїнів-переможців. Вони будуть  прикладом для молодих бійців, котрим випала нелегка доля сьогодні боронити свою державу від ворога. 

Повоєнне літочислення Ковеля  починалось фактично з попелищ і руїн. Великі матеріальні втрати доповнювалися численними людськими жертвами. В таких умовах потрібно було розпочинати відбудову економіки та соціальної сфери.

Сьогодні ми бачимо інший Ковель. З кожним роком місто стає затишнішим і комфортнішим: споруджуються нові будівлі, перевтілюються його вулиці, створюється сучасна інфраструктура. 

Усі досягнення, якими багате місто, складаються з щоденної праці, знань і талантів його жителів. Тож я дякую кожному з Вас за всі добрі справи, вчинки, наміри та починання, спрямовані на розвиток та благоустрій, покращення добробуту містян.

Шановні ковельчани! Бажаю усім гарного настрою, добра і благополуччя. Миру та щастя зичу кожній домівці, кожній сім'ї, кожному з вас! 

Традиційно День визволення та День міста ми відзначали разом. Це були найяскравіші свята громади. 

Цьогоріч у зв'язку з пандемією міською радою прийнято рішення про відміну заходів з нагоди Дня Ковеля.

Але 6 липня кожен з нас може підійти до Вічного вогню на меморіалі Слави і вклонитись подвигу наших визволителів. 

Нехай і надалі нас об'єднує любов і небайдужість до рідного міста, а наш славний Ковель буде найкращим  містом на Землі для кожного з нас.

Зі святом Вас, дорогі ковельчани! 

З любов'ю та повагою –

Олег Кіндер,

міський голова.

Напередодні Дня визволення рідного міста від нацистських загарбників, яке ми відзначаємо 6 липня, прийміть найщиріші вітання і найкращі побажання. 

Ковель був окупований понад 3 роки та зруйнований майже вщент. 15 тисяч воїнів полягли в боях за його звільнення. Загинуло 9 тисяч мирного населення. 127 днів і ночей тривали бої за наше місто.   Супротивник прагнув будь-якою ціною втримати місто над Турією. 

Спливатимуть роки і десятиріччя, проте ми завжди з глибокою шаною пам'ятатимемо про мужність та героїзм славних воїнів-переможців. Вони будуть  прикладом для молодих бійців, котрим випала нелегка доля сьогодні боронити свою державу від ворога... 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 367

Погода в Ковелі 

2 - 8 липня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 245

Понад 700 тисяч гривень – 

на ремонт й придбання обладнання

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 282

Мені часом здається, що Ковель був заснований для мене, а я народився для нього. Не переч, мій читачу:  мовляв, роки не співпадають, бо ж Ковель старіший від мене на сімсот літ. Пусте. Такі "шлюби" теж бувають щасливими і гармонійними. Машина часу врегульовує всі незручності між минулим і теперішнім.

Поміркуймо, друже: Ковель поважний, мудрий, сивочолий, як батько, і я до нього тулюся, горнуся, немов до рідного. Вчуся в нього і розуму набираюся. Радію з ним і поважаю по-синівськи. Буває, і не раз, що він мусить терпіти мої витівки.

Колись, сидячи у в'язниці, мрійник Томмазо Кампанелла малював у своїй уяві "Місто Сонця", де всі люди почуватимуться щасливими. Чи щасливий кожен із нас у рідному місті, судити не берусь, адже кожен щастя бачить зі своєї ницої  дзвіниці. Один бамкає у свій дзвін: яке там місто – село! Провінція, в якій немає аеродрому для творчого злету. Ось Київ, Львів – там можливостей, як грибів після літнього дощу. По правді кажучи, реалії життя розвіюють цей туман ейфорії – ми рідко бачимо творчих орлів, що прославили Україну і  злетіли над світом.

Інший антиковельчанин видзеленькує свої звуки, мов із неякісно відлитого дзвону. Для нього влада "недолуга", вулиці "нерівні", річка "заросла", сміття "багато". Такі особи не народжені для Ковеля – це точно. Їм хочеться дорікнути: "Ти вимагаєш, критикуєш, брудом когось обливаєш, а сам що зробив для блага та порядку в місті, у якому мешкаєш?".

В далеку від нас пору на острові, що розташувався між "рукавами" тихоплинної Турії, поселився коваль із коханою князівною (так каже легенда). Збудував хижу, зарослі розчистив і город облаштував, врожай збирав та ще й меч у кузні для короля Данила викував. Тоді теж були Київ і Львів, мостів і вулиць не було. Але він любив цей клаптик землі, і свою стежку проклав. Вагомий слід залишив. Ім'я його до сьогодні носить місто – Ковель!

l

Мій читачу, не суди суворо, але я й свою історію повідаю.

В дитинстві, як і той утопіст Кампанелла, я вимальовував своє щасливе сонячне життя в Ковелі. Звільнитися із колгоспних тенет, знайти роботу і по-панськи в місті жити – така дитяча мрія жевріла в моїй голові. Здійснити цей "проєкт" було майже неможливо – колгоспна система не відпускала на волю своїх рабів. Виявляється, мрія матеріальна – диво сталося. З почесної посади їздового я піднявся на висотні опори ЛЕП напругою 110 тисяч вольт і став електромонтажником.

Яка це радість – із висоти пташиного  лету бачити краєвиди омріяного міста! Тоді, в 1962 році, висотної  забудови майже не було. Будівлі, немов казкові іграшки, виглядали із-за пишної квітучої зелені. Вони ніби у схованки гралися  зі мною. Неширокі вулиці губилися у цьому царстві дерев і квітів. І красуня Турія – наче королева. Така пишна в очеретах, заквітчана ліліями, ще  й сонячним сріблом підмальована. Тече, поспішає немов до нареченого в обійми…

Насмілюся сказати: це був перший маленький дарунок для тебе, Ковелю-батьку.  Адже по тій електромагістралі потік потужний електрострум із великої енергосистеми, який сприяв розвитку промисловості та всієї інфраструктури міста.

Згодом я опинився в електромережах місцевого значення. Там проходив школу вищої майстерності. У моїх нових побратимів на почесному місці знаходилися не розміри зарплати, а якість робіт.  "Майстер"  –  звучить гордо не тоді, коли ти на посаді, а коли досяг досконалості у своїй професії. Наука не була марною: я й сьогодні пильно приглядаюся до того, як теперішні  молоді спеціалісти відносяться до своєї роботи.

l

Так сталося, що через сімейні обставини я покинув своє "Місто Сонця". Помандрувавши по електромережах Волині, піднявся кар'єрними східцями до посади начальника Нововолинського РЕМу. Живи, радій, насолоджуйся – твій творчий злет вдався. Аж ні!  Чогось не вистачало. "Яке місто найкраще в Україні?" – іноді запитував себе. В переліку десятків великих і малих населених пунктів завжди чомусь на перше місце ставав Ковель. Хтось невидимий почув мої думки, і неждано, як глас із неба, прозвучало: "Ти не хочеш переїхати в Ковель?".

О, мій сивочолий "батьку"! Я, не роздумуючи, погодився і полетів на крилах до давньої мрії дитинства.

Я не ступав у ту саму воду вдруге. Тепер мені доручили важливу місію – об'єднати в одне ціле сільські та міські електромережі.

Боже провидіння віщувало успіх. Я ревно взявся виконувати поставлені завдання. Все йшло успішно і давало позитивний результат. Більше  того, з об'єднаним колективом вдалося побудувати сучасну виробничо-технічну базу для ковельських енергетиків (кращу в області).

Приймай, Ковелю, мій скромний дарунок! Як ти оцінив мою завзятість? Адже ти вже не той, колишній. Ті, хто серцем любить тебе, надарували такого!

На стежці,  якою колись босий ходив на базар, постали "Ковельсільмаш", машинобудівний технікум. Немов у країні чудес, виросли висотні будинки, з'явились нові підприємства, школи, дитсадки. Сонце купало свої коси-промені у ковельському "морі".

Гордовито на всю Україну поглядала зі своєї висоти стосорокаметрова телерадіовежа. А ти активно будувався, розвивався і прихорошувався.

Марні переживання. Ти ніби забув, що я тебе покидав надовго. Навпаки: під неспокійні фанфари боротьби за незалежність запропонував: "Ставай до керма, веди місто серед неспокійних хвиль моря революції.  Буде важко, але ти знаєш: щастя без праці і доброчинності не буває".

І я пішов…  у мери. Кажуть, що на такій посаді багатіють. Ти бачив, батьку, скільки "багатства" у вигляді негараздів, негативу, політичних, соціальних збурень довелось пронести через свою душу.

Вистояли. Ти навіть став більш українським. Потому була  перевірка на міцність та любов до тебе конторою ЖЕКу та інші випробування.

l

Існує теорія хвиль. Людина піднімається у своїй діяльності на гребінь і потім опускається. Таких хвиль у мене кілька. Я піднявся на гребінь хвилі місцевої енергетики, осягав нестійку вершину місцевого самоврядування. Сьогодні намагаюся піднятися на найвищий рівень в царині краєзнавства, віршування та журналістики. Ти знаєш, Ковелю -батьку, що творче ремесло вигоди не обіцяє, а це все для пізнання твоєї історії і твоєї доброї душі, і ради слави твоєї. Для цього я знову і знову вчуся та працюю. Вдалося написати і видати більше 30 книг.

Це тобі, Ковелю!

Кожен небайдужий ковельчанин вносить свою дещицю в скарбницю міста. Ці дарунки  не комусь "віртуальному", а для самих себе. І нехай хтось покидає тебе, критикує, інший не бачить  твоєї неперевершеної краси, я на весь світ промовляю: "Розквітай в українстві! Даруй нам щасливі миті! Хай святиться ім'я твоє, мій Ковелю-батьку!

Анатолій СЕМЕНЮК,

колишній міський голова,

Почесний 

громадянин Ковеля.

Мені часом здається, що Ковель був заснований для мене, а я народився для нього. Не переч, мій читачу:  мовляв, роки не співпадають, бо ж Ковель старіший від мене на сімсот літ. Пусте. Такі "шлюби" теж бувають щасливими і гармонійними. Машина часу врегульовує всі незручності між минулим і теперішнім.

Поміркуймо, друже: Ковель поважний, мудрий, сивочолий, як батько, і я до нього тулюся, горнуся, немов до рідного. Вчуся в нього і розуму набираюся. Радію з ним і поважаю по-синівськи. Буває, і не раз, що він мусить терпіти мої витівки.

Колись, сидячи у в'язниці, мрійник Томмазо Кампанелла малював у своїй уяві "Місто Сонця", де всі люди почуватимуться щасливими. Чи щасливий кожен із нас у рідному місті, судити не берусь, адже кожен щастя бачить зі своєї ницої  дзвіниці. 

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 373

Наші предки вірили, що Земля тримається на трьох китах. Користуючись цією алегорією, я чисто суб'єктивно себе запитую: а на яких "китах" тримається сучасний український світ? Після всіх "за" і "проти" переконуюся, що священна трійця присутня і в цій темі. Українцям властиві:

– доброчинність;

– патріотизм;

– любов до рідної землі.

Маємо визнати, що цим ознакам відповідають далеко не всі українці. Чи не через це такі хиткі основи незалежної держави?

Слава Богу, не меншає тих, хто ступив на тернистий шлях боротьби за українську націю, мову, культуру, за створення успішної української економіки, за підняття над світом прапора слави українства.

l

До цього золотого фонду особистостей по праву вписаний історією Іван Васильович Омелянюк. Він, наш земляк, із Підсинівки колишнього Ковельського повіту, створює навколо себе морально-патріотичне і соціально-благодійне поле, яке притягує на свою орбіту небайдужих українців. Я торкався тої орбіти і схиляю голову на знак пошани перед цією непересічною особистістю, Людиною з великої літери.

Посудіть самі: вирвавшись із сірих пострадянських тенет поліського села, він здобуває вищу освіту і фах інженера-радіотехніка, захищає вчений ступінь кандидата технічних наук, створює високотехнологічну фірму "Квант-Ефір" європейського зразка. Ним цікавляться італійські фірми, які пропонують вигідну співпрацю.

Цифрове телерадіомовлення – це вміння іти в ногу з часом і передовими технологіями світу. Хто сказав, що ми не готові до Європи? Іван Омелянюк рекомендує скептикам: "Вчіться і клято працюйте". Але це лише один бік "медалі". Інший – співпереживання за благо працівників, доброчинність і просвітництво.

Мудрий Платон колись сформулював  ідею, що країною мають правити філософи, маючи на увазі тих людей, які обізнані в управлінні, тямлять  в науках і переживають за власний народ. Хочете чи ні, а Іван Васильович є "платонівським" прототипом    управлінця. Його вчинки та благодійні справи свідчать про це.

На основі глибоких знань він створює успішну фірму, підіймає її діяльність на міжнародний рівень і робить її прибутковою.

…Ось тут зупинімо на мить свій погляд: в світлі цієї діяльності ми побачимо, що частину прибутку він спрямовує  на благодійність і, в першу чергу, на Волинь і Ковельщину.

Так з'явився Благодійний фонд Івана Омелянюка "Майбутнє Волині".

Його кредо життя просте: "Я достатньо забезпечений. Маю у що одягтися. Харчуюсь, як і всі прості люди. На це багато грошей не потрібно, тому те, що залишається, готовий віддавати на добрі справи. І так буду діяти, доки є сили та здоров'я".

l

Сьогодні Фонд Івана Омелянюка наростив крила для подальшого лету і має назву: "Майбутня Волинь-Україна", чим багато сказано.

Нагадаю читачам про ці доброчинні здобутки:

– профінансовано українське видання книги Поля Брегга про здоровий спосіб життя;

– споруджено Стелу пам'яті жертв більшовицьких репресій в Ковелі;

– встановлено пам'ятник  невинно убієнним волинянам у ковельській в'язниці 22-23 червня 1941 року (на місці захоронення на центральному кладовищі);

– виділено значні кошти на будівництво храму Святого Димитрія Солунського;

– надано фінансову допомогу на проведення загальноміських культурно-патріотичних заходів і на видання книг місцевих письменників та поетів; 

– збудовано храм в селі Підсинівці;

– запроваджено іменні стипендії Івана Омелянюка для обдарованих дітей Волині із малозабезпечених сімей, учнів шкіл та студентів технічних вузів.

А ще – кошти на лікування поранених воїнів АТО, допомогу волонтерам і військовим капеланам, краєзнавцям і багато, багато інших пожертв. Немає потреби перераховувати і озвучувати все і вся, адже з вищесказаного бачимо всю сутність Івана Омелянюка.

l

Якось мені вдалося прочитати коротку сповідь стипендіатки Галі Боярчук. Вслухаймося:

"Життя до критичної межі дійшло, коли мама захворіла на рак. Під час перебігу хвороби батько покинув наш дім. У 2006 році залишила цей світ наша чудова мама. Почали хапатись за життя. Брат дрова заготовляв, городи орав собі і людям. Ми з сестрою допомагали йому. Восени ще й корова пропала. Я довго шукала батька. Він приїхав з Білорусі, дав 100 гривень і більше не з'являвся. Сказав, що й сам перебивається випадковими заробітками.

Я у свої шістнадцять їздила на сезонні заробітки у Львівську область, але заробленого так і не отримала. Зараз не маємо чим годувати худобу.

Як гірко усвідомлювати, що, опинившись наодинці з реаліями життя, пробиваєш мерзлу кригу,  отримуючи від суспільства мінімальну підтримку. Чесно кажучи, страшно залишатися самотніми дітьми. А я дуже хочу вчитись, а надія мізерна".

Ця сповідь дівчини знаходить відгук у серці Івана Омелянюка. Він з власного досвіду знає, що таке бідність і "мед" холодних та напівголодних днів та років. А ще на його плечах моральна ноша – передчасно обірване життя старшого брата Івана. Попри все, він пробив мерзлу кригу суспільної байдужості, і тепер шматки льоду топить доброчинністю та милосердям.

Нехай суб'єктивно, але скажу: за Христовою любов'ю до ближнього постає найголовніша потреба життя, висловлена апостолом Павлом: "Спішіть робити добро". Як це важливо у нашій занепалій, несправедливій, черствій країні втілювати цю святу настанову в життя. Колись на Майдані, якому І. Омелянюк допомагав, він признався: "Не можу довго бути, у мене мерзнуть хворі ноги".

"Господи! – промовляю я від імені тих, хто відчув його тепло. – Збережи здоров'я вірного сина України і осип його Божою благодаттю та обігрій!".

l

І ось переді мною – книга "Іван Омелянюк: життя за двох", яку підготувала і написала відома волинянка Ніна Горик. Вона – славетна українська поетеса, наша землячка, яка багато сил, енергії і літературного хисту віддала, щоб книга побачила світ. Це не просто біографічний нарис, а літопис епохи. Тут свідчення родини Івана Омелянюка, його земляків з Підсинівки, спомини його самого. 

Захоплюють філософські роздуми про суть нашого буття. Читати книгу легко, захоплююче, і не дивно, адже написано бездоганною літературною мовою, барвистою і образною. Цінність книги ще й у тому, що вся сюжетна лінія вибудована на реальних фактах із життя героя, села і України. Привабливості додають давні та сучасні світлини, частину яких ви бачите на сторінці. Вони є цінною і гарною оздобою літопису. Завдяки цьому далекі і близькі події, немов живі, постають перед читачем.

Кажуть, що видати книгу – це як збудувати дім. Ніні Горик   вдалось змайструвати справжню світлицю - книгу за кращими зразками столичного книговидання, яка буде корисна для молодого покоління і для тих, хто шукає мотивацію до існування.

l

Хто б і що не казав, але "один у полі не воїн". У Івана Васильовича Омелянюка багато  сподвижників. Найперше маємо пошанувати щирим словом Марію Хотинську, з якою було започатковано багаторічну благодійну акцію. Пішла передчасно з життя, але лишила по собі глибокий доброчинний, позначений українством слід. Немало зусиль для становлення і розвитку фонду "Майбутнє Волині" доклали Ігор Верчук та Сергій Дружинович.

Сьогодні головою правління фонду успішно працює невтомна активістка громадського руху Галина Голубович. Це вона, "союзянка" в душі, створила знамениту Школу шляхетних українок. З її ініціативи в Ковелі організовується багато духовно-патріотичних акцій в ім'я українства. За її участю  Фонд розширив благодійницьку географію, яка значиться в назві "Майбутня Волинь – Україна".

Поруч з нею крокують ті, кому не байдужа доля людей, ті, хто хоче внести свій промінь світла у справу доброчинності, ті, в кого пульсує любов до рідного краю.

3 липня Почесному громадянину Ковеля Івану Васильовичу Омелянюку адресуватимуть щирі вітання з днем народження. Тож і ми долучимось, і побажаємо здоров'я, радості й щастя!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Наші предки вірили, що Земля тримається на трьох китах. Користуючись цією алегорією, я чисто суб'єктивно себе запитую: а на яких "китах" тримається сучасний український світ? Після всіх "за" і "проти" переконуюся, що священна трійця присутня і в цій темі. Українцям властиві:

– доброчинність;

– патріотизм;

– любов до рідної землі.

Маємо визнати, що цим ознакам відповідають далеко не всі українці. Чи не через це такі хиткі основи незалежної держави?

Слава Богу, не меншає тих, хто ступив на тернистий шлях боротьби за українську націю, мову, культуру, за створення успішної української економіки, за підняття над світом прапора слави українства.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 427

Щочетверга у кожну оселю приходить, як бажаний гість, газета "Вісті Ковельщини". І хоч чуємо і бачимо в інших видах ЗМІ про події в країні і по всьому світі, газету беремо в руки та із задоволенням від першої сторінки і до останньої ведемо ніби  бесіду з творцями її, журналістами і дописувачами.

Починаємо з погоди, бо в кожного на наступні дні – "великі" плани, адже гаряча пора настала. То садили цілий травень, а тепер треба полоти і доглядати кожну рослинку, бо вона хоче мати гарне місце під Сонцем. Але на мить зупиняєш роботу – і до газети, переглянеш спочатку, а вже ввечері – від буквочки до буквочки…

Вона – як перший порадник у всьому. Не дасть ніколи забути, яке нині свято. Завжди представники влади вітають з ним. "На світі 1000 професій – одна із них твоя", – тож із професійними святами читаємо поздоровлення, і на фоні їх – про людей, які причетні до цих подій.

Дістається й тим, хто порушує Закон. Рубрику "Трапилося цими днями" читаємо не без хвилювання. Повідомлення про ДТП – це трагедія, яка застерігає: "Люди, будьте пильні, обережні, бо життя дається один раз". Є ще в нас люди дуже вже агресивні і жорстокі, які в пориві гніву позбавляють життя інших або ж калічать їх, беручи до рук зброю. 

Але ворог для всіх, в першу чергу, – оковита, яка затьмарює розум. Людина тоді не думає про наслідки. Тож не треба в неї бути рабом. Прикро про таке читати, але це – свого роду  профілактика.

Сьогодні на часі найбільша біда у всьому світі – коронавірус. Хвороба збила з ритму життя, воно ніби зупинилося. Бігло, бігло і – на тобі, чоловіче: рятуйся, бережися, дотримуйся усіх вимог і живи по-Божому. Нотатки з цього приводу подають лікарі і застерігають від біди.

Ні в якій іншій газеті не прочитаєш, як працює наша влада – міська та районна. Тож всі онлайн буваємо на сесіях, де вирішуються різні проблеми місцевого значення, а також знайомимось навіть із зверненнями до президента.   В усі сфери діяльності вникає газета.

Село і люди. Раніше писалось про колгоспи, радгоспи передовиків виробництва. Сьогодні цього немає, але земля і господарі на ній. А магазини, базари переповнені продовольчими і промисловими товарами. Саме ж все не робиться. За цим стоять люди, про яких і треба писати.

Пригадую, як восени в Голобах продавали довгі кавуни. Звикли ж ми до привезених з Херсонщини круглих. Пішла по торгових точках, купила круглого. А коли прочитала в газеті про ті довгі, хотіла купити, то ледь знайшла в одному найменшому магазині. Вони нічим не поступаються круглим. А це ж наші, в одному із сіл Ковельського району вирощені. То, може, хай поділиться підприємець технологією на сторінках нашої газети, то й ми будемо їх вирощувати?

А ще хочу застерегти покупців, щоб не захоплювались привезеними здалека щепами. Бо маю гіркий досвід: замість справжніх дикі виходили. А в нас же в Свидниках є свій садовод-мічурінець. Все, вирощене ним і виплекане внаслідок дослідів і копіткої праці, дає хороші результати і задоволення.

З Ігорем Вижовцем вивчаємо природу і забуті в минулому народні звичаї. З Миколою Чулем, Анатолієм Семенюком, Дмитром Корнелюком, Іваном Сидоруком, Яремою Гояном, Михайлом Кузьмуком – історію і краєзнавство.

Люблять читачі рубрику "Любисток". Тут багато йдеться про людську мораль. Є й для діток "Зайчатко", кросворди для цікавих. Ніде ви не знайдете, крім "ВК", цікаву досить рубрику "Від четверга до четверга". Тут всі астрономічні відомості на щодень. Можна навіть вибрати ім'я новонародженому маляті.

Багато матеріалу для класного керівника друкується, бо із шкіл міста і району повідомляють і учні, і вчителі про свої корисні і цікаві справи. Можна по праву сказати, що це – енциклопедія сучасного життя.

Звичайно, у кожного інтереси і смаки різні, і не всі мають нашу "міськрайонку", але й читають і ті, хто не передплачує. У мене, наприклад, завжди беруть сусіди читати.

Газета ніби єднає нас в одну родину, і ми все знаємо і всіх потроху, хто коли народився чи пішов у Вічність.  

Тут і господині знайдуть рецепти, знаємо також, про що пишуть інтернет-сайти. А де б ви взнали про купівлю-продаж? Газета все підкаже і розкаже, вона розширює кругозір, вчить, виховує. Приємно читати про ветеранів, які живуть цікаво і ще й іншим тон задають, як Марія Батраченко, Любов Карасовська, Галина Грицюк, Антоніна Гладун та ін. (можете продовжити).

І мені радісно усвідомлювати, що й моя частинка скромної праці вливається в загальну справу – творення газети. Спасибі всім, хто мене читає. Дай, Боже, всім здоров'я!

Валентина ОСТАПЧУК.

смт Голоби.

Щочетверга у кожну оселю приходить, як бажаний гість, газета "Вісті Ковельщини". І хоч чуємо і бачимо в інших видах ЗМІ про події в країні і по всьому світі, газету беремо в руки та із задоволенням від першої сторінки і до останньої ведемо ніби  бесіду з творцями її, журналістами і дописувачами.

Починаємо з погоди, бо в кожного на наступні дні – "великі" плани, адже гаряча пора настала. То садили цілий травень, а тепер треба полоти і доглядати кожну рослинку, бо вона хоче мати гарне місце під Сонцем. Але на мить зупиняєш роботу – і до газети, переглянеш спочатку, а вже ввечері – від буквочки до буквочки…

Вона – як перший порадник у всьому. Не дасть ніколи забути, яке нині свято. Завжди представники влади вітають з ним. "На світі 1000 професій – одна із них твоя", – тож із професійними святами читаємо поздоровлення, і на фоні їх – про людей, які причетні до цих подій.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 350

У Ковелі я живу не один десяток літ. Швидше за все, звідси піду у Вічність, коли покличе Бог.

Іноді знайомі мене запитують: "Чому ти так "прив'язаний" до Ковеля? Невже тобі ніколи не пропонували роботу в інших містах?".

Пропонували. І не раз. Був шанс "зачепитися" в Києві. Кілька  десятків разів кликали в область, де,  трохи не гримаючи кулаком по столу, вимагали їхати у якийсь райцентр чи навіть кликали у Луцьк на престижні посади.

Не поїхав і не злякався погроз бюрократів, бо не уявляв свого життя без рідного міста, його людей, тихих зелених вулиць і блакитноокої Турії. Вважав і вважаю, що Ковель – найкраще місто в Україні, а, може, й у світі.

Чому? Якщо чесно, то не знаю. Знаю інше: мені тут добре, затишно й комфортно. Впевнений, що не тільки мені. Інакше чому б величезна кількість моїх земляків оселилася саме тут, забудовуючи і розбудовуючи географічний центр області, перетворюючи його у "маленьку Європу"? 

Особливо разючі зміни сталися у Ковелі останніми роками. Виросли нові багатоповерхові житлові будинки, благоустроєно сотні, якщо не тисячі, квадратних метрів прибудинкових територій, впорядковано колись занедбані вулиці і провулки.

Милують око  заквітчані проспекти й магістралі, до чого доклали розуму, рук і вміння дизайнери, архітектори, комунальники. За суєтою буднів ми не завжди помічаємо ці приємні зміни, а дарма. 

Оригінальної форми світильники, підвісні горщики з квітами на електроопорах вздовж вулиці  Незалежності та на ліхтарях, що на центральній площі, не можуть не захоплювати і не додавати гарного настрою й оптимізму. Приємні зміни сталися в парках культури і відпочинку імені Лесі Українки, а також імені Тараса Шевченка – одному з найулюбленіших місць відпочинку ковельчан та їх гостей.

Звичайно, є ще проблеми, викликані пандемією коронавірусу,  кризовими явищами в економіці і фінансах, природними катаклізмами нинішнього року. Але всі ці негаразди абсолютно не применшують мого почуття любові до рідного міста, де я народився, виріс, де мешкають мої рідні, друзі, колеги по роботі, де праця стає піснею.

Ковель – це часточка України. І я дуже хочу, щоб моя держава квітла і з кожним днем гарнішала, як квітне і гарнішає місто, щоб над ними завжди було мирне небо. Тож слава йому і слава Україні!

Микола ВЕЛЬМА.

НА СВІТЛИНАХ:  Ковель  влітку 2020-го року.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

У Ковелі я живу не один десяток літ. Швидше за все, звідси піду у Вічність, коли покличе Бог.

Іноді знайомі мене запитують: "Чому ти так "прив'язаний" до Ковеля? Невже тобі ніколи не пропонували роботу в інших містах?".

Пропонували. І не раз. Був шанс "зачепитися" в Києві. Кілька  десятків разів кликали в область, де,  трохи не гримаючи кулаком по столу, вимагали їхати у якийсь райцентр чи навіть кликали у Луцьк на престижні посади.

Не поїхав і не злякався погроз бюрократів, бо не уявляв свого життя без рідного міста, його людей, тихих зелених вулиць і блакитноокої Турії. Вважав і вважаю, що Ковель – найкраще місто в Україні, а, може, й у світі.

Коментарів до новини: 5
Переглядів новини: 326

Від  четверга 

до  четверга

3 липня, п'ятниця

4 липня, субота

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 303